Визначення і сфера застосування відповідно до статті 8 ЄКПЛ

Згідно з визначенням, даним Судом, житлом, як правило, є місце, фізично визначена ділянка, де відбувається приватне та сімейне життя^[103]. При цьому слід пам’ятати, що Суд застосовує до термінів та концепцій, які використовуються у Конвенції, автономне тлума­чення.

Слід відзначити, що термін "житло" в тлумаченні Суду означає насамперед місце, де особа мешкає на постійній основі, де вона є "вдома". Цей висновок обумовлений результатами аналізу семан­тичного значення цього терміна офіційними мовами Конвенції. Так, в англійському тексті вживається "home", що означає дім, житло; батьківщина; at home — удома^[104]; у французькому — "domicile" — житло; місце проживання; a domicile — вдома^[105]. Тобто наголошується на аспекті важливості об’єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об’єкту, приміром, його відпо­відності певним вимогам. Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях Суду не свідчить на користь того, що концепція "житла" має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства^[106]. Більш того, оскільки заявницею у згадуваній справі була циганка (яка вважала своє право на повагу до житла порушеним внаслідок відмови місце­вої влади надати їй дозвіл на проживання у кибитці на земельній ділянці, що їй належала), Суд відзначив, що оскільки традиційний спосіб життя циган передбачає проживання в кибитках і кочове жит­тя, то зачіпається також "приватне життя" і "сімейне життя"^[107].

Таким чином, слід звернути увагу на те, що поняття "житло" в сенсі статті 8 тлумачиться доволі широко. Ним охоплюються:

• місце, облаштоване особою як її дім, навіть якщо його засну­вання не відповідало чинному законодавству (наприклад, традиційне циганське шатро — див. рішення у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 25 вересня 1996 року, заява № 20348/92, п. 53);

• місце, куди особа має намір повернутися чи де було її постійне помешкання (рішення у справі "Гіллоу проти Сполученого Коро­лівства" від 24 листопада 1986 року, Серія A, № 109, п. 46);

• житло, яке має статус "службового" (справа "Новоселецький проти України", ухвала щодо прийнятності заяви № 47148/99 від 11 березня 2003 року);

• власність, яку особа щороку займає певний проміжок часу;

• приміщення, пов’язані з професійною діяльністю (офіси) адвоката (рішення у справах "Німіц проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року, Серія A, № 251-B, п. 29; "Смірнов проти Росії" від 7 червня 2007 року, заява № 71362/01) чи нотаріуса (рішення у справі "Пантелеєнко проти України" від 29 червня 2006 року, заява № 11901/02);

• офісні приміщення (рішення у справі "Бук проти Німеччини" від 28 квітня 2005 року, заява № 41604/98);

• складські приміщення (рішення у справі "Товариство "Colas Est" та інші проти Франції" від 16 квітня 2002 року, заява № 37971/97).

У справі "Німіц проти Німеччини" Суд відзначив, що офіс або робочі приміщення можуть вважатись такими, що належать до по­няття "житло", постановивши, що:

"Відмова у захисті за статтею 8 на тих підставах, що захід, який є предметом оскарження, пов’язаний виключно з професійною діяль­ністю — а уряд пропонує саме такий підхід у цій справі — тим більше зміг би призвести до нерівності у ставленні, оскільки такий захист не був би доступний для особи, професійна та інша діяльність якої є настільки переплетеними, що засобів розрізнити їх практично не існувало.

Що стосується слова "житло", яке присутнє в англійському тексті статті 8, то Суд відзначає, що у деяких державах-сторонах, зокрема у Німеччині, цей термін сприймається як такий, що поширюється на робочі приміщення. Таке тлумачення до того ж є повністю спів­звучним французькому тексту, оскільки слово "domicile" має ширше значення, аніж слово "житло", і може поширюватись, наприклад, на робочий офіс особи"^[108].

