Дітовбивство і відьомство у Щуровчиках
Ha тлі коротких і порівняно одноманітних процесів яскраво вирізняється справа про чари з села Щуровчики, записана до «чорної» книги Кременецького замку. Ця історія трапилася 1753 року і в неї були вплутані жителі сусідніх сіл довкола Заслава, а виняткова вона з кількох причин.
По-пер- ше, справа ця зафіксована в одній із небагатьох уцілілих «чорних» книг, у яких перебіг процесу зазвичай нотувався куди детальніше, ніж у численних книгах магістратських судів. По-друге, у цій справі надзвичайно тісно переплелися два злочини, що їх звичайно вважають суто жіночими, - дітовбивство і відьомство. Отже, маємо унікальну можливість порівняти ставлення суду до цих двох злочинів. По-третє, таких, як тут, відьомських свідчень не знайти в жодній іншій справі про чари: ці зізнання з елементами «відьомських фантазій» перекидають своєрідний місток у сферу психоісторії та дозволяють краще зрозуміти уявлення ранньомодерних українців про відьом та відьомство.
Дітовбивство у Щуровчиках.
Євка Станориха
Узимку 1753 року у селі Щуровчики сталася моторошна, хоча й не надзвичайна для тих часів, подія. Діти Івана Петровича знайшли у своєму хліву мертве новонароджене немовля і побігли до батька розказати про страшну знахідку. Доки він прийшов, свині вже встигли виїсти в трупа груди й шию. Іван негайно повідомив тивуна, що в його обійсті стався злочин. Тимчасом у селі ширилися чутки й здогади про лиходійницю, матір мертвого немовляти, і все вказувало на Євку Станориху, яка кілька тижнів тому прийшла в Щуровчики з Підлісців. Незабаром зібрався натовп і рушив до корчми, де замешкала Євка, там жінку пов’язали і повели до урядників[525]. Позаяк злочин визнали надзвичайно серйозним, справу передали до міста Заслава, а звідти, своєю чергою, на розслідування до вищої інстанції - кременецького суду.
Ha першому допиті 9 лютого 1753 року Євка Станориха розповіла, хто вона й звідки, і виклала свою версію подій. Євка свідчила, що родом вона з села Підлісці. Близько восьми років тому батьки видали її за Тимка Тинюрчука, у шлюбі народилося двоє дітей, але обоє померли перволітками[526]. Після шести років подружнього життя Тимко пішов від Євки, та вона недовго страждала і натомість «закохалася в парубка на ім’я Лесько Романчук, теж із села Підлісці»[527]. Із цим Леськом Євка «мала конфіденцію» впродовж двох років - він і був батьком знайденої в хліві дитини. Коханець нібито переконував Євку покинути чоловіка і разом тікати «на Україну», але вона так і не погодилася.
3 цього моменту починаються суперечності в Євчиних свідченнях, яких дедалі більшає. Ha початку допиту вона сказала, що чоловік її покинув і після того вона «закохалася» в Леська, а тепер виходило, що це Лесько намовляв її покинути чоловіка. Ha жаль, у судових матеріялах немає деталей допиту і навіть питання не зафіксовано, але, схоже, саме в цьому місці допитувачі теж засумнівалися у її правдивості і змусили Євку повторити відповідь. Євка заплуталася і почала наново переповідати історію про крах свого подружнього життя. За новою версією, чоловік покинув її, побачивши «у конфі- денції» з коханцем. Ta навіть після того, стверджувала Євка, він ще приходив до неї, але вона відмовилася з ним іти, бо «краще серце мала до Романчука, ніж до свого чоловіка»[528].
23. Дітовбивця. Фрагмент зображення Страшного суду.
Кінець XVI століття (Українське народне малярство XVIII-XX століть, ред.
В. Свєнціцька, В. Откович. Київ:Мистецтво, 1991, c. 69).
Зазвичай у справах про дітовбивство обвинувачені жінки намагалися розповісти все так, щоб перекласти бодай частину своєї провини й «сорому» на когось іншого або принаймні послатися на якісь виняткові обставини.
Скажімо, позашлюбні сексуальні стосунки виправдували кількома причинами[529].
