Стаття 41. Докази

1. Доказами в адміністративному провадженні можуть бути будь-які фак­тичні дані, на підставі яких у визначеному цим Законом порядку встановлюєть­ся наявність чи відсутність обставин, що мають значення для розгляду справи та прийняття відповідного рішення.

2. Засобами доказування можуть бути пояснення учасників адміністратив­ного провадження, документи, речі, пояснення свідків, висновки або пояснення експертів, пояснення або консультації спеціалістів.

3. У випадках, передбачених законом, в адміністративному провадженні може здійснюватись огляд на місці та огляд речей.

Огляд житла або іншого володіння особи здійснюється за згодою особи або за вмотивованим судовим рішенням.

Під час огляду доказів за їх місцезнаходженням складається протокол. До протоколу додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотоз­німки, електронні копії доказів, відеозаписи тощо.

4. Докази, одержані адміністративним органом або учасниками адміністра­тивного провадження з порушенням закону, не враховуються під час прийняття адміністративного акта.

5. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими джерелами.

Відсутність у нормативному акті вказівки про допустимість джерела дока­зування при підтвердженні відповідної обставини не може бути підставою для відмови у дослідженні відповідного доказу.

6. Належними є докази, які містять інформацію про обставини, що мають значення для розгляду справи. Адміністративний орган не бере до розгляду до­кази, які не стосуються обставин справи, належно обґрунтувавши таку відмову.

Предмет регулювання

1. Стаття визначає поняття доказів та перелік засобів доказу­вання (джерел доказів), що можуть використовуватися в адміні­стративному провадженні, а також правила допустимості доказів, що визначають легітимну можливість конкретного доказу підтвер­джувати певний факт у справі, й правила належності доказів, які визначають об’єктивну можливість доказу підтверджувати факт, важливий для прийняття рішення у справі.

Докази слугують засобом для встановлення адміністративним органом обставин (фактів) в адміністративній справі.

Цілі статті (мета норми)

2. Стаття спрямована на запобігання дискусіям з питання, що може, а що не може бути доказом в адміністративній справі.

Правила допустимості доказів встановлені задля досягнення справедливості, об’єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися задля досягнення легітимної мети. Інакше законність рішення, ухваленого з урахуванням нелегітимного доказу, завжди залишатиметься під сумнівом.

Правила належності доказів спрямовані на досягнення економії часу через усунення з розгляду доказів, які не мають значення для вирішення справи, отже, вони сприяють ефективності адміністра­тивної процедури — принципу, що закріплений статтею 15 ЗАП.

Правова основа коментованого положення

3. Обов’язок адміністративного органу діяти ex officio під час дослідження фактів визначено статтями 17 та 37 ЗАП. Правила зби­рання (отримання) доказів визначені у статтях 56, 64 ЗАП. Проце­дура дослідження доказів під час слухання встановлена у статті 69 ЗАП. Обов’язок адміністративного органу зазначати докази в моти­вуванні адміністративного акта закріплено статтею 73 ЗАП.

Згідно із частиною другою статті 77 КАСУ, адміністративний орган не може посилатися в суді на докази, які не були покладені в основу оскарженого рішення, крім випадків, коли він доведе, що вжив всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Визначення термінів

4. Докази — це інформація про обставини у справі, що одержана адміністративним органом із визначених частиною другою коменто­ваної статті джерел — засобів доказування. На підставі цієї інфор­мації орган встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що мають значення для розгляду адміністративної справи та при­йняття відповідного рішення. Йдеться про обставини, що обов’язково згідно із вимогами права мають бути встановлені адміністративним органом для того, щоб правильно вирішити справу.

Слова «обставини» й «факти» у ЗАП вживаються як синоніми.

5. У контексті інституту доказів розгляд адміністративної справи повинен відповідати таким критеріям як всебічність, повнота й об’єктивність.

Всебічний розгляд означає дослідження всіх належних і допу­стимих доказів, що є у справі. Адміністративний орган повинен порівнювати докази, одержані із різних джерел, виявляти спільну інформацію і суперечності, давати оцінку їх достовірності, відхиляти неналежні та недопустимі докази.

Повний розгляд — дослідження необхідної і достатньої кількості доказів, що дадуть можливість зробити однозначний висновок про всі обставини, які належало встановити у справі.

Об’єктивний розгляд — дослідження доказів адміністративним органом неупереджено і безсторонньо, не підлаштовуючи їх під певне рішення у справі.

