Історичні передумови реалізації захисту порушених природних прав особи в цивільному судочинстві

Саме в «Законах ХІІ таблиць» уперше на державному рівні було сформульовано правові засади організації громадянського суспільства ^[6] [244, 6], з одного боку, а з іншого - усне звичаєве право отримало свою статично-письмову форму. З цього часу захист прав та інтересів громадян стає справою держави ^[7] [245, 68].

Особливість римського судового процесу полягала в тому, що в ньому вперше в історії людства відбулася реальна реалізація права особи щодо захисту свого порушеного чи невизнаного суб’єктивного права на рівні держави. У зв’язку з цим особа мала можливість уникати саморозправи як способу самозахисту свого права за допомогою сили та обирати суд як державний засіб захисту свого приватного права.

Одним із найдавніших видів цивільного процесу був легісакційний процес, який характеризувався ритуальними формулами і жестами. Це була складна процедура, яка нагадувала за своїм змістом певний звичай, але, незважаючи на її примітивізм, це вже був судовий процес з певними вимогами до нього: участю у процесі сторін, наявністю незаінтересованого у справі суду. При цьому вся судова процедура була вже узаконена державою і перебувала під її захистом, оскільки всі легісакції мали своє правове закріплення в «Законах ХІІ таблиць».

З розвитком суспільних відносин легісакції з їх ритуальністю поступилися місцем формулярному процесу. Даний судовий процес характеризувався своєю неформальністю. Спочатку особа зі своєю вимогою зверталася до претора, який і формулював її вимоги, даючи їм правову кваліфікацію, і лише в такому вигляді вимога надходила до судді. У визначений судом час позивач у неформальний спосіб пред’являв позовні вимоги в судовому засіданні відповідачу.

Даний судовий процес був більш цивілізованим, оскільки в ньому кожна особа могла просто вирішувати будь -які справи щодо захисту своїх суб’єктивних прав. Він відрізнявся демократизмом, безпосередністю, змагальністю, усністю, наявністю вже чітко окреслених процесуальних правовідносин, хоча даний судовий процес і був ускладнений своєю стадійністю.

Останнім етапом у розвитку цивільного судочинства античного Риму був екстраординарний процес. Це був період розквіту імператорської влади. Політична боротьба вищих сановників за владу мала вплив і на судочинство того періоду. Тепер усі процесуальні дії почали вестися таємно в письмовій формі перед державними чиновниками у закритому режимі. Були встановлені плати за кожну процесуальну дію. Звернення до суду було письмовим. Тому в судовому засіданні встановлювалися точність позовних вимог. Явка в судове засідання була обов’язковою, оскільки від цього залежала суть рішення. Уперше було введено апеляцію ^[9] [273, 352-354].

Незважаючи на те, що даний судовий процес хоча і був певним відхиленням від демократичних основ судочинства, яке мало місце у формулярному процесі, але деякі його інститути, наприклад подання письмової позовної заяви, сплата судового збору, апеляція, принцип вільного переконання суду, мали прогресивний характер і наявні й сьогодні в усіх процесуальних галузях права.

Незважаючи на те, що «норми процесуального права ще носили, так би мовити «звернутий» характер щодо процедури захисту особою своїх цивільних прав, усе ж це були перші нормативні паростки, на фундаменті яких в подальшому створювалася не лише вся європейська цивілістика середньовіччя, але й сучасне Цивільно - процесуальне, Господарсько-процесуальне та Адміністративно- процесуальне право» ^[10] [180, 558-559].

Крім того, питання захисту та справедливості щодо відновлення своїх порушених прав та інтересів особа розглядала не просто як юридичні передумови для звернення до суду, а й поєднувала їх зі своєю заінтересованістю, змістом якої була матеріально-правова вимога. Таким чином, ще за часів дії перших писаних законів на законодавчому рівні вперше було сформульовано передумови для звернення до суду. Такими передумовами були: наявність неправомірних дій особи та заподіяння такими діями майнової чи немайнової шкоди, яка розглядалася як наслідок таких дій, що й давало право особі на звернення до суду з метою відшкодування такої шкоди. Зауважимо, що неправомірні дії та їх наслідки вперше були пов’язані в єдину систему, яка в подальшому отримала назву причинно-наслідкового зв’язку. Такий підхід був характерним не лише для кримінальних справ, але і для цивільних справ, оскільки останні також пов’язувалися із причинно-наслідковим зв’язком, який завжди повинен був мати місце між неправомірними діями особи й негативними наслідками на рівні цивільних чи господарських правовідносин, наприклад за умови неповернення грошового боргу чи орендованого майна.

