§ 2. Зміст і особливості фінансових правовідносин

Держава, здійснюючи фінансову діяльність, регулює процеси, пов’язані з розподілом та перерозподілом сукупного суспільного про­дукту і національного доходу, впливає на процеси нагромадження ка­піталу.

Фінансовим правовідносинам, як і будь-яким правовідносинам, притаманні загальні ознаки: вони виникають на основі норм фінансо­вого права, які закріплюють ту модель поведінки для сторін право­відносин, що буде згодом реалізована у фінансових правовідносинах; характеризуються наявністю у сторін суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Фінансово-правова норма точно окреслює те коло суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, якими наділені суб’єкти правовідносин. При цьому їх вимоги визначають позитивну поведінку суб’єктів, якої вони можуть і повинні додержуватися, реалізуючи свої права і обов’язки; являють собою суспільний зв’язок конкретних осіб, тобто учасники фінансових правовідносин завжди визначені конкрет­но. Ця ознака дозволяє чітко окреслити межу між фінансово-правовою нормою, у якій зазначені всі особи, здатні бути учасниками фінансових правовідносин, і фінансовим правовідношенням, у якому беруть участь конкретні суб’єкти; здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків забезпечено можливістю державного примусу.

Крім того, фінансові правовідносини мають особливості, спричи­нені специфікою предмета і методу фінансового права. По-перше, фінансові правовідносини являють собою юридичну форму виражен­ня та закріплення фінансових відносин, які у свою чергу є формою відповідних економічних відносин^[X]. Виходячи з цього, визначення сутності таких суспільних зв’язків поєднано з обов’язковим розглядом фінансових (економічних) відносин.

По-друге, причиною, першоосновою виникнення, зміни та при­пинення фінансових правовідносин є фінансова діяльність держави, яка становить планомірний процес мобілізації, розподілу та витрачан­ня централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою вико­нання завдань і функцій державою.

По-третє, фінансові правовідносини мають майновий чи, точніше, грошовий характер. Усі фінансові правовідносини виникають і розви­ваються саме при формуванні, розподілі та витрачанні коштів, необ­хідних для реалізації завдань як соціально-економічного розвитку, так і забезпечення безпеки і обороноздатності країни та ін. При цьому зазначимо, що характеристика таких відносин, як організаційні, не виключає їх майнового характеру, оскільки держава за допомогою фінансово-правових норм організує і координує здійснення фінансової діяльності саме з метою її належного грошового існування. Тому май­новий характер фінансових правовідносин означає реальний, відпо­відним чином організований рух грошових коштів, результатом якого стають створення та використання фондів коштів.

По-четверте, однією зі сторін фінансових правовідносин завжди виступає держава в особі уповноваженого державного органу (органу місцевого самоврядування). Саме держава, здійснюючи фінансову ді­яльність, зацікавлена в ефективності і раціональності процесів мобі­лізації, розподілу, використання фінансових ресурсів і тому для задо­волення потреб публічного характеру вона наділяє свої органи влад­ними повноваженнями, внаслідок чого фінансові правовідносини ре­алізуються за принципом «команда-виконання»: державні органи ви­дають розпорядження, що є обов’язковими до виконання іншими учасниками цих правовідносин.

Визначення фінансових правовідносин як таких, що мають майно­вий і державно-владний характер, дає змогу охарактеризувати їх як владно-майнові та розмежувати ці суспільні зв’язки від цивільних правовідносин, які є грошовими, і адміністративних правовідносин, які теж можуть бути владно-майновими^[XI].

По-п’яте, фінансові правовідносини завжди виникають, змінюють­ся та припиняються на підставі закону (фінансово-правового акта), а не за волевиявленням сторін. Держава з огляду на важливість цих від­носин регулює їх шляхом видання саме закону - акта, що має вищу юридичну чинність. Відповідно і їх зміна або припинення має здій­снюватися тільки таким актом. Так, у ч. 2 ст. 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України встановлюються: Дер-

жавний бюджет України і бюджетна система України; система опо­даткування, податки і збори; основи створення і функціонування фі­нансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок створення і погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу; порядок випуску і обігу державних цінних паперів, їх види та типи тощо. Виходячи з цього, виникнення і розвиток фінан­сових правовідносин передбачаються прямо і безпосередньо фінансо­во-правовими нормами (а саме законами), вони не можуть виникати і розвиватися за власним розсудом сторін, на підставі договорів.

