Принцип верховенства права

Верховенство права - це основоположний принцип адміністра­тивного права, який випливає із загальних принципів права і вті­люється у функціонування публічної адміністрації. Верховенство права - це принцип, за якого всі особи, фізичні та юридичні, неза­лежно від форми власності, включаючи державні органи та органи місцевого самоврядування, у суспільних відносинах, що становлять предмет адміністративного права, керуються правом, що звичайно закріплюється в законах, які приймаються у прозорій законотвор­чій процедурі і застосовуються на засадах рівності, а також відпо­відають міжнародним нормам і стандартам у галузі прав людини.

Верховенство права є основоположним не тільки для функціону­вання публічної адміністрації та взаємодії з нею фізичних та юридич­них осіб. Воно має важливе значення для безпеки та політичної ста­більності, економічного і соціального прогресу та розвитку, реалізації та захисту права й основних свобод людини і громадянина. Верхо­венство права безпосередньо стосується доступу до публічних пос­луг, запобігання корупції та боротьби з нею, обмеження зловживання владою та дотримання соціального договору. Організація об’єднаних націй вважає посилення верховенства права одним із важливих еле­ментів Порядку денного для сталого розвитку до 2030 року^[29].

Принцип верховенства права в адміністративному праві містить такі ключові елементи: а) законність; б) юридична визначеність; в) за­борона свавілля та дискреційних повноважень; г) доступ до незалеж­ного суду; д) дотримання прав людини; ж) заборона дискримінації.

Законність як складова верховенства права характеризує прі­оритет дії Конституції та законів України при правовому регулю­ванні суспільних відносин, що становлять предмет адміністратив­ного права. У вузькому розумінні, законність вимагає від публічної адміністрації діяти відповідно до закону і виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону. У той же час, українська доктри­на адміністративного права стоїть на позиції ширшого тлумачення змісту законності. Цей принцип, закріплений у ст. 19 Конституції України, означає, що всі органи публічної влади утворюються від­повідно до закону, який також наділяє їх відповідними повноважен­нями, крім того, повноваження мають здійснюватися у межах і у спосіб, визначені законом. Однак законність впливає не тільки на органи публічної влади. Фізичні та юридичні особи, які вступають у взаємовідносини з публічною адміністрацією, також мають врахо­вувати приписи законів, якими вона керується.

Вимога юридичної визначеності притаманна будь-якій західній правовій системі і з’являється у багатьох різних формах у преце- дентній практиці Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини. Згідно із судовою практикою, юридична визначе­ність вимагає, щоб норми права були відомими, чіткими, точними, стабільними, недвозначними і передбачуваними^[30]. Юридична визна­ченість передбачає, зокрема, що суб’єкти, яким адресовано норми адміністративного права, мають точно розуміти, яка поведінка від них очікується та яка є для них можливою. Вважається, що юри­дична визначеність містить у собі наявність законних очікувань, на­даних прав і неприпустимість зворотної дії правових норм.

Заборона свавілля та дискреційних повноважень означає, що хоча адміністративний розсуд у певних випадках є необхідним для виконання низки функцій публічної адміністрації у сучасних склад­них умовах суспільного розвитку, такий розсуд не має реалізову­ватися у довільний спосіб.

Вимога доступу до незалежного суду означає, що кожна заці­кавлена особа повинна мати можливість оскаржувати дії та рішення публічної адміністрації, що завдають шкоди її правам чи інтересам. Заборона або обмеження такої можливості порушують принцип верховенства права. Як правило, оскарження передбачає звернен­ня саме до суду, проте не виключається також і можливість адмі­ністративного оскарження до вищестоящих або спеціальних адмі­ністративних органів.

Судова влада відіграє важливу роль у суспільстві, що ґрунту­ється на верховенстві права. Саме суди мають право визначати, які норми права підлягають застосуванню при здійсненні право­суддя, встановлювати факти на підставі доказів та застосовува­ти норми права до встановлених фактів відповідно до належної, тобто прозорої та передбачуваної, інтерпретаційної методології. Судова влада повинна бути незалежною та неупередженою. Неза­лежність означає, що судова влада є вільною від зовнішнього тиску і не контролюється іншими гілками влади, особливо виконавчою владою. Ця вимога є невід’ємною частиною фундаментального де- мократичного принципу поділу влади. Судді не повинні зазнавати політичного впливу. Неупередженість означає, що суд не повинен заздалегідь схилятися у бік того чи іншого результату судового розгляду справи.

Доступ до суду також означає, що слухання у справі має бути відкритим та змагальним, а сама справа має розглядатися та вирі­шуватися у розумний строк. Крім того, у державі має бути наявне визнане, організоване та незалежне юридичне співтовариство (ад­вокатура тощо), яке має юридичні повноваження, наміри і фактич­ну можливість надавати юридичні послуги зацікавленим особам.

Верховенство права та дотримання прав людини не є синоні­мічними поняттями. Однак, судова практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) характеризує та інтерпретує цілу низку прав людини як притаманних верховенству права. До прав, що найбільш очевидно пов’язані з верховенством права, належать: 1) право дос­тупу до правосуддя; 2) право на слухання справи юридично ком­петентним суддею; 3) право бути вислуханим; 4) неприпустимість подвійного покарання; 5) правовий принцип, згідно з яким неспри­ятливі заходи, що застосовуються, не повинні мати зворотної дії; 6) право на ефективні засоби захисту при будь-якому зверненні до суду; 7) презумпція невинуватості; 8) право на справедливий суд.

Вимога заборони дискриліінації пов’язана з рівністю перед за­коном. Рівність у даному контексті означає, що ніхто не має зна­ходитися поза або над законом, а застосування правових норм має бути єдиним для всіх. Формальна рівність є важливим аспектом верховенства права, але вона не забороняє виключення у випадках, якщо цього вимагає фактична рівність (напр., щодо малолітніх, осіб з особливими потребами тощо), і якщо це не завдає шкоди загальній вимозі заборони дискримінації.

Заборона дискримінації також означає, що норми правових актів та їх застосування публічною адміністрацією не мають передбачати необґрунтовано нерівного ставлення до окремих осіб або груп. Усі особи мають бути наділеними гарантіями рівного та реального за­хисту від дискримінації на будь-яких засадах, таких, як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політична чи інша думка, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інший ста­тус. Рівність перед законом означає, що кожна особа підпадає під дію правових норм, які є єдиними для всіх, при цьому жодна особа чи група не мають спеціальних юридичних привілеїв або обмежень.

2.3.