6. Оскільки докази є інформацією, то вони можуть бути досто­вірними (правдивими) або недостовірними (неправдивими). Адміні­стративний орган, встановлюючи обставини у справі, оцінює докази, щоб визначити, які з них є достовірними, та відкинути недостовірні. Під час дослідження фактів орган не може брати до уваги відомості, що не відповідають правилам належності та допустимості доказів, навіть якщо вони є достовірними.

Місце коментованого положення у цілісному механізмі, умови й особливості застосування

7. Засоби доказування та їх види.

Засоби доказування є зовнішнім вираженням доказів (джерелом інформації). Відповідно до частини другої коментованої статті засо­бами доказування в адміністративному провадженні можуть бути:

1) пояснення учасників адміністративного провадження;

2) документи;

3) речі;

4) пояснення свідків;

5) висновки або пояснення експертів;

6) пояснення або консультації спеціалістів.

Цей перелік є вичерпним.

Доказом є власне зміст пояснень учасників адміністративного провадження, пояснень свідків, документів, висновків та пояснень експертів, пояснень та консультацій спеціалістів, об’єктивні власти­вості речей, тобто інформація про обставини, що міститься у них і має значення для вирішення справи.

Найчастіше засобами доказування в адміністративних справах є документи та пояснення учасників адміністративного провадження.

8. Пояснення учасників адміністративного провадження.

8.1. Відповідно до коментованої статті самостійним джерелом доказів є пояснення учасників адміністративного провадження — повідомлення про відомі їм обставини, що мають значення для справи. Пояснення можуть давати особи, на чиї права та обов’язки спрямовано адміністративний акт (зокрема заявник, оскаржувач), а також заінтересовані особи, — чиї законні інтереси може зачепити адміністративний акт.

Пояснення від імені фізичної особи зазвичай надає вона особисто. Також такі пояснення від її імені може давати представник, якщо згідно із законодавством не вимагається особиста участь особи.

Пояснення від імені юридичної особи завжди надає її представ­ник. Якщо працівники органу чи юридичної особи, які не є її пред­ставниками, можуть повідомити про відомі їм особисто обставини, що мають значення для справи, адміністративний орган може заслу­хати їх як свідків у справі.

8.2. Учасники адміністративного провадження подають адмі­ністративному органу свої пояснення у справі до прийняття адміністративного акта, а в разі проведення слухання — до дня про­ведення слухання, або під час слухання за рішенням адміністратив­ного органу. Пояснення подаються, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 60 ЗАП), зокрема й електронній.

Учасник адміністративного провадження має право бути вислу- ханим адміністративним органом до прийняття рішення в справі, якщо таке рішення за своїм характером може негативно вплинути на права, свободи або інтереси учасника. Право бути вислуханим реалізується шляхом надання особою адміністративному органу своїх пояснень у письмовій чи усній формі (частина перша статті 18, частина перша статті 64 ЗАП).

Таким чином, пояснення щодо обставин у справі можуть бути викладені як у письмовій формі (у заяві, поясненнях, запереченні, скарзі тощо), так і в усній формі (під час приймання громадян, слу­ханні).

Зміст пояснень, наданих під час слухань, фіксується у протоколі (пункт 5 частини першої статті 70 ЗАП).

Слід наголосити, що надавати пояснення є правом, а не обов’яз­ком учасника адміністративного провадження (частина перша статті 18, пункт 4 частини першої статті 29, частина перша статті 51 ЗАП), а тому адміністративний орган не може вимагати (примушувати до) пояснень.

9. Документи.

Документ — це діловий папір за підписом уповноваженої особи (осіб), має визначені реквізити і викладений у письмовій формі. Зазвичай документ підтверджує певний юридичний факт чи право особи. Документом є також офіційне посвідчення особи (паспорт, посвідчення тощо). Різновидами документів можуть вважатися також листи, акти та протоколи, доповідні записки, телеграми тощо.

Доказом можуть бути лише ті документи, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи, тобто входять до предмету доказування.

Різновидом документів є електронні документи. Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» встано­вив, що електронний документ — це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Створення електронного документа закінчу­ється накладанням електронного підпису. Електронний документ може бути перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відобра­ження даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною (див. ст. 5 і 6 Закону).

10. Речі.

