Принципи та функції міграційного права

Державна міграційна політика складається з декількох елемен­тів, завдяки яким можна здійснювати аналіз складної міграційної ситуації відповідно до інтересів особистості, суспільства й держави та соціально-економічного розвитку країни.

Принципи права — це об’єктивні закономірності, що мають місце в суспільстві, вони завжди відображають пріоритети держави. У праві можуть бути реалізовані тільки такі ідеї, які не суперечать корінним ін­тересам економічно й політично пануючих соціальних сил.

Найпоширенішою теоретично й практично виправданою є класи­фікація принципів права на загальні, міжгалузеві й галузеві (загально- соціальні та спеціально-галузеві). У підґрунті критерію розмежування лежить сфера дії та рівень впливу принципів права.

Основні (загальні) принципи являють собою керівні відправні ідеї, що виступають як вихідні для права в цілому. Основні принципи — це немовби головні ідейні несучі конструкції всього будинку права.

Міжгалузеві принципи — такі керівні ідеї, які визначають заса­ди правового регулювання для низки галузей права. Наприклад, прин­ципи незалежності суддів і підпорядкування їх лише закону, гласності судочинства є спільними для судоустрою, кримінально-процесуального й цивільно-процесуального права.

Галузеві принципи — вихідні засади, покладені в основу правово­го регулювання однієї галузі права.

Міграційні відносини є органічною частиною всієї правової систе­ми країни. У зв’язку з цим важливим є те, що становлення нової політич­ної системи в нашій країні та формування правової держави зажадали радикальних змін стосовно держави, прав та свобод людини й громадя­нина, їх закріплення як загальноправових принципів.

Під загальними (загальноправовими) принципами розуміються ке­рівні засади, що характеризують основні особливості права в цілому. До основних загальних принципів належать такі принципи, як демо­кратизм, гуманізм, справедливість, рівноправність, нерозривний зв’я­зок (єдність) прав та обов’язків, законність, відповідальність.

Так, наприклад, гуманізм визначають як принцип, який означає, що Конституція України та закони повинні закріплювати, забезпечу­вати й охороняти права і свободи людини й громадянина, а також за­бороняти дії, що посягають на людську гідність. У ст. 28 Конституції України визначено, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорсто­кому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Принцип демократизму передбачає, що в правових нормах за­кріплено механізми й інститути представницького та безпосередньо­го народовладдя, за допомогою яких громадяни можуть брати участь в управлінні суспільними й державними справами, захищати свої права та свободи.

Особливу увагу, на нашу думку, необхідно приділити принципу за­конності, який посідає одне з важливих місць у системі загальних прин­ципів. Його зміст виражається у вимозі суворої й повної реалізації при­писів правових норм усіма суб’єктами права. Забезпечуючи реалізацію норм права, зазначений принцип одночасно сприяє втіленню на прак­тиці правового регулювання інших загальних правових принципів: справедливості, соціальної свободи, гуманізму.

Принцип законності — це загальність його вимог, верховенство закону, єдність (однаковість) законності, гарантованість основних прав і свобод громадян, невідворотність покарання за вчинене правопору­шення, неприпустимість підміни законності доцільністю, зв’язок закон­ності й демократії.

Наступним є принцип справедливості, що визначає правове ре­гулювання суспільних відносин у суспільстві. Найбільш явно принцип справедливості можна визначити як «відповідальність тільки за про­вину». На невинуватого не може бути покладена відповідальність, а для винного в правопорушенні відповідальність повинна бути не­відворотною. Принцип справедливості властивий усьому праву. Будь- яке право повинне орієнтуватися й орієнтується на певні уявлення про справедливість, має закріплювати в суспільстві справедливість. У праві, що базується на ринковій економіці, ця проблема уявляється складною, адже, з одного боку, повинна враховуватися справедливість із погляду працівника (кожному за результатами його праці) і спра­ведливість із погляду власника капіталу (кожному по його капіталу). Міграційне законодавство й міграційне право є неможливими без цього принципу.

До галузевих принципів адміністративного права належать такі: служіння органів виконавчої влади та їх апарату суспільству й людині, обмеженість втручання органів виконавчої влади у громадянське й осо­бисте життя людини, повнота прав і свобод громадян в адміністратив­но-правовій сфері, взаємна відповідальність, визначення мінімально необхідних повноважень органів виконавчої влади, оптимальне допов­нення й урівноваження державно-владних повноважень органів вико­навчої влади з повноваженнями органів самоврядування.

