§ 4.6. Право користування лісами, лісові сервітути

Право користування лісами в Україні здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування.

Інститут оренди лісів в Україні відсутній. Це пояснюється тим, що навіть теоретично оренда земельної ділянки лісового фонду «для ведення лісового господарства» - це нонсенс з точки зору строків та цільового використання лісів.

Найнижчий вік рубки у соснових насадженнях в експлуатацій­них лісах в Україні становить 81 рік. Тому «для ведення лісового господарства» з комерційної точки зору доцільно орендувати ділянку з насадженнями дерев віком десь після 40-50 років, коли більшість «не- комерційних» (неприбуткових) рубок закінчені, і можна «вести госпо­дарство» прибутково, для чого рубати, рубати і ще раз рубати. От тільки не зовсім зрозуміло, яка скрута змусить орендодавця, який до цього півстоліття працював собі у збиток, насаджував і доглядав лісові угіддя, перейнятися ідеєю такої оренди. І тому нині в державі прак­тично не існує оренди «для ведення лісового господарства». Необхід­них умов для довгострокових «концесій» у малолісній Україні теж немає. Отже, такий вид оренди може бути тільки перехідною формою користування, що запроваджується у період зміни форм власності на ліси. У ринковому світі таку «оренду» називають «продажем лісу на пні». Ключове слово «продаж» передбачає конкурентні засади, тобто лісові торги. Між іншим, лісові торги та продаж лісу «на пні» згаду­ються ще в ЛК УРСР 1926 р. у розділі «Про користування лісом»^[206].

Отже, ми розглядаємо два види лісокористування - постійне та тимчасове. Постійне поділяють на дві категорії, і це обумовлено тим, що ліси можуть розташовуватись на землях державної або комуналь­ної власності, отже, відповідно, підпорядковуватися їхньому правово­му режиму.

У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, ін­шим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Відповідно, у постійне користування ліси на землях комунальної власності для ве­дення лісового господарства без встановлення строку надаються спе­ціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам і організаціям, у яких ство­рені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Ліси надаються у постійне користування на підставі рішення ор­ганів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийн­ятого в межах їхніх повноважень за погодженням з органами виконав­чої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навко­лишнього природного середовища АРК, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища.

Так, Рівненська обласна державна адміністрація 25.06.2009 видала розпорядження № 232 «Про надання в постійне користування земель­них ділянок для ведення лісового господарства». Згідно з поданим юридичною особою проектом землеустрою щодо відведення земельних ділянок та враховуючи погодження відповідних державних інспектую­чих організацій, Рівненської райдержадміністрації, відповідно до п. 7 ст. 13 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації»^[207], п. 12 Перехідних по­ложень і ст. 17, 57, 122, 123, 125, 126, 186 ЗК України, ст. 50, 55 ЗУ «Про землеустрій»^[208], ст. 17, 31 ЛК України, Постанови КМ України «Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відве­дення земельних ділянок»^[209], було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування держав­ному підприємству «Клеванське лісове господарство».

Об'єктами тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності.

Тимчасове користування лісами може бути довгостроковим (строком від одного до п'ятдесяти років, далі - ДТК) і короткостроко­вим (строком до одного року, далі - КТК). Тимчасовий лісокористу- вач не має права передавати лісові ділянки в тимчасове користування іншим особам.

Для розуміння сутності інституту ДТК лісами насамперед необ­хідно ґрунтовно висвітлити базові поняття «лісові ділянки» та «земе­льні лісові ділянки», якими оперує ЛК України. Знання відмінностей між ними допоможе глибше зрозуміти сутність ДТК.

Як уже згадувалося, лісова ділянка відрізняється за правовим ста­тусом від земельної лісової ділянки за такими ознаками:

а) лісова ділянка виділяється у користування, а земельна - нада­ється у користування;

б) лісова ділянка виділяється виключно відповідно до вимог ЛК України, а надання земельних лісових ділянок регулюється ЗК Украї­ни. Слід особливо наголосити, що виділення лісових ділянок у ДТК не може врегульовуватися земельним законодавством, оскільки це об'єкт виключно лісових правовідносин;

в) лісова ділянка виділяється не тільки для ведення лісового гос­подарства взагалі, цей термін застосовується щодо використання лісо­вих ресурсів. Натомість, цільове призначення земельної лісової ділян­ки лише опосередковано пов'язане з використанням лісових ресурсів, що розташовані на ній;

г) лісова ділянка ніколи не вилучається у постійного землекорис­тувача (який одночасно є постійним лісокористувачем), тоді як земе­льна лісова ділянка як окремий об'єкт земельних правовідносин може вилучатися і надаватися іншому землекористувачеві (власнику)^[210].

ДКТ лісами - це базоване на договорі строкове платне викорис­тання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського гос­подарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, турис­тичних та освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Довгострокове тимчасове користування лісами приватної власно­сті здійснюється без вилучення земельних ділянок шляхом укладення між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем договору, який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового госпо­дарства АРК, територіальних органах центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства.

