Небезпечна близькість: стосунки між паном і слугою
B останні кілька десятиліть історики й антропологи активно досліджують відьомство у зв’язку з поняттям влади і владними відносинами.
Влада пронизує різні сфери людського життя, навіть в історіографії судів про чари вона фігурує в кількох контекстах. Уперше відьомство почали асоціювати з владою ще в ранньомодерні часи - це відчитуємо в тогочасних демонологічних трактатах і памфлетах. Уважалося, що чари - зброя вбогих і безправних проти сильних світу цього, хто тримає в руках важелі реальної влади: політичної, соціяльної чи економічної. Цілком логічне припущення, адже люди вірили, що Дияволу легше спокусити бідних і зневажених, обіцяючи їм гроші і владу для помсти кривдникам.Є також інші аспекти зв’язків відьомства з владою. У 70-80-х роках минулого сторіччя історики приділяли багато уваги дослідженню ролі владних структур - держави, суду, представників світської і церковної влади - в історії європейського полювання на відьом: вивчали, як саме ці структури реаґували на «відьомську загрозу» і в який спосіб ініціювали переслідування відьом. Останнім часом такий підхід зазнав серйозної критики, зокрема німецький історик Вольфґанґ Беринґер пише:
Слід завважити, що погрози [застосувати чари. - K. Д.\\ не виникали у якомусь одному соціяльному контексті, як уважає дехто з орієнтованих на антропологію істориків.
Навіть якщо ми не хочемо повністю відкинути маловірогідне припущення Стоуна [Лоуренса Стоуна. - К.Д.\\, ніби «відьомство було зброєю слабких проти сильних», з опрацьованих нами джерел випливає, що різниця в соціяльному походженні «погрожувача» і «жертви» зовсім не була обов’язковою передумовою [конфлікту. - К.Д.]т.
3 цим твердженням не можна не погодитися, адже більшість звинувачень у відьомстві і на Заході, і в Україні виникали в середовищі людей, рівних за соціяльним походженням: сусідів, родичів, ділових партнерів чи конкурентів - і, як правило, не потребували спонукання «згори».
Однак це не означає, що не існувало інших моделей обвинувачення. B матеріялах українських судів про чари є справи про конфлікти між соціяльно нерівними особами, і вони виразно виділяються на загальному тлі. Серед 198 справ про чари, які я дослідила, конфлікти між паном і слугою становлять лише 10%. Ta якщо решта 90% справ у гіршому випадку завершувалася штрафом або різками, а слідство зазвичай узагалі не добігало кінця, то в конфліктах між паном і слугою судді раптом серйознішали й суворішали, тож фінал міг бути досить драматичним.Спочатку пропоную розглянути справи, коли у чаклунстві звинувачували не безпосередніх підлеглих, а осіб, які нібито застосовували чари на шкоду представникам влади, - ці два різновиди процесів дуже схожі між собою. У кількох досліджених справах про чари головною дійовою особою виступає війт. У вересні 1634 року війт міста Остер Нестор Зополь зібрав раду, щоб обговорити відрядження посольства до короля. У цей час до будинку, де засідала рада, нагодилася така собі Семенова, яка мала недобру славу відьми. Її появу розцінили як поганий знак, спробу зірвати важливу справу. Щоб поправити ситуацію, постановили тут-таки спалити Семенову, не звертаючись до суду, як того сама «відьма» вимагала, бо серед присутніх був війт, який дав згоду на негайну розправу. Охочі вже почали носити хмиз і солому.
11,1 Behringer W. Witchcraft Persecutions in Bavaria (Cambridge, 1997), p. 170.
Жінку, мабуть, сиравді спалили б, якби не втрутився Жмай- ло Дзевицький, який нагадав усім, що вона козацька вдова. Семенову нехотя відпустили, але тільки після того, як вона так само без ентузіязму присягнула, що вона не відьма і нікого не чарувала. Отже, хоч загрози ні життю, ні здоров’ю не було, ситуація для «відьми» склалася небезпечна: її долю вирішили блискавично і без судової тяганини, бо її «чари» загрожували справі, яка стосувалася влади. До того ж сам війт був переконаний, що в таких випадках він має право діяти самостійно й не звертатися до судуш.