Заявник, пан Німіц, був адвокатом, і його офіс був підданий обшуку, оскільки органи влади сподівалися знайти там документи, які дозволили б встановити особу, що підозрювалась у завданні образи судді. У цій справі Суд сприйняв як важливий той факт, що заявник був представником вільної професії, але разом з тим у справі "Товариство "Colas Est" та інші проти Франції" він відзначив, що на передбачений статтею 8 ЄКПЛ захист "житла" можуть спиратися і юридичні особи:

"Суд одразу наголошує, що ця справа є відмінною від процитова­них вище справ Функе, Кремьє та Мельє (№ 1), оскільки тут заяв­никами є юридичні особи, що скаржаться на порушення їхнього права стосовно їхнього "житла" за статтею 8 Конвенції.

У справі "Чеппелл проти Сполученого Королівства" Суд вирішив, що обшук, проведений у приватному помешканні особи, яке одно­часно було офіційно зареєстрованим офісом компанії, якою керувала ця особа, дорівнював порушенню її права на повагу до житла у зна­ченні статті 8 Конвенції".

"41. Суд повторно наголошує, що Конвенція — це живий ін­струмент, який повинен тлумачитися у світлі умов сьогодення.

Право на житло може поширюватись і на польові табори, якщо вони використовуються для постійного проживання, як вирішив Суд у справі "Берд проти Сполученого Королівства". В цій справі заяв­никами були роми, які поскаржилися на те, що адміністративна постанова про звільнення певної ділянки землі, на який вони розта­шували свій табір на тривалий період часу, була порушенням їхніх прав за статтею 8^[110]. У справі "О’Рурк проти Сполученого Королівства" Суд висловив серйозні сумніви у тому, що готельний номер є житлом. В цій справі заявнику, який щойно вийшов на волю з в’язниці, органами влади був наданий номер у готелі. Оскільки інші мешканці готелю скаржилися на його поведінку, а жінки, що зупинилися у цьому готелі, стверджували, що піддавалися домаганням, його ви­селили з готелю. Він поскаржився на те, що таке виселення і схвалення такого рішення органами влади порушувало його право на житло за статтею 8. Суд, висловивши серйозні сумніви щодо того, чи була прив’язаність заявника до готельного номеру досить сильною для того, щоб визнати цей номер його житлом, залишив це питання без розгляду, оскільки виселення заявника з номеру у будь-якому разі було виправданим з огляду на норми пункту 2 статті 8^[111].

Право на повагу до житла особи за статтею 8 не передбачає права на отримання житла. Стаття 8 не накладає на державу обов’язок забезпечення (гідним) житлом громадян, які перебувають під її юрис­дикцією.

"Важливо нагадати, що положеннями статті 8 не визнається право на отримання житла. Це право так само не визнається жодним з рішень Суду. Звичайно, було б дуже бажано, щоб кожна людська істота мала місце, у якому вона могла б гідно жити і називати це місце своїм житлом, але, на жаль, у державах-сторонах є багато людей, які житла не мають. Готовність держави виділяти кошти для того, щоб кожний був забезпечений житлом, є питання політичним, а не юридичним"^[112].

Отже, стаття 8 Конвенції забезпечує захист прав осіб, які мають житло у власності або проживають у ньому, але не наділяє осіб правом на отримання житла.

Якщо той факт, що певна площа є житлом особи, доведений, стаття 8, насамперед, надає право на доступ до такої площі^[113]. Захист майнових прав, якщо він взагалі існує, забезпечується статтею 1 Першого протоколу. Разом з тим у справі "Акдівар проти Туреччини" Суд постановив, що спалення домівок заявників становило пору­шення їхніх прав на житло^[114]. Коли йдеться про запитання, чи може певна площа вважатися житлом особи, право власності критерієм не вважається. Так, у справі "Новоселецький проти України" заявнику згідно із Законом "Про освіту" була надана квартира Мелітополь­ським державним педагогічним інститутом. Суд без вагань визнав це місце житлом заявника^[115]. Певне місце може бути житлом особи, навіть якщо між нею та цим місцем взагалі не існує жодного право­вого зв’язку. Наприклад, у справі "Прокопович проти Росії" заявниця разом із своїм співмешканцем переїхала до квартири, яка була на­дана державним відомством — роботодавцем цього співмешканця. Пара не перебувала в офіційному шлюбі, але проживала разом як сім’я. Вони разом купували побутові предмети, а сусіди та родичі вважали цю пару сім’єю. Втім, заявниця була прописана за своєю старою адресою, оскільки це давало їй можливість ходити до лікаря, який опікувався хворими, що проживали на дільниці її прописки.

