Військово-міліційні експерименти Центральної Ради у війні з Раднаркомом.

Київський крайовий уряд, який з 7 листопада 1917 р. перебрав на себе решту повноважень петроградського Тимчасового уряду в Україні, відчував ворожість із півночі і піклувався про створення збройної протидії.

Але зазначив, що «після того, як Совіт Народних Комісарів Росії зруйнував цей фронт внесенням в нього повної дезорганізації, після того, як більшовицькі частини оставляють позиції та оголюють фронт, Генеральний Секретаріат не находить спроможним виключно силами українських частин охороняти всю величезну лінію фронту. Через те він відводить з Північного та Західного фронтів українські війська на Український фронт (який об’єднав тепер Південно-західний і Румунський фронти)» 72.

Проте у складі Центральної Ради не було єдності поглядів щодо створення «активної оборони». Певна частина її керівників віддавала перевагу дипломатичним засобам. Вони намагалися делегувати своїх представників до Петрограда, щоб переконати російський Раднарком у недоцільності збройного протистояння Генеральному Секретаріатові. «Пацифістське» крило Центральної Ради зволікало з укладенням мирного договору з країнами Четверного союзу. 17 грудня воно домоглося відставки генерального комісара військових справ С. Петлюри, який був прихильником рішучої боротьби з російськими зазіханнями у справи України. 23 грудня було оголошено закон «Про одстрочку від призову на військову службу і одкомандирування з неї громадян Української Республіки», згодом – закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» 73. Але після того, як російський Раднарком відкинув офіційну ноту уряду УНР від 24 грудня про умови перемир’я, в Центральній Раді стали превалювати міркування про необхідність створення власного війська і остаточного відокремлення від більшовицької Росії.

30 грудня 1917 р. секретар військових справ М. Порш виніс на урядове обговорення законопроект про формування української міліційної армії й організацію національних гайдамацьких корпусів. Після схвалення Генеральним Секретаріатом і палких дискусій в Малій Раді законопроект був прийнятий. 3 січня 1918 р. з’явився тимчасовий закон про утворення народного війська, який базувався на концепції загального озброєння народу. Стара армія підлягала демобілізації і заміні народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога. Кістяк міліції повинні були скласти інструктори, які пройшли відповідну спеціальну підготовку і отримували службову платню. На їхні посади зараховувалися добровольці віком не молодше 19 років. Кадри інструкторів об’єднувалися у підрозділи і частини, які комплектувалися із закликаних місцевих мешканців. Для комплектування народної міліції визначалося три округи – Київський, Харківський та Одеський, куди пропорційно розподілялися інструктори 74. Така міліційна армія підпорядковувалася Військовому секретарству, яке мало виняткове право затверджувати на командних посадах інструкторів.

Наступного дня після прийняття військового закону Генеральний Секретаріат розповсюдив військові функції й на українські утворення, що були сформовані для захисту внутрішнього правопорядку.

У відозві до Вільного козацтва було зазначено: «У великий і страшний час походу на нас, на нашу Україну, більшовиків і їхнього війська, вільне козацтво повинно допомогти Українському Військові і українському правительству спасти свій край … од насильників-більшовиків» 75.

З прийняттям на засіданні Малої Ради IV Універсалу, що оголошував самостійність УНР, народному міністру військових справ і праці М. Поршу належало провести військовий закон у життя і сформувати на його підставі «осібну українську армію». Виконати це державне завдання спробував уже новий міністр військових справ І. Немоловський, котрий заступив на посаду 18 січня 76. Його діяльність була пов’язана зі спробами утворення сімбіозних охоронних підрозділів, які наділялися функціями, властивими і армії, і поліції.

У стані війни з більшовицькою Росією надання міліції, крім правоохоронних, ще й військових функцій зумовило частковий перехід повноважень по її керівництву до військового відомства. Завдання Вільного реєстрового козацтва полягало у внутрішній охороні повітів. Козаки і старшини, мобілізовані органами Військового міністерства за територіальним принципом, служили за контрактом певний строк. Вони отримували платню від держави, на що асигнувалося 130 млн. крб. У справах внутрішнього життя і навчання реєстрові козаки підлягали повітовим військовим начальникам, а їхньою участю в боротьбі з заколотами і анархією керували повітові комісари. У повітах формувалися муштрові сотні, які в межах трьох-чотирьох повітів об’єднувалися в полки. Полки окремої губернії складали кіш 77. Вільні реєстрові козаки вважалися на військовій службі і мали керуватися вимогами «Статуту дійсної Армії УНР», введеного в дію наказом військового міністра №1 від 10 лютого 1918 р. Він скасував всі старі військові ранги і вводив єдину назву добровільно набраних військовослужбовців – «козак». Субординація між командирами і підлеглими, старшими і молодшими відтепер визначалася лише службовою посадою. В іншому вони користувалися рівними громадянськими правами без всяких обмежень 78.

Домінування міліційної охоронної концепції відбивалося на урядовому ставленні до колишніх співробітників спеціальних служб і органів захисту громадського порядку. Курс Тимчасового уряду на залучення до роботи в міліції професіоналів за владних повноважень Центральної Ради було загальмовано.

Так, 19 грудня 1917 р. полтавський губернський староста за узгодженням з начальником Генерального штабу видав розпорядження про передачу архіву колишнього губернського жандармського управління губернській управі «для історичних наукових дослідів».

Ілюзорність такого підходу до оборони країни зараз вже не викликає жодних підстав для дискусії. Демобілізація старої армії в умовах світової війни була пов’язана з надзвичайно напруженою діяльністю багатьох складових частин державного механізму, розбудова якого лише започатковувалася в Україні. Тому її оголошення в УНР спричинило нову хвилю анархії в існуючих військових частинах, що в свою чергу відбилося на стані громадського порядку.

17 січня 1918 р. острозький повітовій комісар доповів волинському губернському комісару, що «розпочався похід місцевого населення проти волосних земських управ. Більшою частиною заколотників є солдати, прибулі з фронту по демобілізації. Боротися з цим явищем нема ніякої можливості. Не допомагає ні виїзд агітаторів, ні виїзд членів Повітової Земської Управи» 80.

Розгорнутися і надати суттєвої допомоги уряду УНР ні в військовій, ні в правоохоронній галузі Вільне реєстрове козацтво не встигло. А залишена без достатньої урядової уваги штатна міліція, започаткована Тимчасовим урядом, за словами В. Винниченка, «була організована зле, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався» 81.