<<
>>

Організація національної охоронної системи УНР.

Охоронна концепція Центральної Ради зазнала певних змін з відновленням її влади на більшості території України, коли припинялися бойові дії і з’явилася реальна можливість для розбудови державного апарату самостійної держави.

Після агресії проти УНР більшовизм став визначатися її лідерами як головний ворог української незалежності і демократії, тому боротьба проти нього перетворилася на мету Центральної Ради. В січні 1918 р. було визначено курс УСДРП і керівництва УНР: союз з Німеччиною та Австро-Угорщиною, опора на їхні війська в Україні і посилення боротьби проти більшовизму.

У сучасній науковій літературі досить часто мусується питання про доцільність стратегічного вибору Центральної Ради в міжнародній орієнтації УНР. Ця проблема виходить за межі об’єкта нашого дослідження. Дозволимо собі лише зазначити, що не війська Антанти, а саме німецькі та австро-угорські частини окупували тоді західні етнічні українські території; що не Антанта, яка, сподіваючись на близьку перемогу, виступала палкою прихильницею «єдиної і неподільної Росії», а саме країни Четверного союзу припускали можливість укладення двостороннього миру.

У цьому контексті цілком слушно навести висловлювання в 1916 р. члена Львівського союзу визволення України А. Жука, яке, на нашу думку, характеризує й погляд на мир Центральної Ради в кінці 1917 р.: «Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, коли самі не придбаємо. Нічого й Німець не дасть, і нічого ми від нього не ждемо. Але бажаємо розбиття тої тюрми, в якій наш народ уже понад 250 років нидіє. І чи це зробить Німець, чи хто інший – нам все одне аби тюрму розбито й аби наш народ найшовся в інших умовинах національно-політичного існування. Німці ведуть війну для себе, в ім’я власних інтересів. Не брали вони на себе ніяких «визвольних» задач, як це зробила Росія, і нам нічого не обіцяли» 82.

26 грудня 1917 р. нота Генерального Секретаріату УНР про участь представника України в мирних переговорах у Брест-Литовсь­кому була підтримана Центральними державами.

Закріплення незалежності України дозволяло їм ліквідувати український і румунський фронти, послабити Росію і забезпечити постачання необхідного провіанту і сировини. Протягом січня українській делегації в Бресті вдалося досягти визнання низки умов свого уряду, які дозволяли вважати договір корисним для УНР. Зокрема, передбачалося залучити до територій, підлеглих юрисдикції української держави, Холмщину, скасувати для України воєнні контрибуції, домовитися про виведення після ратифікації договору німецько-австрійського війська з окупованих українських земель, вирішити питання про розрахунки за продовольчі поставки до Німеччини й Австро-Угорщини. Згідно з окремим протоколом від 20 січня 1918 р. ці країни зобов’язувалися компенсувати УНР збитки за харчі і сировину машинами і промисловими виробами за ринковими цінами 83.

У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. в Бресті було підписано мирний договір України і Центральних держав. Саме цю дату варто визнавати за початок встановлення української державності де-факто і де-юре. Проголошення 11 січня 1918 р. IV Універсалу Центральної Ради про створення Української Народної Республіки ще не означало виникнення на політичній мапі світу нової держави. Беручи до уваги укладену США і країнами Латинської Америки «Монтевідейську угоду про права та обов’язки держав» (1933 р.), де були сформульовані ознаки державності, найбільш визнані у світовій юридичній науці, треба констатувати, що в січні 1918 р. УНР не відповідала цим вимогам. По-перше, оголошена держава не мала дипломатичного та міжнародно-правового визнання світовою спільнотою, тобто ще не стала суб’єктом міжнародного права. По-друге, більша частина юридично встановленої Центральною Радою державної території була окупована військами інших країн (Австро-Угорщини, Німеччини, Радянської Росії). Брестський мир змінив правовий статус військ центральних держав на території УНР з окупаційного на союзний і позбавив радянської залежності, крім українців, естонців, латишів, литовців, фінів, білорусів на території 780 тис.

кв. км. з населенням 56 млн. 84. Радянська Росія формально визнала умови миру, але не збиралася погодитися з утратою територій колишньої імперії.