У 1998 році заявниця разом з своїм співмешканцем проводили літню відпустку на дачі партнера. Чоловік мав повертатися додому, оскільки йому треба було виходити на роботу. Ще через тиждень до їхньої квартири повернулася і заявниця. Вона дізналася, що за цей час її співмешканець помер і його поховали. Ніхто про смерть чоловіка її не повідомив. Заявниця залишилася у цій квартирі. Ще через тиж­день вона отримала лист від домоуправління із запитанням, чому квартиру не звільнено. Вона відповіла, що проживала у цій квартирі більше 10 років, але не отримала ордер на проживання.

Заявниця звернулася із проханням видати їй ордер. Її заява не було задоволена, оскільки такий ордер за день до цього отримав начальник сина її співмешканця. Коли вона приїхала до квартири через декілька днів, то побачила, що її речі вантажать у машину. На місці були декілька поліцейських, які силою видворили її з квартири.

Заявниця подала цивільний позов, протестуючи проти свого висе­лення. Суд відхилив її заяву про визнання мешканцем квартири.

Європейський суд постановив, що квартира була житлом заявниці, зазначивши таке:

"Уряд стверджував, що право заявниці на повагу до її житла було сумнівним, оскільки її проживання у спірній квартирі не було оформ­лене юридично".

"36. Суд нагадує про практику органів Конвенції, за якою кон­цепція "житла" у розумінні статті 8 не обмежується площами, які є законно заселеними або були законно оформлені. "Житло" — це автономна концепція, яка не залежить від її кваліфікації за національ­ним законодавством. Відповідь на запитання про те, є чи не є певне приміщення "житлом", що підпадає під захист пункту 1 статті 2, буде залежати він фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх та безперервних зв’язків особи з конкретним місцем.

37. За твердженням заявниці, вона визначила спірну квартиру як своє житло у 1988 році, коли в’їхала до неї разом із своїм спів­мешканцем. Вона надала оплачені квитанції та інші фінансові документи, які підтверджують спільне придбання парою меблів та побутових товарів, а також спільну оплату рахунків за квартиру та за комунальні послуги. Крім того, відомо, що заявниця одержувала листи та листівки, відправлені їй та її співмешканцю на поштову адресу, за яким знаходиться спірна квартира. Показання кількох свідків, сумніватися у точності яких у Суду причин немає, вказують на те, що заявницю часто бачили у квартирі пана Філіппова та біля неї. Більш того, національний суд встановив, що заявниця фактично дійсно проживала у спірній квартирі. Уряд не заперечував, що ця квартира була місцем фактичного проживання заявниці. З огляду на одночасне існування переконливих, логічних та неспростовних фактичних обставин, наведених вище, Суд вважає, що заявниця має достатні та безперервні зв’язки з квартирою пана Філіппова для того, щоб ця квартира вважалася її "житлом" у значенні статті 8 Конвенції.

38. Більш того, Суд переконався у тому, що заявниця не мала житла у якому-небудь іншому місці. Хоча Уряд відмовився вважати квартиру пана Філіппова "житлом" заявниці, він не зазначив, які ще приміщення могло б бути її "житлом". Дійсно, Суд має відзначити, що хоча національні суди спиралися у своїх висновках на те, що заявниця зберегла за собою юридичне право на проживання у квар­тирі своєї дочки, вони не стверджували, що ця квартира була її фактич­ним житлом.

39. Відтак, Суд дійшов висновку про те, що квартира пана Філіп­пова становила собою житло заявниці у цілях статті 8 Конвенції"^[116].