Ще одна справа за звинуваченням у чародійництві проти війта мала трагічніші наслідки. Сталося це в Кам’янці. У липні 1716 року жебрачку Марину спіймали біля війтового будинку, коли вона сипала на поріг якийсь порошок. У суді Марина пояснила, що хотіла тільки допомогти одній дівчині, котра ніяк не могла вийти заміж, і набрала на дорозі пилу, з яким її схопили біля війтової садиби. У пороху нібито знайшли «кістки й зуб мерця». Подібні справи про любовну магію закінчувалися, як правило, сплатою штрафу, церковним покаранням або присягою. Але тут під загрозою чарів опинився дім війта, а може, й сам він, а «відьмою» була не поважна городянка, а жебрачка й волоцюжка. Тому суд вирішив віддати Марину на тортури, а потім спалити[365] [366]. Рішення про катування ухвалювали майже завжди, коли відьомські дії загрожували представникам влади. Скажімо, як і в попередній справі, тортури були застосовані до Гапки Петрикової з міста Ліснівці на Волині, котру в листопаді 1747 року обвинуватили у зачаруванні урядника. Як свідчив Францишек Леґостевич, Гапка тричі брала землю, кидала її вслід уряднику і плювала. Після того урядник важко захворів і невдовзі помер. Гапку спочатку обшукали, знайшли в кишенях хустку, кілька білих ниток і якісь корінці. Bce це оголосили трутизною, хоча Гапка стверджувала, що отрути в неї немає, про чари вона нічого не знає і нікого не чарувала. Звичайно в таких випадках підозрювана людина мала присягнути, що вона не практикує чари, але цього разу йшлося про смерть владника і справа так просто закінчитися не могла. Добровільно Гапка не зізнавалася, тож її відправили до ката, але вона й під тортурами не змінила своїх свідчень[367]. He відомо, на жаль, чим це врешті завершилося, бо більше інформації про перебіг процесу немає. Далі розглянемо обвинувачення про застосування чарів проти безпосередніх господарів. Важко сказати, який відсоток таких справ доходив до суду, адже пан мав право самостійно судити свого слугу. Можемо хіба припустити, що коли слуга намагався у власних інтересах застосувати чари проти пана, той сам карав невдячного підлеглого. Перша з них стосується 1588 року, коли у володимирсь- кому гродському суді князь Роман Романович Сангушко оскаржив свого слугу Арнольда Вириковського, який нібито намагався отруїти самого князя й іншого його слугу Федора Дороготенського - обидва почувалися дуже зле і сумнівалися, чи й виживуть. Припускали, що їх було зачаровано, бо в будинку знайшли кілька підозрілих речей, серед них захований у стіні пергамент із загадковими написами (імовірно, його сховав ще один князів слуга Ян Чернський). Такий учинок розцінювали як зраду і за нього належала сувора кара, але невірні слуги втекли. Це почасти пояснює, чому князь звернувся до суду: не з метою покарати віроломних слуг, а щоб оголосити їх у розшук[368]. Серед справ про переслідування слуг за чародійництво проти панів особливо вирізняються дві з судових книг Кременецького замку. Прикметні вони тим, що в обох випадках чарування мало нібито не просто нашкодити господареві, а й підкорити його волі «відьми», тобто під загрозою опинялися авторитет і влада пана. У червні 1730 року Лукаш Малинсь- кий оскаржив у суді Марину Перисту, свою підданицю з села Верби, за спроби зачарувати панську родину. Свідки розповіли, що вона похвалялася перед селянами, ніби має таємні засоби підкорити собі пана, як вона вже зробила з його дружиною. Коли це станеться, казала Марина, вона зможе керувати своїми господарями і вони виконуватимуть усі її накази й забаганки. Ясна річ, такі слова сприйняли як зраду і пряму загрозу статусу пана. У відповідь Лукаш Малинський продемонстрував силу своєї влади під час процесу проти Марини. Завважмо, що він не розглядав справу сам, приватно, а передав у замковий суд. Це свідчить, що Малинський прагнув прилюдного процесу, до того ж він був присутнім не тільки на судових засіданнях, а й під час катування винуватиці. Взагалі, сувора кара, яка чекала на Марину, була непропорційною до її провини, адже фізично ніхто не постраждав від чарів - не було ні мертвих, ані хворих. Схоже розвивалися події на процесі в липні 1748 року, коли Міхал Зеброшек оскаржив у суді двох своїх слуг - Він- цента Ружанського і Вайсека Венґринця, які чаклували на шкоду панові і двом іншим слугам, Єдлецькому й Гладише- ві. Вінцент виступав як головний винуватець і стверджував у суді, що панів він не чіпав. Конфлікт у нього був із Глади- шем, який теж кілька разів застосовував проти нього чари. Вінцент хотів помститися і вирішив ужити проти свого «ворога» чи то чари, чи то отруту, яку вкрав у єврейській крамниці, але