НАЧАРУВАЛА HA СВОЮ ГОЛОВУ

Але не завжди щастило з козацького суду вийти так щасливо, як санджарівським чарівницям. Тогочасні закони вимагали завжди для чарівниць смертної кари, проте застосування цих законів залежало від обставин.

За тих часів існувала тверда непохитна віра, що зиахури, чарівники й чарівниці можуть наробити шкоди не тільки людині, але навіть худобі і речам людей, що їм чомусь неприємні. Існувала віра, що досить роздратувати якогось знахура, і він поробить так, що зіпсується ваша худоба, перестану\'іь корови давати молоко, кури нести яйця, поб\'є міль вашу одежу тощо. Дехто навіть використовував таку віру на власну користь, залякуючи своїх земляків, використовуючи їхнє побоювання. Але це була гра з вогнем, небезпечна, бо вдавати з себе знахура іноді значило себе припровадити до кари, іноді й дуже тяжкої.

Ото така лиха недоля спіткала обивательку сотенного міста Рсшетилівки, козачку Гагіку Пасьчиху. У квітні 1690 року спеціяльно скликаний був місцевий сотенний суд під головуванням сотника Юхима Завадовського (через кілька десятиріч один з його нащадків продерся у великі пани, був справжній вельможа — великий-землевласник, пан на всю губу).

Суд розглянув скаргу місцевого родового писаря Григорія Марковича.

Він скаржився, що Гапка Пасьчиха, бувши в нього в домі, на бесіді і за щось на нього розсердившись, „перехвалялася", що недовго йому носити його дорогі жупани, — і справді, незабаром „злая похвалка її справдилася". Зовсім зіпсувалася його одежа з дорогого сукна та оксамиту. Мабуть, що побила цю одежу міль, але городовий писар інакше думав.

Ta найдивніша річ, що, коли на допит узяли Пасьчиху, то вона навіть не думала відмовлятися відцього „злого учинку", якого вона — звичайна річ, скажемо ми —не могла зробити. Навпаки, вона визнала себе „причинною до зопсовання плаття" і „зараз перед врядом і перед всім миром (перед присутніми сторонніми особами на суді), по стократне даючи руку писареві", просила, щоб він простив її, кажучи: — „От тобі рука моя, що вже більше не будеш в тій втраті шкодовати; я тобі порадю, що твоє плаття не буде більше терятися (псуватися) і сама на себе покладаю декрет, коли б міло ще терятися, то вольно тобі в той час і мі- стру (катові) до рук мене дати і смертельною карністю карати".

Пан Маркевич вважив на це прохання, заявив судові, що він згоджується пробачити підсудну, і тільки просив, щоб її урочисту обіцянку більше не шкодити йому, занесли до протокола і видали про це формальну копію. Суд погодився з цим, кажучи: „I ми тож сей раз не настоюємо на її душу", та обмежився суворим „наказом оной злой жінці", що коли й надалі вона своїми чарами шкодитиме, „не токмо писареві, але й всякому чоловіку з нею знаючомуся", то не минути їй кари на горло. Пасьчиха клялася, що назавжди „поперестане того злого

діла