ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється у розробці та формулюванні теоретичних положень та практичних рекомендацій щодо удосконалення реалізації права на екологічну безпеку за законодавством України.
Однією з причин неповного розкриття потенціалу реалізації права на екологічну безпеку як засобу задоволення інтересів людини в екологічній безпеці є закріплення в чинному законодавстві лише права на безпечне довкілля. Об’єкт цього права не дозволяє поширити цю правову можливість на виконання обов’язків із забезпечення екологічної безпеки. Ця обставина призводить до ускладнення процесу оскарження дій, якими порушуються вимоги екологічної безпеки, що ще не призвели до негативних змін у довкіллі. Право на екологічну безпеку має інший об’єкт, який дозволяє охопити не лише юридично забезпечену можливість проживати у довкіллі певної якості, а і право на відсутність екологічної небезпеки, що перевищує економічно та організаційно досяжний рівень.
Жодне, навіть найкращим чином сформульоване, право не здатне охопити всієї гамми життєвих ситуацій. Неповнота суб’єктивного права компенсується за рахунок охоронюваних законом інтересів. Загальне формулювання способів захисту у нормах права розширює перелік охоронних прав, які можуть виникнути. Більш широке коло охоронних прав дозволить охопити ширше коло законних інтересів, перетворивши їх в охоронювані законом інтереси. Велика кількість охоронюваних законом інтересів надасть більшої гнучкості як самому праву на екологічну безпеку, так і всьому механізму забезпечення екологічної безпеки.
Об’єкти суб’єктивних прав взаємодіють з правом на екологічну безпеку, а іноді навіть частково співпадають. Причому таке співпадання з об’єктом права на екологічну безпеку притаманне не лише екологічним правам, а й майновим правам, що призводить до можливості використовувати способи і засоби захисту інших екологічних прав для захисту права громадян на екологічну безпеку.
Форма реалізації права на екологічну безпеку визначає особливості формування обов’язків зобов’язаних суб’єктів в інтересах ефективної реалізації цього права: вона визначає роль і мету тієї чи іншої гарантії, дії чи інституції у механізмі реалізації права на екологічну безпеку; особливості функціонування різних гарантій; специфіку їх гарантуючого впливу по відношенню до права на екологічну безпеку. Таким чином, форма реалізації права на екологічну безпеку визначає особливості функціонування всього механізму гарантування права на екологічну безпеку.
Дослідження спеціально-юридичних гарантій права громадян на екологічну безпеку дозволило сформулювати висновок про тісну взаємодію між контрольними, ліцензійними та інших дозвільними процедурами та процесом реалізації права на екологічну безпеку. У зв’язку з цим здійснення відповідних процедур та заходів набуває ознак умов реалізації права на екологічну безпеку. Це означає, що неналежне їх здійснення уповноваженими органами чи невиконання вимог дозвільних документів з боку зобов’язаних суб’єктів необхідно розглядати в якості порушення права на екологічну безпеку.
Потреби забезпечення ефективної реалізації та захисту права на екологічну безпеку обумовлюють необхідність перегляду процесуальної заінтересованості як необхідної умови звернення до суду з позовом про захист цього права. Однак остання не повинна бути ліквідована повністю, оскільки, з одного боку, це не призведе до підвищення ефективності захисту права на екологічну безпеку, а з іншого - відкриє шлях для використання засобів захисту права на екологічну безпеку в цілях, далеких від реалізації та захисту цього права.
Узагальнюючи ознаки реалізації права на екологічну безпеку, дисертант під реалізацією права на екологічну безпеку розуміє забезпечений нормами права процес зниження екологічного ризику для життя і здоров’я людини чи/або підтримання його на такому рівні, який є безпечним в розумінні чинного законодавства чи/або який є досяжним без необґрунтованих витрат чи шкоди для прав, свобод, законних інтересів інших суб’єктів чи без шкоди для інтересів суспільства в цілому.
Дотримання, виконання і застосування не становлять собою різновидів форм реалізації права на екологічну безпеку, а є формами реалізації норм права (об’єктивного права).
Формами реалізації права громадян на екологічну безпеку є: ініціативна; процесуально-процедурна форми, а також реалізація права на екологічну безпеку у процесі виконання обов’язку щодо безпечного поводження з небезпечними об’єктами.
Реалізація права на екологічну безпеку іноді співпадає з реалізацією інших екологічних (право на загальне природокористування) та неекологічних (право власності на майно) прав, що обумовлює можливість виконання способами захисту цих прав (права власності на майно; права загального приодокорисутвання тощо) функції способів захисту права на екологічну безпеку.
Суттєвою специфікою правової природи наділена форма реалізації права громадян на екологічну безпеку, яку умовно можна назвати реалізацією права на екологічну безпеку у процесі виконання обов’язку щодо безпечного поводження з небезпечними об’єктами. Особливість цієї форми реалізації зазначеного права полягає у тому, що чинним законодавством встановлюються правила експлуатації екологічно небезпечних об’єктів. Ці правила доводяться до власників цих об’єктів. Виконання останніми цих правил дозволить безпечно експлуатувати ці об’єкти і не використовувати їх у спосіб, за якого буде заподіяно шкоду майну чи здоров’ю самого користувача або створено для нього екологічну небезпеку.
