9.6.1. Кореспонденція ув'язнених в контексті ЄКПЛ

Перлюстрація або цензурування кореспонденції ув’язнених є тим питанням, яке часто розглядається в практиці Європейського суду. Сам по собі контроль за кореспонденцією ув’язнених не є несумісним з Конвенцією.

Утім, слід пам’ятати, що в багатьох випадках написання і отриму­вання в’язнями листів становить собою єдину можливість підтри­мання контактів із зовнішнім світом, і відтак, будь-яка форма втру­чання в їхню кореспонденцію підлягає дуже ретельному контролю.

У більшості справ, у яких Суд мав постановляти своє рішення, не було жодних сумнівів, що втручання в право на повагу до кореспон­денції мало місце; спірним залишалося питання про те, чи це втру­чання було достатньою мірою виправдане. Щодо питання про те, чи було таке втручання законним, Суд неодноразово зазначав, що ця вимога означає не лише існування відповідної національної право­вої бази, але і якість такого закону. Закон може вважатися достатньою підставою для втручання лише тоді, коли він є доступним для осіб, яких стосується (також див. вище роз’яснення щодо формулювання "згідно із законом").

Наприклад, заявник у справі "Кузнецов проти України" був за­суджений до смертної кари за 4 вбивства. Його перевели до "ко­ридору смерті" слідчого ізолятору Івано-Франківського ОУ МВС. Коли Президент України оголосив мораторій на смертну кару, а Конституційний Суд України визнав, що смертна кара не відпові­дає Конституції України, вирок Кузнецову був змінений на довічне ув’язнення.

Заявник мав право бачитися з матір’ю лише один раз на місяць у присутності 2 контролерів, які слухали розмови і мали втручатися щоразу, коли в’язень або члени сім’ї говорили щось "неправдиве".

Українська держава зазначала, що обмеження на кількість листів, які міг відправити заявник, і цензурування кореспонденції передба­чалися Виправно-трудовим кодексом і законом про досудове утри­мання під вартою. Держава також посилалася на деякі інструкції внут­рішнього характеру. Суд постановив, що це не становило достатньої правової бази для втручання у право заявника на повагу до його кореспонденції, оскільки внутрішні правила і норми не були йому доступні. Суд зауважив:

"Закон регулює умови утримання до набрання вироком законної сили. Крім того, він зауважує, що хоча Кодекс передбачає загальну правову основу для умов тримання під вартою, компетентні органи влади у цій справі не посилалися на його положення, коли інформу­вали заявника чи його батьків про правила, які застосовуються до засудженого до смертної кари".

"138. З документів, поданих сторонами, та фактів, встановлених Комісією, випливає, що після набрання вироком законної сили умови тримання під вартою засуджених до смертної кари регулювалися Інструкцією, затвердженою Міністерством юстиції, Генеральним про­курором та Верховним Судом. Суд зазначає, що Інструкція була внутрішнім документом, який не підлягав публікації, а тому не був доступний громадськості.

139. Суд зазначає, що Інструкція була замінена Тимчасовим поло­женням, затвердженим наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 25 червня 1999 року № 72 і зареєстрованим в Міністерстві юстиції 1 липня 1999 року за № 426/3719, який набув чинності 11 липня 1999 року і був доступним для громадськості. Тимчасове положення розширило права засуджених до смертної кари. Зокрема, ув’язненим було дозволено отримувати 6 посилок та 3 бандеролі на рік, відправляти і отримувати листи без обмежень та мати щомісячні побачення з родичами тривалістю до 2 годин.

140. За цих обставин Суд вважає, що не можна сказати, що втру­чання в право заявника на повагу до приватного і сімейного життя та кореспонденцію було здійснене "відповідно до закону", як вима­гається статтею 8 § 2 Конвенції".

Слід окремо зазначити, що заявник також скаржився на ряд інших порушень, таких як умови ув’язнення і жорстоке поводження, і в деяких скаргах Суд визнав порушення Україною Конвенції. Про ці аспекти в цьому матеріалі не йдеться в силу його тематики. Також слід нагадати, що це був лише один із численних випадків, коли ЄСПЛ доходив висновків про порушення статті 8 внаслідок втру­чання у право на повагу до кореспонденцію ув’язнених осіб.

Отже, щоб цензурування, перлюстрація, зупинення або відстро­чення одержання листів були виправданими, відповідні правила мають бути доступними для ув’язнених і уможливлювати передбачення того, за яких обставин органи держави можуть застосувати такі заходи.

Як зазначалося вище, у багатьох випадках написання і отримання листів становить собою єдину можливість ув’язнених спілкуватися із зовнішнім світом. Відтак, державні органи мають дуже ретельно обміркувати, чи вилучення або цензурування є дійсно необхідним у конкретному випадку. В рішенні у справі Голдера ЄСПЛ наголосив, "що "необхідність" втручання у здійснення права на кореспонденцію ув’язнених засуджених має оцінюватися з урахуванням звичайних і розумних вимог тюремного ув’язнення. "Запобігання заворушенням або злочинам", наприклад, може слугувати виправданням ширших заходів втручання щодо особи, яка перебуває в тюрмі, порівняно з особою, яка перебуває на волі. У цих межах, але лише в них, право­мірне позбавлення волі в сенсі статті 5 не суперечить застосуванню статті 8"^[177].

