Знання – стратегічний ресурс прогресу. Світ людських знань і правові знання, що використовуються в комп\'ютерних технологіях

Підставою для стійкого оптимізму дослідників, що наполягають на тезі про вирішальну роль інформаційно–комп\'ютерної технології в перетворенні традиційних індустріальних суспільств, з\'явилася віра в знання, що трактується як соціальна сила, стратегічний ресурс прогресу.

На думку видатного мислителя В.І. Вернадського, знання на визначеній стадії розвитку Всесвіту перетворюється в “геологічну силу” біосфери, що і забезпечує її організованість і діалог людини з природою. “До початку XХ ст. з\'явилася в самій реальній формі можлива для створення єдності людства – наукова думка... Вона виявилася вперше в історії людства в новій формі, з одного боку, у формі логічної обов\'язковості і логічної незаперечності її основних досягнень, і, по–друге, у формі “всесвітності” – в охопленні нею всієї біосфери, усього людства, – створенні нової стадії її організованості – ноосфери. Наукова думка уперше виявляється як сила, що створює ноосферу, з характером стихійного процесу” [27]^[114], – писав В.І.Вернадський.

Нові інформаційні технології – симптом наближення до ноосфери, те охоплення знанням біосфери, яке можливе при нинішньому рівні розвитку наук, технологій, соціально–економічних реалій і культурної самосвідомості людини. Справді, ідея: знання як стратегічний ресурс, відбиває зрослу самосвідомість людини, що відчула відповідальність за долю цивілізації, необхідність зміни типу суспільного прогресу, що руйнує біосферу.

Можна навести ще один аргумент на користь ноосферного статусу нових інформаційних технологій – це їхня надісторична і надкультурна властивість. Так, у колективній монографії “Побудова експертних систем” відзначається, що “найбільш значним побічним продуктом роботи над експертними системами буде саме копіювання знань. Людська культура збагачується при копіюванні знань, і всяка можливість автоматизації пізнання веде до нових досягнень. Однак настільки ж важливо і те, що техніка експертних систем відкриває можливості для створення зворотного зв\'язку й оцінки знань. Останнє послужить стимулом до створення нових знань, зокрема до формування знань, необхідних для високоякісного виконання задач. Для багатьох напрямків людської діяльності це послужить сигналом до переходу від індивідуальної основи мислення до суспільних форм. Такий перехід революціонізує всю людську культуру” [109]^[115].

Мовою концепції ноосфери ці процеси можна описати в такий спосіб: завдяки технологічному відношенню до знання виникає залежність інформаційного середовища від ноосфери. У свою чергу, в ноосферу проникають нові стандарти знань – корисним виявляється лише те знання, що може бути перетворене у формалізовану структуру і записано на машинному носії. При цьому, на відміну від обчислювальних технологій, нові інформаційні технології перетворюють у пізнавальний ресурс користувача і ті види знань, що не є продуктом наукового пізнання, але грають свою роль у духовному забезпеченні людської життєдіяльності.

Тому технологічне відношення до знання – спосіб самоструктурування ноосфери внаслідок усвідомлення наявних знань, у тому числі і “творців, що знаходяться” у головах його – особистісне знання. “Самоструктурування” – симптом еволюції ноосфери, воно спричиняє зміну свідомості людини в якості “геологічної сили” [27]^[116].

“Нежива матерія – людина – культура – це етапи, що ведуть за необхідності до нової електронної цивілізації. Найбільш істотним моментом у розвитку цієї цивілізації є гігантське збільшення виробництва інформації, з переробкою якої без допомоги комп\'ютерів людина просто не в змозі справитися” [187]^[118],– пише Л.Нефедов. Однак ноосферний статус нових інформаційних технологій вимагає більш заглибленого аналізу “інтелектуального” комп\'ютера як артефакту Всесвіту. У дослідженні нових інформаційних технологій повинен виконуватися принцип самої ноосфери, а саме: нові інформаційні технології варто інтерпретувати як відкриту соціотехнічну систему, цілісність якої є не постулатом, а предметом вивчення. Особливу роль у формуванні нових інформаційних технологій грає штучний інтелект – ноосферна дисципліна, що протягом напівстоліття створює свої проекти “інтелекту”, розуміючи під останнім здатність системи, незалежно від субстрату, вирішувати нетрадиційні інтелектуальні задачі. Така постановка проблеми свідомості втрачає свою фантастичність, якщо її ввести в контекст навчання про ноосферу, складовою частиною якої є ідея про людину як “органічну частину” і етап розвитку космічного цілого, могутнього фактора еволюції Всесвіту у населеній ділянці світобудови.

