Чарівники і повсякденна магія

У багатьох суспільствах вірили, крім ві- дьом, ще й в інших чарівників. У розмаїтому спектрі чаклунів відьми були найтемні- шою частиною, і люди часто вважали, що є ворожбити, здатні захистити громаду від їхніх атак: спроможні розпізнати відьом і протистояти їм або хоча б діягностувати зачарування й ліквідувати його небезпечні наслідки.

Звичайно, реальна ситуація з магічними практиками була куди заплутанішою. По-перше, як уже сказано, спектр чарівників був винятково розмаїтим і складався не лише з чорного та білого. По-друге, магією займалися не тільки «професіонали»: інколи навіть звичайним людям, не наділеним надприродними здібностями, доводилося звертатися до магії. По-третє, межа між відьмами й іншими чарівниками нерідко була такою розмитою, що ту саму людину могли в рідній місцевості сприймати як відьму, а в сусідніх селах чи містечках як анти-відьму.

Отже, далі йтиметься про різноманітних чарівників, окрім відьом, згадуваних в українських судових матеріялах, про особливості їхньої діяльности та взаємини з клієнтами, а також про найпоширеніші види магії в щоденному житті.

Чарівники, ворожки та інші Як уже сказано, відьми асоціювалися радше з негативними рисами характеру, ніж зі специфічними відьомськими заняттями, хоча подекуди є й такі свідчення. Водночас в матеріялах українських судів про чари подибуємо чимало згадок про чаклунів, яких не вважали відьмами. Схоже, в тогочасному сприйнятті головна відмінність між відьмами й іншими чародійниками полягала в тому, що перші звичайно не афішували свої надприродні здібності, а користалися ними підступно, потай, зі злості, заздрощів або для помсти.

Щоб краще зрозуміти цей феномен, звернімося до широкого європейського контексту, адже люди з надприродними властивостями були відомі по всій Европі. Зазвичай вони не розголошували свою діяльність, воліючи залишатися в тіні, бо завжди існувала небезпека бути звинуваченим у відьомстві. Робін Бриґс писав:

Більшість магів стверджували, що мають обмежену чи специфічну [магічну. - К.Д.] силу, застосовували її нере- ґулярно - коли виникала потреба, а на життя заробляли якимсь звичайним способом. Тому вони переважно залишалися непомітними для влади, доки на них не починали скаржитися^[478].

Англійський історик Джеймс Шарп виділив чотири царини діяльности англійських чаклунів:

Перше - це пошук загублених чи вкрадених речей, в останньому випадку ще й допомога в ідентифікації злодія. Друге - лікування різноманітних хвороб людей і домашніх тварин. Третє - широка сфера ворожіння і провіщання, наприклад передбачення статі дитини або (і це було найбільшою турботою покоївок) угадування майбутнього чоловіка. Четверте - ...допомога у встановленні особи відьми та розв’язання проблем, породжених відьомством^[479].

Ці сфери діяльности з невеликими варіяціями поширилися майже скрізь в Европі, й українські землі не були винятком: українські чарівники спеціялізувалися в усіх згаданих царинах, принаймні так випливає з судових книг. Зрідка ворожбити фігурують у судових справах як обвинувачені у відьомстві, але в решті справ вони згадані лише як другорядні учасники процесів.

Незалежно від спеціялізації чаклуна його надприродні здібності в очах клієнтів мали бути узаконеними. Наприклад, у нього було відповідне походження, адже вірили в успадкування магічного дару від предків, чия репутація ніби підкріплювала право нащадків на магічну діяльність.