Найпоширеніші серед них - обіцянка залицяльника одружитися або ж те, що під час першого сексуального контакту жінка була напідпитку (а потім підтримували статеві стосунки за звичкою), нарешті, нею могли «оволодіти силою»[530]. Проте в українських судах, так само як в європейських, ці пояснення майже ніколи не бралися до уваги. Як бачимо, для Євки жодна з таких історій не годилася. Своєрідним виправданням для неї могло бути те, що чоловік її покинув і цим спровокував до перелюбу, - так випливало з її початкових свідчень. Але за другою версією, Євка першою визначилася, до кого з чоловіків вона «має краще серце», і це був коханець Лесько, а не законний муж Тимко. Так Євка втратила навіть гіпотетичну можливість виправдатися.
У цій справі, як і в багатьох інших справах про позашлюбних дітей і дітовбивство, батька дитини не залучали до судового процесу. Причини цього криються в особливому ставленні до жіночої чести й материнства в ранньомодерну добу. Сімнадцяте сторіччя стало часом величезних демографічних утрат унаслідок численних епідемій, війн та голоду, який супроводжував війни і неврожайні роки. У цей час в Европі відбувається поступова ідеалізація материнства і водночас формується образ «злої матері». Суспільство починає наголошувати на плодючості, відтак будь-яка загроза материнству, врожаям та іншим її проявам сприймається як злочин[531]. Жінку, яка вбила рідну дитину, вважали протиприродною істотою. Теологи й правники стверджували, що материнський інстинкт у жінки «з неба», від Бога, тому матері повинні захищати дітей навіть ціною власного життя. Це був закон не лише для людей, а й для тварин, і жінки-діто- вбивці вважалися гіршими за звірів, які нібито ніколи не нищать своє потомство[532].
Однак ці процеси жодним чином не вплинули на суспільну думку про позашлюбних дітей і «нечесних» жінок - тут нічого не змінилося порівняно з попереднім періодом. Попри своєрідний культ плодючости, кожна жінка, як і раніше, мала боронити свою честь і гідність, зокрема уникати дошлюбних і позашлюбних статевих контактів.
Поведінка чоловіків при цьому не мала значення. Навіть коли спокусником був жовнір, якому в багатьох країнах Европи закон забороняв одружуватися, а його аморальні вчинки офіційно каралися, весь тягар відповідальности за «ганебний плід» зв’язку з ним лягав на жінку: залежно від ситуації її називали «жовнірською повією» або «дітовбивцею»[533].Ta повернімося до Євки. Далі вона розповіла, що вагітність розпізнала досить пізно, десь аж у серпні. Ha перший погляд, це здається трохи неймовірним, адже Євка вже принаймні двічі народжувала і мусила б краще розбиратися в таких речах, як діягностування вагітности. Насправді нічого дивного тут немає, бо людське тіло, а особливо жіноче, досі залишалося незбагненною і незрозумілою загадкою навіть для дипломованих лікарів. Приміром, ранні ознаки вагітности намагалися розпізнати у зміні поведінки: якщо жінка блювала, відмовлялася від м’яса, ледачіла, байдужіла, весь час позіхала й потягувалася та вимагала якихось дивних речей, - а ще за зовнішніми прикметами (згаслі очі, тверді соски, здуті жили, каламутна сеча)[534] [535]. Часто затримка менструації ще не вважалася достатньою прикметою вагітности. У медицині панувала теорія про вплив на людський організм чотирьох рідин - чорної жовчі, жовтої жовчі, флегми й крові - та найфантастичніші уявлення про їхні властивості і взаємодію. Пропущену менструацію могли витлумачити як наслідок повільної циркуляції або застою крові в організмі, що пов’язували з якимись хворобами. Тими самими причинами пояснювали і збільшений живіт. Отож вагітність упевнено могли ствердити лише на третьому-четвертому місяці, коли дитина починала ворушитися, тому Євчин випадок зовсім не був чимось винятковим. Євка означила свою ситуацію як ганебну, «соромну». Мабуть, тому за три тижні до пологів вона пішла зі свого села до Щуровчиків, де й народила дитину. Ці три тижні Євка прожила в корчмі, яку тримав єврей Шандер Кізмано- вич. Ha люди вона виходила, як здогадуємося, рідко, але від зовнішніх контактів її це все одно не рятувало. У Щуровчиках тоді була і Євчина мати Марушка Тимчи- xa, яка, мабуть, прийшла