воно не спрацювало. Вайсек свідчив зовсім інше: ніби у Вінцента було три чарівних зілля, одним із яких він хотів отруїти панову дружину і підбивав на це Вайсека, а ще Вінцент украв у пана гроші і підробив його заповіт. Позаяк розповіді винуватців не збігалися, а йшлося про зраду, Вінцента віддали на тортури, бо саме його свідчення викликало найбільше сумнівів. Як і в попередній історії, він не змінив свою розповідь після катування, і це так само не мало жодного значення для суддів. Схоже, в таких випадках ще до початку справи було ясно, чим вона завершиться для невірного слуги, а саме слідство, допити й тортури були тільки виставою, формальністю. Характерно, що у вироку Він- центові, як це було і з Мариною Перистою, про зраду не сказано - стратили його суто за відьомство[369]. Нарешті, перед нами найгучніша справа про чари за участи владників - «полювання на відьом», зініційоване гетьманом Іваном Мартиновичем Брюховецьким 1667 року. Про це не раз писали дослідники[370], але я пропоную поглянути на справу під іншим кутом зору. Термін «полювання» тут ужито недаремно: це було наймасовіше переслідування і найбільша зафіксована страта чаклунів в Україні - спалили разом шістьох «відьом». їм інкримінували викрадення ненародженої дитини з утроби дружини гетьмана Дар’ї, а також зачарування самого гетьмана і його дружини, внаслідок чого обоє захворіли і ледь не вмерли. Раселу Зґуті цей випадок «дивовижно нагадує відьомські традиції Заходу. Згадок про сатанізм, демонічних тварин, викрадення плоду, масове спалення повно в матеріялах європейських судів про чари. Можливо, тут позначилося проникнення західних упливів у Московську Росію через Польщу»[371]. Ha мою думку, справа гетьмана Івана Брюховецького куди більше нагадує саме російську модель судів про чари, тісно пов’язану з владою і зрадою. Найгучніші чаклунські процеси в Московії XVII сторіччя - це справи про чародійництво на шкоду особам високого соціяльного походження і навіть членам царської родини, а у випадку з Брюховецьким маємо до діла якраз із державною зрадою. Гетьман Іван Брюховецький відзначався маніякальною підозріливістю: йому повсюди ввижалися змови і зрадники403. Тож не дивно, що коли його сім’ю спіткало нещастя, гетьман і тут запідозрив зраду і причиною всьому оголосив відьом. Сотні людей, у кого захворіли рідні, висловлювали схожі обвинувачення, але ці справи ніколи не закінчувалися так драматично, адже вони були пересічними позивачами і не мали реальної влади. Гетьман же покарав «відьом» безжально. Отже, суворі вироки за чародійництво у згаданих справах свідчать не про раптову зміну ставлення до самого злочину відьомства. Тут радше маємо справу з покаранням за зраду, демонструванням сили і влади тим, хто на неї поважився. Ендрю Сандерс дуже влучно описав це в традиційних суспільствах: У ситуаціях, пов’язаних із контролем чи змаганням за владу, природу відьомства, а значить і самої відьми, витлумачували інакше. Коли обвинувачення лунало з позицій реальної влади і впливу, відьомство розцінювали як дуже серйозний злочин, що може призвести до глобальних нещасть. Отож важливо було покарати винних, а не намагатися помирити сторони чи припинити взаємини між ними. Замість помилувати відьом їх найчастіше вбивали104. Обвинувачення слуг у відьомстві могли базуватися винятково на припущеннях і підозрах - реальна шкода мало важила. Тому карали не чаклунів, небезпечних для громади, а зрадливих непокірних слуг, які не виправдали довіру пана. [372] [373] Суди про чари демонструють і протилежний полюс стосунків: відданість і вірність слуг та вдячність панів. Пам’ятаймо, що в ран- ньомодерний період слуга в домі ще не означав високий соціяльний статус цієї сім’ї, адже навіть у містян і селян могло бути по кілька слуг. Переважно це були підлітки, які в такий спосіб або заробляли гроші, або здобували досвід. У містах часто служили вихідці з сільської місце- вости. B кожному разі слуг зазвичай сприймали як членів сім’ї, вони могли розраховувати на підтримку й захист господарів, якщо працювали добре й віддано. 18. Іван Брюховецький. Портрет XVIII століття за малюнком Самійла Величка (Наталія Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005, c. 381) Таких прикладів теж чимало. У судах про чари підтримка пана бувала різною, скажімо, коли слуга занедужав нібито внаслідок зачарування, пан міг звернутися до суду з обвинуваченням імовірної відьми™5. Найчастіше ж пан виступав у суді на боці свого слуги, якого оскаржили у відьомстві. Його свідчення важили куди більше порівняно з простими людьми, рівними за статусом із винуватцем. Особливо активно господарі захищали своїх слуг, які нібито чарували на їхню користь. Пригадаймо хоча б історію з Хведонихою 1700 року: вона віддано служила шляхтичам Сеньковським і чаклувала на їхнє замовлення, отож пани, зі свого боку, підтримували й захищали її на суді406. У лютому 1715 року в місті Прилуки служницю дружини Андрія Горленка Оленку звинуватили у зачаруванні слуги офіцера Пятова, розквартированого у Горленків. Через 101 Наприклад: ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 21, арк. 112зв.