<<
>>

Радянські «правоохоронні» органи.

Протягом січня – першої половини лютого 1918 р. влада на більшій частині території України перейшла до радянського Народного Секретаріату. 24 січня його народне секретарство внутрішніх справ оголосило, що «жодне розпорядження, яке надходить від скинутої Центральної Ради, не повинне виконуватися», а ті, хто порушить цю вказівку, «будуть визнані ворогами вільного народу України».

Через три дні Народний Секретаріат оголосив про скасування посад губернських, повітових і міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради. Тоді ж спеціальною постановою уряду радянської УНР були визнані недійсними старі судові, прокурорські і слідчі органи. Таким чином була створена можливість для безперешкодних дій надзвичайних більшовицьких органів.

Ще 18 грудня 1917 р. при ЦВК Рад України у Харкові виник Крайовий військово-революційний комітет по боротьбі з контрреволюцією, який поєднував адміністративні та каральні функції. За його зразком на території, підвладній більшовицьким Радам, ними створювалися місцеві ВРК. 28 січня 1918 р. ВРК на чолі з А. Івано­вим виник у Києві. Але на другий день виконком Київської Ради підкреслив, що функції цивільного управління ВРК виконує тимчасово і надалі передасть їх різним комісіям Ради та відділам виконкому. За собою комітет залишить лише охорону міста і боротьбу з контрреволюцією. Це сталося 16 лютого, коли замість Київського було створено Всеукраїнський ревком, який наполіг, щоб всі «районні» ВРК здали йому справи не пізніше 21 лютого, а «провінційні» – встановили зв’язок для отримання інструкцій.

У цей час, крім ревкомів, було створено й інші надзвичайні органи радянської влади, а саме: революційні штаби, «трійки», «шістки», «сімки» та «дев’ятки». Революційні штаби утворювалися ревкомами або безпосередньо Радами для збройного знищення політичних ворогів; їхні функції подекуди були тотожні штабам Червоної гвардії і наближалися до функцій російських надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією 56.

Для прийняття каральних рішень цими органами не було обов’язковим, щоб у діях особи існував склад злочину. Її винність визначалася не нормами права, а «революційною доцільністю» скоєних дій.

Досить показовою в цьому плані є Могилівська справа. В ніч на 5 лютого 1918 р. начальником Могилів-Подільської військової залоги Свистуновим під приводом термінової справи були викликані повітовий комісар М. Бочаров і начальник міської міліції А. Шестеров. У своєму штабі він показав викликаним папір із розпорядженням «Ревкому-VІІІ» за підписом якихось невідомих осіб про їхній арешт. Дві доби заарештованих тримали в окремій кімнаті військового штабу під вартою. А коли ті звернулися до ревкому з поданням про звільнення під поручництво чи заставу в 1 000 крб., які зібрали колишні співробітники Бочарова по земській управі, з ними зустрівся начальник юридичної секції ревкому В. Бєльгов, що відрекомендував себе комісаром юстиції. Останній повідомив, що через незручність їхнього утримання під військовою вартою і відсутність елементарних побутових умов арештанти переводяться до Могилевської повітової в’язниці. При цьому комісар додав, що за загальним рішенням ревкому їх хотіли вислати до Одеси, а потім на крейсер «Алмаз», що рівнозначно смерті, але йому вдалося переконати членів ревкому не робити цього. На запитання Бочарова, в чому полягає їхня провина, Бєльгов відповів, що склад злочину заарештованих ще не визначено. Про них збирають відомості для суду «революційного (комітету) трибуналу», який зараз тільки створюється. Заарештованим загрожує примусовий виїзд за межі VІІІ армії або заслання до плавучої в’язниці. Після розмови з комісаром Бочаров і Шестеров пробули ще три дні в повітовій в’язниці. Останнього згодом звільнили за підписом про невиїзд. Відносно ж Бочарова начальник в’язниці одержав розпорядження комісара Бєльгова про утримання під вартою до внесення застави. 10 лютого Бочаров сплатив заставу в 1 000 крб., про що отримав розписку Бєльгова, і був звільнений. Далі про долю грошей не відомо.