Ці відмінні риси, взяті разом, визначають специфіку фінансових правовідносин. Жодна з цих рис окремо не може їх характеризувати повною мірою.

Для виникнення, зміни та припинення фінансових правовідносин необхідна також наявність юридичних фактів - життєвих обставин, з якими правова норма пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин та які мають місце в реальному житті і не створюються нормою фінансового права, а тільки визнаються нею. Наприклад, для виникнення обов’язку громадянина щодо сплати земельного податку необхідна наявність об’єкта оподаткування - земельної ділянки (зе­мельної частки або паю), про який ідеться у ст. 271 Податкового кодек­су України.

Отже, фінансові правовідносини можна визначити як урегульовані нормами фінансового права економічні відносини, що виникають, змінюються та припиняються в процесі мобілізації, розподілу та ви­користання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів і мають державно-владний та майновий характер. вими нормами суб’єктивних прав і обов’язків у сфері фінансової ді­яльності держави, що мають потенційну можливість брати участь у правовідносинах. Права і обов’язки належать їм у силу дії фінансово- правових норм, незалежно від їх участі у конкретних правовідносинах. При реалізації своїх прав і обов’язків вони вступають у фінансові правовідносини як учасники (суб’єкти) правовідносин.

Суб’єкт права - поняття ширше за суб’єкта правовідносин¹.

Наприклад, відповідно до ст. 15 Податкового кодексу України всі юридичні і фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), на яких згідно з цим Кодексом і податковими законами України покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі), є суб’єктами фінансового (податкового) права. Але як тільки такі осо­би реалізують цей обов’язок, вони стають реальними учасниками (суб’єктами) фінансових правовідносин, які своїми діями забезпечують той практичний ефект, на досягнення якого спрямовано норму фінан­сового права.

Традиційно виділяють таких суб’єктів фінансових правовідносин:

1) адміністративно-територіальні утворення;

2) колективних суб’єктів;

3) індивідуальних суб’єктів.

До адміністративно-територіальних утворень належать держава, що, як правило, виступає в особі уповноважених нею органів (Верхов­ної Ради України, Кабінету Міністрів України, Президента України, Мінфіну тощо), і адміністративно-територіальні одиниці (наприклад, Автономна Республіка Крим, міста, райони та ін.), а також в особі від­повідних уповноважених органів. Останні беруть участь, наприклад, у бюджетних правовідносинах: відповідно до норм Конституції Укра­їни і Бюджетного кодексу України вони мають право на формування відповідних бюджетів; у відносинах із приводу державного кредиту одержують державні і місцеві позики тощо.

До колективних суб’єктів належать органи державної влади і управ­ління, територіальні громади в особі органів місцевого самоврядуван­ня, підприємства та установи різних форм власності, громадські орга­нізації.

Органи державної влади і управління, як-то: Верховна Рада України, Мінфін та ін., не тільки можуть, а й зобов’язані брати участь у таких відносинах, що виражає їх компетенцію стосовно здійснення прав і обов’язків у відповідних напрямах фінансової діяльності. При цьому слід звернути увагу на те, що згідно зі ст. 19 Конституції України ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадо­ві особи зобов’язані діяти виключно на підставі і у межах їх повно­важень та засобами, передбаченими Конституцією та законами Укра­їни, що має бути основоположною засадою при здійсненні ними фі­нансової діяльності. Виходячи з цього, їм потрібно виміряти свою поведінку з наданими державою правами і обов’язками, які ретельно та докладно визначені нормами фінансового права.

Певне коло суб’єктів фінансових правовідносин являють собою підприємства, установи, організації різних форм власності, які спла­чують податки та інші обов’язкові платежі в бюджети чи фінансують­ся з бюджету, стають учасниками банківських і державних позик тощо.