Проведене нами дослідження дозволяє визначити певну закономірність, яка полягає в тому, що розвиток суспільних відносин сприяв безумовному ускладненню матеріального права. Останнє не лише зумовило, а й безпосередньо впливало на швидкий розвиток римського цивільного процесуального права.

Такий підхід до захисту цивільних прав особи отримав подальший розвиток і в державах Європи за часів Середньовіччя.

Так, досліджуючи Салічну правду франків (далі - СП), яка являла собою правовий конгломерат, ми спостерігаємо поєднання на правовому рівні зародків кримінального, цивільного, цивільно - процесуального, корпоративного та адміністративного права.

Так §4 Розділу 1 СП зазначав, що «якщо хто-небудь, викликавши іншого на суд не з’явиться і якщо його не затримає якась законна причина, присуджується до сплати 15 сол. на користь того, кого він викличе на суд ».

Таким чином, на рівні даного кодифікованого загального права ми спостерігаємо розвиток не лише певних процесуальних інститутів, таких як інститут судових викликів, відповідальності за неправдиві свідчення, але й зародки адміністративно-процесуального права з можливістю оскарження в суді дій посадових осіб.

На початку ХІІ століття на території Київської Русі діяла скорочена Руська Правда, яка являла собою зразок давньоруського феодального права. Нормативний зміст Руської Правди було сформовано на підставі усного звичаєвого права, яке було кодифіковано і стало основою для Просторової Правди, прийнятої в XV столітті ^[12] [137, 64]. За Просторовою Правдою суд, розглядаючи цивільні справи, виконував функції посередника між позивачем і відповідачем ^[13] [138, 78]. Разом з тим Просторова Правда не

відрізняла кримінальні правопорушення від цивільно-правової чи господарсько-правової відповідальності, хоча в тексті Просторової Правди поряд із покараннями у вигляді штрафу - «вири», мало місце і відшкодування потерпілим як матеріальної, так і моральної шкоди. Таке відшкодування передбачалося, наприклад, за «образу». Так, у ст. 34 Руської Правди (Просторової редакції) зазначалося: «А и кто конь погубить или оружье, или порт, а заповесть на торгу, а после познаеть в своем городе, свое ему лицем взяти, а за обиду платити ему 3 гривны» ^[14] [291, 32].

Якщо ж особу було вбито, то родичам убитого виплачувалося грошова компенсація - «головщина», що дорівнювало розміру «вири» (ст. 27, 89 розш. ред.).

У той же час законодавство Руської правди не встановлювало правового статусу цивільного позивача - потерпілого та відповідача - винуватця.

У цій частині судовий процес античного Риму був більш досконалим, і хоча тут також норми процесуального права застосовувалися в тісному зв’язку з нормами матеріального права, але введення в них інституту письмового цивільного позову з їх правовою кваліфікацією робили такі судові процеси чітко спрямованими, з розумінням предмета судового розгляду, з процесуальними правами сторін та процедурою розгляду таких справ.

У середньовічній Європі судовий процес набуває інквізиційних форм і характеризується відсутністю змагальності та публічності. Поширеним явищем стає застосування катувань, під час яких добувалися докази. Судові процеси отримують письмове провадження^[17] [472, 75]. У той же час це був період, коли в межах національних держав поступово формувалися основи майбутніх національно-правових систем, які вже мали свої, притаманні лише їм контури^[18] [70].

