2. Органи державної влади як суб’єкти публічного адміністрування: тенденції і проблеми динаміки

Перед вивченням питання щодо органів державної влади як суб’єктів публічного адміністрування необхідно відмітити співвідношення термінів «орган державної влади» і «державний орган», адже окремі законодавчі формулювання свідчать про їх несинонімічність (наприклад, частиною 1 ст.

Основне місце у цій групі суб’єктів публічного адміністрування займають органи виконавчої влади. Нагадаємо, що до системи органів виконавчої влади належать:

1) Кабінет Міністрів України;

2) центральні органи виконавчої влади:

а) міністерства (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади»^[23]; Указ Президента України від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»^[24]; Постанова Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 р. № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»^[25]):

б) центральні органи виконавчої влади – агентства, служби, інспекції та ін.

в) центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом: Антимонопольний комітет України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Фонд державного майна України, Адміністрація Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національне агентство України з питань державної служби (ст.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом – має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань.

Слід мати на увазі, що до критеріїв «спеціального статусу» зазвичай належать:

1) конституційний статус (наприклад, Антимонопольний комітет, Державний комітет телебачення і радіомовлення, Фонд державного майна);

б) переважне регулювання їх адміністративно-правового статусу законами, а не підзаконними актами;

в) обсяг надвідомчої компетенції;

г) особливий порядок утворення, реорганізації, ліквідації, призначення і звільнення керівників тощо.

Формальною ж підставою констатації спеціального статусу у центрального органу виконавчої влади є його чітке закріплення в законодавстві.

3) місцеві органи виконавчої влади:

а) місцеві державні адміністрації: обласні, районні місцеві державні адміністрації, місцеві державні адміністрації міст Києва та Севастополя (ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»^[26]);

б) територіальні органи центрального органу виконавчої влади, які структурно не належать до місцевих державних адміністрацій.

До основних проблем розбудови системи органів державної влади, які є суб’єктами публічного адміністрування, можна віднести:

1) частота оптимізаційних процесів (Державна фіскальна служба, Державна аудиторська служба);

2) відсутність концепції реформування багатьох владних вертикалей, що призводить із часом до повернення в початковий стан (Міністерство освіти і науки, Державна реєстраційна та Державна виконавча служби);

3) невизначеність місця національних регуляторів, які здійснюють адміністративні функції, але підпорядковані Президенту і безпідставно виключені із системи органів виконавчої влади;

4) порушення законодавчо закріплених загальносистемних засад розбудови владних органів (наприклад, Український інститут національної пам’яті);

5) Державна служба із безпеки на транспорті, Державна служба з питань праці, що переважно здійснюють контрольні функції та мали б іменуватися «інспекція»;

6) призначення директора Державного бюро розслідувань, що є ЦОВВ, Президентом;

7) збереження «дуалізму виконавчої влади» на місцевому рівні тощо.