28 вересня 1918 р., вже за часів гетьманату П. Скоропадського, судовий слідчий В. Успенський порушив кримінальну справу відносно В. Бєльгова, який звинувачувався в самочинному оголошенні себе «комісаром юстиції» і привласненні грошової застави. З огляду на те, що у вказаний час В. Бєльгов був членом російської мирової делегації Х. Раковського, справа вийшла на урядовий рівень. 18 листопада 1918 р. міністр юстиції Української Держави звернувся до міністра закордонних справ з проханням допомогти у виклику колишнього «комісара юстиції» на допит. 11 грудня Українське МЗС надіслало йому відповідь про те, що «Бєльгов як дипломатичний агент, виконуючий політичні доручення Держави на чужоземній території, згідно з правилами міжнародного права користується дипломатичними привілегіями і відносно нього повинна бути застосована ст. 171 «Уложения о наказаниях» (тобто питання про притягнення члена іноземної дипломатичної місії повинно було вирішуватися шляхом дипломатичних зносин з його урядом. – О.Т.). Крім цього, МЗС сповіщало, що Бєльгов виїхав за межі України 57.

Наведені матеріали наочно ілюструють усвідомлення законності радянськими і гетьманськими урядовими установами.

У 1918 р. ревкоми намагалися вирішувати «юридичні» питання подекуди й зовсім самостійно. Цей факт не приховували радянські історики права.

Вони зазначали, що «на відміну від ревкомів, які створювалися до більшовизації Рад, в ревкомах у цей період не було угодовців і дрібнобуржуазних націоналістів... У здійсненні влади на місцях помітна роль належала комендантам і комісарам, які призначалися чи обиралися ревкомами, революційними штабами, а інколи й місцевими з’їздами Рад. Штаб Головкому В.О. Антонова-Овсієнка, Центральний виконавчий комітет Донбасу і всі інші революційні комітети систематично призначали комісарів для виконання на місцях завдань військових, продовольчих і по боротьбі з контрреволюційними елементами» 58.

Тому засоби виконання цих завдань значною мірою залежали від уявлення про законність повноважної особи.

Так, в ніч на 13 (26) лютого 1918 р. в Одеський готель «Лондон» увірвався загін матросів під проводом комісара Кондратенка, який показав адміністратору мандат за підписом одеського коменданта Гуреєва про те, що «на підставі розпорядження головкому М. Муравйова підлягають знищенню всі запаси вина і міцних напоїв». Матроси примусили сторожа віддати ключі від погреба, потрощили дорогий посуд, вилили на землю і забрали з собою унікальні напої вітчизняного і зарубіжного виробництва загальною вартістю 125 тис. крб. Сторожі було зауважено, що в разі знайдення після конфіскації ще вина, вона буде розстріляна. Тієї ж ночі до готелю з’явився новий «адміністратор» – рідний брат начальника Одеського надзвичайного штабу Шестопала. Під загрозою розстрілу він вигнав мешканців готелю і оселив там «безквартирних товаришів». За розпорядженням нового адміністратора з кухні до номерів віднесли страви, замовлені раніше іншими постояльцями, вартістю 2 528 крб. 80 коп. Загалом збитки готелю під час панування військ М. Муравйова і Румчемроду в Одесі склали 134 148 крб. 59.

Надзвичайні органи радянської влади визначали організацію і компетенцію установ з охорони громадського порядку. Радянських нормативно-правових актів щодо їхньої діяльності в Україні в 1918 р. видано не було. Єдиним керівним документом була постанова НКВС РСФРР від 28 жовтня 1917 р. «Про робітничу міліцію», яка не визначала конкретних організаційних форм міліцейських органів. Тому радянську міліцію тоді створювали за рішенням місцевих Рад, ревкомів і органів військового командування. Так, у Луганську згідно з постановою ВРК в листопаді 1917 р. міліцію було сформовано переважно з робітничих дружин заводу Гартмана. Для зміцнення особового складу Луганський комітет РСДРП(б) надіслав до її лав кращих комуністів. Наказом №2 від 3 січня 1918 р. військовий комендант Харкова і Харківського повіту зобов’язав міліцію вжити термінових заходів для охорони порядку і встановлення громадської безпеки. Згідно з його наказом міліціонери Харкова перевіряли виконання правил в’їзду і виїзду з міста, контролювали розважальні заклади, перешкоджали спекуляції харчами.

До речі, зазначимо, що саме більшовикам, а не гетьману належить пальма першості в офіційному застосуванні позасудових санкцій за надзвичайним станом.