У цей час українське судочинство (кінця ХІУ - першої половини ХУІІ ст.) характеризувалося прийняттям і дією на землях України Литовських статутів 1529, 1566 та 1588 років. Характерною їх

особливістю було те, що під час розгляду кримінальних справ в обов’язковому порядку повинні бути розглянуті цивільно-правові вимоги. Так, наприклад, якщо скоєно вбивство, злочинець зобов’язаний був відшкодувати як матеріальну, так і моральну шкоду дружині загиблого (Артикул 5 Литовського статуту 1588 року). Разом з тим Литовський статут 1588 р., як і Руська Правда, зобов’язував потерпілого від злочину особисто провести розслідування, повідомивши про злочин сусідів та урядові установи. Якщо злочинець знайдений, він передавався до суду. А за умови засудження особи, відшкодування шкоди потерпілому було обов’язковим елементом судового вироку^[19] [306, 40-43].

Таким чином, за Литовськими статутами злочин розумівся як «фізична, матеріальна і моральна шкода, якої було завдано окремій особі або громаді» ^[20] [138, 155]. Отже, за законодавством того часу злочин розуміли як уніфікований інститут, наслідком якого було кримінальне та цивільне покарання, яке сприймалося у нерозривному їх зв’язку.

Це був наступний крок у розвитку судового процесу, який ще поєднував у собі цивільний і кримінальний процес, характерною особливістю якого було, з одного боку, неодмінне відшкодування майнової та немайнової шкоди, завданої злочином, а з іншого - відновлення порушених цивільних прав І хоча така шкода під час розгляду кримінальних справ ще відшкодовувалася, автономно випливаючи зі звичаєвого права, без заявленого позову, усе ж це була дієва дія, хоча процесуально і не обумовлена.

Законодавство того часу на перше місце ставило відшкодування майнової шкоди, спричиненої злочином, і лише потім мова йшла про покарання. Це було, з одного боку, природним, а з іншого - логічним, оскільки такий підхід давав можливість особі, яка скоїла злочин примиритися із потерпілим і цим самим спокутувати провину, а з нею й нейтралізувати конфлікт, який завжди має місце в таких випадках.

Цим було закладено перші підвалини до розвитку примирної процедури у кримінальному судочинстві в першу чергу в питаннях відшкодування як майнової, так і немайнової шкоди, які лише сьогодні набирають свого розвитку як на теоретичному, так і практичному рівнях. Крім того, цей період характеризується створенням судової інстанційності, суть якої зводиться до створення вищестоящих судових інстанцій, яких в окремі періоди було то дві, то три інстанції (суд намісників, приказний суд, суд Боярської думи ). Разом з тим говорити про створення в цей період чіткої системи судів цивільної чи кримінальної юстиції було б ще зарано^[21] [137, 153]. У той же час це був крок до подальшого розвитку не лише судової системи, а й до формування цивільного, господарського та адміністративного процесуального права, яке поступово, з притаманними йому інститутами виокремлюється із кримінального процесу.

Після входження України до складу Російської Імперії в 1654 році на території України було запроваджено «Соборное уложение 1649 года». Це був достатньо чітко кодифікований законодавчий акт, у якому закріплялася вся правова система тодішньої Російської держави з одночасним закріпленням кримінального, цивільно- процесуального та кримінально-процесуального права з окремою главою про суд. Це був закон, який остаточно закріпляв феодальне право, за яким народ судили за порушення царської волі та закону. Параграф 1 глави Х «О суде» зазначав: «Суд государя царя и великого князя Алексея Михайловича всея Руси судить бояров и всякая расправа всем людям Московского государства от большого и до меньшего чину». «А будет который судья истцу будет недруг, а ответчику друг или свой, и о том истец учнет бити челом государю... тому суды не судить, а судить их иному судье» (гл. Х §3 СУ). Таким чином, законодавець, прийнявши Соборне уложення, надав суду можливість розгляду як цивільних, так і кримінальних справ щодо всіх верств населення, не роблячи щодо цього жодних винятків. Більше того, це унеможливило з правової точки зору розгляд справ суддями, які мали певну зацікавленість у результатах її розгляду. Особливість розгляду справ того періоду полягала в тому, що справи могли бути закриті за примиренням сторін. Разом з тим такому примиренню, як правило, передувало добровільне відшкодування винною особою майнових претензій. Лише після цього сторони могли скласти мирову угоду, подавши її судді, а також «челобитную» про примирення. При цьому сторони повинні були з’явитися в судове засідання, перебіг якого починає фіксуватися письмово у вигляді протоколу судового засідання. Якщо ж справа розглядалася по суті, то «взыскание заявленных убытков» було обов’язковим (ст. 271 Соборного уложения) ^[22] [309; 31, 226].