Кордони УНР у ст. 2 Брестського договору визначалися на заході такими, «які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни», на півночі – «від Тарнограда загально по лінії Белограй – Шебрешин – Красностав – Пугачів – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ – Каменець-Литовськ – Пружани – Вигоновське Озеро». Більш детально кордон тут мала встановити змішана комісія згідно з «етнографічними відносинами із углядуванням на бажання населення» 85. За тимчасовий кордон між УНР і РСФРР слугувала демаркаційна лінія, яка розмежовувала німецько-українські і російські війська. На 30 квітня 1918 р. вона пролягла через райони Могилева, Гомеля, Рильська, Білгорода, по Дону через Таганрозький округ і далі до Азовського моря. 4 травня було досягнуто угоди між Німеччиною, Україною і Росією про перемир’я на фронті і призупинення бойових дій 86. Південний сухоземний кордон УНР встановлювався по межах Мелітопольського і Дніпровського повітів, які разом з Бердянським повітом залишилися за Україною, а решта земель Таврійської губернії відійшла до державного утворення на Кримському півострові 87. Південно-західний кордон України з Румунією, яка з 13 січня 1918 р. окупувала Бессарабію, пролягав переважно по Дністру. Український уряд в заяві від 15 січня того ж року не заперечував проти дій румунської сторони 88.

Постало питання про налагодження установ із захисту кордонів новоствореної Української Держави. Підготовча робота у цьому напрямі почалася відразу ж після відновлення 1 березня 1918 р. влади Центральної Ради в Києві. Згідно з розпорядженням міністра фінансів через кілька днів була створена комісійна рада з організації митної служби в Україні. Її головою став Г. Троцький, членами: в.о. директора департаменту митних зборів І. Гайдановський-Пота­пович, урядовці Міністерства фінансів Є. Тржеціцький, П. Андрієв, П.

Покровський і А. Граціянський. Робота ради була плідною. Вже на першому засіданні (21–23 березня) було вислухано доповідь командира відновленої кордонної сторожі В. Желиховського про пожвавлення руху вантажів на кордоні з Австро-Угорщиною. Тому «з метою захисту держави від спроб безмитного ввозу іноземних товарів, а рівно й вивозу тих українських виготувань землі і промисловості, які за уявленнями економічного характеру можуть підпадати під обмежені норми», рада вирішила встановити тимчасовий митний нагляд у кордонних пунктах: Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі і на ст. Брест-Литовськ. Для цього в кожному пункті призначалися управляючий наглядом, контролер, три помічники пакгаузного дозорця і шість доглядачів. Тимчасовий митний нагляд до відпрацювання нового митного статуту здійснювався згідно з вимогами Митного статуту, виданого в 1910 р. з доповненнями від 1912 р., й інших нормативно-правових актів, виданих до 27 жовтня 1917 р., а також Загального митного тарифу (1903 р.) і конвенційних угод Росії, Німеччини і Австро-Угорщини 1894-1904-1906 рр. Митні операції обмежувалися перепусткою через кордон пасажирів з їхніми речами, серед яких підлеглі до сплати мита, але не в товарному вигляді, випускалися (без таврування) після утримання зборів; прийманням до огляду всіх прибуваючих з-за кордону іноземних вантажів і поштових відправлень, які переадресовувалися транзитом до Одеси, Києва чи Харкова; затриманням контрабандних товарів, які після догляду і укладення товарного опису відправлялися до Київської митниці.

Комісія відзначила, що складові приміщення митниць під час війни заповнилися вилученими товарами (мануфактура, галантерея, одяг, споживчі продукти, металеві вироби тощо), більшість з яких потрібна населенню України. Тому перед Радою Міністрів було порушено питання про надання загальним нарадам митниць права «звільняти від заборони товари, які зараз знаходяться в гамазеях Митниць і Поштових Установ і були заборонені до імпорту через обставини воєнного часу, випустивши їх на внутрішній ринок».