3 усіх чаклунських спеціялізацій магічне лікування було, безперечно, найпопулярнішим видом діяльности, до того ж універсальним і найзисковнішим. Лікарі-чарівники фігурують у кількох справах про чари^[480]. Як правило, вони поставали перед судом, коли оплачені послуги виявилися неефективними або ж якщо їхня лікарська практика викликала незадоволення. У книзі кам’янецького магістрату згаданий ткач Йосип Шидлянський, який паралельно займався магічним лікуванням. 1721 року він отримав плату за лікування дружини Яна Краснопольського, але пацієнтка так і не видужала^[481]. Чи пригадаймо, як Демко Халичов із Дубна 1741 року взявся зцілити дружину Яна Михайлюка. Його заходи були надзвичайно невдалими: жінка померла, як усі вважали, саме від його ліків. Отож Демко мусив тікати, щоб не потрапити до суду³²³. Перечитуючи судові матеріяли, можна скласти хибне враження, ніби всі магічні лікування закінчувалися нещасливо, бо саме такі випадки стали підставою для більшости справ. Успішне лікування залишалося поза увагою суду і не було зафіксоване документально. Можемо тільки здогадуватися, скільки ж було історій зі щасливим кінцем, якщо магічні засоби лікування були такими шалено популярними.

Однак залишилося кілька свідчень і про позитивний досвід магічного лікування, це справи про чаклунів, запідозрених у відьомстві. Наприклад, саме за таким обвинуваченням постала 1728 року перед олицьким судом недавно згадувана Устимія Дудчиха. Доводячи свою безвинність, Устимія стверджувала, що займається тільки лікуванням, допомагає дітям і дорослим, іноді худобі. Схоже, односельці вірили B її надзвичайну силу, бо один лише її візит до хворого вважався цілющим³²⁴.

1747 року у відьомстві звинуватили Анастасію Іванову з села Гурник поблизу Дубна.

Книга ковельського магістрату містить докладний опис методів лікування Григорія Козловського, який постав перед судом 1710 року. Дехто з його колишніх пацієнтів свідчив про магічні практики Григорія. У трьох випадках із шести лікування було успішним. Очевидці розповідали, що звичайно Григорій приходив додому до хворого і замикався з ним у ^{[482] [483] кімнаті. Далі свідчення були плутаними: дехто стверджував, що Григорій свердлить дірку в одвірку, а потім обкурює хворого, інші казали, ніби Григорій зв’язує пацієнтові руки й ноги, зрізає волосся, а вже потім вивірчує дірку, яку закриває дерев’яним кілком. Представники суду побували в усіх згаданих будинках і справді скрізь виявили дірки, забиті дерев’яними кілочками.}

Пізніше допитали самого Григорія про його метод. Він розповів, що батько навчив його в такий спосіб лікувати гарячку і безсоння. Метод його був такий: спочатку треба зварити зілля з кореня полину, інших трав і золотої стружки та обкурити ним хворого. У зіллі Григорій також вимочував мотузки, якими зв’язував пацієнтові руки й ноги. Потім зрізав волосся й нігті, ділив це на чотири частини, ховав у прокручених в одвірках дірках і забивав їх дерев’яними кілками. Наостанок Григорій додав, що нічого не знає ні про відьомство, ні про демонів, яких нібито можна насилати на людей. Суд визнав дії винуватця забобонами (особливо чомусь обкурювання та висвердлювання дірок) і призначив йому церковне покаяння та штраф на користь церкви й суду ’²⁶.

Ще одна царина чаклунів - пошуки скарбів. Власне це не вважалося злочином у більшості країн Европи, але шукачів скарбів переслідували, бо вони нерідко застосовували безбожні магічні засоби для досягнення мети^{[484] [485]. Ось як Вольфґанґ Беринґер описав звичайну схему пошуку скарбів:}

До цього злочину причетна була організована група людей, переважно чоловіки середнього віку. Здебільшого вони мали за провідника когось «освіченого»: учителя, урядовця абоїцо. Ще у складі груип була людина з магічними здібностями, можливо, біла відьма, ворожбит або кат^[486].

Серед українських матеріялів мені трапилися тільки дві згадки про пошуки скарбів. Прикметно, що в обох випадках шукачі спочатку намагалися знайти заховані коштовності власними силами, а вже після кількох невдалих спроб зверталися по допомогу до чарівників. Приміром, 1725 року вдова Горпина Іванова з села Будище в Лівобережній Україні оскаржила в суді чоловікову сестру Марію Суконцеву, зокрема звинуватила в захопленні земель і будинку свого покійного чоловіка. Ha цій землі Марія шукала скарб, який її батько нібито колись давно заховав тут. Спочатку вона хотіла зробити це самостійно і перекопала цілу ділянку біля гречаного поля, а після невдачі звернулася до чаклуна і далі вони вже разом шукали гаданий скарб. Чаклун, зокрема, наказав копати в льоху і в полі біля якоїсь груші. Ha жаль, у судовому записі представлена тільки одна сторона, тому подробиць зовсім мало. He відомо, наприклад, чи знайшли шукачі омріяний скарб, хоча замовчування свідчить радше про неґативний результат. До того ж в обвинуваченні наголошувалося не шукання скарбів, бо це не було злочином, а використання послуг чарівника^[487].

У другій такій справі інформації набагато більше. Вона розкриває деякі поширені домисли про скарби та їх пошуки, дає уявлення про те, на якому етапі зверталися до магів і чим ті могли допомогти. Цей випадок стався навесні 1749 року в селі Пудлівці, яке належало домініканському монастирю, поблизу Кам’янця.

Беручись до справи, чоловіки вірили у швидкий успіх. Вони покладалися на Божу допомогу і навіть зібрали між собою гроші й віддали на церкву. Однак усе виявилося куди складнішим, ніж здавалося. По-перше, було ще холодно і треба було розбивати кригу. По-друге, за день вони стомлювалися і вночі їм уже не хотілося працювати. За кілька тижнів розкопок вони так нічого й не знайшли. Тільки одного разу їм здалося, ніби лопата стукнула об щось тверде під кущем, та коли кущ вирвали, камінь загадково зник. Чоловіки вже почали втрачати надію, і тоді Процько запропонував попитати ворожок: «Звернімося до розумніших людей, тобто до ворожбитів»^[490]. Вибрали ворожку Попадючку з сусіднього села Пораївки, а йти до неї випало самому Процьку. Про ці відвідини він розповів таке:

Коли [я до неї] приїхав, я не розповів їй, із яким питанням прийшов, аж вона сама сказала, спершу повороживши на вилитому воску, що ніби у мене вдома не все гаразд. Потім, коли я їй нічого на це не сказав, вона збентежилася і вдруге взяла вже інший віск і вилила його, поклала на стіл, накрила скатертиною, а коли він висох, вона взяла його і придивилася, а роздивившись, сказала:

«ти приїхав до мене з приводу скарбу, гроші лежать у мідному казані, на якому зверху лежить залізна дуга, але ті гроші трохи на захід від того місця, де ви копаєте, прямо під горою». [Ще] сказала, що там є прикмета - в землі на південь лежить камінь..., а за один крок від того каменя лежать чорні черепки від глека. Ідучи від неї, я спитав, у який час [краще] починати копати. Розказала, що [це треба робити] перед [третіми] півнями, коли проспівали другі кури, бо якщо погане може стати на заваді, то в цей час уже не нашкодить^[491].

Можна собі уявити, як вразила компанію обізнаність ворожки, котра здогадалася про їхню діяльність, хоча їй нічогісінько не казали. Після повернення Процька вони взялися копати за порадами ворожки і навіть відшукали в землі прикмети, про які вона згадувала, але грошей так і не знайшли. До того ж з’ясувалося, що недалеко від них працюють ще дві групи таких самих копачів.

Як же поширилася ця «пошукова зараза»? Спершу двоє жовнірів побачили вночі якісь вогні і вирішили, що це скарб дає про себе знати (насправді вони побачили вогонь, який перша група палила під час своїх нічних експедицій). Жовніри почали протикати землю шаблями, і це теж побачили люди, які об’єдналися в третю групу, - шляхтич Антоній Воляновський та двоє селян, Панько й Андрій Дарморізов. Ці дві групи теж почали активно шукати скарб. За якийсь час чималу ділянку землі перекопали вздовж і впоперек, але ніхто нічого цінного так і не знайшов. Навколо ширилися чутки: розказували, що двоє дядьків із першої групи знайшли скарб і знову заховали його від решти, ніби хтось бачив, як вони везли повну діжку золота⁵³¹. Жовніри навіть намагалися шантажувати чоловіків із першої групи⁵³³, і всі знали про ворожку. Нарешті чутки досягли урядників, які й розпочали слідство⁵³⁶.

Ще одна сфера діяльности чарівників була пов’язана з передбаченням майбутнього, ворожінням про вкрадені речі та з’ясуванням імовірного злодія. Крадіжки, навіть найдрібніші, були справжнім лихом, адже звичайні речі в ті часи мали зовсім іншу ціну. Предмети, здавалося б, нікчемні: старі шкарпетки, хустка, шматок тканини чи іржавий котел, не кажучи вже про гроші й худобу, - багато важили для господаря, і будь-яка втрата сприймалася дуже серйозно. Водночас система офіційного судочинства не могла допомогти в розшуку крадених речей: її ефективність у цій сфері дорівнювала нулю. Цю ситуацію влучно схарактеризувала Юлінка Раблак:

Навряд чи був сенс звертатися до судової влади, якщо не було підозрюваного, - провадився розшук тільки організованих банд професійних злочинців. Тому більшість жертв, не уявляючи хто ж це вчинив, мусили самостійно шукати злодія, а це було майже нереально⁵³⁷.

™ № 64 (1749), у виданні: В. Б. Антонович, Колдовство, c. 122-123.

^,Г) № 65 (1749). Там само, c.l24.

■™ № 64 (1749), № 65 (1749). Там само, c. 119-127.

^7,7 U. Rublack, The Crimes of Women in Early Modem Germany (Oxford, 1999), p. 28.

22. Селяни з околиць Димера. Малюнок Де Ля Фліза початку XlX століття (Де Ля Фліз. Альбоми. Том 2. Київ, 1999, c. 420).

Отож потерпільці воліли звертатися до чаклунів. Звичайно, можна було й самому поворожити на злодія, але безпечніше і надійніше вдатися до професіонала, особливо якщо на це були гроші. 1738 року барський шляхтич Ян Василев- ський звернувся до чарівника, щоб дізнатися, хто вкрав його коня. Ворожбита, який шукав злодіїв за допомогою карт, Василевському порадила його теща. Чаклун назвав ім’я шляхтича Семена Скоржевського, а той, обурений безпідставним паплюженням його імені, оскаржив Василевського у наклепі. Суд визнав провину позваних, бо «вони наважилися всупереч Божим наказам і церковному закону звернутися до чужих богів», але, попри цілком духовний характер провини, присудив їм штраф тільки на користь суду⁵³⁸.

Павло Савонович з Олики 1742 року привів до свого будинку ворожку, щоб та з’ясувала, хто покрав у нього речі. ^[492]

Ворожка назвала Григорія Чайковського з сестрою, а Григорій так само звернувся до суду з обвинуваченням у наклепі. Павла засудили на тиждень ув’язнення за використання чарів, а ворожку покарали різками^[493].

Подібні справи бували і в Гетьманаті, як-от справа ворожбита Прокопа Прасоленка, якого 1773 року звинуватили в чародійстві і допитували в гадяцькому міському суді про його надприродні здібності. Прокіп розповів, що його дід навчив його ворожити по зірках і дізнаватися про вкрадені речі: де вони і що з ними, користується ними злодій чи вже комусь продав, чи повернеться річ до свого власника. Далі Прокіп описав якийсь хитромудрий метод ворожіння, де треба було рахувати зірки, аналізувати їх розташування, зважати на колір тощо. Кінець кінцем, він заявив, що в такий спосіб допоміг уже багатьом людям із різних місць, які до нього приїздили^[494].

Цікаво, що іноді в складних справах навіть владники зверталися по допомогу до чарівників. 1740 року представники олицького суду запитали у ворожки, хто спричинив пожежу. У відповідь почули, що в підпалі ніхто не винен, бо пожежа почалася з іскри^[495].

Ще одна галузь діяльности українських чаклунів - допомога в різних справах і починах, здебільшого у діловій сфері та судових процесах. Чарівники могли також допомогти своїм клієнтам розправитися з конкурентами; це означає, що вони використовували свої здібності і на зле, якщо їм за це добре платили. 1710 року Францишек Рогозинський, слуга Петра Ласка, вкрав у пана гроші і втік до села Михлин, де сподівався на допомогу місцевих ворожок, які нібито запропонували йому приховати злочин^[496].

Удаватися з різними справами до чарівників полюбляли і в Гетьманаті. От, наприклад, дружина заможного містянина з Ніжина Кузьмовича 1719 року відрядила свою служницю Марчиху Школівну розшукати в селі Липовий Pir ворожку Михайлиху Коржиху, щоб та допомогла їй позиватися з місцевим війтом. Михайлиха радо взялася допомогти, запевнила, що зробить усе можливе й необхідне, тому не треба більше нікого шукати. Вона виконала цікавий магічний ритуал: принесла до війтового будинку землю з могили й конопляні зерна і розсипала їх довкола, проказуючи заклинання, після того провела магічні маніпуляції з замком. Цей ритуал належить до симпатичної магії: після нього війт мусив би мовчати під час суду - тримати рот на замку’¹¹.

Хибно думати, ніби всі чарівники легко погоджувалися шкодити, навіть за гроші. Згадаймо Вікторію Рабчинську, яка шукала чаклуна, щоб з його допомогою позбутися чоловіка. Це виявилося непросто: перша ворожка відмовилася насилати демона на її чоловіка, чарівник з іншого села так само, мотивувавши свою відмову тим, що в його матері, яка теж займалася магією, був сумний досвід, коли злі чари обернулися проти неї самої^{[497] [498].}

Іноді чарівник міг служити лише одній людині, яка регулярно йому за це платила. Приміром, один чаклун із села Віри в Гетьманаті тривалий час виконував замовлення дворянки Козодоєвої, а потім перейшов до майора Олександра Вердеревського, якому прослужив з 1756 аж до 1760 року^[499].

Бували рідкісні випадки, коли чарівники погоджувалися допомогти не окремій людині, а цілій громаді. У переглянутих судових матеріялах зафіксовано лише один такий приклад, коли 1721 року Мойсей Жорава з села Случка під Гадя- чем нібито використав свою магічну силу, аби бодай на десять років затримати пана Василя Романовича в Москві, куди той поїхав у справах. Ha цей час селяни могли вважати себе тимчасово вільними^[500].

Нарешті, чи не найважливішим заняттям чарівників було визначати, ідентифікувати і в разі потреби протидіяти відьмам. Цю роль відводили магам скрізь, де тільки вірили у відьом. У різних культурах їх називали по-різному: в племені азанде - оракулами, в племені шона - докторами, в індіян- ців навахо й гопі - ворожбитами, у гіаюте - шаманами^Г)і7. B українських переказах про відьом, що їх назбирали етнографи, спеціялістів з ідентифікації відьом названо знахарями, але в судових польськомовних матеріялах вони фігурують і як знахарі («znachar»), і як ворожбити («wrozbit»)⁷ⁱ⁸. Ось як описав ситуацію з визначенням відьом Вольфґанґ Беринґер:

Потерпілець ... або вже знав особу, яка заподіяла шкоду (звичайно це стосувалося хвороб людей і тварин чи псування врожаю), або ще не знав. У першому випадку треба було підтвердити підозри, а в другому знайти винуватця. Найчастіше иотерпілець звертався до компетентної людини в іншій місцевості (це міг бути лікар, акушерка або кат), іцоб та засвідчила, що тут справді було зачарування. Якщо не допомагало лікування, діягностувалося зачарування («неприродна хвороба»). Застосовувалися також магічні методи діягностування’¹⁹.

Інакше кажучи, люди приходили до магів з уже готовою відповіддю на своє питання, як правило, вони вже знали або принаймні підозрювали конкретну людину і самі ж називали її ім’я в розмові з магом. Якщо ж певности не було, чарівники вдавалися до ворожіння.

Ha жаль, у документах немає докладних описів, як саме українські знахарі визначали відьом, хоча такі випадки зафіксовані. Під час страшної пошести 1720 року жителі Красилова відрядили делеґацію до чаклуна з сусіднього села, щоб з’ясувати причину епідемії. Знахар чи ворожбит назвав ім’я стадвадцятирічної жінки Каплунки^{[501] [502] [503] [504] [505]. Згадаймо, як самовіддано боронив Каплунчин зять свою нещасну тещу, але розлючені люди схопили «відьму» і спалили її, дотримуючись «рекомендацій» спеціялістаг,Г)1.}

Або історія 1729 року з Ситком Оліферовичем із Вижви, який запідозрив, що його господарство страждає від відьомських атак. Він звернувся до ворожбита з проханням визначити відьму. Незадовго перед тим Ситко бачив, як дружина сусіда Івана Павловича вилила у його двір помиї, тому, мабуть, не надто здивувався, почувши від чарівника її ім’я”².

Насамкінець завважмо одну прикметну деталь: у більшості згаданих справ, незалежно від характеру свого прохання до чарівника, люди шукали спеціялістів з іншої місцево- сти. Особливо це стосується міських жителів, які завжди зверталися по допомогу до магів із сусідніх сіл. Цьому є кілька пояснень. По-перше, магічна сила і надприродні здібності чаклуна на відстані могли здаватися дужчими й потужнішими. По-друге, як стверджують дослідники, «особи, ЩО B одному контексті сприймаються як захисники спільноти, в іншому можуть вважатися відьмами»”³, тобто «біла відьма для одних може бути чорною відьмою для інших»”⁴. Люди віддавали перевагу чарівникам з інших місцевостей, якщо навіть поруч жив свій місцевий маг, остерігаючись сили «ближнього» спеціяліста”⁵. Кінець кінцем, вони просто не хотіли, щоб сусіди дізналися про їхні звертання до магії.

Повсякденна магія

У добу Просвітництва зародилася ідея, що відьомство - вигадка представників освічених еліт, яку зміцнили й підтримали народні забобони. Ha абсолютній безневинності засуджених за відьомство наполягали також істо- рики-раціоналісти. При цьому ігнорувався той момент, що в ранньомодерні часи багато людей справді займалися магією на «професійному» чи на «аматорському» рівні. Подекуди на німецьких землях практикували обшукувати житло звинувачених у відьомстві, щоб виявити там якісь магічні речі. Чарівники майже завжди переконували суддів, ніби їхні заняття незагрозливі й не шкідливі, але списки вилучених під ^{[506] [507] [508] [509] час обшуків предметів свідчать, що більшість із них практикували небезпечну чорну магію[510]. Ось, наприклад, речі (всього їх було 48), знайдені в будинку відьми з Шонгау:}

...десяток амулетів, чарівні мішечки, мазі, корінці, каміння чудернацької форми, проскурки, маленький дерев’яний коник зі зв’язаними шворкою ногами, воскові ляльки, криптографічні знаки, пописані на шматках паперу, пакунки з порошками, жмутки трав і магічних рослин, пір’я, людська шкіра, кістки тварин, вуглики, дьоготь, іржа, колісна мазь, загорнуті в шкіру корінці, гниле дерево, зашите в торбинки, горщики, сковорідки й відра з незрозумілими предметами, які, отже, мають магічне призначення^[511].