-113зв. 106 № 2 (1700), у виданні: В. Б. Антонович, Колдовство, c. 44-50. пожильців господиня разом зі слугами жила не надто комфортно, скажімо, замість кухні вони мусили користуватися лазнею. He дивно, що господарі і пожильці врешті-решт иосварилися. Лакей Пятова Петро Карпінський обвинуватив Оленку у відьомстві: нібито вона під час сварки проклинала його, пообіцявши, що наступного ранку він бігатиме вулицею, гавкаючи, як собака, й лякаючи людей. У суді Пятов підтвердив розповідь свого слуги, Оленка ж наполягала, що все було не так. За її словами, Петро Карпінський одного разу побив її, коли вона ввечері прийшла по хліб, а вона у відповідь порадила йому іти на вулицю і там бити собак™7. Оленку змусили присягнути, що вона нічого не знає про чари, але їй довелося якийсь час посидіти під арештом. Тоді пані Горленкова написала скаргу, де нагадувала, що вона і вся її родина перебувають під захистом самого гетьмана, і вимагала звільнити Оленку. Проте історія на цьому не закінчилася. За якийсь час Оленку, що вже була на волі, звинуватили в підпалі, який вона нібито влаштувала з бажання помститися. Звичайно, до цього конфлікту між розквартированою армією і місцевим населенням були втягнуті не лише слуги, які безпосередньо брали в ньому участь, а й пани. Отут на сцену й вийшла пані Горленкова, яка не покинула служницю в скруті. Горленкова поскаржилася, що доки в її будинку квартирує Пятов з лакеями, її власним слугам замість кухні доводиться користуватися комірчиною в лазні, непристосованою для цього, тому не дивно, що сталася пожежа, яка просто збіглася в часі з поверненням Оленки з в’язниці. Скаргу Горленкова завершила радикальною заявою, найвищим проявом довіри і прихильности до відданого слуги - написала, що коли вже хочуть заарештувати Оленку, то хай беруть і її™8. Ці справи показують, що господарі охоче обороняли своїх слуг, коли тих у відьомстві звинувачували «чужаки», і робили це тим активніше, чим гострішим був конфлікт між паном і «чужаком». Цілком імовірно, що обвинувачення слуги насправді спрямовувалося проти пана, отож, захищаючи слугу, пан захищав і себе. [374] У справах про чари слуги теж могли зайвий раз продемонструвати свою відданість, наприклад, виступаючи в суді як свідки, що підтверджували добру репутацію господаря. Так було 1730 року в селі Веселці, коли Маланку Сислову оскаржили в зачаруванні сусідчиної корови. У справі згадано Маланчину служницю, яку послали до сусідки спитати, чи не скисло молоко в їхньої корови, після чого молоко нібито справді зіпсувалося. Маланка наполягала, що не псувала • •••• • 4fU) молока, і и служниця в суді це потвердила . Були й інші способи засвідчити свою відданість господарям, скажімо, взявши на себе роль посередника, іноді досить небезпечну, між паном і «відьмою». От у липні 1719 року дружина ніжинського бурмистра кілька разів виряджала свою служницю Паську Марчиху розшукати одну жінку, що зналася на чарах. Паська слухняно виконувала всі доручення пані: не тільки була посередницею, а навіть погодилася допомагати далі в магічних практиках. Дивує лише те, що в суді служниця виклала все, що знала, не намагаючись приховати деталі і, можливо, захистити в такий спосіб свою пані[375] [376]. За схожу історію 1759 року заарештували служницю дружини офіцера Легостаєва з села Гутенівка. Саму пані Легостаєву навіть не викликали до суду, і хоча вона одна, хто мав користь із магії, провина повністю лягла на вірну служницю-посередницю[377]. Як бачимо, владні відносини повністю змінювали перебіг справи про чари між представниками різних соціяльних верств. Коли у чаклунстві звинувачувано слуг, судді активно бралися до розслідування, дозволяли катування і в більшості випадків виносили смертний вирок. I хоча в присудах сказано винятково про відьомство, схоже, що слуг-«відьом» карали не так за чари, як за непокору, зраду, замах на авторитет і владу пана. Саме це пояснює підкреслену показовість таких процесів і суворість покарань. 3 іншого боку, віддані й слухняні слуги під час судів про чари могли сподіватися на захист господарів, а добрі пани - на підтримку вірних слуг.