сюди слідом за дочкою. Власник корчми Шандер Кізманович не раз бачив, як Євка сварилася з матір’ю. Марушка теж сумнівалася у вагітности доньки, розпитувала її й дивувалася: «Недаремно ти така товста, мабуть, ти вагітна», - а Євка, боячись ганьби, лютилася, кричала та лаялася. Іншим разом Марушка послалася на плітки, які чула в селі: «Ти ж бо, моя доню, мусиш бути вагітна, бо так про тебе думають люди». Євка відповідала аґресивно, злостилася і знов узивала матір і тих людей «неучтивими словами»[536]. Суд одразу постановив, що Марушка Тимчиха як мати теж повинна відповідати за злочин своєї дочки, бо ж лихі вчинки дітей уважалися наслідком поганого виховання. Це було звичайною практикою, приклади якої подибуємо і в інших судових матеріялах. Наприклад, 1717 року до сатанів- ського суду викликали матір Анни Ґрековичової, обвинуваченої в аморальній поведінці. Анну оголосили поганою дружиною, яка до того ж намагалася зачарувати свого чоловіка, а її матір визнали не менш винною, бо не зуміла навчити доньку бути доброю дружиною й шанувати чоловіка[537]. Отак Марушка Тимчиха опинилася серед обвинувачених і мала свідчити про події в Щуровчиках. Однак вона тільки повторила те, що до неї вже розповів Шандер Кізманович: як вона кілька разів розпитувала Євку про вагітність, а та щоразу злилася й кричала. Марушка також додала, що за останні три тижні у Щуровчиках її донька жодного разу не виявляла якихось лихих намірів[538]. Наступні події Євка описала так: вона була в корчмі, коли відчула, що наближаються пологи, тому вона пішла до хліву і там народила дитину. Євка стверджувала, що дитина народилася мертвою, вона потримала її на руках, потім поклала на землю, накрила якимсь рядном і повернулася до корчми, покинувши мертве немовля у хліві. Після пологів і виявлення трупа Євка, як і більшість жінок, обвинувачених у дітовбивстві, вже не приховувала факту народження дитини. У таких випадках люди зазвичай досить легко визначали породіллю: навіть якщо жінка приховувала свою вагітність, ознаки пологів бували дуже промовистими[539] [540]. Наприклад, 1723 року Ганна Мірошничка з села Томашівка під Лохвицею відчула наближення пологів під час роботи в полі. Вона пішла в садок, там народила дитину, віднесла до вигрібної ями і живцем закопала, а потім повернулася в поле. Однак селяни запідозрили щось не те й ініціювали справу про дітовбивство[541]. Способи позбутися небажаної новонародженої дитини досить одноманітні, і в українських землях вони мало чим відрізнялися від західноєвропейських. Було чотири найпоширеніших способи позбавитися немовляти: задушити, втопити, закопати живцем і віднести до лісу. Іноді дитині могли зламати шию чи заколоти ножем. Якщо на тілі не було слідів ґвалтовної смерти чи фізичного ушкодження, жінки могли виправдовуватися, що дитина народилася мертвою. Це й зробила Євка, а позаяк свідків не було, інформація так і залишилася непідтвердженою. У Євчиній історії є ще одна обставина, спільна для багатьох справ про дітовбивство. Якщо дитину не топили і не закопували живцем, її завжди залишали на місці злодіяння непохова- ною, в кращому разі загортали в якесь ганчір’я. I незалежно від того, народилася Євчина дитина мертвою чи була задушена, сам факт, що мати покинула труп свого дитиняти у хліву, де його могли знайти тварини, був достатньою підставою обвинуватити Євку в нехристиянській поведінці. Таких жінок порівнювали з тваринами, які не ховають мертвих. Євчина мати стала важливим джерелом для перевірки інформації, напевне, спрацьовувало переконання, що люди звичайно діляться секретами з найближчими родичами. Ha питання про дитину Марушка відповіла, що, за Євчиними словами, немовля народилося мертвим; іще Євка зізналася матері, що народила вона від Леська Романчука. Нарешті, Марушка додала, що ні вона, ні її донька ніколи в житті не робили нічого поганого58". Ha цьому перший етап розслідування завершився. Слідство поновили за три дні, 12 лютого 1753 року. За цей час Євка передумала і вирішила зробити нове зізнання, додавши подробиць до вже сказаного. У черговій версії фігурувала нова дійова особа - жінка на ім’я Оришка Личманиха. [542]