Індивідуальними суб’єктами фінансових правовідносин є фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без грома­дянства, права і обов’язки яких більшою мірою пов’язані зі сплатою податків та неподаткових платежів.

Таким чином, фінансово-правові відносини виникають між такими суб’єктами: 1) між органами державної влади; 2) між органами дер­жавної влади та органами державного управління загальної компетен­ції; 3) між вищестоящими органами та органами нижчого підпорядку­вання державного управління (у тому числі фінансовими); 4) між підприємствами та міністерствами, об’єднаннями; 5) між фінансовими органами (кредитними установами) та підприємствами і організаціями; 6) між фінансовими органами та громадянами; 7) між самими фінан­совими органами (кредитними установами).

Суб’єкти фінансових правовідносин можуть реалізовувати перед­бачені законодавством права і обов’язки у разі належного державного захисту, що здійснюються в адміністративному та судовому порядку. Причому за допомогою примусових заходів забезпечується як віднов­лення порушених прав суб’єктів фінансових правовідносин, так і на­лежне виконання покладених на них обов’язків. При адміністративно­му порядку забезпечення реалізації фінансових правовідносин перед­бачається звернення суб’єктів до вищого органу державної влади чи органу управління (стосовно органу, який прийняв те чи інше рішення, що заперечується). У такому разі відповідний орган приймає владні веління для вирішення проблемних питань без судового розгляду. На сьогодні застосування адміністративного порядку захисту прав суб’єктів не заперечує їх наступне звернення щодо цього самого пи­тання до суду чи в інші державні органи в адміністративному порядку за підпорядкованістю. У різних видах фінансових правовідносин ад­міністративний порядок має свої особливості, але завжди виявляється у формі владних велінь щодо ухвалення рішення відповідним уповно­важеним державним органом.

Щодо судового порядку захисту прав суб’єктів правовідносин слід визначити таке. По-перше, відповідно до ст. 8 Конституції України кожен громадянин може звернутися до суду для захисту його прав. Виходячи з цього, фізичні особи - суб’єкти фінансових правовідносин мають право на судовий захист своїх прав у сфері фінансової діяль­ності. По-друге, правом звернення до суду наділені також державні органи та інші суб’єкти. Наприклад, відповідно до підп. 20.1.17 п. 20.1 ст. 20 Податкового кодексу України у разі, якщо у платника податків, який має податковий борг, відсутнє майно та/або його балансова вар­тість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу, органи державної податкової служби мають право звернутися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності такого платника податків.

Об’єктом фінансових правовідносин є централізовані та децентра­лізовані фонди коштів. Об’єкт фінансових правовідносин завжди пов’язаний з інтересом держави, яку представляє управомочений ор­ган¹. Саме за допомогою різних фондів держава забезпечує необхідни­ми фінансовими ресурсами всі заходи, здійснення яких передбачено на сучасному етапі розвитку країни. Фінансова діяльність держави нерозривно пов’язана з фінансами, що є не грошима як такими (кошта­ми), хоча і пов’язані з функціонуванням грошей. Фінанси не охоплюють усю сферу останніх, їх змістом є тільки ті з них, за допомогою яких утворюються саме грошові фонди держави (її територіальних підроз­ділів, а також підприємств тощо)^{[12] [13]. Таким чином, практичною реаліза­цією прав і обов’язків суб’єктів у фінансовій сфері (результатом такої діяльності) є утворення та функціонування фондів. Отже, фінансові ресурси зазвичай розподіляються за визначеними, відносно відокрем­леними групами, що мають цільове призначення, свій порядок вико­ристання, джерела надходження коштів і орган, що ними управляє та розпоряджається.}

Так, можна виділити такі ознаки, на підставі яких фонди фінансо­вих ресурсів поділяються на централізовані та децентралізовані.

1. Різний обсяг повноважень держави щодо участі у формуванні, розподілі, перерозподілі та використанні коштів цих фондів. Центра­лізованим фондам притаманно, що виключно держава в особі уповно­важених органів має всі повноваження стосовно мобілізації, розподілу, перерозподілу та використання коштів таких утворень. Наприклад, тільки держава в особі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади має повноваження щодо формування, розподілу та використання коштів Державного бюджету, що здійснюються відповідно до Закону про Державний бюджет, який приймається щорічно. Держава в цьому разі виступає як владний суб’єкт стосовно таких фондів, що виражається в ухваленні рішення про утворення, розподіл та використання коштів, зосереджених у таких фондах, тільки безпосередньо цими органами. Централізація фінансо­вих ресурсів у руках держави дає змогу найдоцільніше та найефектив­ніше розпоряджатися коштами, спрямовуючи їх на розвиток економі­ки і фінансування загальнодержавних програм щодо розвитку всіх сторін життя держави і суспільства.

Що ж стосується децентралізованих фондів, то держава надає пов­новаження з їх створення, розподілу, перерозподілу та використання іншим суб’єктам - державним і комунальним підприємствам, органі­заціям та установам, а також їх об’єднанням. Наприклад, підприємство реалізує права і обов’язки з формування різних фондів - амортизацій­них, пенсійних планів, страхових резервів, причому в основному за рахунок своїх прибутків. Державний вплив на обрання напрямів та обсягів використання прибутку справляється через установлені нор­мативи, тарифи, контингенти, податкові пільги тощо. Отже, правовий статус таких суб’єктів характеризується наявністю дозволів, обмеже­них конкретним чином, і прямих заборон (наприклад, здійснення будь- яких видів господарської діяльності, якщо вони не заборонені законо­давством України і відповідають цілям, передбаченим статутом під-

приємства; використання одержаного прибутку уповноваженим дер­жавою органом за його розсудом, однак тільки після сплати відповідних обов’язкових платежів у бюджети і т. д.).

2. Різна роль держави в регулюванні діяльності централізованих та децентралізованих фондів. Щодо перших держава докладно регла­ментує всі аспекти і сторони їх існування: порядок утворення, джере­ла надходження, мету використання коштів, установлює чітку періо­дичність надходження доходів і здійснення видатків з них, ретельно контролює їх використання тощо. Причому ці дії суворо окреслені нормативно-правовими актами (законами).

У регулюванні ж діяльності децентралізованих фондів роль дер­жави є дещо іншою. Через імперативний метод регулювання фінансо­вих відносин, незважаючи на надання повноважень зі створення і роз­порядження коштами таких фондів підприємствам, держава ретельно регламентує саме розподіл коштів, зосереджених у децентралізованих фондах, оскільки це пов’язано з її фіскальними інтересами, що реалі­зуються через механізм визначення прибутку таких підприємств, а та­кож його розподілу і контролю за цими процесами. Це, у свою чергу, передбачає не тільки порядок, суворо цільовий характер використання таких коштів, деталізацію нормативів, абсолютних сум, а й встанов­лення твердого фінансового контролю за діяльністю таких суб’єктів.

3. Різна формоутворення фондів. Централізовані фонди утворю­ються самою державою, коли вона в примусовому порядку забезпечує надходження коштів (в основному) через систему податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Так, вичерпний перелік податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що надходять у централізовані фонди, визначається статтями 9 та 10 Податкового кодексу України.

Децентралізовані фонди утворюються (зазвичай) самими підпри­ємствами в основному за рахунок власного прибутку, причому держа­ва не може в примусовому порядку забезпечувати надходження коштів у такі фонди. Наприклад, амортизаційний фонд, фонди економічного стимулювання формуються, як правило, за рахунок відрахувань від прибутку підприємства, тому їх існування і обсяг залежать від обра­ного виду фінансово-господарської діяльності та одержаного від її здійснення прибутку.

4. Різний рівень, територіальні межі, в яких утворюються і діють централізовані та децентралізовані фонди. Так, централізовані фон­ди утворюються на рівні держави чи місцевому рівні і діють на всій 52 території країни чи адміністративно-територіальної одиниці, причому вони знаходяться в розпорядженні відповідних органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Наприклад, кошти, зо­середжені в Пенсійному фонді України, використовуються на всій території України з метою, передбаченою Положенням про Пенсійний фонд України, і у чіткій відповідності з кошторисом фонду¹.

Децентралізовані фонди утворюються на рівні різних державних і комунальних підприємств, організацій та об’єднань, використовують­ся в їх межах і не виходять за рамки таких структур.

5. Централізовані та децентралізовані фонди спрямовані на задо­волення різних цілей і завдань, тобто масштаби задоволення суспіль­них потреб з таких фондів є різними. Так, за допомогою бюджетів, створюваних як на державному, так і на місцевому рівні, забезпечу­ються виконання завдань і досягнення цілей публічного характеру, що стоять перед державою та органами місцевого самоврядування. Ці кошти у свою чергу виступають фінансовою основою функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фінан­сові ресурси, що концентруються в тому чи іншому централізованому фонді, призначені для виконання загальнодержавних завдань: втілення в життя державної соціально-економічної політики, забезпечення обо­роноздатності країни, реалізація різних державних і місцевих програм щодо розвитку господарства, науки, техніки і т. д. Причому всі ці зав­дання мають загальне, глобальне значення для відповідної території. Незважаючи нате, що вміст таких фондів мінливий (змінюються види доходів і надходжень у них, обсяг концентрованих коштів, напрями використання), вони спрямовані на здійснення загальнодержавних заходів, вирішення завдань, поставлених перед державою і на вико­нання функцій відповідних органів державної і місцевої влади. Таким чином, особлива роль держави у царині економічного і соціального розвитку суспільства зумовлює необхідність концентрації фінансових ресурсів у централізованих фондах.

Децентралізовані фонди спрямовані на задоволення потреб і ви­рішення завдань відповідно до масштабів діяльності підприємств, установ та об’єднань, тобто їх кошти використовуються для досягнен­ня виробничих і соціальних цілей відповідно до їх статутів, а також служать для забезпечення господарської діяльності, стимулювання

¹ Положення про Пенсійний фонд України [Текст]: Указ Президента України від 6 квітня 2011 року // Офіц. вісн. України. - 2011. - № 9. - Ст. 537. продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва. Однак роль і значення децентралізованих фондів не можна недооцінювати, оскільки саме на підприємствах створюються і розподіляються сукуп­ний суспільний продукт та національний дохід країни.

6. Різне організаційне становище цих фондів. Кошти, зосереджені в централізованих фондах, виділяються в організаційному відношенні, у результаті чого вони спрямовуються на конкретні заходи. Наприклад, згідно зі статтями 12 та 13 Бюджетного кодексу України Державний бюджет складається із загального і спеціального фондів, причому кош­ти останнього використовуються тільки на конкретно визначену мету, тобто мають цільовий характер.

Кошти децентралізованих фондів, як правило, в організаційному відношенні не вирізняються. Вони спрямовуються за відповідними каналами із загальних сум, що знаходяться на рахунках підприємств. На державних підприємствах одержання доходів і здійснення видатків, визначення обсягу та напряму коштів відбуваються відповідно до за­тверджуваного кошторису.

Таким чином, централізований фонд-це фонд, формування, розпо­діл (перерозподіл) та використання фінансових ресурсів якого здійсню­ються виключно державою в особі уповноважених державних органів чи територіальної громади в особі органів місцевого самоврядування, дохідна частина котрого, як правило, у примусовому порядку забезпе­чується державою через систему податків, зборів та інших обов’язкових платежів, який діє на всій території країни (адміністативно-територіаль- ної одиниці) і спрямований на задоволення загальнодержавних потреб чи потреб місцевого самоврядування, виділений в організаційному по­рядку, діяльність якого детально і всебічно регламентована державою.

Децентралізований фонд - це фонд, повноваженнями зі створення, розподілу (перерозподілу) та використання якого наділені державні і комунальні підприємства, установи, організації, їх об’єднання, який утворений в основному за рахунок їхнього прибутку, створений на рівні цих суб’єктів і спрямований на вирішення завдань та функцій, що стоять перед ними.

Невід’ємним структурним елементом фінансових правовідносин є також їх юридичний і фактичний зміст. Фактичним (матеріальним) змістом фінансових правовідносин є реальна поведінка їх суб’єктів, тоді як юридичним змістом - суб’єктивні юридичні права і обов’язки, встановлені фінансово-правовою нормою.