4 квітня на засіданні комісійної ради було вирішено, що «для захисту української промисловості і збереження інтересів скарбниці необхідне найшвидше встановлення дійового нагляду кордонної охорони, в першу чергу на західному і південному кордонах України – з Австро-Угорщиною, Польщею або Німеччиною і по Чорному морю». Для здійснення цього завдання визначалася потреба державного фінансування у розмірі 500 тис крб. Більшістю голосів комісія ухвалила доцільність повернення до порядку, існуючого в Російській імперії до 1898 р., коли кордонна охорона мала особисту організацію, але складала частину митного відомства. На підставі цих рішень уряд УНР затвердив Статут кордонної охорони, в якому визначався штатний розклад і посадові оклади утримання кордонців 89. Постановою Міністерства фінансів від 6 квітня було асигновано перші 100 тис. крб., на які, крім пропонованих кордонних пунктів, встановили митний нагляд ще й в Голобах, Маневичах, Лунинці, Ямполі, Рибниці, Могилеві-Подільському і Тирасполі. Подальше запровадження кордонних і митних установ було неможливим, доки мирний договір України з Центральними державами не увійде в законну силу, тобто не буде здійснено обмін сторін грамотами про його ратифікацію. Про це 17 квітня Міністерство закордонних справ УНР сповістило департамент Митних зборів 90. Згодом вирішення кордонних проблем лягло вже на плечі гетьманського уряду.

Крім нових напрямів охоронної діяльності, пов’язаних із влаштуванням зовнішньополітичних функцій уряду УНР, перспективи мирного життя відкривали Центральній Раді й інші оковиди щодо налагодження правопорядку всередині країни. Підсумки війни з Раднаркомом Росії примусили «творців УНР» вгамувати свою прихильність до ілюзорної військово-міліційної концепції і остаточно стати на позиції створення регулярної армії та штатної міліції з окремими, притаманними тільки їм, функціями. Переконавшись наочно, наскільки важливою є підтримка влади з боку збройних сил, Центральна Рада перш за все намагалася навести порядок у військовій галузі, тим самим одночасно вирішуючи й одну з правоохоронних проблем: суспільство позбавлялося чи не головного на той час криміногенного джерела – безконтрольних збройних формувань.

На початку березня реорганізований Генеральний військовий штаб (складався на той час з двох генерал-квартирмейстерств з оперативного і організаційного керування армією і трьох підвідділів: оперативного, розвідувального й закордонного) терміново почав здійснювати заходи з упорядкування існуючих в Україні військових частин 91. Міністр військових справ І. Немоловський 12 березня підписав наказ №1, який визначив перше регулярне з’єднання УНР – «Запорізьку дивізію Осібної армії» 92. Його кістяк склало військо отамана З. Натієва, який ще в грудні 1917 р. згуртував озброєне угруповання, що незабаром взяло участь у січневих боях у Києві на боці Центральної Ради. 27 березня новий міністр військових справ і в. о. міністра морських справ О. Жуковський своїм наказом під №124 розподілив «всі військові частини, інституції, установи і управління на дві категорії: 1) ті, що скасовані та продовжують своє існування і 2) частини і установи, що формуються знов». Як перші, так і другі повинні були терміново надіслати «відповідні відомості до Генерального штабу для затвердження і проведення по військовому міністерству». Було наказано «надалі визнавати існуючими тільки ті установи, що проведені і затверджені наказом Військового Міністерства». Відтепер всі призначення особового складу віддавалися до компетенції утвореного для цієї роботи Головного штабу, а призначення старшин, здійснені після цього наказу, вважалися недійсними. Не виключалася лише «можливість начальників окремих частин входити з проханнями по призначенню старшин по особистій їх рекомендації».

Разом з тим визначалося, що «всі військові частини, інституції, установи і управління, які постійно несли службу на користь і визволення Української Народної Республіки до сього часу, і всі військові частини, що були в поході, рахуються існуючими з часу їх сформування» 93. Тобто основним критерієм доцільності збереження військових частин стала їхня недавня бойова перевірка у війні з більшовиками. Це свідчить про те, що навчена гірким досвідом Центральна Рада тепер жадала, окрім військової допомоги союзників, мати власний збройний захист від політичних ворогів. З числа вірних їй збройних формувань військовим міністром того ж дня було наказано увільнити від служби лише студентів Українського Народного університету, а також розпустити окремий студентський курінь Українських січових стрільців, що зорганізувався в Києві «в тяжкі дні боротьби УНР з своїми ворогами – більшовиками».