Річ як доказ — це предмет матеріального світу, що містить інформацію про обставини, які мають значення для справи. Тобто доказом може бути лише та річ, що містить інформацію про обста­вини, які входять до предмету доказування.

Речами, зокрема, можуть вважатися й магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для справи. Такими носіями інфор­мації можуть бути фотокартки, аудіо-, відеокасети, дискети, диски CD та DVD, різноманітні карти пам’яті тощо. Аудіовізуальною слід вважати зорову інформацію, що супроводжується звуком, зорову інформацію без звукового супроводження, звукову інформацію.

У деяких випадках треба чітко розмежовувати речі і документи. Так, документ може бути річчю, якщо для встановлення обставин у справі мають значення його матеріальні властивості (тип паперу, вид друкарської фарби, сліди витирання чи зміни тексту тощо). Якщо ж для встановлення обставин у справі має значення інформація, яка передається за допомогою знаків (літер, цифр тощо), схем, тоді саме документ є засобом доказування.

Носій інформації, на якому міститься електронний документ, може бути речовим доказом, а може й не мати жодного доказового значення, а от сам електронний документ є джерелом доказів, якщо він містить інформацію про обставини у справі.

11. Пояснення свідків.

Пояснення свідка — це надане в усній або письмовій формі повідомлення про відомі свідку обставини, які мають значення для справи. Джерела обізнаності свідка можуть бути різними — безпо­середнє сприйняття певної обставини (тоді показання свідка будуть первинним доказом), сприйняття інформації про обставину з інших джерел (похідний доказ). Але якщо свідок не може назвати джерело своєї обізнаності, то його пояснення не є доказом (частина четверта статті 32 ЗАП).

Свідком може бути лише фізична особа, оскільки вона наділена можливостями сприймати інформацію (бачити, чути, відчувати) та відтворювати її. Юридична особа не може бути свідком, бо юридич­ній особі як такій не може бути відомо про ті чи інші обставини.

Надавати пояснення є обов’язком свідка. Хто саме може та не може бути свідком в адміністративній справі, визначено в статті 32 ЗАП.

12. Висновки та пояснення експертів.

Відповідно до частини другої статті 33 ЗАП для з’ясування обставин (фактів) справи та надання їм оцінки, що потребує спе­ціальних знань, адміністративний орган призначає експертизу із зазначенням питань, щодо яких необхідні спеціальні знання, а також експерта, експертну установу, яким доручається проведення експер­тизи. Експертом є особа, яка відповідає кваліфікаційним вимогам, визначеним законом (частина перша статті 33 ЗАП), і яка володіє спеціальними знаннями щодо предмета експертизи.

Наразі декілька законів визначають вимоги до кваліфікації екс­пертів залежно від сфери застосування їхніх спеціальних знань (див., зокрема, Закони України «Про судову експертизу», «Про нау­кову і науково-технічну експертизу», «Про державну експертизу землевпорядної документації», «Про оцінку впливу на довкілля», «Про запобігання корупції»).

Висновок експерта — це наданий експертом (експертами) у письмовій, зокрема й в електронній, (рідше — в усній) формі доклад­ний опис проведених під час експертизи досліджень, зроблених у їх результаті висновків щодо досліджених об’єктів, явищ і процесів та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені адміністративним органом, що дають інформацію про обставини у справі.

У висновку експерта, як правило, зазначаються такі відомості:

1) коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, документ про при­своєння кваліфікації експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) була проведена експертиза;

2) на якій підставі була проведена експертиза;

3) хто був присутній під час проведення експертизи;

4) питання, що були поставлені експертові;

5) які матеріали експерт використав;

6) докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені адміністратив­ним органом питання.

Якщо експерт під час проведення експертизи виявить факти, що мають значення для справи і щодо яких йому не були поставлені питання, він в порядку експертної ініціативи може включити до вис­новку свої міркування про ці обставини.

Якщо експерт не є працівником установи і працює на профе­сійній основі самостійно, він засвідчує наданий ним висновок своїм підписом і печаткою, якщо така є. Якщо експерт працює у складі установи, його висновок також засвідчується підписом керівника та печаткою цієї установи.

Поясненнями експерта є усні (рідше — письмові) відповіді експерта на питання адміністративного органу та інших учасників адміністративного провадження щодо результатів проведеної екс­пертизи, які знайшли або не знайшли відображення у висновку експерта.

13. Пояснення та консультації спеціалістів.

