Захист.

За словами дослідників права на інформацію, його порушення може полягати у розголошенні інформації про приватне життя, порушенні прав інтелектуальної власності, поширенні неправдивої інформації, що порочить честь, гідність чи ділову репутацію особи, поширенні інформації, що розпалює расову, національну, релігійну ворожнечу тощо^[839] ^{^[840].}

Слід сказати, що деякі з них не стосуються порушення права юридичної особи на інформацію взагалі, деякі стосуються порушення права на таємницю, а не на інформацію. На нашу думку, порушеннями права на інформацію юридичної особи може полягати, в основному, в перешкоді ознайомленню з інформацією.

Основними причинами таких порушень за деякими дослідженнями в Україні є: низький рівень фахової підготовки посадових і службових осіб, який проявляється у незнанні Конституції та законів України та нездатності тлумачити норми закону, що в кінцевому підсумку призводить до помилкового розуміння духу та букви закону; відсутність культури інформаційної відкритості влади; істотні недоліки та невідповідність міжнародним стандартам у сфері доступу і свободи інформації нормативно- правових актів, що регламентують реалізацію права на інформацію в Україні, матеріально-технічні причини¹.

Захист права на інформацію розглядається як правомірна реакція юридичних осіб на порушення, невизнання чи оспорювання права на інформацію з метою припинення порушення, поновлення чи визнання зазначеного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди. Ключову роль у механізмі захисту права на інформацію відіграє суб’єктивне право на захист, яке необхідно розглядати, як можливість особи використовувати заходи правоохоронного характеру з метою запобігання протиправним посяганням на суб’єктивне право на інформацію та поновлювати його у разі порушення. Посягання на це право можуть бути у формі порушення, оспорювання, чи невизнання даного права.

Захист права на інформацію відбувається в юрисдикційній чи неюрисдикційній формі^[841] ^{^[842]. На підставі аналізу законодавства України та практики його застосовування з’ясовується, що захист права на інформацію може здійснюватись за допомогою способів захисту цивільних прав, які становлять систему. Застосування того чи іншого способу захисту права на інформацію повинно обумовлюватись характером посягання на зазначене суб’єктивне право.
Способи захисту права на інформацію класифікуються Б. М. Гоголем за різними критеріями на загальні та спеціальні; превентивні, присікальні, відновлювальні та компенсаційні; міри юридичної відповідальності та способи захисту, які не пов’язані з юридичною відповідальністю. Ними ж обґрунтовується необхідність фіксації в чинному законодавстві такого спеціального способу захисту права на інформацію, як визнання відкритою інформацію, що була безпідставно віднесена до категорії з обмеженим доступом¹, але нам здається, що окремо виділяти його в законодавстві немає необхідності, оскільки це можливо зробити в межах існуючих способів захисту, наприклад, за допомогою визнання незаконним правового акту органу державної влади^[843] ^{^[844].}
Важливим для захисту права на інформацію є поділ способів на загальні і спеціальні, які передбачаються Цивільним кодексом. Найважливішим загальним способом захисту права на інформацію О. В. Кохановська називає визнання права, оскільки для особи набагато важливіше отримати саму інформацію, визнати своє право на інформацію, ніж отримати фізичний контроль над об’єктом, який самий по собі може бути доступний багатьом особам. Також, на її думку, нематеріальний характер об’єктів інформаційних прав визначає важливість такого способу захисту, як відновлення положення, яке існувало до порушення права, зокрема, відновлення змісту інформації чи первісного тексту твору, і припинення дій, які порушують інформаційне право чи створюють загрозу його порушення. Часто даний спосіб застосовується для усунення перепон для здійснення права, створених порушником.
При цьому порушення права на отримання інформації, наприклад, через засоби масової інформації саме по собі не позбавляє особу права звертатися до інших джерел інформації, але може ускладнювати чи заважати нормально використовувати зазначене право. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди нею названо найбільш ефективним способом захисту для застосування до порушених особистих немайнових прав на інформацію, в разі поширення недостовірної інформації. Увага звертається й на те, що спеціальні способи захисту цивільних прав можуть застосовуватися сьогодні й для інформаційних цивільних правовідносин. Розглядаючи питання про способи захисту особистих немайнових прав на інформацію,
враховувати можна не названі у ст. 16 ЦК України¹.
За деякими дослідженнями, спори, що виникають при здійсненні особистого немайнового права на інформацію, розглядаються судами загальної або спеціальної юрисдикції, а спори, що виникають внаслідок невиконання або неналежного виконання інформаційних зобов’язань за договором сторін, можуть бути розглянуті третейським судом. У першому випадку правоволоділець обмежений у своїх можливостях на реалізацію права на альтернативний спосіб захисту своїх прав, у другому випадку зацікавленій стороні надаються більш широкі можливості в матеріально-правовому сенсі, в сенсі цивільного суб’єктивного права на примусове здійснення обов’язку боржника вчинити дію або утриматися від певної дії (право на позов у матеріальному сенсі)^[845] ^{^[846]. На наш погляд, звернення з позовом в суд загальної чи спеціальної юрисдикції не носить обмежений характер, навпаки, якщо є договірні відносини, можливості обрання способів захисту можуть передбачатися договором.}
На практиці судових справ, якими б захищалось право на інформацію за позовом юридичної особи в змісті досліджуваної нами проблеми (правомочностей на володіння, користування і зміну інформації), не доводилось зустрічати, хоча порушень даного права є багато. Існують справи про порушення прав, пов’язаних з інформацією: про спростування недостовірної інформації, про
розголошення конфіденційної інформації, про порушення різного роду таємниць.
Але порушення права на саму інформацію, ми впевнені, що є. Особливо часті випадки, коли юридична особа не отримує належним чином необхідну їй інформацію, а перешкодити їй користуватися чи змінювати вже отриману інформацію важко, та мало кому потрібно. Відсутність таких спорів пов’язано, на нашу думку, з тим, що важко знайти «крайнього», який би відповідав за неотримання юридичною особою тої чи іншої інформації. Наприклад, часто трапляються випадки, коли особа не отримує інформації про судову справу, в якій вона є відповідачем, і в результаті не може захистити своїх інших прав, оскільки не з’являється на судове засідання. Право на інформацію цієї особи явно порушується, але хто буде відповідати: секретар, позивач, який зобов’язався надіслати документи відповідачу, чи «пошта, яка погано працює». Думається, якщо б була налагоджена система інформаційних відносин в державі, таких позовів було б більше, а порушень права на інформацію менше, але це вже завдання публічного, а не приватного права.
3.4.2.}

<< | >>

↑

Источник: Особисті немайнові права юридичних осіб : монографія / Лілія Василівна Федюк. - Івано-Франківськ : Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника,2013. - 500 с.. 2013

Еще по теме Захист.:

- Юридичні особи в Україні -