XXXIV. СТРАШНИЙ ПРИСУД

Ставлення полкових і сотенних судів до справ, де обвинувачувалося в чарівництві, переважно жінок, було різне* але завжди полковий суд з цих справ, хто б їх не розпочинав, мав собі певні прибутки.

За присудом полкового суду, „взято за тоє проступство у Лисовчихи єдиого коня".

Іноді справи закінчувалися не на користь обвинувачів. Приміром, того ж 1690 року козак Маяцької сотні Іван Червоний скаржився, що його землячка Анто- ниха і Малярка ганьблять жінку його, „задаючи їй неслушний довод о мечтах бісовських", тобто ширять чутки, що вона чарівниця. Полтавський полковий суд надіслав до Маячки бурмістра Петра Юровича та двох козаків, щоб вони разом з сотником Іваном Керебердою перевели слідство, кому та якої шкоди завдала Червониха своїм чаруванням.

У присутності всієї старшини, „товариства та міщан Маяцьких" слідчі запитували всіх, „кому якая шкода і укривдження було од Іванової жінки Червоного, або коли б на неї який настоятель (обвинувач) був^и.

— Тогди жаден дух признав, що не мієм жодного ущербка од жони Червоного.

Тоді полковий суд, посилаючись на 105 арт. 14 розд. Статуту, визнав Аитокиху і Малярку „фалшивими спідками" і наказав їм, „упросивши Івана Червоного та жону його нагородити ш всі правні виклади". Звичайна річ, і без штрафу на користь суддів не обійшлося.

Але не завжди так лагідно закінчувалися справи про чарівництво. Підчас пошестей, посухи, голоду, коли був напружений настрій, коли ширилися кай- безглуздіші чутки про ці явища, тоді тяжким тягарем падали обвинувачення вчарівництві, і страшні невблаганні були суевірні судді.

Ha весні 1652 року в містечку Баришполі, в Переяславському полку почалась якась пошссть.

що її наказано заарештувати, вона сказала:

— Возміть же, панове, й ГІутятиху, бо вона старшая наша єсть: вона дівкою рядиться і в косах ходить, молодою чиниться, по дворах ходить і двори надихає, як який двір надхне, то всі вимруть.

Звичайна річ, узяли й Путятиху, і обох до суду посадили до тюрми. За кілька день до ратуші прийшло багато місцевих козаків і міщан та рішуче заявили:

— Пане уряду, великая кривда нJ м діється од тих иезбожних білоглов (жінок) Тращихи й Путя- тихи, що нони нам згубили отців, маток, братів, сестер, діток та й нам самим од них дісталося. Просимо, аби вашмостиі рачили (зволили), ведлуг святої справедливости і їх учинків більше їх у в’язеню не тримати, але по заслузі карність їм дати.

Уряд заявив, що він негайно готовий розпочати суд, якщо хто бажає бути за обвинувача та подати докази. Такі знайшлися. Перший виступив Харко Якубснко і заявив таку річ:

— бдного часу, перед покровою, йшов я на торг, на місто, а за мною Тращиха, так я спитав її:—Чи уйметься мор до покрови. Вона мовила: „Ні," а далі мовила до мене: „Виходь з того кутка, де мешкаєш, бо коли не вийдеш, то вимреш".

Другий спідок Овсій Оиаика свідчив так:

— Молотив я в гумні жито, аж прийшла до мене Тращиха. Я тоді жито у міх сипав, а вона мовила до мене: „Овсію, викинь з міха три зерна житиих, тоді в дому твоїм нічого не станеться лихого. Bci будуть живі." I меду, і воску, і муки просила; мед і віск взяла, а муки не взяла: „Не треба, мовит, нам такої муки, на тую річ не згода".

Третій свідок був місцевий орендар Кирило Дави- дович, що дав такс зізнання:

— Овдіїха мовила мені: „Пане орендарю, виходь з міста на Іванківську вулицю, то будеш живий з усіею челяддю".

Узялися, як слід, до Тращихи. Звичайно, вона спершу заперечувала все, що їй закидали, алс як узяли її на „квестію", тобто на тортури, то мусі- ла признатися бідолашна жінка у всьому, що тільки їйзакидали свідки.Друга обвинувачена — Путятиха, то, мабуть, була жінка зовсім ис гри своєму розумі, напівбожевільна,—тожвона і вбиралася,як молода дівчина та й поводилася, як дурненька—ra без тортур, без катування „добровільно" винилася в усьому, чого від неї запитували, але її зізнання не занесене до протоколу. Вона ж „добровільно" свідчила:

— I Василиха иопаддя така, як і я.

Te ж свідчила і Тращиха про місцеву винничку:

— Такая єсть винничка, як і я.

Хоч які нікчемні були докази, але судді в таку страшну хвилину, коли вимирало все містечко, присудили спалити Тращиху. I коли вона „стояла на остатнім стопню“ ¹ тобто коли її звели на багаття, вона в запалі, бризкаючи слиною, твердила одне:

— Попаддю і Путятиху, і винничку згубіть, а не згубите, то гірше буде з вами.

I коли вже полум’я охопило її, вона „по десять раз мовила¹¹:

— He пустіть їх ні єдиної.

Чи послухалися судді цієї божевільної ради, чи спалили тільки її одну, не знаємо ми, бо в ориґіналі протоколу одірвано останні ряди. ^{[74] [75]}

XXXV.