Відповідно до статті 34 ЗАП адміністративний орган може запро­сити спеціаліста для надання консультаційної, технічної та іншої спеціальної допомоги.

Усні чи письмові (зокрема й в електронній формі) пояснення та консультації спеціаліста, що містять відповіді на питання адміністративного органу та інших учасників адміністративного провадження із інформацією про обставини у справі, є самостійним засобом доказування.

На відміну від експерта спеціаліст не проводить досліджень (експертизи), а надає допомогу, виходячи зі своїх знань та досвіду (навичок, умінь). Наприклад, для відповіді на питання, чи не є пев­ний документ сфальсифікованим, можна призначити експертизу (якщо необхідно провести дослідження справжності підпису, печатки тощо), а можна запросити спеціаліста, який, наприклад, знаючи, як виглядає бланк справжнього документа, може спростувати, що нада­ний особою документ, є справжнім.

14. Класифікація доказів.

Крім класифікації доказів за джерелами походження, що вико­ристана у коментованій статті, існують й інші види класифікації. Хоч вони й не застосовуються у ЗАП, ми наведемо їх, оскільки вони мають важливе практичне значення для оцінки доказів.

За зв’язком доказів із обставинами, що належить встановити, розрізняють:

1) прямі докази — вони однозначно вказують на наявність чи відсутність певної обставини (наприклад, висновок експерта чітко вказує на наявність бухгалтерської помилки у розрахунках податку);

2) непрямі докази — вони дозволяють зробити лише припущення про наявність чи відсутність тієї чи іншої обставини (наприклад, за висновком експерта не виключається, що підпис підроблено, але встановити це однозначно не видається можливим).

Практичне значення такого поділу полягає у тому, що, якщо обставина доводиться лише непрямими доказами, їх у сукупності має бути достатньо, щоб зробити однозначний висновок про наяв­ність чи відсутність обставини і відкинути усі інші припущення.

Водночас наявність прямих доказів не виключає можливості їх спростування іншими доказами, як прямими, так і непрямими. Наприклад, твердження свідка про те, що заподіювачем шкоди заявникові є конкретний працівник поліції, можна спростовувати показанням іншого свідка про те, що вказаний працівник у момент заподіяння шкоди заявникові перебував далеко від місця заподіяння шкоди (прямий доказ), або відеозаписом події, з якого можна припу­стити, що заподіювачем шкоди є все-таки інша особа, бо має дещо іншу статуру (непрямий доказ).

За процесом формування відомостей про обставини розрізняють:

1) первинні докази — першоджерела (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події);

2) похідні докази — ті, що відтворюють зміст іншого доказу (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від учасника цієї події, який помер до розгляду справи в органі; висновки експерта).

За можливості обставини у справі повинні бути встановлені на підставі первинних доказів. На похідні докази доцільно посилатися за відсутності первинних. Водночас похідні докази можна використо­вувати для перевірки первинних доказів.

За цілями доказування докази можна поділити на:

1) основні докази — ті, що підтверджують наявність чи відсут­ність певної обставини;

2) протилежні докази (контрдокази) — ті, що спростовують основний доказ.

Наявність основного і протилежного доказу щодо певної обста­вини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є недостовірним, а тому вони потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такої можливості і за однакової переконливості основ­ного і протилежного доказу адміністративний орган може визнати недоведеною наявність чи відсутність обставини, що підтверджу­ється основним доказом.

15. Огляд доказів за іх місцезнаходженням.

Бувають випадки, коли для вирішення справи необхідно огля­нути певне місце (наприклад, де сталося забруднення довкілля) або речі (зіпсовані продукти харчування, пошкоджені культурні пам’ятки тощо). Огляд може бути зумовленим потребою зафіксувати певні докази, звірити правильність планів, креслень, копій докумен­тів, особисто дослідити докази, які можуть зникнути.

Дії щодо проведення огляду урегульовано частиною третьою коментованої статті.

Терміни «огляд на місці, огляд речей» (абзац перший) і «огляд доказів за їх місцезнаходженням» (абзац третій коментованої статті) вжиті як синоніми.

Огляд доказів за їх місцезнаходженням можуть здійснювати: адміністративний орган, уповноважені представники адміністратив­ного органу або спеціально створені для цього комісії.

Коментована стаття передбачає можливість здійснювати огляд на місці та огляд речей лише у випадках, передбачених законом. Тому адміністративний орган кожного разу до проведення таких дій має визначити законодавчу підставу для цього.