5 січня 1918 р. військовий комісар Бахмутського району А. Морель оголосив наказ про військовий стан. Всім особам належало протягом трьох діб з’явитися до його управління за дозволом на носіння вогнепальної зброї. Тих, хто ухилиться, чекав «військово-революційний суд». Комісар також попереджав, що «збройні напади каратимуться безпощадно на місці», а продаж спиртових напоїв – арештом на 3 місяці чи штрафом до 3 000 крб. як продавця, так і покупця. Наказом обмежувалося функціонування ресторанів, кав’ярень і чайних до 12 години ночі, встановлювався особистий дозвіл військового комісара на проведення святкових балів і театральних вистав, заборонялися будь-які зібрання на вулицях і вихід громадян без необхідності з помешкань після 24.00.

Протягом січня 1918 р. формування радянської міліції розгорнули свою діяльність у Катеринославі та Одесі. В міліцейських органах промислових районів України, робітничих центрів практично не залишилося колишніх співробітників Тимчасового уряду і Центральної Ради. На решті території України за браком часу більшовицькому уряду не вдалося зламати органи охорони громадського порядку, утворені після Лютневої революції. Тут дії Рад щодо існуючої міліції зосереджувалися на встановленні загального контролю за її діяльністю: арешти колишніх поліцейських і надсилання до міліцейських установ комісарів-комуністів з особливими повноваженнями. Подекуди функції міліції брала на себе Червона гвардія 60. За умови наявності більшовицьких військових залог і влади Рад існуючі міліцейські органи виконували їхні розпорядження. Непокірних чекала кара.

Так, у січні – лютому 1918 р., під час перебування у Вінниці 2-го гвардійського корпусу влада в місті належала виконкому Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів, який відразу ж заарештував усіх членів міської управи і віддав їх під суд революційного трибуналу, обложив заможні верстви населення контрибуцією на 75 тис.

крб., звільнив 39 в’язнів з повітової тюрми. Майно і зброя з військових складів були конфісковані, а до банків і державних закладів міста призначені надзвичайні комісари Едельштейн, Слуцький, Гишвалінер, Ісерзон, Рубінштейн, Ауселяк, Лешинський, Журавльов, Раскатов, Красноленський, Чубра, Блавацький і Антонов 61. Прізвища комісарів дають уявлення про національний склад більшовицького виконкому.

Для захоплення влади на місцях більшовики використовували й національні збройні формування, які під час наведення «революційного порядку» не відрізнялися ліберальним ставленням до місцевих мешканців.

Наприклад, «Раднарком м. Одеси і Одеської області» в січні–березні 1918 р. наділив міліцейськими повноваженнями, крім Червоної гвардії, особливого Болградського революційного загону, Охтирського гусарського полку, загонів Ради моряків, ще й збройні формування латиської, литовської, польської і єврейської військових організацій. У розпорядженні військової секції більшовицького Румчемроду другого скликання знаходився спеціальний «каральний загін». В охороні м. Одеси від контрреволюціонерів і злочинців брала участь «побудинкова організація», що також діяла під контролем Румчемроду і районних Рад 62.

Охоче виконували «правоохоронні» функції і чорногвардійці, яких більшовики використовували в той час як «авангардний загін революції», найбільш непримиренний до її ворогів.

Так, анархо-комуністку М. Никифорову В. Антонов призначив «начальником кавалерії Таврійської і Херсонської губерній» і видав їй кредит на 5 000 крб. для організації кінних загонів по боротьбі з контрреволюцією. В січні 1918 р. загони Н. Махна разом з червоною гвардією «ловили дезертирів» – на Кічкаському мості в Олександрівську грабували й топили в Дніпрі донських казаків, які поверталися з фронту додому 63. Натхнення анархістів у цій справі не мало меж. Навіть Надзвичайний комісар Раднаркому Росії Г. Орджонікідзе, надісланий Леніним для загального контролю радянського будівництва в Україні, не витримав і дав 22 лютого вказівку В. Антонову: «Никифорова в Олександрівську наробила справ, треба її забрати звідти» 64. А в березні 1918 р. мешканці Єлісаветграда, обурені грабежами загонів більшовика Беленковича й анархістки Никифорової, створили загін самооборони й вигнали їх з міста 65.

Надзвичайний статус радянських «правоохоронних» органів практично не обмежував їхніх повноважень. Пролетарські міліціонери, комісари, коменданти й інші радянські уповноважені не були пов’язані в своїх діях ніякими законодавчими актами і могли виступати як у ролі відправників правосуддя, так і виконавців покарань. Щоб приховати цей очевидний факт, радянські історики права змушені були пояснювати його «зовсім не задовільним станом всіх засобів зв’язку».