Короткострокове тимчасове користування (КТК) лісами для заго­тівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб, передбачених ЛК України, здійснюється без вилу­чення земельних ділянок у власника лісів, постійного лісокористува- ча на підставі спеціального дозволу, що видається власником лісів, постійним лісокористувачем підприємствам, установам, організаціям, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, інозем­ним юридичним особам.

Суб’єктами правовідносин тимчасового користування лісами є:

- власники лісів або уповноважені ними особи;

- підприємства, установи, організації, громадяни України, іно­земці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи.

Наведемо приклад локального нормативного акта, який дозволяє надання лісової ділянки в ДТК. Так, Миколаївська обласна державна адміністрація 21.04.2008 видала розпорядження № 157-р «Про надання лісової ділянки в довгострокове тимчасове користування ПП «ААС»» відповідно до ст. 2, 13, 21 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації», ст. 18, 31, 67, 68 і 74 ЛК України, розглянувши матеріали щодо надання приватному підприємству «ААС» у ДТК лісової ділянки для рекреацій­них цілей з метою надання пляжних послуг.

Постійнілісокористувачімають право, самостійно господарювати в лісах; виключне право на заготівлю деревини; право власності на заготовлену ними продукцію та доходи від її реалізації; право на від­шкодування збитків у випадках, передбачених законодавством; право здійснювати відповідно до законодавства будівництво доріг, спору­дження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд, не­обхідних для ведення лісового господарства.

Тимчасові лісокористувачі на умовах ДТКмають право, здійсню­вати господарську діяльність у лісах з дотриманням умов договору; за погодженням із власниками лісів, постійними лісокористувачами в установленому порядку зводити тимчасові будівлі та споруди, необ­хідні для ведення господарської діяльності; отримувати продукцію і доходи від її реалізації.

Особливий перелік прав мають також тимчасові лісокористувачі на умовах КТК, зокрема, мають права здійснювати використання лісо­вих ресурсів з додержанням вимог спеціального дозволу; за погоджен­ням із власниками лісів, постійними лісокористувачами у встановлено­му порядку споруджувати тимчасові будівлі та споруди, необхідні для зберігання і первинної обробки заготовленої продукції; власності на заготовлену ними в результаті використання лісових ресурсів продук­цію та доходи від її реалізації; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законодавством. Разом із тим, вони зобов’язані, здійсню­вати використання лісових ресурсів за встановленими правилами і но­рмами; вести роботи способами, які забезпечують збереження оздоров­чих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для охорони, захисту та відтворення лісів, охорони типових і унікаль­них природних комплексів та об'єктів, рідкісних і таких, що перебува­ють під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу; своє­часно вносити плату за використання лісових ресурсів; не порушувати прав інших лісокористувачів.

Чинним на сьогодні ЛК України, а саме ст. 19, передбачено, що постійні лісокористувачі зобов’язані: забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, поси­лення їхніх корисних властивостей, підвищення родючості ґрунтів, вживати інших заходів відповідно до законодавства на основі прин­ципів сталого розвитку; дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; вести лісове господарство на основі матеріалів лісо­впорядкування, здійснювати використання лісових ресурсів способа­ми, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для їхньої охорони, захис­ту та відтворення; вести первинний облік лісів; дотримуватися вста­новленого законодавством режиму використання земель; забезпечува­ти охорону типових і унікальних природних комплексів та об'єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти фор­муванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного зако­нодавства; забезпечувати безперешкодний доступ до об'єктів елект­ромереж, інших інженерних споруд, які проходять через лісову діля­нку, для їхнього обслуговування.

Тимчасові ж лісокористувачі на умовах ДКТ згідно зі ст. 20 ЛК України повинні: приступати до використання лісів у строки, встано­влені договором; виконувати встановлені обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом і договором; дотримуватися встанов­леного законодавством режиму використання земель; вести роботи способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних влас­тивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для охорони, за­хисту і відтворення типових та унікальних природних комплексів та об'єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу; сприяти формуванню екологіч­ної мережі; своєчасно вносити плату за використання лісових ресур­сів; не порушувати прав інших лісокористувачів.

Лісове законодавство також може передбачати й інші права та обов'язки і щодо постійних, і щодо тимчасових лісокористувачів як на умовах ДТК, так і на умовах КТК.

Підставами припинення права постійного користування лісами є: припинення права користування земельною лісовою ділянкою у випа­дках і порядку, встановлених законом; використання лісових ресурсів способами, які завдають шкоду навколишньому природному середови­щу, не забезпечують збереження оздоровчих, захисних та інших корис­них властивостей лісів, негативно впливають на їхній стан і відтворен­ня; використання лісової ділянки не за цільовим призначенням.

