Особливості експертного знання. Специфіка правових знань

Хто ж такий експерт? У давнину й у середні віки були вчені “універсали”, що володіли великими пізнаннями у всіляких науках. Однак зараз навряд чи знайдеться вчений, що міг би сказати, що він є фахівцем в галузі правознавства, психології, лінгвістики або комп\'ютерних наук у цілому, тому що сьогодні всі ці науки мають десятки самостійних галузей із власними предметами і методами досліджень.

Професія експерта – це не винахід нашого часу. Практика використання фахівців як експертів сягає своїми джерелами глибокої давнини. Слово “експерт” латинського походження й означає “досвідчений”. Експерт – це звичайно знаюча особа, запрошувана в спірних або важких випадках. У стародавності в ролі таких осіб виступали жреці і державні діячі. Експертні оцінки дозволяють істотно упорядкувати інформацію, що полегшує прийняття рішень. Якщо уявити собі “ідеального” експерта, то його основними якостями повинні бути такі:

“– креативність – здатність вирішувати творчі задачі, метод яких цілком або частково невідомий;

– евристичність – здатність бачити або створювати неочевидні проблеми;

– інтуїція – здатність робити висновки про досліджуваний об\'єкт без усвідомлення шляху руху думки до цього висновку;

– предикаторність – здатність передбачати або передчувати майбутні стани досліджуваного об\'єкта;

– незалежність – здатність протиставляти упередженням і масовим думкам своє власне;

– всебічність – здатність бачити проблему з різних точок зору і тощо” [12]^[148].

Головна вимога, що ставиться перед експертом, – його компетентність у досліджуваній галузі й ерудованість у суміжних галузях.

У експертів особливе, зверхцінне відношення до проблеми, завдяки чому для пошуку рішення мобілізуються всі знання суб\'єкта, починаючи від систем “об\'єктованого знання” і закінчуючи навичками, уміннями, особистим життєвим досвідом і культурою; “механізм особистісного смислотворення дозволяє суб\'єктові знаходити у величезному обсязі інформації знання, невіддільне для вирішення проблеми” [34]^[150]. Але експерт – не тільки знаюча людина. Фахівцям з експертних систем належить дуже цікаве спостереження: експерт, для того щоб зберігати свою компетентність на корисному рівні, зобов\'язаний постійно навчати методам ухвалення рішення і навчати “новачків”, він повинен мати авторитет у середовищі фахівців.

Існує ряд засобів добору найбільш компетентних експертів. Це може бути анкетування експерта за допомогою спеціальних тестів з наступною самооцінкою експертних знань в галузі заданого питання, або неформальне анкетування експерта, застосовується також розрахунок вірогідності і точності експертних оцінок. У США як засіб добору експертів існують індекси цитування, що служать об\'єктивним відображенням рейтингу висококваліфікованих фахівців.

Обґрунтовуючи можливість використання експертних методів, О. Хелмер писав: “Ми одержуємо інформацію про події, що відбуваються, за допомогою різних приладів, іноді неточних, причому не відмовляємося від цієї інформації, враховуючи лише ступінь її точності і вірогідності; фахівців–експертів теж можна розглядати як свого роду “прилад”, що дає інформацію про імовірності тих або інших очікуваних подій або гіпотез, що пояснюють походження події. Відмовлятися від такої інформації не слід. Варто лише постаратися визначити ступінь точності і вірогідності цієї інформації, подібно тому як це робиться для інших вимірювальних приладів [169]^[151]”.

Вірогідність і точність експертних оцінок С.Д.

,

де N_c – число випадків, у яких експерт, зустрівшись з кількома альтернативними гіпотезами, приписав найбільшу імовірність тій, котра підтвердилася;

N – загальне число випадків, коли експерт робив оцінку.