Наступного дня О. Жуковський підписав додатковий наказ, де наполягав на беззаперечному виконанні урядових телеграм від 10 лютого 1918 р. про скасування всіх військових інституцій Румунського і Південно-Західного фронтів, Київського та Одеського військових округів. Він попередив військових начальників усіх рангів, що в справі демобілізації колишньої російської армії «ніяких відволікань не буде, ця праця повинна обов’язково скінчитися в зазначені строки. Всі військові особи усуваються з посад наказами їх окремих начальників, а коли таких нема, то ліквідаційними комісіями, або губерніальними та повітовими комендантами» 94.

Останній військовий інститут було введено на початку березня 1918 р. згідно зі спільним наказом міністра внутрішніх справ і військового міністра «Про утворення губерніальної і повітової влади» в «місцевостях, що оголошувалися на стану військовому або обложному». Губернські і підпорядковані їм повітові військові коменданти підлягали Військовому міністерству і діяли при забезпеченні громадського порядку паралельно з місцевими комісарами. Загалом нову українську армію планувалося розбудувати у складі восьми територіальних корпусів піхоти і 4 Ѕ – кінноти. Восени 1918 р. передбачалося здійснити призов новобранців до частин цих корпусів 95.

Відмовившись від міліційної системи побудування армії, Центральна Рада вдалася до зміцнення діючих штатних органів зі захисту громадського порядку. Наприкінці березня уряд УНР припинив організацію Вільного реєстрового козацтва і передав передбачені на його утримання 130 млн крб. Міністерству внутрішніх справ і органам місцевого самоврядування на розбудову міліції 96.

Крім поточної роботи, міліціонерам належало також взяти активну участь у розшуку осіб, які вчинили злочини під час анархії і безладдя в Україні. 5 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон «Про покарання всіх учасників війни і повстання проти Української держави» 97. А 6 квітня було створено «Анкетно-слідчу комісію для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей цивільних і військових, з’ясування політичних і соціальних умов на місцях». До її складу увійшли 25 членів Центральної Ради. Комісія наділялася широкими повноваженнями щодо визначення осіб, винних у вчинених правопорушеннях і злочинах. Вона мала право видавати обов’язкові постанови, згідно з якими міністри УНР повинні були відряджати підлеглих урядовців для припинення неправомірних вчинків і провадження судових слідств, викликати на свої засідання всіх представників цивільної і військової влади для пояснень і надання документів 98. До забезпечення діяльності Комісії, крім міліцейських органів, залучалися прокурори окружних судів і судові слідчі, які визначали умови юридичної відповідальності на підставах «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» (видав. 1885 р.) і провадили слідчі дії згідно з «Уставом уголовного судопроизводства» (видав. 1892 р.). На всій території УНР було відновлено діяльність органів юстиції і суду, існуючих до тимчасового встановлення влади Рад.

Разом з тим слід констатувати, що після повернення до Києва Центральна Рада залишилася вірною демократичним уявленням про законність і не вдалася до огульної кровожерливої помсти своїм політичним ворогам.

Перед нами журнальний запис наради від 8 квітня 1918 р. з питання про подальше функціонування Київського виправного арештантського відділення і Київської пересильної тюрми під головуванням в. о. комісара Головної тюремної управи А. Монкіна: «Сьогодні, крім Київського справительного відділення, на Україні – 7 справительних відділень, котрі також, як і Київське, з огляду на тимчасову незначну кількість в’язників пустують». Тому нарада вирішила закрити виправне арештантське відділення і пересильну тюрму в Києві, «які можливо було б скористувати по дійсному їх призначенню тільки більш-менш в далекій будичині в залежності від кількості в’язнів і, головним робом, в залежності від тієї системи кари, яка буде затверджена будучим карним кодексом (робітничі будинки)». За цим рішенням пересильних арештантів тимчасово перевели до Київської губернської тюрми, інших – до різних виправних відділень. Споруди і майно скасованих тюрем передали німецькій комендатурі, а службовців надіслали у відпустку на два місяці з утриманням платні 99.

<< | >>
Источник: Тимощук О.В.. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. – 462 с.. 2000

Еще по теме Організація національної охоронної системи УНР.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -