ПОЛТАВСЬКІ ШКОЛЯРІ

Вчені підраховують, що, як узяти кількість тодішніх шкіл до числа населення, та порівняти з тим, що було за часів царату, то виходить, що в XVII віці пропорціональне співвідношення було більше.

Звичайно, способи навчання по тих школах були досить своєрідні. Ha першому місці панували всілякі кари, різки, канчуки тощо. Учили немудрої науки, тісно зв’язаної часто з усілякими церковними премудростями і вбивали цю науку в голови дітей немудрі вчителі, переважно дяки. Небагато могли вони навчити, але для того, щоб навчитися хоч сяк-так писати, читати, багато часу доводилося витрачати й не раз витримувати всіляких лютих

кар. Навіть вірші своєрідні склалися, де вихваляється головний помічник тогочасного вчителя—р!зка,

Poara убо ниже мало здравио нредлт,

Розга разум но глапу детям втоняот,

Учит молитво и злых всех встлаот...

Благослови божо оныо лоса

Иже розги добрые родят на долгис вромспа.

Школа за тих часів містилася, звичайно, в церковно-громадському домі. Там жив дячок-учитель та й загалом населення школи було дуже різноманітне. У відомості про школи міста Прилуки (1765 року) ми маємо іменні реєстри „молодиков и школьников, при школе живущих". Усього їх жило 18 чоловіка. 6 з них були віком від 12 до 20 років,4—від 20 до 30, 8—від 30 до 39.

Що ж це були за школярі такого вже поважного віку?

6 певні відомості, що по школах жили й навчались безпритульні сироти, діти бідняків. Коли 1692 року запорозька голота проти Мазепи висунула езого кандидата — Петрика, коли він підійшов з ордою і запорожцями до Полтавського полку, то Мазепа наказав скласти і надіслати йому від імени полтавців такого, перейнятого призирством, листа, де говорилося, між іншим і таке: „Всі ми знаємо, же (що) батько твій жебрак єсть.

Відомо, що Петрик так „виполіровався“ в полтавській школі, що міг потім стати за старшрго канцеляриста в гетьманській канцелярії.

Нарешті, школа завжди була за притулок для таК званих мандрованих дяків і „волочащихся черн- цов“—людей, що мандрували з місця на місце, ніде не притуляючись на довгий час, підробляючи всілякими промислами. Один з таких ченців, відомий стихотворецъ, кінця XVII віку, монах Климентій, в одному з своїх віршів наводить таке прислів\'я; „Школа всяким страннимдом єсть вольний*¹¹.

Справа, що ми її зараз розглянемо, й освітлює побут тогочасної школи.

1699 року у Полтавському полковому суді розглядали таку справу:

У половині вересня, „по роз’їздуярмаркуполтав- ського^ІС, якийсь Манець та його жінка, „Безручкова KeuicTKa^cS подали урядові знайдену за містом на ріці Рогозиій, поблизу Ворскли, шкатулу „одомкне- кую, порожнюю*^[80], де були якісь зошити.

Розглянувши їх, уряд зараз же встановив, іцо це були „школярские письма** і з написів на зошитах „познал**, що вони належали „виросткам" Успенської соборної школи Хвеськові та Грицькові.

Зараз же послали по них до школи і пред\'явили їм шкатулу „і письма". Грицько і Хвесько „призналися до шкатули,жеїх власная**.Вони заявили,що цю шкатулу в них хтось напередодні вкрав та що в ній були ке тільки зошити, а ще й чимало грошей. Через те, що вони не могли указати, хто саме вкрав, то уряд наказав їм „межи собою в школі чинити опит і розиск о той шкоді, на ком би виявитися міло".

Про це ж повідомили й гіана „дидаскала** (вчителя) Успенської школи, яким був у той час „дяк ринкової свято-пречистської** (вона ж соборна) церкви

Влас Марченко (він того ж року перейшов на посаду городового писаря).

Школярі швидко розшукали винного: того ж дня „подзор (підозра) вказался на Омслька Іванчу кравця", бо про нього один старець, що жив у шпиталі в одному дворі із школою, заявив, що „бачив його, як учора увечор под полою шкатулу ніс"; крімтого, виявилось, що Омелько „тої ночи не ночовал u школі, але десь-інде".

O \'

Його зараз же привели до суду й взяли иа допит. Там він не признавався, а на питання: чому не ночував у школі і де був уночі, „одказал, що в паламаря ночовал", а не каже,, для яких мір“. Суд звелів його „за сторожу до приказу дати". Там він опинився в компанії з якимсь Савкою Івановичем, „за долги посаженим", почав з ним розмову від щирого серця й необережно призкався, що то він таки вкрав шкатулу разом з іншим школярем. Савка зараз же про це переказав урядові.

Узяли вдруге Омелька иа допит, та тепер він уже не таївся і сказав:

— Я з Андрієм Степаненком, виростком школним, тую шкатулу з вечора з коморки школної взявши, понесли на Подол, і там одомкнувши, чехи в калюжу зарили, а шкатулу з папером і з милом у воду кинули".

Віддав суд наказа привести „того Андрія, c ко- торим Омелько гроші підчепив".

Його запитали:

— Чи так єсть, як Омелько признається.

