САНДЖАРІВСЬКІ ЧАРІВНИЦІ

У вересні 1693 року Новосанджарівський сотенний суд розглядав надзвичайно цікаву побутову справу. Місцевий житель Яків Михайленко на прізвисько Бридуненко,молода хороблива людина — чинив „оповідь⁴⁴ такими словами:

— Панове, мешкав я спочатку із жоною своєю по-людськи, а тепер і сам не знаю, що нам стало: чи то з навіжения божого, чи через злих людей взяв мене якийсь страх — і сам не знаю, чого пужа- юся, і жони своєї чогось ненавижу через немалий уже час.

Тут виступила жінка Бридуненкова й доповнила його скаргу:

— Милостивії пайове! To ще ие все оповідав муж мій. Власне через тії чари не малий час він у великих пострахах був: ніби од челяди своєї у полю утікав до болота і все з себе скидав і чув голос од того привидіння, неначе говорили: „Биймо, биймо,

овакого сина; нехай каже, де гроші поховав", І просився Яків од оиого ПрИВИДІНІїЯ, сидячи в багні мовлячи: „не залазьтеся душі моєї, вивезу вам грошей золотих сто з дому і розсиплю перед вами і поділитеся co6i“. A вони повідають: „Ні, вже, овакий сину, ие увійдеш від наших рук жив¹¹.

Зрозуміла річ для нас тепер, що Бридуиеико просто хворий був психічно, але за тих давніх, далеких часів інакше поставився уряд та ii всі присутні на суді до цього оповідання. Одні здивувалися стра- шенио, а інші зауважили, що Яків, коли на нього находило, і не такі чудасії виробляв.

Наказав соткик привести зараз же колишню наймичку Бридуиснкову Пріську. Коли вона стала перед суд, її найперше запитали:

— Чи було тоє так, як Ганна Крива на тебе признає.

Пріська „без усякого замовчання стала признаватися*⁴:

— Що ж, панове, було тоє: ірвалам собачу шерсть і кошечую і палилам.

Покликали Ющиху й запитали:

— Чи було тоє, як дівка на тебе визнає.

— Ото, панове,— свідчила Ющиха — як була на мене оказія, що я була байстря привела, то Семениха Литвиниха навчила мене на тоє діло, абим кидала кішку на собаку ірвала з них шерсть і палила, то, мовит, не будуть на тебе люди нічого не говорити.

Запитали потім Ющиху:

— A чи не вчила тебе Литвиниха, щоб ти міла і Якову Бридуненку що чинити.

— Ні, — відповідала Ющиха — на тоє Литовка ні

чого не вчила.

— Задля чого ж ти дівку на тоє злоє діло вчила. Задля того-м учила, що Бридунка дівці вис

луги не заплатила, (ие заплатила наймичці заслужені гроші) а дівка на нюга плакала; з тих пір я дівку на тоє і вчила.

Тут Ющиху перебила Пріська і, звертаючись до неї, сказала:

— Спаливши того попілу, я од Якова Бридуненка одійшладо Перехреста, а ти в Якова осталася і попіл у мене той узяла. Я ж не знаю, дс ти його заділа.

He встигла на це нічого відповісти Ющиха, бо в цю хвилину привели до суду Семениху Литвиниху або, як інакше її називали, — Литовку. Це була відома на ввесь Саиджар\'в баба-пупорізка, ще не стара жінка з хитрими швидкими очима, надзвичайно улеслива, надзвичайно привітна. Вона швиденько підійшла до судейського столу, вклонилася, як годиться, і стала, учтиво схиливши свою голову. її запитали, чи навчала вона чарівництва Ющиху.

— A так, милостивії панове,— почала Литовка — як Ющиха привела, вибачайте, байстря, а я в неї бабою була, то й учила дечому, жалуючи її, щоб не було на неї поговору. Ta ви, ласкавії панове,— швиденько заговорила Литовка, наблизившись до суддів,—ие турбуйтесь: коли дозволите, я хоч зараз піднімаюсь Бридуненкові мешкання поправити: буду старатися, щоб Яків знову з жоною своєю по-люд- ськи мешкав, як і спочатку.

£

U

Але у відповідь на цю чудову пропозицію сотник зараз же наказав забрати Ющиху, Пріську A^AjJ> ^

товку „до туремного в язения

Як на той час, справа була дуже важлива. Її мав розглянути вищий суд, а сотенний провадив тільки попереднє слідство, допитував сторони та свідків і давав позивачеві справжній протоколу з підписами членів суду та з печаттю. Той мавїх подати „в зверх- ніший суд“, тобто в полковий. Під вартою вирядили туди й підсудних.

Через тиждень призначений був розгляд тієї справи в Полтавському полковому суді. Сюди прибув і позивач Яків Бридуне.чко із своїми свідками, і замість усної скарги, „презентовал виведеную ате- стацію“, тобто подав слідчий протокол Новосанджа- рівського сотенного суду. Хоч яка докладна була така атестація, проте, полковий суд звичайно допитував удруге й свідків, і підсудних, і загалом доповнював слідство. Так і тепер, „хотячи познати явнії знаки і слушниє доводи“ злочину, суд наказав спершу „перед собою ку конечной одповіді стати“ Литовці і поставив їй такі питання:

— Для чого ти, припомнивши (забувши) боязнь божую, веліла такії чари діяти і мешкання Бриду- ненкові і жоні його псовати, із чиєї направи і яким способом якого часу? що за слова до тих чарів своїх ^т чляти, оною справуючи, казала? Од кого ти члася?