Процес інформатизації і створення інформаційного середовища, охоплюючи матеріальне виробництво, соціальну сферу, а також послуги, містить у собі: створення інформаційної техніки і технологій, що забезпечують виробництво, обробку і поширення інформації; розробку інфраструктури, що забезпечує застосування і розвиток засобів і процесів інформатизації; виробництво самої інформації, інформаційних продуктів і послуг.

Метою пізнання є одержання адекватних знань про реальний світ.

Поняттям знання і його змістом вчені і практики займаються багато сотень років. Будь–яке визначення при цьому таїть у собі певні протиріччя. Філософські дослідження проблем знання, при всьому їхньому різноманітті, зрештою, фокуються в питанні “Що є знання?”. Найбільш широке трактування знання розуміє його як результат адекватного відображення дійсності у свідомості людини у вигляді представлень, понять, суджень, теорій, що фіксується у формі знаків природних і штучних мов [188]^[119]. В.І. Даль, характеризуючи термін “знання”, визначав його як “плід учення, досвіду; приналежність знаючих що–небудь” [39]^[120]. Підкреслюючи багатозначність терміна “знання”, сучасний правознавець В.О. Дозорцев уточнював його сутність так: “По–перше, це не процес пізнання, а його результат, як уже створені на даному етапі уявлення про факти об\'єктивної реальності. По-друге, мова йде не про фактор чисто внутрішнього світу якої-небудь особи, а про знання, вираженому зовні в будь-якій об\'єктивній формі. Нарешті, по-третє, мається на увазі саме виражене знання, а не вираження знання, тобто яка-небудь конкретна форма даного вираження. Таке розуміння терміна “знання” є загальноприйнятим у науковідчій та економічній літературі” [42]^[121].

Тобто “знання – результат процесу пізнання дійсності, що одержали підтвердження на практиці, адекватного відбиття об\'єктивної реальності у свідомості людини” [69]^[122]. За твердженням Г. Крога і М. Кене, “знання охоплює всю сукупність думок і здібностей, що використовуються індивідуумом для вирішення задач, а також дозволяють інтерпретувати інформацію. Знання включає ідеологічні, нормативні й емоційні елементи, воно залежить від контексту і часу” [70]^[123].

Нова постіндустріальна, або інформаційна, ера відрізняється від індустріальної (машинної) насамперед тим, що в ній “знання” можуть бути перетворені в “силу”, у виробничий “ресурс” [46]^[124]. Доказом настання нової інформаційної ери, пише Ж.П.Буассель, служить той факт, що “…на зміну механічним трирозмірним машинам індустріального періоду, що маніпулювали тільки енергією і речовиною, прийшли принципово нові машини – інформаційні (ЕОМ), що являють собою не тільки вищий рівень складності по своїй будові, організації роботи, що володіють чотирма вимірами, – трьома в просторі й одним у часі, але і той факт, що вони маніпулюють принципово новими об\'єктами – об\'єктами інформатики. Їх не можна віднести ні до енергії, ні до речовини” [16]^[125].

Трактування знання як ресурсу в літературі позначаються як “практичне відношення до знання”, що “керується тими ж законами і правилами, що і відношення до будь–якого природного або соціального ресурсу, приписує йому, а точніше виділяє в ньому в числі істотних такі властивості, що диктуються обмеженим використанням у конкретній практично значимій ситуації” [87]^[126]. Найбільшою мірою відповідають критеріям практики ті знання, що піддаються чіткому формально–логічному визначенню.

На думку Пітера Друкера, ті знання, що ми вважаємо знанням, перевіряють себе в дії. “Те, що ми тепер маємо на увазі під знанням – інформація, ефективна в дії, інформація, зосереджена на результатах.

Знання людини умовно можна підрозділити на два види [17]^[128].

1. Знання, що мають здатність відчужуватися від свого носія і ставати надбанням інших людей, у сумі становлять знання усього людства. Це знання, що передаються на друкованих носіях (у книгах, статтях, документах і т.п.); знання, відтворені у вигляді схем, структур, відеозаписів, фотографій, комп\'ютерних файлів і т.п. Необхідною умовою появи таких відчужених від людини знань є їхня вербалізація, тобто запис на якійсь мові у вигляді текстів, що будуть зрозумілими іншим людям. Причому необов\'язково словесних текстів. Усе це являє собою відчужені знання.