He таївся й цей. Але судові ще одне непорозуміння треба булоз’ясуватшпотерпілі говорили,що в шкатулі були не тільки чехи, але й копійки (срібна монета), а Омелько заявляв, що він „тілко о чеховой монеті відал, а о копійках нс знав". Але Андрій кінець- кінцем розв’язав це непорозуміння, признавшись,

— O чехах обидва знаем, а копійки з мішечком я сам, потай товариша, в пісок зарив і Омелько не знав.

Обидва „шкодці" признавали і на других двох виростків:

— Кирило Поддячий і Юхим Дяченко о том знали, як шкатулу з комори ми крали, тілько ж о том несвідомі, де ми гроші заділи.

Ta суд не звернув уваги на цей наклеп і не при- тяг ані Кирила ані Юхима до слідства. Ще належало розшукати покрадені гроші. Одному з бурмістрів Олексі Римареві доручили разом з понятими і з Омельком та Андрієм піти на Подол, „на тоє місце, где гроші сховані були для зисканія шкоди".

Обвинувачувані вказали те місце, і там, справді таки, знайшли чехи „в хустці зав’язані", а в другому місці викопали „мішечокзкопійками". Цс все передано було урядові.

Обидва злодії опинились в ув’язненні, а уряд взявся підраховувати гроші, що їх були приховали тії.

Потерпілі ж заявляли, що у них в шкатулі „пол- чварта ста золотих", тобто 350 золотих. Це трохи здалося підозрілим суддям, а потім повстало й друге питання: потерпілі „суть нищие и убогие, а в руках нх такая знатная сума оперлася". Ix запитали:

— Где і отколь тії гроші вам в руки прийшли?

Хвесько відповів:

— Складаюся тутешніми міщанами (свідчу), що през кілка літ діти людськіе учачи чех до чеха збирав і зобрав сто золотих і 10 талярів. To — моя родная праця.

A Грицько таке пояснення дав:

— У мене отець можний, до Коломиї ходить ^[81]J і мене дома приставлював сіллю торгувати. Одно ж сам зобрав, а другос в отця взяв і пойшов гіо городах, вандруючи. A знайшовшися з сим Хвеськом, скупились до гурту і міли коня з возом і куфу горілки купивши, на єден грош за товариша торгувати.

Уряд певне не цілком задовольнився цими поясненнями і вирішив не видавати гроші, доки не закінчиться справа, але потім, схиляючись на настирливі прохання потерпілих, видав їм тільки 9 кіп (тобто 29*A золотих), а решту наказав опечатати і „взял урядовне до рук своїх" на переховування.

Як виявилось, така обережність уряду була цілком потрібна: на другий^день і Хвесько і Грицько зникли безвісти з міста. „Познавши поутечці,щосе люди не робочіе", уряд пошкодував, щопіддавсяїхньому „фортелю" і дав їм отії 9 кіп на дорогу. Отже тепер уряд наказав „всю справу о сих вкрадених і пере- крадених грошах виписати і на далшую пам’ять і лучшее повірения до книг міських додати".

Тільки через три місяці з’явився справжній власник цих грошей: з Києва прибув печерський ієро- монах Сила Журахівський i подав посвідчення про те, що ці гроші вкрадсно в соборного старця та проповідника, теж Киево-иечерсысого ієромонаха Панаса Миславського. Йому їх і видали під „квитанцію" Журахівського.

Що ж ми дізнаємося з цієї справи про полтавську Успенську школу?

„Дидаскалом" школи був місцевий дяк. Під його начальством перебували „виростки іиколнії", або, я?; їх називали пізніше, v XVIII віці „молодики". 3 ними ж у школі жив і помічник дяка — піддячий. У наший слідчій справі згадується шість таких виростків, але їх, звичайно, було більше, вони не були учні в школі, а сами жили з учителювання. Багато з них, коли не всі, були люди прихожі, зайди; доки жили в школі — учили людських дітей, а обридала ця праїця,—йшли далі абож бралися до іншого ремесла.

Як бачимо, один із таких виростків посилається на свідчення полтавських міщан, що він кілька років навчав їхніх дітей і цим заробив собі багато грошей, другий розказує, що сгісршу допомагав батькам торгувати сіллю,а потім почавмаидруватипоГеть- манщині, шукаючи собі роботи.

Випадково опинився він у Полтаві й знайшов собі притулок в Успенській школі; але йому, очевидячки, не подобалось учителювати, і він надумався кинути іцю праідю й почати шинкувати по ярмарках. Загалом же це була убога братія, здатна навіть на крадіжки. Якіцо в кого з них знаходилися якісь гроші, то BHte іде саме викликало великі підозри. Чи вчились чоі\'ось вони сами, перебуваючи в школі,— важко сказати. Якщо й училися, то хіба дякувати під керівництвом „дидаскала"—звичайно старого випробуваного дячка.

Отже, ці „школнівиростки" цебулимолоділюди, які ще не вибрали собі певної професії та які, за звичаями тогочасними, мандрували по світах „для повіданія болів світа і учеиія і людського обхожденія" ^]. Одні з них потім ставали справжніми дяками, ба навіть попами, інші переходили на всілякі канцелярські посади абож торгували, треті йшли на Запоріжжя і т. ін.

Парафіяни давали цим мандрованим учителям та псалмопівцям „мандрованимдякам і бакалярам