анове — відповіла Литовка — то прав- чи Ганни, мамки, щоб на неї не було ^г, що байстря привела, учила мам- щоб шерсть собачую і кошечую ча тоє, аби вона замок, зам- \\a в якоє судно і тією водою • сонце сходити і так при- замкнений єсть, так людей, ^гю будут говорити, язик І ТІЄЮ ВОДОЮ тричі умИ\'

A \'гіеї речі про зінсоваиня мешкання Бридунен- кові не відаю; однак, можу, панове, о тоє постаратися, щоб йому і жомі його мешкання поправити.

При останніх слонах судді переглянулися між собою. Дурна баба не розуміла, як багато шкодила вона собі цією непотрібною запобігливістю. Більше ге стали її допитувати. Замість неї ввели до суду Пріську.

— Панове,— почала вона — як первей говорилам, так і тепер говору, що за заведеную заслугу мою (невиплату грошей) Бридуненком учила мене Ганна Гузійка, мамка бувшая Бридуненкова, на тоб, абим кішку взявши, на собаку кидала і, шерсть з обох бестій рвучи, говорила тії слова: „В якій згоді пес з кішкою живуть, так нехай і Яків Бридунеико з жоною своєю мешкають", поневаж (бо) мені не заплатили, Тую шерсть палила і мала у страву сипати Бридуненкові, бо мене і на тоє учила тая ж мамка, тілько ж, панове, не сипала, а той попіл взяла в мене тая ж мамка.

Далі допитували швачку Гаину Криву, через яку викрита була ця справа. Ганна пояснила:

— ТогдИі панове, сиділам я на колоді, у дворі Якововім, аж Пріська, взявши в хаті кішку, несе

до комори і кинула її на пса. I так говорить: „Дід- чая собака ие бере кішки“. За тим, піймавши пса, рвала шерсть i понесла у хату, а кішка теж за нею в хату побігла. Там Пріська шерсть спаливши, по- гсіл у вузлшс зав’язала і заховала.

Знову спитали Пріську:

— Чи так тое було? І де ти заховала попіл?

Вона відповіла:

— Було тсє, наиове, все, як Ганна мовит, а за- ховалам я той попіл у сінях, за комін, а навчила мене мамка на тое.

Узявся суд допитувати мамку Ющиху. Вона дуже плутала, сама собі суперечила, отож суд узявся допнтуїзати її під карактш, як записано в протоколі,— „давано под кількакротную кару“. ^гГа навіть на тортуоах не призналася Ющиха ні в чому новому, а обстоювала свої старі свідчення.

Слідство було закінчене. Судді—де ж пак було інакше — визнали, що справді таки ЯкізБридуиенко потерпів через чари: і те, що він „до забуття ума“ приходив, і що „з жоною своєю не бнтковав" (не жив) — nce це „йому ся поводило через чари“.

Безпосередньо винна в цих чарах була наймичка Пріська, але її навчала на чарівництво й підмовляла колишня мамка Ющиха. Ta за головного винуватцю визнав суд Литовку. To ж вона навчила чарувати Ющиху, то ж вона на суді вихвалялася, що може „поправити мешкання” Бридуненкове, а раз так, то вона, як схоче, може й зіпсувати iioro.

Цього було досить. У книзі „Порядок”, в арт. 14 і 22 судді знайшли вказівку, що „чаровники і всі, коториє ся од чориокнижства, а з гусла обходять, гди ся покаже, же такових речій іного учил албо

кому грозил, а тому, которому грожоио 3 ТОГО Щ.О злого пригодило, таковий кождий мает срогою смертельною карностю биті каран, тоесть огнем спален". Отже, суд ухвалив декрета, що Семеииха Литвиниха, як „власная чародійнщія“,і зиею Ющиха і Пріська, „ЯКО послушаючії ТИХ її богомерзьких ученій", TOSIO ж „огненою карностю мают згинути⁴¹.

Але цей суворий присуд налякав і самого позивача і він заявив, що „дарує горлом" усіх трьох і тільки бажає, щоб вони _г,в городі Новом-Санджарові не мешкали вічно".

Суд радо задовольнив це бажання й ухвалив новий присуд: „Аби тиї чаровниці з міста були шворками вигиані і стали чуждими од всіх їх набитков" тобто усіх трьох жінок мали, б\'ючи вірьовками, вигнати за рідне місто на віки, усе їхнє майко коифіскозувалося і, звичайна річ, і судді, і полковник, чимало з того майна до рук своїх прибирали.

шврош ие одна жшка

Звичайна річ, майбутня доля цих усіх трьох жінок була надзвичайно лиха. Скрізь, де б вони ие з’явились, їх переслідувала чутка, що це, мовляв, лихі чарівниці, від яких чимало зла кожному може статися. Ta вони повинні були радіти, що, принаймні, хоч життя своє зберегли, адже в той час ие тільки на Україні, але й в Західній через всілякі иаклспи гинула за присудами судів у страшних муках. A полковий суд був вдоволений тією худобою й речами, що їх він забрав в обвинувачених.

XXXVI.