Таким чином, як Литовські статути, так і Соборне уложення, які діяли на території України (причому останнє мало місце до середини XVII століття), заклали фундаментальні основи майбутнього цивільного процесуального права та його інститутів. Об’єктивною підставою такого розвитку слугували постійні розгляди по суті цивільних справ щодо відшкодування цивільної «кривди», «образи», «шкоди», «компенсації». Це був передостанній правовий етап, за яким починається епоха відокремленого цивільного процесу, що починає існувати як самостійне право.

Перш ніж перейти до дослідження епохи кінця XVII століття - початку першої половини ХІХ століття, необхідно звернути увагу на порядок розгляду цивільних справ за часів Запорізької Січі, оскільки на початку XVIII століття тут діяло ще звичаєве, не підпорядковане кодифікації право. Але навіть у такій ситуації цивільні і кримінальні справи розглядалися відокремлено, оскільки тодішнє законодавство доволі чітко регламентувало процедуру розгляду як цивільних, так і кримінальних справ. При цьому «шкода», завдана життю, здоров’ю, майну чи запорізькому товариству, в Запорізькій Січі розглядалася як злочин. Справи про завдання «шкоди» розглядалися курінними отаманами та паланковими полковниками. Правдивість показань сторін забезпечувалася присягою, інколи й катуванням. Покарання передбачало «залякування» та відшкодування майнової шкоди. Це був період відокремленого, на певній території, звичаєвого права, яке характеризувалося специфікою суспільного життя Запорізької Січі та обумовлювалося військовою демократією.

У 1743 році в Україні було підготовлено кодифікований збірник правових норм, який отримав назву «Права, по которым судится малороссийский народ» (далі - Права). У Правах норми цивільного, адміністративного процесуального права ^[23] [138; 165, 200] поділялися на окремі артикули. Позивачів того часу називали - чолобитник, істець, жалоблива сторона. Відповідачів - одвітчик, опірна, пізвана, обвалована сторона.

Усі ці стягнення щодо відшкодування як майнової, так і немайнової (моральної) шкоди здійснювалися судом безпосередньо під час розгляду як Цивільних, так і кримінальних справ.

У 1864 р. в Росії було проведено судово-правову реформу, у межах якої було прийнято Устрій судових установлень, Статут карного судочинства (далі - СКС) та Статут цивільного судочинства 1864 року (далі - СЦС). Таким чином, реформа на нормативному рівні остаточно розмежувала кримінальний і цивільний процеси. У той же час Статут кримінального судочинства по суті був доповнений ще одним законодавчим актом, який отримав назву Уложення про покарання кримінальне і виправне (1885 р.) (далі - Уложення).

Уложення передбачало покарання за «зло или вред» (ст. 129 п. 9 Уложення). При цьому Уложення спонукало злочинців до добровільного відшкодування спричинених матеріальної та моральної шкоди за «зло или убыток» (ст. 134 п.9 Уложення),

оскільки «сверх наказания определяемого за самое деяние от коего произошел тот ущерб, с виновного взыскивается сумма или цена оного, кроме, однако ж, тех случаев, в которых... определяется взыскание сей суммы или цены вдвое. Если виновный оказывается не в состоянии заплатить взыскиваемой с него суммы, то он. приговаривается. к временному, соразмерному с сею суммою, заключению, как же и отдаче в общественные работы» (ст. 548 Уложения) ^[24] [428].