Як бачимо, на українських землях теж активно займалися магією на «професійному» рівні. Проте з судових матерія- лів випливає, що дехто намагався застосувати магічні засоби самостійно, без посередництва чарівників. Для того були різні причини: у когось бракувало грошей, щоб звернутися до «професіонала»; іноді такого «професіонала» ніде поблизу не було; а ще багато надійних порадників розповідали людям про «дійові і підтверджені» магічні методи розв’язати проблему. Сфери застосування чарів у щоденному житті були ті самі: ворожіння, магічна допомога в різних справах, лікування тощо. Цікаво, що в судових матеріялах збереглися докладні звіти про використання цих популярних магічних засобів: схоже, люди не бачили в них нічого поганого й охоче розповідали про свої заняття.

Безперечно, лідирувало серед щоденних магічних практик ворожіння. У судових матеріялах найчастіше згадуються два його види: ворожіння на майбутнього чоловіка (докладно розглянуте в розділі про любовну магію) та ворожіння про загублені чи вкрадені речі. 1717 року дружина містяни- на Григорія Фарановського з Кам’янця запросила до себе Мартинову Фурикевичову поворожити вимірюванням води. Так жінки сподівалися знайти загублену хустку дружини Фарановського. Під час ворожіння сталося надзвичайне - з води нібито спалахнув вогонь. Мартинова Фурикевичова злякалася і втекла, а потім переказувала в місті чутки про дружину Фарановського^[512]. Дружина Степана Камінського з Олики хотіла дізнатися, хто вкрав у неї сувій тканини. Для ворожіння їй знадобилася земля, і вона набрала жменю під будинком свого сусіда Ігнатовича. Це підгледіла Микитиха Безпучка, яка запідозрила, що дружина Камінського збирається зачарувати дім Ігнатовичів, у яких тим часом справді похворіли діти^[513].

Священик Кіндрат 1743 року спіймав жительку містечка Гоголів, що на Лівобережжі під Києвом, Домникію Іванову Мірочничку, коли вона мазала дьогтем дзвін на церковній дзвіниці. Заарештована Домникія розповіла, що напередодні вона добряче напилася і заснула прямо на базарі, а коли вранці прокинулася, у неї зникло намисто. Вона оббігала базар, шукаючи намисто, розпитувала різних людей, але так нічого й не дізналася. Ha той час вона досі остаточно не протверезіла і вирішила вдатися до магічних засобів, яких її навчила якась жінка з Києва багато років тому, коли ще сама Домникія жила в Києві і її обікрали. Домникія охоче поділилася «рецептом»: треба взяти зубчик часнику й дьоготь і лізти на дзвіницю, приказуючи: «Як сей звон голосом славен да часнок и деготь не втаится, так би моя пропажа славна и непокаянна била»^[514]. Однак, зізналася Домникія, минулого разу їй це не допомогло. До того ж вона вважала, що в цьому немає нічого відьомського і це єдина відома їй магія^[515].

Ім’я Домникії вдруге зринає в судових матеріялах через чотири роки після описаних подій. Попри її твердження, ніби вона знає тільки один магічний метод, 1747 року її оскаржили за використання зовсім іншої магічної практики. Якщо в першому випадку Домникія сподівалася з допомогою магії знайти втрачену річ, то цього разу вона намагалася чарами забезпечити успішний кінець справи. Коли її заарештували, вона спершу розповіла про випадок із дзвіницею й дьогтем (до речі, звідси можна дізнатися, чим завершився той інцидент, бо в попередній справі не було вироку, -Дом- никії присудили тиждень ув’язнення)¹⁰². Після того вона переїхала на хутір під Києвом. Якось її попросили допомогти одному офіцерові у вирішенні судової справи на його користь. Далі Домникія описала магічний метод, якого її нібито навчила сусідка Євдокія Матвіїха років двадцять тому: треба набрати трохи землі з могили, а біля могили залишити глечик із водою. Перед тим як іти до суду, треба вмитися тією водою, потім змішати землю з могили з рештою води, приказуючи, щоб суперник мовчав у суді, як земля з могили™. Цей приклад демонструє ще одну властивість повсякденних «аматорських» практик: іноді «аматори» дедалі частіше вдавалися до магічних практик, пропонуючи людям свою допомогу і в такий спосіб переходячи в категорію «професіоналів».