Інформація, отримана від групи експертів і відповідним чином оброблена, як правило, більш достовірна і надійна, тут оптимально буде ввести коефіцієнт відносної надійності експерта (R’), яку розраховують як відношення абсолютного ступеня надійності експерта до середнього ступеня надійності групи експертів:

де R – абсолютний ступінь надійності даного експерта;

R_m – середній ступінь надійності групи експертів.

Виходячи з приведених формул, видно, що чим нижча абсолютна надійність експерта, тим менша надійність його оцінок. При чому якщо абсолютний ступінь надійності експерта менше або дорівнює одиниці, то, бажано, щоб відносна надійність була більшою або дорівнювала одиниці.

Для подій з імовірністю їхнього настання, наближеною до нуля або до одиниці, ступінь надійності експерта буде більш високою, ніж для подій з імовірністю, наближеною до 0,5. Для обліку цього моменту вводиться поняття “точність експерта”. “Під ступенем точності експерта при винесенні ним судження про значення імовірності для якоїсь події розуміється ступінь відповідності його “персональної” оцінки коректності того класу гіпотез, яким він приписав цю вірогідну оцінку” [12]^[153].

О. Хелмер відзначає, що поняття надійності і точності базуються на припущенні про те, що існує клас задач, для яких експерт підходить або ні.

У правознавстві експерт порівнює власне знання не з об\'єктивно–істинносними фрагментами наукових знань, а з парадигмальним знанням, тобто колективним знанням, що є надбанням професійного співтовариства. Неструктуровані і слабоструктуровані проблеми вирішуються не за рахунок збільшення наукового знання, а шляхом ефективного використання вже наявних фрагментів об\'єктивованих знань, що найчастіше належать різним дисциплінам, а також нетрадиційних джерел знань – досвіду людини, її умінь.

У науці до аналізу парадигмального знання вперше вдався Т.Кун. У своїй монографії “Структура наукових революцій” він звернув увагу на той факт, що члени наукових співтовариств крім фундаментальних знань розділяють і приймають “невидиме” знання, втілене в прикладах рішення задач. Останнє консолідує членів наукового співтовариства, перетворюючи його в особливу науково–соціальну структуру – суб\'єкт. Т.Кун писав: “Можливо, що слово “знання” у даному випадку недоречно, але деякі підстави для його використання є. Те, що убудовано в нервові процеси, які змінюють стимули і відчуття, має наступні характеристики:

– воно передається в процесі навчання;

– завдяки незліченним іспитам, воно визнано більш ефективним, ніж конкуруючі варіанти, що мали місце в процесі історичного розвитку середовища, яке оточує групи;

– і нарешті, воно піддано змінам як у процесі подальшого навчання, так і завдяки виявленню відповідності із середовищем” [72]^[154].

Феномен експертного знання може бути розшифрований за допомогою понять “особистісне” і “парадигмальне знання”.

Експерт не є ізольованим суб\'єктом пізнання, він – член локального співтовариства, для якого характерне практичне знання. “Практичне знання не може бути “знанням про”, воно повинне мати якості “знання–події”, “знання для людей”, “знання у світі людини” [19]^[155], – відзначає К.К.Бистрицький.

У даному дослідженні інтерес представляє аморфний колективний суб\'єкт, який виникає в ході рішення практичних проблем, що володіють властивістю слабоструктурованості рішення, якою є правознавство. Ця проблема відноситься до проблем систематичного типу, тобто до таких, котрі відтворюються постійно, у ході спільної діяльності, й існує масив знань парадигмального типу. Знання, що входять у масив, найрізноманітніші. М.Саймон позначив такі масиви як “науку про штучне”. “Науці про штучне” постійно загрожує небезпека розчинитися і “зникнути” [121]^[157], – писав Г.Саймон. Адже парадигмальне знання – частково об\'єктивоване і відбиває колективний досвід. З цим, очевидно, і зв\'язана небезпека зникнення, тому що предмет – специфічний – синтез артефактів, про який можна мати лише нестійке, слабоформалізоване знання. Експерт, включений у такий аморфний суб\'єкт, як правило, співвідносить своє особистісне знання з “локальним” парадигмальним знанням і орієнтується на “зразки”, задані в неявному вигляді. Але останнім стійкість не властива, тому і межа між особистісним і парадигмальним знанням досить умовна і велику вагу здобувають неформальні комунікації, “колективне” схвалення дій експерта, що несе величезну відповідальність за результат.