Таким чином, законодавець унеможливив ухилення винної особи від відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином. У цивільному процесуальному законодавстві закріплюються демократичні принципи правосуддя: гласність,

змагальність, диспозитивність, безпосередність, усність, тощо. Систему формального доказування було замінено вільною оцінкою доказів, коли судові рішення приймалися суддями за внутрішнім їх переконанням. Отже, цивільне процесуальне право отримало свою відокремленість. Воно поділялося на позовне, наказне і окреме (охоронне) провадження. Розгляд цивільних позовів починався на підставі поданої позовної заяви як диспозитивного волевиявлення особи, спрямованої на відновлення своїх прав. Доказами могли були письмові й речові докази, показання свідків. Судовий процес, з точки зору розгляду цивільних справ, мав уже чітку регламентацію щодо процесуальних дій суду, позивача, відповідача, їх представників, оскільки сторони під час розгляду цивільних позовів мали тепер рівні процесуальні права. При цьому свідки як з боку позивача, так і відповідача допитувалися в їх присутності. Сторони мали право ставити їм запитання. У той же час суд не міг виходити за межі заявлених позовних вимог. Ураховуючи той факт, що розвиток як теорії, так і практики цивільного процесу здійснювався на основі доктрини про стадійність судового процесу, треба зазначити, що сторони, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, мали можливість оскаржити таке рішення в апеляційному та касаційному порядку. Це були часи розквіту буржуазного законодавства, особливо в питаннях цивільного судочинства.

Жовтневі події 1917 року, які були пов’язані зі зміною політичної системи, сприяли тому, що 4 січня 1918 року в Україні Декретом Народного Секретаріату було прийнято Постанову «Про введення народного суду в Україні», якою було ліквідовано судову систему Російської імперії ^[25] [418, 7]. Цією постановою не

передбачалися ні апеляційні, ні касаційні суди.

Кількість цивільних справ, поданих на розгляд, суттєво зменшилася, а розгляд цивільних позовів у кримінальних процесах не мав місця взагалі, оскільки, як зазначає Д.С. Сусло, вироки народних судів були остаточними і підлягали негайному виконанню ^[26] [418, 9]. Така судова практика та відсутність можливостей щодо оскарження вироків в апеляційному та касаційному порядку призводили до численних суддівських помилок, оскільки судді обиралися Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів із робітників, солдатів та селян, які часто не могли ні писати, ні читати. Незважаючи на це, вони мали статус суддів, ухвалюючи при цьому вироки, виходячи з революційної доцільності.

22 лютого 1918 року в Україні до влади прийшла Центральна Рада. Остання своєю Постановою «Про ліквідацію радянських судів» закликала до роботи в судах колишніх суддів. Однак 29 квітня 1918 року Центральна Рада закінчила своє існування ^[27] [448, 273]. Період Гетьманщини характеризувався прийняттям 8 липня 1918 року Закону «Про судові палати і Апеляційні Суди», тобто це було намагання повернути судову систему до дореволюційного періоду, але 22 листопада 1918 року відбулося падіння Гетьманщини Скоропадського. Їй на зміну прийшла доба Директорії, але й вона жодних кардинальних змін у розвиток безпосереднього правосуддя не привнесла.

06 січня 1919 року Україна отримала нову назву - Українська Радянська Соціалістична Республіка. 14 лютого 1919 року РНК УРСР було прийнято декрет «Про суд» ^[28] [120]. Відповідно до декрету в Україні було створено систему народних судів з організацією касаційних судів, у яких розглядалися як цивільні, так і кримінальні справи. 26 жовтня 1920 року РНК УРСР прийнято нове Положення про народний суд ^[29] [247, 28].

Це був період воєнного комунізму, коли сфера цивільно- правових відносин значно звузилася, а кримінальне судочинство здебільшого було пов’язано з розправою з іншодумцями. Питання ж формування адміністративної юстиції взагалі не було предметом розгляду, оскільки вважалося, що влада є народною, а тому всі її рішення є народними. 20 вересня 1922 року ВУЦВК затвердив новий Кримінально-процесуальний кодекс УРСР ^[30] [168], але Цивільний процесуальний кодекс УРСР не було прийнято, тому НКЮ видав Інструкцію «Про основні норми цивільного процесу» ^[31] [262]. Новий КПК УРСР не передбачав представництва інтересів цивільного позивача на попередньому слідстві, тому на цій стадії кримінального процесу, яка носила, як правило, завжди закритий характер, цивільні позови не заявлялися.

30 липня 1924 р. було прийнято перший Цивільно - процесуальний кодекс УРСР, завдання якого полягало в захисті майнових прав як фізичних, так і юридичних осіб шляхом заявлення цивільних позовів. 27 липня 1927р. було прийнято новий Кримінально-процесуальний кодекс. Цими кодексами було посилено тиск держави на особу, оскільки велике коло кримінальних справ підлягало розгляду надзвичайними судами і ревтрибуналами, де цивільні позови не розглядалися, оскільки майже всі вироки пов’язувалися з розстрілом осіб.