До спеціально-юридичних принципів міграційного права слід відне­сти такі: неприпустимість дискримінації мігрантів (іноземних грома­дян, осіб без громадянства, біженців і вимушених переселенців) за оз­накою раси, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань; гарантоване надання дер­жавою біженцям і вимушеним переселенцям основних прав, що випли­вають із їхнього статусу, і свобод, якими користуються власні громадя­ни, і можливість їх судового захисту; заборона вислання або примусово­го повернення біженців і вимушених переселенців у країни, з яких вони прибули, крім випадків, передбачених законом; безпосередня особиста участь вимушених переселенців і біженців в облаштуванні на новому місці проживання за державної підтримки їхньої ініціативи й самоді­яльності; координація дій на міжнародному, міждержавному й націо­нальному рівнях урядових і неурядових організацій і самих біженців і вимушених переселенців у вирішенні проблем їхньої життєдіяльності.

Одним із перших принципів, з якого складається така діяльність держави, як регулювання міграційних процесів, є неприпустимість дис­кримінації мігрантів (іноземних громадян, осіб без громадянства, бі­женців та осіб, які потребують додаткового захисту) за ознакою раси, ві­росповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Зокрема, Статут Організації Об’єднаних Націй (1945 р.) заохочує за­гальну повагу та дотримання прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови та релігії. Загальна декларація прав людини (1948 р.) проголошує, що всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти один щодо одного в дусі братерства. Кожна людина по­винна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, неза­лежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, ста­нового або іншого становища.

Гарантується надання державою біженцям та особам, які потре­бують додаткового захисту, основних прав, що випливають з їхньо­го статусу, і свобод, якими користуються власні громадяни, та мож­ливість їхнього судового захисту. Істотну роль у захисті цивільних і трудових прав відіграє Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, прийнята Генеральною Асамблеєю OOH 18 грудня 1990 року, що набула чинності 1 липня 2003 року.

У цьому документі закріплено широке коло цивільних і трудових прав зазначеної категорії громадян. Мігранти й члени їхніх родин мо­жуть вільно залишати будь-яку державу, включаючи державу свого походження. Це право не повинне підлягати яким-небудь обмеженням, за винятком тих, які передбачаються законом, необхідним для охорони національної безпеки, громадського порядку, здоров’я або морально­сті населення чи прав і свобод інших. Трудящий-мігрант і члени його родини не повинні зазнавати катувань або жорстокого, нелюдського чи принижуючого їхню гідність поводження або покарання, не повинні утримуватися в рабстві або в підневільному стані, не повинні залучати­ся до примусової або обов’язкової праці. На жаль, і донині Україна не ра­тифікувала цю Конвенцію.

Важливою є безпосередня особиста участь біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, в облаштуванні на новому місці про­живання при державній підтримці їхньої ініціативи й самодіяльності. Так, наприклад, особи, які потребують додаткового захисту, в порядку вирішення проблем житлової облаштованості, як регламентує законо­давець, можуть проживати в житлових приміщеннях для тимчасового поселення чи постійного проживання.

Принцип координації дій на міжнародному, міждержавному й на­ціональному рівнях урядових і неурядових установ і самих біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, у вирішенні проблем їх­ньої життєдіяльності закріплено в ст. ЗО закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»: Україна співпрацює з іншими державами, Управлінням Верховного Комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців, іншими міжнародни­ми організаціями з метою усунення причин виникнення проблеми бі­женців, поліпшення їх матеріального становища і вдосконалення пра­вового статусу, а також повернення біженців у країну їх громадянської належності (підданства) або попереднього постійного проживання, а також у разі потреби їх переселення до інших країн за наявності відпо­відних міжнародних договорів. Україна будує відносини з іноземними державами на основі міжнародних договорів. Якщо міжнародним дого­вором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у вітчизняному законо­давстві, застосовуються правила міжнародного договору.

Слід відзначити, що принципи міграційного права нині проходять етап становлення. Вони не були сформульовані в законодавстві й бу­дуть удосконалюватися й відточуватися, що є необхідним для форму­вання ефективної міграційно-правової політики та більш дієвого мігра­ційного законодавства в Україні.

Функції міграційного права, спрямовані на реалізацію цілей дер­жавної міграційної політики та її завдань, можуть бути охарактеризо­вані як регулятивно-статичні, зорієнтовані на збереження та розви­ток економічного, політичного й соціально-культурного фундаменту суспільства; регулятивно-динамічні, що встановлюють компетенцію суб’єктів, а також державно-правові охоронні функції, спрямовані на ре­алізацію інтересів усіх учасників міграційних правовідносин^[16].

Функціонування міграційного права здійснюється відповідно до його принципів, методів та завдань правового регулювання: реалі­зація інтересів особистості, суспільства та держави на основі дотриман­ня прав людини й громадянина, забезпечення соціально-економічного і демографічного розвитку країни, реалізація інтересів національної безпеки.

4.