Ось іще одна справа про використання магії для щасливого завершення судової справи: 1732 року в олицькому міському суді оскаржили дружину містянина Дем’яна Шеновича, котра нібито ніколи не приходила в суд без чарів, які допомагали їй побороти своїх опонентів^{[516] [517] [518]. Магію застосовували і для успіху в інших справах. Декого штовхали на це виняткові обставини чи криза. Пригадаймо історію з кам’янецькими ткачами на початку XVIII сторіччя. Катастрофічно бракувало клієнтів, і ремісники зважилися 1704 року вдатися до чарів, щоб хоч якось виправити ситуацію. Спочатку Ян Затвардієвич і Ян Феліцький скористалися чарівним порошком, який дала їм ворожка Микитиха[519], але це не допомогло. Тоді Василь Фіалковський запропонував магічну практику, яку він бачив у попередніх господарів. Він розповів, що майстрова дружина посилала свого сина зрізати мотузку від дзвона, а потім крутила нею, приказуючи якусь магічну формулу. Василь не запам’ятав, що саме вона там говорила, але вважав, що цей метод можна спробувати. Він сам уночі зрізав мотузку з дзвіниці, відтак Затвардієвич мовчки покрутив мотузкою, бо ж ніхто не знав, що ири цьому казати. Щоправда, ткачі намагалися надати більшої ваги цьому своєрідному ритуалу, використавши ще й свячену воду: мотузку намочили у свяченій воді і сховали під ткацьким станком[520].}

Незабаром - 1707 року - там-таки в Кам’янці вдову на ім’я Гапка спіймали, коли вона зрізала мотузку з дзвона на церкві Св. Миколая. Члени церковного братства були переконані, що Гапці вона потрібна для якихось чарів. Ha жаль, розслідування в документах не зафіксоване, тож можемо лише припустити, що Гапці мотузка знадобилася з тією самою метою, що й героям попередньої історії^[521].

Схоже, мотузки були навдивовижу популярним магічним засобом для досягнення успіху у справах. Згадаймо ще дружину Адама Маньковського з того ж таки Кам’янця, яка в скрутні часи роздобула у ката шворку, на якій повісили злодія, і ця шворка нібито сприяла її процвітанню - привертала відвідувачів до її шинку^[522]. Фігурують у судових актах і інші речі, що їх наділяли магічними властивостями. Наприклад, жительку Дубна Одарку Михайлову Мельникову 1742 року звинуватили в тому, що вона потай намагалася освятити у церкві веретено для якихось магічних цілей^[523]. A Гапка Мель- ничка з Кам’янця закопала під порогом своєї домівки залізо, яке мало привернути до членів родини успіх і здоров’я^[524].

Як бачимо, в українських землях була поширена і «професійна», й «аматорська» магія. У першому випадку чарівники зазвичай успадковували надприродні здібності від предків або навчалися магічним засобам у родичів. Соціюм не сприймав таких людей винятково як анти-відьом, принаймні з документів випливає, що боротьба з відьмами не була їхнім головним заняттям. Вони активно практикували магічне лікування, різні види ворожіння, допомагали у відповідальних справах. Дехто з чаклунів за гроші погоджувався на злодіяння, інші утримувались від шкоди людям. У щоденному житті магію використовували здебільшого для ворожіння та сприяння у справах. До «професіоналів» зверталися насамперед у серйозних випадках, наприклад у разі великої втрати - корови, коня чи грошей. Якщо ж справа була несуттєвою, дрібною, люди вважали, що можуть впоратися і власними силами.