Метою суду є не тільки всебічне з\'ясування обставин справи, але й оцінка версій, запропонованих сторонами, виновності або невиновності учасників процесу, визначення санкції.

“Немає сумніву, що суди формулюють свої вироки так, щоб скласти враження, що їхні рішення є неминучим наслідком визначених наперед правил, значення яких є твердим і очевидним. У найпростіших випадках це може бути так, але у переважній більшості справ, якими займаються суди, ані закони, ані прецеденти, у яких нібито містилися правила, не дають змоги зробити лише один висновок. У найсерйозніших справах завжди є вибір. Суддя має обирати поміж альтернативними значеннями, що їх можна надати словам того чи іншого закону, або поміж різними тлумаченнями того, чому “рівнозначний” той чи інший прецедент. Це лише традиція, що судді “знаходять”, а не “створюють” закон, яка приховує це і подає їхні рішення, немовби вони були висновками, гладко зробленими із зрозумілих, вже існуючих правил без впливу вибору судді. Правові норми можуть мати головний стрижень з безперечним значенням, і інколи важко уявити собі виникнення суперечки щодо значення тієї чи іншої норми.... На довершення всього скептики нагадують нам, що не тільки правила є невизначеними, але й їхнє тлумачення судом може бути не лише авторитетним, а й остаточним” [145]^[158], – пише Х.Л.А. Харт.

Невизначеність знань приводить до того, що правила впливу навіть у простих випадках не завжди дають коректні результати. Керуючись неповним знанням, ми не можемо впевнено прогнозувати, який ефект дасть та чи інша дія. Невизначеність може бути внесена і неточними або ненадійними даними про конкретну ситуацію. “Проміжною ланкою між істиною і хибністю в епістемології є невизначенність, незнання або знання про незнання” [62]^[159].

Чим краще сформульоване рішення проблеми правового регулювання, тим легше судити про його правильність. Неякісні формулювання правових норм, навпаки, не тільки сприяють виникненню fallacia secundum dictionem^[160], але і можуть цілком спотворити саме покладене в основу закону і правильне по суті рішення.

Отже, особистісне знання можна підрозділити на особистісне знання вченого, експерта, а також парадигмальне знання, що у свою чергу може бути умовно розділене на наукове парадигмальне знання і практичне парадигмальне знання. Крім цих видів, є й об\'єктивоване, наукове знання, яке являє собою “системи суспільно виражених значень_, зафіксованих у знаковій або іншій предметній формі (наукові тексти, схеми, формули) і руху науки, що розвиваються за законами внутрішньої логіки” [34]^[161].

Найбільший інтерес для даного дослідження являє особистісне знання експерта, котре служить “сировиною” для інженерів знань. Узагальнивши вищевикладене, складемо “синтетичний образ” особистісного знання експерта в галузі правознавства: особистісне знання – особливий вид знання, який має соціальну цінність, що являє собою єдність суб\'єктивно–особистісних і надособистісних парадигмальних і рідше – об\'єктивованих компонентів. У правознавстві експертне знання має інструментальний характер, предметно–змістовні елементи парадигмального типу майже відсутні. Особистісне знання має “чутливість” до вербалізації. У ході останньої предметно–змістові елементи передаються неадекватно, а багато важливих елементів так і залишаються неявними і зростають труднощі у ході його вербалізації, пов\'язані з тим, що інструментальне знання може бути несистемним. Тому найбільший інтерес являє собою питання про реальні досягнення інженерії знань у сфері правознавства, до розгляду якого ми переходимо в наступних розділах.