Суб’єктивне право у фінансових правовідносинах - це належна фінансовому чи кредитному органу, а також іншим суб’єктам цих зв’язків для задоволення їх інтересів міра дозволеної поведінки, забез­печена юридичними обов’язками відносин інших осіб, у фінансовій сфері. Суб’єктивне право виражається в суворо визначених юридичних можливостях даної особи, наявності у неї відомого «юридичного плю­су», причому ці можливості не безмежні, вони чітко позначені за змістом. У цих межах особа і може будувати свою поведінку^[XIV]. Наприк­лад, фінансова інспекція, головним завданням якої є здійснення дер­жавного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, пра­вильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов’язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і до­стовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністер­ствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов’язкового державного соціального страхування, бюджет­них установах і суб’єктах господарювання державного сектору еконо­міки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отри­мують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов’язкового дер­жавного соціального страхування або використовують (використову­вали у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно, за дотриманням законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу щодо державного і місцевих бюджетів, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб’єктів господарської діяльності не­залежно від форми власності, які не віднесені законодавством до під­контрольних установ, за рішенням суду, винесеним на підставі подан­ня прокурора або слідчого для забезпечення розслідування криміналь­ної справи, відповідно до ст. 10 Закону України в редакції від 16 жовтня 2012 р. «Про основні засади здійснення державного фінансового конт­ролю в Україні» має, наприклад, такі права: перевіряти в ході держав­ного фінансового контролю грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси та інші документи, що підтверджують надходження і ви­трачання коштів та матеріальних цінностей, документи щодо прове­дення процедур державних закупівель, перевіряти фактичну наявність цінностей (коштів, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової про-

дукції, устаткування тощо); безперешкодного доступу в ході держав­ного фінансового контролю на склади, у сховища, виробничі та інші приміщення, що належать підприємствам, установам та організаціям, що контролюються; зупиняти в межах своїх повноважень бюджетні асигнування, операції з бюджетними коштами в установленому зако­нодавством порядку, а також застосовувати та ініціювати застосування відповідно до закону інших заходів впливу в разі виявлення порушень законодавства; вимагати від керівників підконтрольних установ про­ведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цін­ностей, коштів і розрахунків, у разі відмови у проведенні таких інвен­таризацій - звернутися до суду щодо спонукання до проведення таких інвентаризацій, а до ухвалення відповідного рішення судом - у при­сутності понятих та представників зазначених підприємств, установ і організацій, щодо яких проводиться ревізія, опечатувати каси, касові приміщення, склади та архіви на термін не більше 24 годин з моменту такого опечатування, зазначеного в протоколі, тощо. При цьому саме обов’язки другої сторони фінансових відносин, що містяться у нормі, виступають гарантією додержання прав управомочених суб’єктів.

Юридичний обов’язок у фінансових правовідносинах - це при­писана зобов’язаному суб’єкту і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої має дотримуватися цей суб’єкт. Це виражається в активному спонуканні суб’єкта до неухильного ви­конання вимог і здійснення відповідної позитивної поведінки, запро­понованої фінансово-правовою нормою, у результаті чого у таких суб’єктів формується потреба саме до позитивних дій. Виходячи з цьо­го, необхідність чітко дотримуватися запропонованої державою моде­лі поведінки суб’єктами фінансових правовідносин визначається па­нуванням над їх волею держави, що визначається рамками законів, які регулюють фінансову діяльність. Так, Державне казначейство, здій­снюючи управління коштами державного бюджету, в тому числі в іно­земній валюті, і коштами державних позабюджетних фондів, у межах видатків, установлених на відповідний період, забезпечуючи відповід­но до встановлених розмірів асигнувань і касового плану цільове фі­нансування витрат з державного бюджету, зобов’язано діяти відповід­но до розпоряджень держави, що закріплені в нормативно-правових актах.