2. Знання, що не можуть бути відчуженими від їхнього носія поза контактом з ним. Це ті знання, що дозволяють фахівцеві бути кращим, майстром. Подібного роду знання виділяють зі співтовариства професіоналів тих людей, кого називають фахівцями з великим досвідом, експертами, “геніями своєї справи”. Ці знання, професійний досвід, уміння, інтуїція найчастіше безповоротно губляться для людства з відходом цих фахівців з життя. Щоб опанувати подібного роду знаннями, учневі необхідно тривалий час працювати в безпосередньому контакті з учителем. Те, що вчитель не може виразити в словах, малюнках, схемах, кресленнях і т.п., учень повинен піймати іншими способами, в яких пряме наслідування грає фактично центральну роль. У такий спосіб осягають таємниці своєї професії музиканти, лікарі, юристи, дегустатори, практично фахівці в будь–якій галузі знань.

“Щоб зробити що–небудь, знання повинне бути високо спеціалізовано. Це було причиною того, чому традиція – починаючи з древніх, усе ще зберігається в тім, що ми називаємо “ліберальне утворення” – знижувала цей статус до techne або ремесла. Це знання не могло ні бути вивчено, ні преподано. І при цьому воно не припускало якихось загальних принципів. Воно було специфічним і спеціалізованим. Воно було скоріше досвідом, чим вивченням, скоріше тренінгом, чим навчанням. Але сьогодні ми не говоримо про ці спеціалізовані знання як “ремесла”. Ми говоримо про “дисципліни”. Це – настільки ж велика зміна в інтелектуальній історії, як будь–які з тих, котрі коли–небудь реєструвалися.

Дисципліна перетворює “ремесло” у методологію – на зразок інженерії, наукового методу, кількісного методу або диференціального діагнозу лікаря. Кожна з цих методологій перетворює досвід ad hoc у систему. Кожна перетворює анекдот в інформацію. Кожна перетворює навичку в щось таке, що можна викладати і бути вивчено” [164]^[129].

З появою експертних і інших інтелектуальних систем постало питання про те, як можна витягти з людських знань той пласт, що для самого фахівця являє щось таке, що він не може виразити словесно або передати будь–яким іншим звичним способом, тобто питання вербалізації професійного досвіду зв\'язане із процесом навчання. “Інженерія знань – це галузь інформаційної технології, мета якої – перетворення знань, накопичувати і застосовувати які на практиці дотепер могла тільки людина, в об\'єкт обробки на комп\'ютерах” [111]^[130].

У плані теми дисертації інтерес викликає питання, як і яким чином суб\'єкт може усвідомити неявні компоненти особистісного знання, тому що відношення до знання як до ресурсу включає операцію “витягу” знань у експерта.

З 80–х рр. ХХ ст. зі зростанням досліджень в галузі побудови штучних інтелектуальних систем світ людських знань постав начебто у вигляді піраміди, що складається з чотирьох прошарків [38]^[131]:

1. Знання і навички, індивідуально накопичені майстрами, що не можуть бути передані (наприклад, дегустація вин) – самий значний за обсягом прошарок, що лежить в основі піраміди. До них практично немає доступу, тому що їхні носії не можуть пояснити те, як вони це роблять.

2. Знання, які, хоча і можуть бути передані, але лише в процесі тривалої спільної роботи за принципом: “роби, як я!”.

3. Знання, що передаються в рамках традиційної педагогічної процедури, за підручником, що містить виклад наукових теорій, зразки вирішення “класично” для даної парадигми задач і специфічний знаково–символьний апарат.

4. Формалізовані знання – верхівка піраміди.

Під формалізацією розуміють запис знань обраною мовою подання знань. Іншими словами – це формалізована інформація, на яку посилаються або використовують у процесі логічного висновку.

До появи нових інформаційних технологій комп\'ютери використовували лише в тих галузях, де можна було вирішувати коректно поставлені на формальному рівні задачі, а також здійснювати процеси, пов\'язані з пошуком, збереженням, обробкою великих масивів даних. Поява штучних інтелектуальних систем висвітило проблему витягу знань, подання знань і використання знань.

Нові інформаційні технології перевели питання специфіки людського знання, особливостей взаємозв\'язку його основних рівнів у площину практичних проблем, зв\'язаних з перетворенням особистісного знання у формалізоване (комп\'ютерне). Логіко–методологічне осмислення цих проблем можливо з позицій суб\'єктно–гуманістичної моделі наукового знання.