Але вони не змогли не визнати, що, «хоча наприкінці листопада 1917 р. був вже опублікований «Декрет про суд №1» Раднаркому РСФРР, а 10 січня 1918 р. – постанова Народного Секретаріату України «Про введення Народного суду» від 4 січня, застосування цих законодавчих актів у практиці судового будівництва почалося значно пізніше, в багатьох місцях лише в середині лютого. За прикладом Петроградського військово-революційного комітету ревкоми України після перемоги збройного повстання і встановлення Радянської влади створюють слідчі комісії для боротьби з контрреволюціонерами... Самі слідчі комісії, як правило, не судили контрреволюціонерів, а доповідали про результати слідства Раді, яка виносила вирок. Але здебільшого до створення народного суду, відповідного вимогам законодавства, слідчі комісії тимчасово здійснювали функції правосуддя... В грудні 1917 р. і січні 1918 р. були поширені також суди, створені спеціально для розгляду однієї якоїсь конкретної справи на заводах і в загонах Червоної гвардії. На селі судові функції часто здійснювали сільські і волосні збори 66.

Про характер більшості вироків свідчить оголошення виконкому Ради робітничих і солдатських депутатів Горлівського підрайону від 2 січня 1918 р.:

«Особи, які вчинили крадіжку чужого майна, негайно підлягають розстрілу. Особи, затримані при спробі прямо чи побічно надати сприяння контрреволюційній стороні, вважаються ворогами революційних військ і пролетаріату і віддаються негайно під розстріл. Особи, які розповсюджують провокаційні чутки чи збуджують в загальній масі робітників до дезорганізації, негайно будуть вилучені з середовища робітників і віддані під розстріл» 67.

При цьому слід зауважити, що в Україні Народний Секретаріат зовсім виключав можливість використання старих органів суду. На відміну від «Декрету про суд №1» РНК РСФРР, його постанова від 4 січня 1918 р. хоча й копіювала головні російські положення, але ж не передбачала вибору колишніх мирових суддів до народних судів. Цей інститут втрачав можливість виконувати свої функції.

Так, 20 січня 1918 р. голова Маріупольського з’їзду мирових суддів доповів повітовій земській управі, що через зайняття приміщення з’їзду військово-революційним комітетом і надзвичайні обставини в місті він не має змоги відправляти правосуддя. Тому справи, призначені на січень 1918 р., повинен з черги зняти. Голова прохав управу знайти нове приміщення для відкриття судових засідань у лютому 68.

Постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. також відкидала не тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень і вироків народного суду, хоча за «Декретом про суд №1» касаційною інстанцією вважався повітовий суд. Згодом Народне секретарство у судових справах почало ліквідувати й старі окружні суди. 23 січня було оголошено «Положення про революційні трибунали», в якому регламентувалася їхня організація і процесуальні форми діяльності. Але за свідченням радянських істориків права нові судові установи «на момент окупації України німецькими імперіалістами... ще не були повсюди організовані. Там, де вони були створені, вони не завжди організаційно оформлювалися і закріплювалися у відповідності з нормами вказаних постанов» 69.

Таким чином, старі органи юстиції залишилися осторонь виконання своїх прямих обов’язків – здійснювати правосуддя, наглядати за дотриманням законності і забезпечувати спрацювання її гарантій під час захисту правопорядку, а нові ще не сформувалися. Отже, наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. в Україні в місцях панування радянської влади були створені унікальні умови для червоного і чорного терору, які з «успіхом» використовували надзвичайні радянські органи під приводом боротьби з контрреволюцією.

На користь такого висновку і як приклад для порівняння більшовицького і гетьманського уявлення законності наведемо жовтневе 1918 р. подання товариша прокурора по 7-й дільниці до прокурора Херсонського окружного суду:

«Згідно з поданням від 28 вересня ц.р. за №2694 маю честь доповісти про нищевказане: 20 березня ц.р. Голова Дніпровського Мирового З’їзду Пробенко повідомив мені, що за отриманими ним приватними відомостями Мировий Суддя ІІ дільниці М.Х. Вулодимо заарештований загоном червоногвардійців в с.Чолбасах у своїй камері і вивезений в невідомому напрямку. В описуваний час в м. Альошках і у всьому Дніпровському повіті панували ватаги більшовиків. За день до зайняття м. Херсона австрійськими військами я дізнався, що Вулодимо розстріляний. Після поразки більшовиків під Перекопом поширились чутки, буцімто Вулодимо не вбитий, а утримується під вартою в Перекопській в’язниці. Тільки в середині травня до мене надійшли певні відомості, що Вулодимо був перевезений більшовиками в економію «Преображенку» в районі Чаплинської волості і там за економією розстріляний. У зв’язку з тим, що тільки на цей час у межах повіту настало деяке заспокоєння і була організована міліція, 22 травня я доручив Голові повітової міліції провадження дізнання. 26 червня мною було отримане дізнання, з якого очевидно, що Вулодимо розстріляний чотирма більшовиками за економією «Преображенка» і що перед розстрілом більшовики протягом двох діб тримали Вулодимо в економічному готелі, всіляко над ним знущаючись. Згодом економічний чабан Овчинніков, який проходив полем, побачив пагорб, з якого стирчав шматок тканини. Про цей випадок Овчинніков розповів в економії і висловив здогадку, що там, напевне, закопаний труп людини. На початку липня в економію приїхала мати небіжчика Вулодимо, яка за вказівками Овчиннікова розшукала пагорб в полі і в ньому виявила свого сина. Народні чутки вперто називали вбивцями селян села Чолбасів Івана Григорьєва, Бетера, Скрипниченка, Реву і Булого, але здобути будь-яких доказів проти них дізнання не дало змоги. На запитаннях під час дізнання господарка квартири Вулодимо в селі Чолбасах Анастасія Спільна, яка відкрила двері червоногвардійцям, які заарештовували Вулодимо, заявила, що вона нікого не знає. Під час провадження у цій справі попереднього слідства судовий слідчий 4-ї дільниці Дніпровського повіту, камера якого знаходиться в містечку Каховці, зазнав низку труднощів, головним чином через закриття земських поштових станцій в Каховці та інших місцях його дільниці. 2 вересня ц.р. мною отримані відомості про затримку Івана Бетера, колишнього більшовицького комісара в с.Чолбасах, який переховувався на ст. «Джанкой». У зв’язку з розташуванням цієї станції за межами України, в Криму, я терміново звернувся до німецького військового коменданта з проханням про сприяння в доставці вказаного Бетера в Альошківську в’язницю. 17 вересня Бетер був туди доставлений і нині утримується там і за іншими справами. У такому стані знаходиться зараз справа. Для визначення провини Бетера уявляється необхідним показати Бетера господарці квартири Вулодимо в с.Чолобасах Спільній і кільком особам з економії «Преображенка», які бачили червоногвардійців, що привезли туди Вулодимо. З цією метою всі ці свідки повинні бути викликані в м. Альошки, тому що надіслати Бетера до «Преображенки» через стан шляхів, по яких бродять злочинні ватаги, є дуже ризикованим, бо він легко може втекти або буде примусово звільнений своїми спільниками.

При обговоренні питання про виклик вказаних осіб до Альошок судовий слідчий 4-ї дільниці Дніпровського повіту вирішив звернутися з проханням до управляючого економією «Преображенка» про надсилання цих свідків на економічних конях; в разі позитивної відповіді він поїде в Альошки і особисто покаже Бетера, в залежності від чого й буде вирішене питання про притягнення Бетера у вказаній справі як звинуваченого. Інші учасники вбивства Вулодимо, на яких вказують народні чутки, сховалися і до теперішнього часу не розшукані» 70.

З огляду на вищенаведені факти зрозуміло, що більшовицьке «правосуддя» на початку 1918 р. не дотримувалося відповідних процесуальних прискіпливостей в кримінальній справі. Залучення радянськими владними установами до правоохоронної діяльності випадкових людей, без врахування їхнього фаху і моральних якостей, керуючись лише класовим станом, сприяло не лише окремим злочинам, а й чисельним порушенням службової дисципліни тими, що мали бути взірцем її дотримання. В результаті звітів про перевірку представниками російського НКВС на початку 1918 р. установ, які відповідали за організацію правоохоронних органів, у Чернігівській губернії було викрито, що їхні співробітники «займаються кутежами й грою в більярд на досить великі суми». Чисельні порушення інспектуючий визначив і в Катеринославі, зауваживши, що «в кожній новій перебудові неминучі помилки й прорахунки, але в нас їх дуже багато» 71.

Таким чином, ми бачимо, що «тріумфальний поступ радянської влади» по Україні в 1918 р. не сприяв встановленню правопорядку, а зумовлював поглиблення анархо-кримінальної ситуації.

<< | >>
Источник: Тимощук О.В.. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. – 462 с.. 2000

Еще по теме Радянські «правоохоронні» органи.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -