2. Проблеми касації у цивільному судочинстві.

Касаційне провадження є додатковою процесуальною гарантією забезпечення законності судових рішень, захисту прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки.

Відповідно до ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна особа у випадку спору має право на справедливий розгляд належним судом, тобто на об’єктивний, всебічний, повний та неупереджений розгляд. Це правило містить у собі низку обов’язків суду під час розгляду кожної конкретною справи, що полягають у тому числі в проведенні усіх можливих заходів, передбачених законом для встановлення фактів, обставин, оцінки доказів, і, як наслідок, винесення обґрунтованого рішення по справі («Санді Таймс проти Об’єднаного Королівства»; «Моннел і Морріс проти Об’єднаного Королівства»; «Дактарас проти Литви»; «Брандштеттер проти Австрії»; «Руіс Ториха проти Іспанії»; «Хаджанастассиу проти Греції» т. п. ). Стосовно застосування ст. 6 Конвенції до касаційного провадження Європейський Суд з прав людини зазначає, що буквальне розуміння ст. 6 Конвенції не гарантує права на оскарження і не зобов’язує державу – учасницю Конвенції інкорпорувати у національну судову систему, зокрема, суди касаційної інстанції. Разом з тим, у справах «Делькур проти Бельгії», «Бруалья Гомес де ля Торе проти Іспанії» Європейський Суд з прав людини підкреслив, що відсутність цього обов’язку держави не означає незастосування ст. 6 Конвенції до касаційного провадження за наявності його у державі.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, що стосуються касаційного перегляду, неодноразово зауважував, що принцип res judicata (неспростовність рішення) передбачає, що ні одна зі сторін не може вимагати перегляду остаточного рішення, яке набуло законної сили лише з метою проведення повторного слухання і отримання нового рішення. Дія принципу правової визначеності передбачає стабільність судового акту, що набув законної сили, перенесення тягаря перегляду рішення суді на ординарну судову інстанцію – апеляційну. Перегляд судових рішень, які набули законної сили у касаційному порядку за своїм змістом і призначенням є додатковим способом забезпечення правосудності рішення, має резервне значення – використовується, коли вичерпані усі звичайні засоби процесуального правового захисту. Оскільки рішення суду набуло законної сили, спірні правовідносини встановлені остаточно, то таке рішення може бути скасоване у касаційному порядку під час перевірки його законності лише у виключних випадках, тобто у разі фундаментальної помилки (рішення у справах «Рябих проти Російської Федерації», «Нікітін проти Російської Федерації», «Брумареску проти Румунії», «Науменко проти України»)[75].

Як було зазначено у листі Верховного Суду України від 22. 08. 2006, «Щодо вимог до змісту та оформлення касаційних скарг» з огляду на те, що значна частина цих скарг не відповідає вимогам ЦПК України, суддям Верховного Суду України доводиться вживати відповідних процесуальних заходів, зокрема надавати термін для усунення недоліків, здійснювати контроль за дотриманням цих термінів, вирішувати питання щодо визнання скарги неподаною та про її повернення. Наслідком цього є те, що проблема дотримання розумних процесуальних строків при розгляді Судовою палатою у цивільних справах касаційних скарг дедалі загострюється. Це може в окремих випадках призвести до порушення Україною взятих на себе зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів, зокрема з Конвенції про захист прав і основних свобод людини щодо забезпечення права на справедливий судовий розгляд впродовж розумного строку, внаслідок чого існує потенційний ризик втрати Україною коштів з Державного бюджету України за рішеннями міжнародних судових установ.

З приводу концепції касаційного перегляду (чи має вона бути аналогічною апеляційному провадженню, тобто передбачати перегляд справи у повному обсязі, або касаційна інстанція має виконувати функцію підтримання єдиного застосування норм матеріального та процесуального) існують різні підходи.

Так, Є. Ткаченко зауважує, що з огляду на встановлені у ст. 335 ЦПК України межі перегляду касаційною інстанцією рішень судів, що полягають у перевірці правильності застосування норм матеріального та процесуального права, а також на зміст ст. ст. 335, 338, 341 ЦПК України, можна дійти висновку, що касаційний суд не є більше «повноцінною» касаційною інстанцією, а здійснює вузько наглядові функції, яких недостатньо для захисту прав та інтересів громадян. На її думку, положення ст. 335, ч. 2 ст. 338 ЦПК України у поєднанні з відсутністю у суду касаційної інстанції обов’язку вислухати сторони під час попереднього розгляду справи призводить до того, що українські громадяни позбавлені права на ефективний розгляд. З урахуванням загальних положень ЦПК скаржники мають реальну можливість на розгляд скарг «по суті» касаційним судом у досить обмеженій кількості випадків[76].

На думку С. Я. Фурси, загальний аналіз ст. 332 ЦПК України свідчить про її суперечність ст. 129 Конституції України, де гарантується змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості. Про обов’язок суду повідомляти громадян про розгляд справи і його відкритий характер говориться в загальних принципах судочинства, зокрема ст. 6 ЦПК України. Право на звернення до суду не повинно обмежуватися поданням лише письмових скарг, оскільки скаржник повинен бути наділений правом на безпосереднє звернення і висловлення своєї позиції, а також на її уточнення і підсилення своєї позиції до ухвалення судом рішення. Таке право зумовлене і принципом змагальності, оскільки скаржник опиняється у гіршому становищі через те, що останнє слово залишається не за особою, права якої порушені, а за тим суб’єктом, який останнім дає відзив на касаційну скаргу[77].

Не погоджуючись із цією точкою зору, Д. Д. Луспеник зауважує, що для ефективності касаційного провадження за міжнародними правовими стандартами необхідні такі умови: 1) можливість перегляду лише у виняткових випадках, перелік яких встановлюється у законодавстві; 2) під час такого перегляду не повинен відбуватися розгляд справи по суті; 3) встановлення прийнятних строків перегляду; 4) оскарження відбувається юридично заінтересованими особами; 5) існує лише одна інстанція, яка переглядає судові рішення, що набули законної сили[78].

Ефективність перегляду судових рішень пов’язана, перш за все, з інстанційною побудовою в нутрі судової системи, оптимальною моделлю якої є трьохланкова система, суть якої викладена у Рекомендації № R (95), прийнятої Комітетом Міністрів держав-членів Ради Європи 07. 02. 1995 р. Відповідно до цієї Рекомендації, питання судового спору мають визначатися на рівні суду першої інстанції, в який і надаються усі претензії, факти і докази (ст. 2). У той же час має існувати можливість контролю за будь-яким рішенням суду першої інстанції з боку суду другої інстанції (п. «а» ст. 1). Суд третьої інстанції у Рекомендації визначається як суд, який реалізує право, сприяє єдиному тлумаченню закону (п. «с» ст. 7), і звернення до нього розглядається к виняток, допустимий не з усіх справ, а з тих, «що заслуговують третього судового розгляду» (п. «с» ст. 7), за умови, що ці справи вже пройшли слухання у судах двох інстанцій (п. «в» ст. 7).

Цим стандартам, зазначає Д. Д. Луспеник, норми ЦПК України не відповідають, оскільки касаційний суд був зрівняний у повноваженнях з судами першої та апеляційної інстанції, та вимушений вирішувати будь-яку справу, внаслідок чого у суді скопилася така кількість справ і касаційних скарг, що для їх розгляду вимагаються не роки, а десятиліття, або ж збільшення штату суддів цієї палати до 100 чоловік, чого немає ні у одній державі світу. Суть перегляду судового рішення, яке набуло законної сили, полягає у здоланні його законної сили, впливі на остаточно вирішену справу.

На думку Д. Д. Луспеника та Н. Ю. Сакари, касаційна скарга на рішення та ухвали повинна допускатися до розгляду лише за умови, що прийняте рішення суду касаційної інстанції необхідне для забезпечення єдності судової практики[80].

Істотні порушення норм матеріального і процесуального права, на думку професора В. В. Комарова, самі по собі проблематично розглядати як самостійні підстави для скасування або зміни судових рішень. Вони можуть бути підставою для скасування або зміни судових рішень лише в контексті порушення однаковості, тобто єдність судової практики, а тому порушення єдності судової практики знаходиться в основі касаційного перегляду і касаційного провадження як самостійної процедури цивільного судочинства. При цьому єдність судової практики як системоутворююча ознака якості та ефективності судової діяльності, означає не лише однаковість, але й синхронність у тлумаченні і застосуванні права не лише судом касаційної інстанції, але і судами першої і другою інстанції. Єдність судової практики як окремого сектору найвищого правопорядку в державі відбиває по суті наявність і дію принципу верховенства права. Це й обумовлює поширення у країнах романо-германській правовій сім’ї у доктрині і юридичній практиці концепції «усталеної судової практики», за якої низка прийнятих судових рішень може розглядатися як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми[81].

На думку В. В. Комарова, така інтерпретація підстав касації узагальнюючою ознакою допуску цивільних справ до касації є принципове значення справи для забезпечення єдності судової практики, тобто для розвитку самого права в розумінні того, що певне питання судового правозастосування має місце або може мати місце у невизначених випадках при розгляді цивільних справ, потребує тлумачення і може бути протлумачене найвищим судовим органом, зокрема у разі колізії правових норм, що призводить до різного їх застосування та впливає на єдність судової практики, або з проблем, що мають характер загальних умов забезпечення єдності судової практики (загальні умови укладення правочинів, визнання правочинів недійсними), справ особливої соціальної або економічної ваги (порушення прав вкладників, порушення прав споживачів тощо), питання захисту національних інтересів, авторитету судової влади, подолання прогалин у правовому регулюванні.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07. 07. 2010 р. (ст. 19, ст. 31, п. 1 Розділу ХІІІ «Перехідних положень») було передбачено утворення нового вищого спеціалізованого суду – Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Цей суд був створений з 01 жовтня 2010 р. Указом Президента України від 12. 08. 2010 р. № 810/2010 р. «Про вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ».

До створення зазначеного суду функції суду касаційної інстанції у цивільних справах виконував Верховний Суд України. На сьогодні останній здійснює перегляд судових рішень з підстав, передбачених у ст. 355 ЦПК України.

Суб’єктами права на касаційне оскарження судових рішень є сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки.

Особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. Приєднатися до касаційної скарги мають право і особи, які не брали участі у розгляді справи, проте суд вирішив питання про їх права і обов’язки (ч. 1 ст. 329 ЦПК).

Правовими умовами приєднання до уже поданої касаційної скарги є:

1) тотожність правового обґрунтування незаконності рішення суду першої або апеляційної інстанції;

2) тотожність правових вимог до суду касаційної інстанції [83]. Водночас, якщо вимоги особи, яка приєдналася до касаційної скарги, відрізнятимуться від відповідних вимог самої касаційної скарги, то таку заяву слід сприймати як самостійну касаційну скаргу[84].

Зміст заяви про приєднання до касаційної скарги у ЦПК України не визначений. У літературі зазначається, що він має відповідати ст. 326 ЦПК[85].

Відповідно до ч. 3 ст. 330 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження. Про прийняття відмови від скарги та закриття касаційного провадження суд постановляє ухвалу. При відкликанні касаційної скарги суддя, який готує справу до розгляду в суді касаційної інстанції, постановляє ухвалу про повернення скарги (ч. 4 ст. 330 ЦПК України).

З огляду на зазначене, спірною є позиція, за якої повернення касаційної скарги не може призводити до закриття провадження у справі за наявності заяви про приєднання до цієї скарги іншої особи, яка все рівно має бути розглянута судом[86]. Навряд чи запровадження цієї пропозиції у ЦПК України є доцільним, оскільки зазначені обставини не позбавляють особу права звернутися до суду з касаційною скаргою.

Об’єктом касаційного оскарження можуть бути:

1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;

2) ухвали суду першої інстанції, вказані у п. п. 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31-33 ч. 1 ст. 293 ЦПК України, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Ухвалами, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, зокрема, є ухвали про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу чи відмову у скасуванні судового наказу, відмову у відкритті провадження у справі, повернення заяви, закриття провадження у справі, зупинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду. При цьому, як зазначають М. І. Балюк та Д. Д. Луспеник, обмеження щодо оскарження ухвал у касаційному провадженні не є порушенням конституційного права на касаційне оскарження, оскільки п. 8 ст. 129 Конституції України гарантовано касаційне оскарження, крім випадків, встановлених законом[87].

Я. С. Фурса звертає увагу на те, що на відміну від апеляційного оскарження, касаційне оскарження ухвали про забезпечення позову, а також про скасування забезпечення позову, не передбачено. Висловлюється думка про те, що у разі зникнення у відповідача майна або необґрунтованого вжиття заходів забезпечення позову, позов може бути звернений до держави, якщо дії суду були неадекватними нормам матеріального і процесуального права і таким чином була завдана шкода конкретній особі, яка брала участь у справі. Більше того, зазначає вона, що суди будуть притягатися у цих справах як треті особи[88].

У ч. 3 ст. 14 ЦПК України закріплюється, що обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси. Однак, відповідно до ч. 5 ст. 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Отже, вбачається, що стягнути з держави шкоду (яку ще треба буде обґрунтувати), завдану ухвалою про забезпечення чи скасування забезпечення позову, можна лише у випадку, передбаченому ч. 5 ст. 1176 ЦК шкода. При цьому, все одно для цього така ухвала має бути визнана незаконною.

Разом з цим, слід погодитися з тим, що базис ухвал, які підлягають касаційному оскарженню, мають складати ухвали, які завдають шкоди суб’єктам спірних відносин або потенційно здатні вплинути на об’єктивність судового розгляду[89].

Відповідно до ст. 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. У разі пропущення зазначеного строку з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала касаційну скаргу, може поновити цей строк.

На відміну від судових рішень першої інстанції ЦПК України встановив однаковий строк для оскарження ухвал та рішень, а також однаковий строк для подання касації для як особи, яка була присутня у судовому засіданні при проголошенні рішення, так і для особи, яка не була присутня при цьому.

Як зауважили М. І. Балюк та Д. Д. Луспеник, порядок поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження повинен бути удосконалений, оскільки нерідко підстави, на які посилається заявник в обґрунтування поважності пропуску строку для оскарження, можна перевірити лише витребувавши справу (наприклад, несвоєчасне повернення справи до суду першої інстанції, внаслідок чого особа не могла ознайомитися з нею або розгляд справи за її відсутності, тоді як з судового рішення вбачається, що вона була присутня). Проте витребувати справу суд касаційної інстанції може лише після відкриття провадження, що в свою чергу можливо після поновлення строку. На їх думку, ч. 4 ст. 325 ЦПК України потрібно доповнити положенням про те, що суддя-доповідач має право, якщо вважає за потрібне, витребувати справу для вирішення питання про поновлення строку на касаційне оскарження[90].

Згідно зі ст. 348 ЦПК України якщо касаційну скаргу на судове рішення було подано в установлені ЦПК строки, але вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи або коли строки на подання касаційної скарги у зв’язку з пропущенням їх з поважних причин було поновлено або продовжено і особа, яка подала касаційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, суд касаційної інстанції розглядає таку скаргу за правилами, встановленими главою V ЦПК України. Залежно від обґрунтованості зазначеної скарги суд постановляє ухвалу або ухвалює рішення відповідно до ст. ст. 345 і 346 ЦПК України. При цьому за наявності підстав може бути скасовано ухвалу або рішення суду касаційної інстанції.

Наприклад, у липні 2006 р. Київський природоохоронний прокурор в інтересах Київської міської ради звернувся до суду із позовом до В. , за участю третьої особи - державного підприємства науково-дослідного виробничого комбінату «Пуща-Водиця», про визнання будівництва самочинним, його знесення та повернення незаконно зайнятої земельної ділянки в Солом’янському районі м. Києва й приведення її в придатний для використання стан. Зазначав, що В. самовільно зайняв земельну ділянку та проводить на ній будівельні роботи щодо зведення житлового будинку й прилеглих до нього побутових приміщень без відповідних дозвільних документів. Указував, що Київською міською радою рішення про надання спірної земельної ділянки відповідачу не приймалося, державний акт на землю та дозвіл на будівництво не видавався. Просив па підставі ст. 212 ЗК, ст. 376 ЦК України повернути власнику - Київській міській раді земельну ділянку та знести самовільні будівлі.

Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 14. 09. 2007 р. , залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 30. 10. 2007 р. , у задоволенні позову прокурора відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду України від 09. 02. 2008 р. було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Київської природоохоронної прокуратури.

Із касаційною скаргою звернулася і Київська міська рада, яка була задоволена рішенням Верховним Судом України від 23. 04. 2008 р. У цьому рішенні зауважувалося, що відповідно до ч. 2 ст. 348 ЦПК підлягає скасуванню й ухвала Верховного Суду України від 9 лютого 2008 р. , якою безпідставно відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Київської природоохоронної прокуратури.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

На думку Д. Д. Луспеника та Н. Ю. Сакари, підставами касації доцільно передбачити «суттєві порушення закону», які свідчать про особливі обставини порушення або неправильного застосування норм матеріального або процесуального права. Використання такої оціночної характеристики обумовлено тим, що розмаїтість обставин, що підтверджують наявність відповідної підстави для перегляду судових рішень, робить неможливим встановлення їх чітко виписаного переліку в законі і саме по собі не може розцінюватися як недопустиме. Д. Д. Луспеника та Н. Ю. Сакара вважають, що надання суду касаційної інстанції певної свободи розсуду при вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для скасування чи зміни рішень в касаційному порядку – за умови однакового тлумачення цього поняття в процесі правозастосування – не суперечить принципу доступності правосуддя і відповідає ролі, місцю і повноваженням суду як незалежного органу правосуддя. При цьому суттєвість порушення норм процесуального права суд встановлює за положенням ст. 338 ЦПК України, а суттєвість порушення норм матеріального права – за положеннями ст. 341 ЦПК України [91].

У ст. 387 ЦПК РФ підстави для скасування або зміни судових постанов нижчих судів у порядку нагляду визначаються як суттєві порушення норм матеріального та процесуального права. Однак судова практика відчула суттєві складнощі у тлумаченні та застосуванні цієї норми[92].

З огляду на це, обґрунтування у чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального або процесуального права, є обов’язковою вимогою до змісту касаційної скарги (п. 5 ч. 2 ст. 326 ЦПК України). Наслідком порушення цієї вимоги є відмова у відкритті касаційного провадження (п. 5 ч. 2 ст. 328 ЦПК України). Разом з цим, згідно з ч. 4 ст. 328 ЦПК неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права є підставою для відкриття касаційного провадження незалежно від обґрунтованості касаційної скарги.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ч. 1 ст. 327 ЦПК України).

Одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог ст. 326 ЦПК України, суддя-доповідач протягом трьох днів вирішує питання про відкриття касаційного провадження, про що постановляє відповідну ухвалу, витребовує справу, надсилає копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу.

Суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо:

1) справа не підлягає касаційному розгляду у порядку цивільного судочинства;

2) справа не переглядалася в апеляційному порядку;

3) є ухвала про закриття касаційного провадження у зв\'язку з відмовою цієї особи від касаційної скарги на це саме рішення чи ухвалу;

4) є ухвала про відхилення касаційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме рішення чи ухвалу;

5) касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права є підставою для відкриття касаційного провадження незалежно від обґрунтованості касаційної скарги.

У юридичній літературі піддається критиці закріплене право суду касаційної інстанції відхилити скаргу на стадії попереднього розгляду справи без виклику сторін[93]. Однак, на думку Д. Д. Луспеника, така процесуальна діяльність суду касаційної інстанції (етап відкриття касаційного провадження та етап попереднього розгляду справи), є своєрідним фільтром для справ, які вимагають проведення судового розгляду, враховуючи при цьому і їх значимість для розвитку права та однорідності судової практики, що існує у більшості провідних держав, оскільки суди третьої інстанції перевіряють судові рішення, які набули законної сили лише з правового боку і не повинні підміняти собою (дублювати) суди нижчої інстанції, які перевіряють фактичні обставини справи. Більшість касаційних скарг за своїм змістом не відповідають вимогам закону: в них слід наводити лише доводи порушення судами норм матеріального і процесуального права (законності), а наводяться, по суті, доводи фактичного боку справи – невиклик свідків, непризначення експертизи, неналежне дослідження доказів тощо, - перевірка чого не належить до компетенції суду касаційної інстанції, а також приймаючи до уваги те, що більшість судових рішень, які додаються до касаційної скарги, недостатньо мотивовані (порушення ст. 6 Конвенції), суд касаційної інстанції вимушений приймати скаргу, відкривати касаційне провадження, щоб була законна можливість витребувати справу і перевірити доводи скарги на предмет допустимості її розгляду у судовому засіданні[94].

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» ЦПК України був доповнений ст. 330-1, яка встановила строки розгляду касаційних скарг: касаційна скарга на рішення має бути розглянута протягом 1 місяця, а на ухвали – протягом 15 днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі.

У судовому розгляді касаційної скарги виділяється: 1) попередній розгляд справи; 2) розгляд справи.

Попередній розгляд справи здійснюється протягом п’яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі 3-ох суддів у нарадчій кімнаті без повідомлення осіб, які беруть участь у справі.

У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчої дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції.

На цій стадії суд касаційної інстанції може:

1) відхилити касаційну скаргу і залишити рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

2) скасувати судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов’язкове скасування судового рішення.

3) призначити справу до судового розгляду за відсутності підстав, встановлених у п. 1 і 2. Справа призначається до судового розгляду, якщо хоч один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду.

У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі 5 суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Статті 18, 332, 333 ЦПК України визначено склад суду касаційної інстанції при попередньому розгляді справи та розгляді справи по суті. Положення Гл. 3 ЦПК України діють на всіх стадіях цивільного процесу, в тому числі і в касаційній інстанції. Порушення судом касаційної інстанції правил про формування складу суду може бути підставою для скасування судового рішення у зв’язку з винятковими обставинами або приводом для звернення до Європейського Суду з прав людини в частині порушення ст. 6 Конвенції щодо справедливого розгляду[95].

Суд касаційної інстанції повинен розглядати справу за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції з винятками і доповненнями, зазначеними у главі про касаційне провадження. Зокрема, при розгляді справи судом касаційної інстанції не має судових дебатів, не застосовуються правила про пред’явлення зустрічного позову, про пред’явлення позову третьою особою із самостійними вимогами, про вступ у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову, про об’єднання та роз’єднання позовів, про недопустимість розгляду справи за відсутності позивача, від якого не надійшла заява про розгляд справи у його відсутності, про фіксування судового засідання, про витребування доказів. Лише суд першої інстанції розглядає справу за участі народних засідателів[96].

Згідно зі ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення [97].

Наприклад, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду ухвалою від 19. 11. 2008 «Про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди» із посиланням на ч. 3 ст. 335, ч. 2 ст. 338 ЦПК скасувала рішення суду першої і апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд. Скарга була подана відповідачем - ВАТ «УСК» Дженералі-Гарант», який просив рішення скасувати, а у позовних вимогах відмовити. В ухвалі було зазначено, що стягуючи на користь позивачки ринкову вартість автомобіля до пригоди, суди не врахували, що автомобіль «БМВ» і після пригоди має певну цінність (відповідно до висновку автотоварознавчого дослідження - 17717 грн. ) і не вирішили питання про його передачу після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду, тобто страховій компанії. Замість цього апеляційна інстанція вирішила питання про передачу пошкоджених деталей ТОВ «Таксопарк плюс». Крім того, між Особа_1 та ВАТ «УСК» Дженералі-Гарант» склалися правовідносини, які випливають з договору страхування, а тому сторони мають діяти в межах цього договору. Проте, задовольняючи позов про відшкодування моральної шкоди з ВАТ "УСК "Дженералі-Гарант", суд безпідставно виходив з вимог ст. 1167 ЦК України. За таких обставин ухвалені судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

Разом з цим, при виході за межі доводів касаційної скарги суд не вправі перевіряти законність судових рішень в тій частині, в якій вони не оскаржені, а також законність судових рішень, які не оскаржуються, оскільки це буде порушенням принципу диспозитивності цивільного процесу [98].

Відсутність у касаційній скарзі прохання про скасування рішення суду апеляційної інстанції, яким залишено без змін рішення суду першої інстанції, а апеляційну скаргу без задоволення, не є перешкодою для розгляду судом касаційної скарги по суті, навіть якщо у ній не ставиться питання про скасування рішення апеляційного суду. Однак, якщо апеляційний суд ухвалив нове рішення або закрив провадження чи залишив заяву без розгляду, касаційна скарга на рішення суду першої інстанції, яка містить прохання про скасування цього рішення і не містить прохання про скасування рішення суду апеляційної інстанції, не може бути розглянута та підлягає залишенню без руху з вказівкою причин залишення без руху[99].

Відповідно до ч. 2 ст. 337 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;

5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За наслідками розгляду касаційної скарги на ухвалу суд касаційної інстанції має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення ухвали без змін;

2) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої або апеляційної інстанції;

3) змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;

4) скасувати ухвалу і залишити в силі ухвалу, що була помилково скасована апеляційним судом.

Питання про розстрочку чи відстрочку виконання рішення, зміну, встановлення способу і порядку виконання суд касаційної інстанції не вирішує, оскільки ці питання відповідно до ст. 373 ЦПК України вирішуються лише судом, який видав виконавчий документ, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції[100].

Відповідно до ч. 1 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування ухвал судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Частина друга цієї статті ЦПК України передбачає, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Тобто відповідно до цієї норми суд касаційної інстанції може направити справу на новий розгляд, якщо результаті перегляду рішення було встановлено порушення норм процесуального, а не матеріального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК якщо порушення закону було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом або одночасно допущено апеляційним судом після скасування судових рішень, справа передається на новий розгляд суду першої інстанції. У разі допущення цих порушень лише апеляційним судом справа передається на новий апеляційний розгляд.

Навіть якщо такі порушення закону були допущені судом апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції не може скасувати рішення апеляційної інстанції, залишивши без змін рішення першої інстанції, а має скасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд.

Цивільний процесуальний закон не містить жодних критеріїв визначення «глибини» порушення процесуальних норм, яке може призвести до неправильного вирішення справи. Суттєвими порушеннями норм процесуального права, що можуть стати підставою для скасування рішення суду першої інстанції або апеляційної інстанції, є такі: недотримання таємниці нарадчої кімнати, відсутність перекладача у справах, у яких беруть участь особи, які не володіють державною мовою тощо. Не призводить до скасування судового рішення несвоєчасна сплата судового збору або витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у суді, порушення процесуальних строків провадження у справі[101].

Якщо ж були порушені чи неправильно застосовані норми матеріального права, тобто застосований закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню, то суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення (ст. 341 ЦПК України).

Отже, відповідно до зазначених вище норм ЦПК України, касаційний суд перевіряє лише законність, і не перевіряє обґрунтованість судового рішення[102]. Відповідно до ч. 2 ст. 213 ЦПК України законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим згідно із ч. 3 ст. 213 ЦПК України є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд касаційної інстанції не перевіряє додаткові матеріали, додані до касаційної скарги, якщо вони стосуються обґрунтованості судового рішення[103].

На думку Д. Д. Луспеника, враховуючи те, що касаційний суд перевіряє лише законність, а не обґрунтованість судового рішення, тобто правовий бік справи, виступати у касаційній інстанції мають лише практикуючі юристи, за прикладом солістів (solicitors) або барристерів (barristers) у англійській правовій системі[104]. Не даючи оцінки цій позиції, слід зазначити, що вона є лише пропозицією до удосконалення законодавчого регулювання касаційного провадження, адже відповідно до ч. 4 ст. 333 ЦПК України дають свої пояснення сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Разом з цим, згідно з ч. 5 ст. 333 ЦПК України у своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити лише ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.

За наявності клопотання про зупинення виконання судового рішення, яке оскаржується, суддя-доповідач має право прийняти ухвалу про зупинення виконавчого провадження судового рішення до його перегляду у порядку касаційного провадження.

Висловлюються пропозиції за аналогією до ч. 2, 5 ст. 300 ЦПК України цивільне процесуальне законодавство України допускає процесуальну можливість визнання її повністю або частково обґрунтованою другою стороною касаційного провадження. Втім, це має враховуватися судом касаційної інстанції лише у частині наявності або відсутності фактів, які мають значення для вирішення справи, і не звільняє його від необхідності перевіряти законність судового рішення[105]. Разом з цим, більш обґрунтованою вбачається точка зору, за якою прийняття визнання учасником процесу певної обставини, внаслідок чого вона більше не підлягає доказуванню, може лише суд першої та апеляційної інстанції, яким надано право встановлювати фактичні обставини справи[106].

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви суду касаційної інстанції, з яких скасовані рішення, є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при повторному розгляді справи. Зокрема, конкретні вказівки щодо процесуальних дій, які слід виконати відповідному суду (зібрати додаткові докази, залучити до участі у справі співвідповідачів, третіх осіб тощо), щодо необхідності дотримання вимог порушених процесуальних норм (наприклад, порядку призначення експертизи, порядку постановлення ухвал)[107].

При невиконанні судом першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи обов’язкових висновків суду касаційної інстанції рішення суду підлягає скасуванню, проте не з підстав недодержання цих вказівок, а з огляду на наявність у справі допущених судом помилок, які залишилися не усунутими внаслідок невиконання таких вказівок[108].

Суд касаційної інстанції може роз’яснювати свої судові рішення, усувати арифметичні помилки та описки у своїх судових рішеннях.

Скасовуючи рішення суду, на виконання якого було вжито засіб забезпечення, суд касаційної інстанції не може скасовувати такий захід, адже це може зробити той суд, який вжив такі заходи. Однак, такий підхід не є достатньо обґрунтованим, оскільки у разі скасування рішення суду та за відсутності необхідності у забезпеченні нового рішення (справу закрито або позов залишено без розгляду чи відмовлено у задоволенні позивних вимог у повному обсязі) продовження обмеження прав осіб, які беруть участь у справі, або третіх осіб, суперечить принципу справедливості, адже є очевидно безпідставним.

Лекція підготовлена:

Доцентом кафедри цивільного права

і процесу ДонНУ

доцент, к. ю. н. О. І. Антонюк