Таким чином, у сферу автоматизації проникає ідея різноманіття людських знань, що вже само по собі є симптомом ноосферизації нових інформаційних технологій.

Приведена вище класифікація людських знань – це визнання того факту, що повноважними мешканцями ноосфери є не тільки наукові знання, але й інші його види, у тому числі і життєва практична мудрість “фронезис” у термінології Аристотеля, який вважав, що це є найбільш адекватна форма знання про скороминучий світ, тому що знавці вирішують деякі питання краще, ніж носії книжкової вченості.

У сучасній гносеології і філософії науки паралельно з технологічним підходом зміщаються акценти в трактуванні феномена знання. На місце “безсуб\'єктного” і абстрактно–суб\'єктного теоретико–пізнавальних підходів до проблеми наукового знання приходять інші концепції, що враховують складну суб\'єктну організацію пізнання, включаючи й особистісний рівень. Розробляється проблематика, зв\'язана з “гуманістичним образом” науки в діяльнісному, інституціональному і соціально–психологічному аспектах. Гуманізація образа науки припускає “послідовне введення в нього усе більшого числа параметрів, що характеризують людський вимір наукового пізнання” [34]^[132], таких параметрів, що характеризують особливості людського пізнання і форми фіксації його результатів. На місце “безсуб\'єктного” і абстрактно–суб\'єктного теоретико–пізнавальних підходів приходять концепції, орієнтовані на відображення складної суб\'єктної організації пізнання [34]^[133]”.

У повсякденному житті ми не розділяємо знання і його носія – особистість. Але в цій звичній зв\'язці сховане ціле коло непростих філософсько–гносеологічних проблем. Піонером у їхньому розвитку став так званий історичний напрямок в англо–американській філософії науки постпозитивістської орієнтації, найвизначнішими представниками якого є М.Полані, Т.Кун та ін. Наука розглядалася ними у відношенні до феномена особистості ученого або наукового колективу. З метою відображення взаємопереходів у світі людських знань від об\'ективно–істинносного до особистості і назад було створено ряд теоретичних конструктів. Так, для того щоб зафіксувати суб\'ектно–гуманістичний, “людський вимір” наукового пізнання, були виділені два головних види людського знання: об\'єктивоване й особистісне, відповідно до антитези “суспільство – особистість”.

Пріоритет у дослідженні особистісного знання належить основоположникові історичного напрямку М.Полані. Його концепція викладена в монографії “Особистісне знання” (1958 р.). Мету свого дослідження автор бачив у вивченні процесу наукового пізнання з урахуванням конструктивної ролі суб\'єкта. Він звертається до вивчення конкретних носіїв знань і вводить поняття “особистісне знання”. Останнє служить для відображення знання, носієм якого виступає індивідуальний суб\'єкт, що пізнає. Це особлива суб\'єктивна реальність, що включає в себе як пізнавальні компоненти, так і цілий ряд психологічних факторів, які проте можна ідентифікувати як знання.

“Такого роду знання, насправді, об\'єктивно, оскільки дозволяє встановити контакт зі схованою реальністю, визначений як умова передбачення неокресленої області невідомих і, можливо, до цієї пори неуявних – справжніх сутностей” [107]^[134], – писав М.Полані. Суть цього контакту відповідно до його концепції така: особистість освоює світ далеких їй об\'єктів за допомогою перетворення останніх в інструмент – продовження власного “тіла”. Ознакою перетворення – трансформації є перехід з “фокуса” свідомості на його периферію. Це означає, що “ми включаємо інструменти в сферу нашого буття, інструмент служить нашим продовженням. Ми зливаємося з інструментом екзістенціально, існуємо в ньому” [107]^[135]. Знаюча людина – це людина, що розпізнає сутність об\'єкта на рівні інструмента (наприклад, шахіст міжнародного класу відрізняється від новачка тим, що він автоматично виділяє великі блоки ситуації на дошці). Може створитися враження, що М. Полані досліджує інструментальне знання: навички, уміння, тобто специфічний вид знання, що відбиває практичний досвід. На цю думку може навести опис ним прийомів плавання, їзди на велосипеді.

Однак М. Полані подав загальну концепцію знання, претендуючи на розкриття “логіки наукового відкриття” [107]^[136]. Своє завдання він бачить у тім, щоб похитнути позитивістський ідеал науки як об\'єктивності, звільненої від суб\'єкта. “Сучасна людина обрала як ідеал знань таке уявлення природничої науки, в якому вона виглядає як набір тверджень, “об\'єктивних” у тому розумінні, що зміст їх цілком визначається спостереженням, а форма може бути конвенціальною. Щоб викорінити це уявлення, що має в нашій культурі глибокі корені, варто визнати інтуїцію, внутрішньо властиву самій природі раціональності” [107]^[137].

В інтуїтивному мисленні людина досягає відповіді, не усвідомлюючи того процесу, за допомогою якого ця відповідь була отримана. Інтуїція часто дозволяє вченому “перестрибнути” прірву, що відокремлює наявні в нього дані від висновків, що логічно з них не випливають. Інтуїція допомагає ученому вирішувати творчі задачі, методи рішення яких цілком або частково невідомі, а також прогнозувати можливі майбутні стани досліджуваних явищ або процесів.

Природно, що при цьому мислення спирається не тільки на інтуїцію, на підсвідому діяльність мозку, але і на інформацію, досвід, що склався в процесі практичної діяльності людини. Велику роль тут грає здатність людини спостерігати за тим, що відбувається у світі, і будувати на основі спостережень розумні висновки.

Важливою властивістю людського мозку є здатність до передбачення і розумного відбору. Спираючись на досвід і уяву, фахівець може обрати основні шляхи рішення виникаючих проблем і найкращий варіант рішення кожної з них.

З погляду М.Полані, аналітичні способи вивчення знань, тобто розгляд “готових” логіко–вербальних форм знань, не має смислу, тому що знання – “гештальт”. Останнє поняття з\'явилося в психології на початку XX ст. і воно означало не психологічну реальність, а принцип аналізу явищ, що полягає в тім, що варто шукати внутрішній закон усього цілого, керуючий проявом окремих частин. Принцип гештальта, на думку М.Полани, дозволяє уявити знання як дворівневу конструкцію, при цьому кожен рівень можна зрозуміти лише в контексті цілого.

Перший рівень: явне знання, що виникає, якщо увага суб\'єкта, що пізнає, переміщується у фокус свідомості. Це знання піддається експлікації і виразне в логіко–вербальних конструкціях.

Другий рівень: неявне знання – “сховане”, периферичне, тобто таке, що знаходиться на периферії свідомості, “неартикульований інтелект”, “мовчазне знання”.

Між неявним, що не піддається експлікації, і явним існує відношення додатковості: неявне знання – атрибут процесу пізнання.

Саме цей компонент передається в процесі навчання, коли майстер–знавець демонструє своє уміння, а учень наслідує. “Та велика кількість навчального часу, що студенти хіміки, біологи і медики присвячують практичним заняттям, свідчить про важливу роль, яку у цих дисциплінах відіграє передача практичних знань і умінь від учителя учневі.

Зі сказаного можна зробити висновок, що в самому серці науки існують галузі практичного знання, що через формулювання передати неможливо” [107]^[138], – писав М. Полані. Неявне знання як “периферичне знання” елементів деякої цілісності не усвідомлюється суб\'єктом, тому що його базисом виступають неусвідомлювані відчуття – “німі” інтелектуальні акти. Роль останніх у пізнанні значна – здійснюючи ці акти, особистість формує особистісне знання, визнаючи універсальне значення власного досвіду. М. Полані уникає розгляду діалектики об\'ективованого й особистісного знання. “Майстер сам установлює для себе стандарти і сам себе судить відповідно до них” [107]^[139]. Знання розглядається М.Полані лише як особисте надбання індивіда, що замкнене на себе. М.Полані позначає неявне знання за допомогою терміна “невимовне”, у який вкладається такий зміст: “Те, що я називаю “невимовним”, може означати просто щось таке, що я знаю і можу описати лише менш точно, ніж звичайно, або взагалі тільки дуже непевно” [107]^[140].

В аналізі наукової діяльності суб\'єкта варто враховувати і його соціальну природу: звертання до соціальної якості суб\'єкта необхідно через соціокультурний смисл інженерії знань, що полягає в трансляції експертних знань у світ соціуму. В.А. Героіменко досліджував феномен особистісного знання не як самодостатній, а лише як особистісний рівень у складній суб\'єктній організації пізнання. На його думку, концепція М. Полані не дозволяє до кінця розкрити “дійсне співвідношення і діалектику взаємопереходів об\'ективованого й особистісного, явного і неявного знання, експлікувати і раціонально реконструювати багатомірну структуру особистісного знання, повною мірою розкрити соціальний характер самого особистісного знання, показати розходження між особистісною і колективною формами існування знання” [34]^[141].

