Законодавчі чинники організації охоронної системи гетьманату.

В руслі вимог німецько-австрійських союзників як замовників нової української влади прозвучали перші законодавчі акти гетьмана. Уже в його Грамоті від 29 квітня 1918 р. оголошувалось: «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі, й усі розпорядження бувшого Українського уряду, а рівно Тимчасового уряду російського, відмінюються і касуються.

Даним оголошенням Скоропадський сприяв подальшому розвитку інституту приватної власності, закладав підвалини своєї законодавчої діяльності, а для нового уряду ця теза окреслювала одну з найважливіших галузей охоронної діяльності – забезпечення відновлених прав власників і орендаторів.

Разом з тим слід зауважити, що проголошення урядового курсу на ринкову економіку означало кардинальну зміну державних ціннісних пріоритетів. За умов попередньої соціалізації, а подекуди й комунізації суспільного життя це неминуче мало спричинити опозиційний настрій до гетьманської влади в середовищі верств, які отримали найбільшу користь від революційного розподілу власності, що відбувався за принципом «грабуй награбоване». Таким чином, гетьманський уряд неминуче зіштовхувався з необхідністю вжиття непопулярних дій, зокрема адміністративного і кримінального примусу. Це відразу закладало зовнішню очевидність суперечності між його декларативними оголошеннями і засобами їхнього досягнення. А відтак, одразу робило владу гетьмана вкрай вразливою з боку опозиційних висловлювань.

16 травня 1918 р. «Державний вістник», офіційний орган уряду Української Держави, опублікував Закони про тимчасовий державний устрій України, де були оголошені загальні права й обов\'язки «козаків і громадян Української Держави».

Забезпечити виконання громадянами Української Держави вказаних обов\'язків і захистити їхні права повинен був гетьманський державний механізм, зокрема охоронний апарат як його складова частина. Новий український уряд було затверджено наказом гетьмана від 3 травня. Посаду отамана-міністра Ради Міністрів і одночасно міністра внутрішніх справ поєднував Ф. Лизогуб. Це відповідало традиційному урядовому устрою Російської імперії. Використання загальної моделі її державного управління, залишивши на території України старі осередки галузевого і місцевого апарату, Скоропадський вважав найбільш доцільним.

Міліційно-армійські експерименти 1917 – початку 1918 р. виявили неспроможність боронити напівгромадськими формуваннями ні зовнішню державну безпеку, ні внутрішній правопорядок. У той час П. Скоропадський був безпосереднім свідком, а певною мірою й учасником боротьби за громадський порядок в Україні. У рангах командира 1-го Українського корпусу, «Отамана всього козацтва», командуючого збройними силами Правобережної оборони України він керував затриманням фронтових дезертирів і покаранням мародерів улітку, роззброєнням анархо-більшовицьких частин восени 1917 р. Це дозволяло йому використати позитивний досвід правоохоронної діяльності і врахувати помилки.

В основу міжвідомчого розподілу урядових охоронних функцій Української Держави було покладено російський «Свод законов по предупреждению и пресечению преступлений» (вид. 1890 р.). В додатках до його першої статті зазначалося, що «вище направлення дії по охороні державного порядку і громадського спокою належить Міністерству внутрішніх справ. Вимоги його, до цієї галузі належні, підлягають негайному виконанню всіма місцевими начальствами. Всі відомства повинні здійснювати повне сприяння установам і особам, яким доручена охорона державного порядку і громадського спокою». При оголошенні у місцевості військового стану владні керівні повноваження переходили від МВС до головнокомандуючого чи командуючих арміями. Тобто гетьман намагався насамперед чітко відокремити функції армії і внутрішніх охоронних органів на підставі нормативного визначення їхніх дій у мирний і військовий час.

При цьому розбудову державної охоронної системи передбачалося здійснювати у взаємодії з союзниками і з оглядом на можливість безпосереднього залучення до боротьби з антивладними виступами німецько-австрійського військового контингенту. Дотримання вимог законності в ході діяльності всіх охоронних структур держави і застосування покарань згідно з існуючими законами повинні були забезпечити органи юстиції, суду і виконання покарань, система яких переважно залишалася протягом 1917–1918 рр. в Україні незмінною.

Отже, серед нормативно-правових актів, що мали впровадити в життя гетьманську охоронну концепцію, слід відокремити такі, що закладали організаційні основи і окреслювали функціональні повноваження охоронних органів і підрозділів; такі, що визначали підстави притягання порушників до юридичної відповідальності і регламентували процесуальні дії гетьманських охоронців; такі, що розподіляли компетенцію української і союзної влади в охоронній галузі.