У цій справі заявника обвинуватили в нападі на іншого в’язня і наклали на нього дисциплінарне покарання. Він попросив дозволу написати адвокатові, щоб дізнатися про можливості правових захо­дів задля зняття обвинувачення.

Суд відхилив аргументи уряду:

"Суд не бачить, яким чином зазначені міркування, так, як вони розуміються "в демократичному суспільстві", можуть змусити міністра внутрішніх справ не дозволити Голдеру переписку з адвокатом. Суд знову наголошує, що Голдер прагнув зняти із себе обвинувачення, висунуте проти нього офіцером тюремної адміністрації, який діяв при виконанні службових обов’язків, — обвинувачення, яке було пов’язане з інцидентом у тюрмі. За таких обставин Голдер мав усі підстави звернутися до адвоката. Міністрові внутрішніх справ — так само, як і Суду сьогодні — не належало самому оцінювати перспек­тиви можливої судової справи; радити заявникові щодо його прав міг тільки адвокат, а вже потім суд би постановив відповідне рішення".

У справі "Сільвер та інші проти Сполученого Королівства" заяв­ники скаржилися на цензурування, зупинення і запізніле одержання великої кількості листів. Суд постановив, що зупинення листів із погрозами насильницьких дій було необхідним для запобігання за­ворушенням або злочину.

У справі "Пфайфер і Планк проти Австрії" особа, яка чекала на суд під вартою, відправила листа іншій особі в досудовому ув’язненні, де вельми критично висловилася про офіцерів, які працювали в ізоля­торі (ці висловлювання не цитувалися під час слухання справи в Австрії, але були перефразовані для Європейського суду в такому вигляді: "Я не знаю, чи в цьому мавп’ячому місці є ще хоч одна нормальна людина... Ці люди — порожні місця в реальному житті, але тут вони як боги. Деякі тюремники такі ж тут гості, як і ми. Весь час підглядають за жінками, потайки, от же ж мавпи! Ненавиджу!"). Суддя-слідчий, який перевіряв листи ув’язнених в ізоляторі, ви­креслив ці рядки. Згідно з рішенням Європейського суду це було порушенням прав заявниці, які захищені статтею 8 ЄКПЛ. Суд заявив, що цей пасаж скоріше містив критику умов утримання, аніж особисті образи на адресу осіб, які працювали в ізоляторі.

Листування між ув’язненим і його адвокатом підпадає під особ­ливий захист. У справі "Кемпбелл проти Сполученого Королівства" Суд зазначив:

"Загальним інтересам, безумовно, відповідає те, щоб кожний, хто хоче отримати консультацію адвоката, був вільний це зробити на умовах, які сприяють повному і безперешкодному обговоренню питання. Саме з цієї причини відносини між адвокатом і клієнтом мають, у принципі, привілейований характер. В рішенні у справі "С. проти Швейцарії" від 28 листопада 1991 року Суд наголосив на важливості права ув’язненого на спілкування з адвокатом поза ме­жами прослуховування представниками тюремної адміністрації. Суд дотримувався думки, що в контексті статті 6 відсутність у адвоката можливості спілкуватися з клієнтом без спостереження з боку третіх осіб і конфіденційно отримувати інформацію від нього означали б значне зменшення користі від допомоги адвоката, в той час як Кон­венція прагне гарантувати права, які є здійснюваними на практиці та ефективними".

"47. На думку Суду, подібні міркування поширюються на листу­вання ув’язненого з адвокатом стосовно майбутнього або вже започат­кованого судового провадження, коли потреба в конфіденційності є такою ж нагальною, особливо тоді, коли, як у цьому випадку, в кореспонденції йдеться про претензії та скарги щодо тюремних влас­тей. Перевірка такої кореспонденції в звичайному режимі, особливо якщо вона здійснюється особами, котрі можуть мати безпосередній інтерес до її змісту, не відповідає принципам конфіденційності та адвокатських привілеїв, які стосуються відносин між адвокатом і його клієнтом.

48. Не можна не визнати, що, як указав уряд, вельми складно розмежувати кореспонденцію, де йдеться про можливе судове про­вадження, і листування загального характеру, і що листування з адвокатом може відбуватися щодо питань, які стосуються чи не стосу­ються судового провадження.

Це означає, що тюремна адміністрація може відкрити листа від адвоката до ув’язненого тоді, коли в неї є розумні підстави вважати, що в листі міститься якийсь заборонений предмет, не розпізнаний звичайно застосовуваними для таких цілей приладами. Утім, листа можна лише відкрити, але не прочитати. Треба передбачити належні гарантії запобігання прочитанню листа — наприклад, відкриванням листа в присутності ув’язненого. З іншого боку, читання листа ув’яз­неного до адвоката або ув’язненому від адвоката може дозволятися лише за виняткових обставин, коли в адміністрації є розумні підстави вважати, що кореспонденти зловживають привілеєм листування і зміст листа загрожує безпеці в тюрмі чи безпеці інших осіб або має інший кримінальний характер. Те, що може вважатися "розумними підставами", залежатиме від сукупності обставин, але передбачає наяв­ність фактів або відомостей, які переконали б незалежного спостеріга­ча в тому, що привілейованим каналом спілкування зловживають".

В одному з своїх рішень Європейський суд визнав, що для забез­печення листування ув’язненим, які хочуть направити заяву до Європейського суду з прав людини відповідно до статті 34 ЄКПЛ, держава була зобов’язана надати необхідні поштові марки для від­правки конверта^[179].

9.6.2.