Отже, юридичні права і обов’язки включають тільки належну та можливу поведінку суб’єктів фінансових правовідносин, тобто юри- 56 дичний зміст припускає низку можливих варіантів розвитку цих право­вих зв’язків залежно від їх спрямованості - мобілізації, розподілу чи використання фондів коштів, тоді як матеріальний зміст свідчить про конкретні дії суб’єктів, а саме про той з варіантів поведінки, що вклю­чав юридичний зміст фінансового правовідношення.

Таким чином, фактичний зміст пов’язує фінансові правовідносини з реальними відносинами, а юридичний зміст є правовим засобом формування і забезпечення фактичного змісту. Однак з огляду на ім­перативність фінансових правовідносин такі дії учасників мають об­межений характер і повинні бути тільки позитивними. Але, залежно від того, в який фонд - централізований чи децентралізований - мобі- лізовуватимуться (розподілятимуться чи використовуватимуться) фі­нансові ресурси, ступінь імперативності прав і обов’язків суб’єктів цих відносин буде різний (маються на увазі права і обов’язки суб’єктів, що протистоять державі в особі відповідних органів). Наприклад, при акумулюванні коштів у бюджети, що є централізованими фондами, визначальну роль відіграє метод обов’язкових платежів, що характе­ризується насамперед обов’язком юридичних і фізичних осіб внести в цей фонд відповідні обов’язкові платежі податкового характеру, пе­редбачені у статтях 9 та 10 Податкового кодексу України.

Крім того, у зазначених фінансових відносинах усі права і обов’язки чітко, всебічно та повно розписані в Бюджетному кодексі України та інших нормативно-правових актах. Наприклад, Конституція України закріплює основні бюджетні повноваження (тобто права і обов’язки у сфері бюджетної діяльності) держави в особі конкретних представ­ницьких і виконавчих органів, місцевих органів самоврядування, адмі­ністративно-територіальних утворень, що потім деталізуються в Бю­джетному кодексі України, а також конкретизуються в інших законодав­чих актах, наприклад, Регламенті Верховної Ради України, Регламенті Кабінету Міністрів України, Положенні про Міністерство фінансів України, Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» та ін.

Що стосується децентралізованих фондів як об’єкта фінансово- правових відносин, то тут характер і спрямованість імперативності розпоряджень держави дещо інші, оскільки ступінь деталізації таких відносин є значно нижчим. Держава чітко і ретельно встановлює фор­ми і методи обліку та контролю за діяльністю таких суб’єктів, приво- дячи в дію контрольну функцію фінансів, обумовлену реалізацією фіскальних інтересів держави.

Розгляд юридичного змісту фінансових правовідносин дає можли­вість розкрити юридичну природу таких правових зв’язків, підкреслює їх правовий характер. Матеріальний зміст визначає напрями розвитку юридичного змісту фінансових правовідносин, оскільки реальні сус­пільні відносини ширші та багатші за ті, що передбачені гіпотезою і диспозицією фінансово-правової норми. Але права і обов’язки суб’єктів мають відповідати тій моделі поведінки, яка була закладена фінансово-правовою нормою. Крім того, фактичний зміст фінансових правовідносин виявляє конкретні життєві обставини, з огляду на які законодавець повинен розробити чинний механізм реалізації фінансо­во-правових норм.

У фінансових правовідносинах юридичний та фактичний зміст завжди взаємопов’язані. Аналіз їх взаємодії дає можливість визначити, по-перше, відповідність фінансово-правових норм тим життєвим реа­ліям, які вони покликані врегулювати; по-друге, показати ті оптималь­ні результати, на досягнення яких норма спрямована; по-третє, як необ­хідно вдосконалити фінансово-правове регулювання з метою його найбільшої ефективності і доцільності. Так, якщо фінансово-правові норми не відповідають фактичним відносинам та їх тенденціям роз­витку, то соціально-економічні наслідки їх реалізації незначні і такі норми фактично не застосовуються в житті, оскільки фінансово-право­ві норми в цих випадках залишаються на папері і фінансові правовід­носини виникають та розвиваються дуже далеко від тієї моделі, що передбачена такою нормою. Наслідком подібного явища є неефектив­ність чинного фінансового законодавства.