Особистісне знання функціонує в сфері міжособистісного спілкування вчених, що поєднуються в “невидимі коледжі”, у межах яких часто з\'являються нові парадигми, що забезпечують зріст наукового знання. Особистісне знання передається в ході навчання. Як указував М. Полані, “новачки” повинні брати участь у спільній роботі з “майстром”. Він писав: “Учитися на прикладі – значить підкорятися авторитетові. Ви випливаєте за вчителем, тому що вірите в те, що він робить, навіть якщо не можете детально проаналізувати ефективність цих дій. Спостерігаючи вчителя і прагнучи перевершити його, учень несвідомо освоює норми мистецтва, включаючи і ті, котрі невідомі самому вчителеві. Цими схованими нормами може опанувати тільки той, хто в пориві самозречення відмовляється від критики і цілком віддається імітації дій іншого. Суспільство повинне дотримуватися традицій, якщо хоче зберегти запас особистісного знання” [107]^[142].

Особистісне знання відіграє велику роль у науковому відкритті. “Усяке нове знання народжується в особистісній формі” [34]^[143], – пише В.А. Героіменко. “Багато аспектів творчого процесу не можуть бути виражені за допомогою тих понятійних засобів, якими розраховує самосвідомість науки на кожному історичному етапі її розвитку. Тому раціональна реконструкція контексту відкриття, що припускає виявлення закономірностей творчої динаміки особистісного знання без звертання до ірраціональних моментів (інтуїція і тощо), може бути лише частковою, відповідно неповною” [34]^[144].

Особистісному знанню властива парадоксальність у тому розумінні, що вчений не може пояснити, як він робить відкриття; неявні компоненти – фундамент творчого процесу. Так, А. Ейнштейн на питання “Як він робить відкриття?” відповів: “Слова, написані або вимовлені, не відіграють, очевидно, ні найменшої ролі в механізмі мого мислення. Психічними елементами мислення є деякі, більш–менш ясні, знаки чи образи, що можуть бути “за бажанням” відтворені і скомбіновані. Існує, природно, деякий зв\'язок між цими елементами і розглянутими логічними концепціями. Ясно також, що бажання досягти зрештою логічно зв\'язаних концепцій є емоційною базою цієї досить невизначеної гри в елементи, про які я говорив. Але з психологічної точки зору, ця комбінаційна гра, мабуть, є основною характеристикою творчої думки – до переходу до логічної побудови в словах або знаках іншого типу, за допомогою яких цю думку можна буде повідомляти іншим людям” [147]^[145]. У цьому уривку досить точно описується процес формування особистісного знання. Образи, символи – це елементи, що виникають в акті особистісного розуміння, тобто визначення значимості тих або інших фрагментів наукового знання. “Гра”, на яку вказує А. Ейнштейн, відбиває одну з властивостей особистісного знання: особистісному знанню протипоказані універсальні логічні форми мислення і висновок здійснюється завдяки розгортанню інтуїтивних міркувань. Особистісне знання вченого знаходить життя лише в тому випадку, якщо воно після трансформацій входить у світ соціалізованих, об\'єктивно–істинносних знань.

Неявні компоненти експлікуються особистістю у своєрідній формі, а виходить, особистісне знання може бути частково вербалізовано в ході саморефлексії. Підсумки аналізу особистісного знання вченого демонструють нам необхідність обліку розвитку і взаємопереходів об\'єктивованого, особистісного, явного і неявного знання. Відповідно, цей принцип повинен стати ключовим в аналізі й інших видах особистісного знання, зокрема експертного.

Слід зазначити, що в практичних галузях, починаючи з 60–х рр. ХХ ст., з\'явилися поняття “компетентність”, “експерт” для рішення слабоструктурованих проблем. Їхні найважливіші характеристики [103]^[146]:

– прийняті рішення відносяться до майбутнього;

– існує широкий набір альтернатив;

– рішення залежать від поточної неповноти технологічних досягнень;

– прийняті рішення вимагають великих вкладень ресурсів і містять елементи ризику.

“Найважливіша особливість слабоструктурованих проблем полягає в тім, що їх модель може бути побудована тільки на підставі додаткової інформації, одержуваної від людини, яка бере участь у рішенні проблеми. При цьому зникає ґрунт для побудови безпристрасних, об\'єктивних моделей” [75]^[147].

1.1.