Оскільки Конституція України (стаття 30) гарантує недоторкан­ність житла чи іншого володіння особи, то огляд житла або іншого володіння здійснюється лише за згодою особи або за вмотивованим судовим рішенням.

Недотримання таких обмежень може мати наслідком невраху- вання доказів, які будуть отримані внаслідок огляду, проведеного без законодавчої підстави або з порушенням права на недоторканність житла чи іншого володіння.

За відсутності законодавчої підстави для проведення органом огляду учасники адміністративного провадження можуть самостійно провести відеозапис, фотографування чи в інший спосіб зафіксувати докази за їх місцезнаходженням і надати потім адміністративному органу для дослідження як похідні докази. Адміністративний орган може також залучити експертів чи спеціалістів для фіксування доказів.

Процедура і результати огляду фіксуються у протоколі огляду доказів за іх місцезнаходженням — офіційному документі, у якому докладно описується послідовність огляду, безпосередньо сприйняті або виявлені за допомогою спеціального обладнання ознаки чи вла­стивості певного місця або речей, коментарі учасників огляду (учас­ників адміністративного провадження, осіб, які сприяють розгляду, зокрема експертів та спеціалістів, показання свідків), що можуть мати значення для правильного встановлення обставин у справі.

ЗАП не містить вимог до форми та змісту протоколу огляду доказів за їх місцезнаходженням. Протокол складається у письмовій формі (однак це не заперечує можливості виготовити його за допо­могою портативних комп’ютера і принтера) і, як правило, повинен містити:

1) найменування адміністративного органу, який здійснює огляд, прізвище та ініціали уповноваженого представника (представників) цього органу, що здійснюють огляд;

2) реквізити адміністративної справи;

3) рік, місяць, число і місце проведення огляду;

4) час початку огляду (з точністю до хвилини);

5) відомості про прибуття учасників адміністративного прова­дження та осіб, які сприяють розгляду справи (тобто прізвища та ініціали присутніх осіб із зазначенням їхнього процедурного ста­тусу; окремо зазначаються особи, які були запрошені на здійснення огляду, однак не прибули, та причини їх неприбуття, якщо такі відомі);

6) відомості про роз’яснення учасникам адміністративного прова­дження та особам, які сприяють розгляду адміністративної справи, їхніх прав та обов’язків;

7) докладний і послідовний опис ходу проведення огляду, зокрема відомості про заявлені клопотання та рішення органу; виявлені властивості оглянутих об’єктів, основний зміст пояснень учасників адміністративного провадження, експертів, спеціалістів, свідків, кон­сультацій та пояснень спеціалістів;

9) час закінчення огляду (з точністю до хвилини);

10) інші необхідні відомості (відомості про ознайомлення з про­токолом присутніх осіб, їхні зауваження до протоколу; відомості про додатки до протоколу з їхнім коротким описом, технічні характери­стики технічних засобів, що використовувалися, тощо).

Складання протоколу відбувається у процесі проведення огляду, а його остаточне оформлення має бути завершено невідкладно після його закінчення.

Після складення протоколу усім особам, які були залучені до огляду, по черзі надається можливість ознайомитися з ним і висло­вити свої усні зауваження; однак це їхнє право, а не обов’язок. Для підтвердження факту ознайомлення осіб із протоколом доцільно запропонувати їм підписати протокол (кожну його сторінку), щоб потім вони не могли посилатися на підміну. Після цього протокол підписує особа, яка його склала, та інші представники адміністра­тивного органу, що проводили огляд.

Залучені до огляду особи можуть подавати свої письмові заува­ження, які додаються до протоколу. Зауваження, які вони висловили усно до остаточного оформлення протоколу, можуть бути враховані відразу — до його підписання. Водночас ці зауваження може бути подано і пізніше у письмовій формі протягом розумного строку.

Під час огляду можуть застосовуватися технічні засоби. Напри­клад, може проводитися фотографування, аудіо- чи відеозапис тощо. У разі, якщо під час огляду було зроблено фото, аудіо чи відеозапис, схеми чи в інший спосіб задокументовано стан та ознаки об’єктів, — такі матеріали також обов’язково приєднуються до протоколу.

Водночас потрібно пам’ятати, що можливість використання аудіо- та відеозаписуючих технічних засобів не замінює складення протоколу. Відповідні носії інформації та інші додатки приєднуються до протоколу.

Спеціальний порядок складання і оформлення протоколів огляду місця або речей може встановлюватися законодавством.

16. Допустимість доказів.

Докази мають бути допустимими, щоб адміністративний орган міг їх врахувати під час прийняття адміністративного акта. Недо­пустимими за частиною четвертою коментованої статті слід вва­жати докази, отримані як адміністративним органом з порушенням закону, так і взяті адміністративним органом до уваги докази, які були отримані з порушенням закону учасниками адміністративного провадження (наприклад, запис телефонної розмови, який прово­дився без рішення суду, або фото із зображенням особи у приватній обстановці, зроблене без її згоди). До цієї категорії доказів можна віднести і сфальсифіковані докази.

Прикладом недопустимих доказів можна назвати також пояс­нення свідка, який не назвав джерела своєї обізнаності щодо обста­вин у справі, а орган взяв ці пояснення до уваги. Відповідно до частини четвертої статті 32 такі пояснення не можуть вважатися джерелом доказів.

До недопустимих доказів також закон відносить докази, що походять із нелегітимних засобів доказування.

Закон може встановлювати випадки, коли певні обставини у справі повинні бути підтверджені визначеними засобами доказу­вання (або не можуть бути підтверджені певними засобами доказу­вання). Інші докази не матимуть доказового значення (див. частину п’яту коментованої статті).

Наприклад, законодавством визначено, що на вчинення непо­внолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або неру­хомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування^[50]. Отже, без нотаріального посвідчення згода батьків (уси- новлювачів) або піклувальника на вчинення неповнолітньою особою певних правочинів не може братися до уваги як належний доказ згоди на вчинення правочину.

Трудовий стаж особи у випадку втрати документів може бути підтверджено лише показаннями двох свідків. Таким чином, засоби доказування у цій категорії справ є обмеженими.

Випадки, коли обставини у справі мають бути підтверджені пев­ними засобами доказування, зустрічаються у законах нечасто.

Адміністративний орган не може відмовити у дослідженні доказу, якщо у нормативному акті відсутня вказівка про допустимість дже­рела доказування при підтвердженні відповідної обставини.

Тобто за промовчанням доказ вважається допустимим, якщо його одержано без порушення закону або закон не вимагає застосування іншого засобу доказування.

17. Належність доказів.

Належними вважаються докази, що містять інформацію про обставини, що мають значення для розгляду справи, тобто інфор­мацію щодо предмету доказування (частина шоста коментованої статті).

Предметом доказування є обставини (факти), які згідно з нор­мами права мають значення для правильного вирішення справи та які належить встановити при прийнятті рішення у справі.

Наприклад, у провадженні, що починається за заявою (скаргою) особи, для встановлення предмету доказування потрібно:

1) визначити зміст вимог заявника (скаржника);

2) визначити коло обставин, наявність яких відповідно до норм права необхідна для застосування встановлених ними правових наслідків в ухваленому щодо вимог заяви (скарги) рішенні.

Чи містить доказ інформацію щодо предмета доказування, адмі­ністративний орган може визначити, вирішуючи клопотання особи про виклик свідка, про витребування доказу або приєднання доказу до матеріалів справи тощо. Адже особа завжди вказує, яку обста­вину може підтвердити доказ.

Заявляючи клопотання, особа має право обґрунтовувати належ­ність конкретного доказу для підтвердження своїх вимог або заперечень.

Вирішуючи питання щодо належності доказу, адміністративний орган може керуватися таким алгоритмом:

1) визначення, чи належить обставина, для встановлення якої особа просить залучити доказ, до предмету доказування;

2) визначення, чи може бути об’єктивний зв’язок між доказом і обставиною, що належить встановити.

Якщо відповіді на обидва питання позитивні, то доказ потрібно залучити до справи як належний. У разі якщо адміністративний орган не бере доказ до розгляду з мотивів, що він не є належним, орган відмовляє у задоволенні клопотання та обґрунтовує відмову.

Можливі випадки, коли те, що доказ не є належним, з’ясовується за наслідками його дослідження, тоді адміністративний орган у моти­вувальній частині рішення (адміністративного акта) має зазначити про це і про мотиви, з яких він вважає, що доказ не є належним.

Обсяг належних доказів у справі може змінюватись у разі зміни, уточнення вимог заявника або зміни законодавства.