Спірним також є твердження про необхідність включення до змісту права громадян на екологічну безпеку права на екологічну інформацію, права на участь у прийнятті еколого-значимих рішень, права на участь в екологічних організаціях та інших екологічних прав. Попри тісний зв’язок цих прав з правом на безпечне для життя і здоров’я довкілля зміст та об’єкти цих прав є різними, що не дає можливості включати вищезазначені екологічні права до змісту права на екологічну безпеку. Екологічні права можуть виступати формами реалізації права громадян на екологічну безпеку, однак право на екологічну безпеку не включає до свого змісту інших екологічних прав.
У процесі дослідження стандартизації як різновиду гарантії права громадян на екологічну безпеку автор доходить висновку про недоцільність надання стандартам обов’язкової юридичної сили і перетворення їх на відомчі нормативно-правові акти. Це перетворення призведе до втрати стандартом властивостей специфічного інструменту впливу на суспільні відносини, за рахунок якого можна виконати завдання, які не можуть бути виконаними за допомогою звичайних, обов’язкових до виконання, нормативно-правових актів. По-друге, надання стандарту обов’язкової юридичної сили буде призводити до невичерпності сфери стандартизації і невиправдано розширюватиме повноваження Держспоживстандарту у частині можливості видавати нормативно-правові акти практично з будь-якого питання (за винятком питань, передбачених ч. 2 ст. 2 Закону України “Про стандартизацію”).
Досліджуючи встановлення лімітів як спеціально-юридичної гарантії права на екологічну безпеку, автор доходить висновку, згідно з яким, тлумачення пункту 12 Порядку 1218 у спосіб, за якого забороняється протягом майже одного року підприємницька діяльність, пов’язана з розміщенням відходів тих суб’єктів господарювання, які були зареєстровані після 1 квітня (у разі якщо суб’єкт здійснює лише розміщення), або після 1 червня (у випадку, якщо суб’єкт господарювання утворює та розміщує їх на своїй території) призведе до виникнення ситуації, за якої Порядок 1218 встановлює часові обмеження здійснення підприємницької діяльності. Таке тлумачення явно не узгоджується з положеннями ч. 1 ст. 41 Конституції України та ч. 2 ст. 5 ГК, і як наслідок застосованим бути не може. Вищевикладене вказує на необхідність внесення змін до Порядку № 1218, якими, на наш погляд, доцільно передбачити порядок надання дозволу у разі, коли з об’єктивних причин на суб’єктів господарювання не може бути поширено загальний порядок надання дозволів та затвердження лімітів, закріплений пунктами 12, 13 Порядку № 1218, щодо часу подання заявок на отримання таких дозволів. Відповідні зміни будуть слугувати вдосконаленню надання дозволів та лімітів на розміщення відходів як гарантії права громадян на екологічну безпеку.
Досліджуючи порядок надання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів, отримання якого врегульовано Порядком № 440, автор доходить висновку, згідно з яким, ні Порядок № 440, ні будь-який інший нормативно-правий акт не містять дієвого механізму стимулювання суб’єктів господарювання до якнайменшого використання небезпечних хімічних речовин. Це свідчить про невиконання діючим дозволом на використання зазначених хімічних речовин функцій гарантії реалізації права на екологічну безпеку.
Досліджуючи розпорядчо-виконавчі гарантії реалізації права на екологічну безпеку, автор доходить висновку про помилковість підходу до формулювання Положення про Мінекоресурсів, згідно з яким у цьому Положенні буде викладено вичерпний перелік документів дозвільного характеру, видавати які буде вправі цей орган. Такий підхід призведе до колізій і не дозволить забезпечити прозорість дозвільної системи.
Ще більше заперечень викликає спроба визначити в Положенні про Мінекоресурсів всі інструкції чи положення, які в подальшому цей орган буде мати право приймати, оскільки це призведе до нічим не виправдного обмеження нормативного регулювання, яке буде здійснюватися Кабінетом Міністрів України та самим Мінекоресурсів.
Частина 3 ст. 9 Орхуської конвенції надає представникам громадськості право оскаржити порушення положень національного законодавства, за умов недоведеності порушення їх права, лише у разі: коли в результаті такого порушення має місце негативний вплив на довкілля; коли порушення правових норм призводить до того, що дії державних органів чи приватних осіб щодо забезпечення екологічної безпеки чи охорони навколишнього природного середовища стають явно менш ефективними з точки зору забезпечення екологічної безпеки та/чи охорони довкілля. Можливість оскарження порушень чинного законодавства при недоведеності порушення прав чи зазначених вище двох обставин лише призведе до встановлення перешкоди у діяльності державних органів та інших осіб.
Порушення права на екологічну безпеку може виражатися у заподіянні імовірних збитків. Поняття «імовірні збитки» не співпадає з поняттям «витрати, які особа мусить зробити для відновлення свого порушеного права» та з моральною шкодою, а є самостійним правовим явищем, і передбачає своєрідні способи їх усунення. Існують специфічні заходи відвернення настання очікуваних збитків.
Видається більш конструктивним врегулювати в чинному законодавстві порядок, умови, підстави застосування заходів ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій та їх наслідків, порядку надання доручень вищих органів державної влади та їх виконання тощо, не зв’язуючи можливість їх застосування з громіздкою процедурою оголошення на окремій місцевості правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації. У зв’язку з цим правовий інститут зони надзвичайної екологічної ситуації пропонується ліквідувати.