У 1929 році було прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс УРСР, а 25 вересня 1931 р. - нове Положення про судоустрій УРСР, за яким обласні суди стали судами першої інстанції для кримінальних та цивільних справ, віднесених до їх підсудності. Держава посилювала відповідальність за цілу низку діянь, за які передбачалося покарання у вигляді смертної кари. У такі судові процеси цивільні позови, як правило, не заявлялися, оскільки вони здебільшого були закритими. Це був період масових репресій, які пов’язувалися з Особливою радою, яку було створено при НКВС СРСР 10 липня 1934 року ^[32] [138, 346]. У таких судових процесах мова про розгляд цивільних позовів не йшла, незважаючи на те, що ст. 14 Кримінально-процесуального кодексу УРСР зазначала «Потерпілий, що зазнав від злочинного діяння шкоди чи збитків вправі пред’явити до обвинуваченого, а також до осіб, які несуть відповідальність за спричинену обвинуваченим шкоду чи збитки, цивільний позов, який належить розглянути разом з кримінальною справою».

08 грудня 1961 року було прийнято «Основы гражданского судопроизводства Союза ССР и союзных республик». Частина 2 ст.1 зазначала «законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, які виникають із цивільних, сімейних, трудових и колгоспних правовідносин, справ, які виникають із адміністративно-правових відносин. Справи, які виникають із адміністративно-правових відносин... розглядаються за загальними правилами судового провадження за окремими винятками, встановленими законодавством Союзу РСР і союзних республік» ^[33] [238].

На підставі даних Основ 18 липня 1963 року в Україні було прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс, якому було надано чинності 1 січня 1964 року. Відповідно до ст. 2 даного Кодексу завданням цивільного судочинства визнавалися правильний та швидкий розгляд і вирішення цивільних справ. При цьому «всякое заинтересованное лицо вправе. обратиться в суд за защитой нарушенного или оспариваемого права или охраняемого законом интереса» (ст. 4 ЦПК 1963 р.) ^[34] [102].

Як бачимо, новий кодекс, з одного боку, розширив повноваження судів щодо розгляду цивільних справ, а з іншого - надав кожній заінтересованій особі право на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів. І хоча Кодекс ще не закріплював можливостей захисту в суді демократичних свобод, усе ж це був законодавчий акт, який відтворював соціально-економічний устрій тодішньої держави з її адміністративно-командною системою управління. З певними змінами даний кодекс діяв в Україні до 01.01.2005 року. Разом з тим це вже була нова епоха в розвитку не тільки цивільного, але і відокремлених адміністративного та господарського судочинства.

Дослідивши основні етапи розвитку цивільного процесуального права, вважаємо за можливе виділити такі періоди:

1) античний період (Закон ХІІ таблиць: легісакційний, формулярний, екстраординарний, судові процеси);

2) період давньофеодального судового процесу ХІ - XIV ст. (Руська правда, Салічна правда, Саксонське зерцало, Біль про права, Кароліна);

3) період русько-литовської доби - XV - XVII ст. (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., Соборне уложення 1649 р.);

4) цивільний процес Російської імперії - XVIII - початок XX ст. («Права, по которым судится малороссийский народ», Статут цивільного судочинства 1864 р.);

5) цивільний процес радянської доби (Цивільні процесуальні

кодекси 1924, 1929 рр. Основи цивільного судочинства СРСР

1961 року, Цивільний процесуальний кодекс 1963 року);

6) сучасний розвиток цивільного процесу (Конституція України 1996 року, Цивільний процесуальний кодекс 2004 року).

Безумовно, кожен із цих періодів розвитку цивільного процесуального права накладав свій відбиток на суть процесуального законодавства. Саме у процесуальному законодавстві, як в дзеркалі, відбиваються всі особливості розвитку суспільства з точки зору культури, традицій, принципів, ставлення влади до судочинства тощо. Це і зумовлює актуальність нашого дослідження.

1.2