Право тимчасового користування лісами припиняється в разі: до­бровільної відмови від використання лісових ресурсів; закінчення строку, на який було надане право використання лісових ресурсів; припинення діяльності лісокористувачів, яким було надане право використання лісових ресурсів; порушення правил і норм, умов спеціа­льних дозволів на використання лісових ресурсів; використання лісо­вих ресурсів способами, які негативно впливають на стан і відтворення лісів, призводять до погіршення навколишнього природного середо­вища; порушення встановлених строків справляння збору за викорис­тання лісових ресурсів; використання лісової ділянки не за цільовим призначенням; невідшкодування в установленому порядку збитків, заподіяних лісовому господарству внаслідок порушень лісового зако­нодавства та невиконання вимог щодо усунення виявлених недоліків.

Припинення права використання лісових ресурсів здійснюється в установленому порядку шляхом анулювання лісорубного квитка або лі­сового квитка тими органами, які їх видали. Законом можуть бути перед­бачені й інші випадки припинення права використання лісових ресурсів.

Окремим новітнім порівняно з радянською добою правовим ін­ститутом лісового права України є лісові сервітути. Це право на об­межене платне або безоплатне користування чужою земельною лісо­вою ділянкою.

Сервітути (від латинського слова servitutes) - речові права на чу­жу річ, що забезпечують повне або часткове користування річчю та нероздільно пов'язані з визначеною земельною ділянкою або з окре­мою особою. За часів Давнього Риму було закріплено окремий лісо­вий сервітут (servitus silvae caeduae) - право брати дрова (ліс) у чужо­му лісі^[211]. Сутність правового інституту сервітуту в тому, що хтось чо­гось зазнає або (чогось) не робить^[212].

На правах сервітутів у підданську (кріпосну) добу на західноукра­їнських територіях селяни користувалися спільно з поміщиками ліса­ми, пасовищами, лугами та іншими угіддями. Земельна реформа 1848 р. на українських землях Австро-Угорщини, що скасувала під­данство, не врегулювала справи власності на ліси й пасовища (селя­нам передавалися лише орні землі), тому дідичі (поміщики) обстою­вали далі своє виключне на них право та вимагали від селян за корис­тування ними оплату грошима або відробітками, що спричиняло суперечки сільських громад із панськими дворами, а часто - й селян­ські бунти. Тому вже з 5 липня 1853 р. цісарський патент запровадив викуп та регуляцію сервітутів. Ліквідація сервітутів (її проводили спеціальні комісії) тягнулася до 1890 р. (інколи й довше). Селянські сервітути в Г аличині (без Закарпаття і Буковини) викуплено частково грошима (за 1238742 флоринів), частково - так званими еквівалента­ми, тобто селянам (зазвичай сільським громадам) відступлено у власність 94060 га лісу й 67018 га пасовищ (у Галичині). У процесах з дідичами із ініційованих громадянами 30733 сервітутових справ серві­тутові комісії 11205 відкинули, в інших випадках визначили громадам мізерні відшкодування або надто малі ділянки лісу чи пасовищ, що да­леко не перекривало попередні можливості. У деяких околицях, зокре­ма !гірських, була проведена регуляція подальшого сервітутового кори­стування - на просторі 942584 га лісів і 2354 га пасовищ. Приблизно так само було налагоджено справу сервітутів на Буковині й Закарпатті. За угорським законом 1853 р. селяни могли викуповувати сервітути.

На українських землях у Російській імперії після скасування крі­пацтва у 1861 р. сервітутові землі (головним чином пасовища і сіножа­ті) залишено у спільному користуванні селян і поміщиків, але указом Сенату 1886 р. вирішено ці землі повністю ввести до поміщицького землеволодіння, що давало поміщикам значну користь із селянських відробітків та оплат за користування ними^[213].

Сервітут являє собою один із видів речових прав на чуже майно (ст. 395 ЦК України). Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки (ст. 401 ЦК України), інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомо­го майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задо­волені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володі­льцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визна­ченій особі (особистий сервітут).

ЗК України у ст. 98 розкриває зміст права сучасного земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділян­ки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земель­ною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постій­ними і строковими (це положення застосовується також і для лісової ділянки). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сер­вітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Наступна стаття ЗК України передбачає види права земельного сервітуту. Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду наявним шляхом на транспорт­ному засобі; право прокладання та експлуатації ліній електропереда­чі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокла­дати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водо­йми або через чужу земельну ділянку та інші земельні сервітути.

Положення ЦК та ЗК України застосовуються до лісових сервіту­тів у частині, що не суперечить вимогам ЛК України.

Відповідно до лісового сервітуту, фізичні особи мають право ві­льно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом. Хоча це право було і раніше закріплене за громадянами інститутом загального природокористування відпові­дно до ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища».

Права власників лісів або лісокористувачів можуть бути обмежені на користь інших зацікавлених осіб на підставі закону, договорів, за­повіту або за рішенням суду.

Установлення лісового сервітуту не веде до позбавлення власни­ка земельної лісової ділянки, щодо якої встановлений лісовий серві­тут, права володіння, користування та розпоряджання нею, а користу­вача - права володіння, користування.

Лісовий сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника лісів або користувача земельної лісової ділянки, щодо якої він установлений.

Лісові сервітути підлягають державній реєстрації згідно із ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх об­межень».