Корупція і конституція

Зловживання владою, на викорінення чого спрямовані як вся ідея модерного конституціоналізму так і юридична, політична і моральна сила принципу верховен­ства права, є тим підґрунтям, на якому виникає і існує соціальна патологія корупції^{[64] [65].}

Якщо поглянути на інтелектуальну історію становлення ідеї конституціоналізму, можна дійти висновку, що ця ідея виникає у відповідь на корупцію, зловживання і ексцеси британського парламентаризму першої половини XVIII ст. Власне хре­щеним батьком модерного конституціоналізму можна назвати Генрі Болінгброка, віконта Сент-Джон, який доклав великих зусиль для розвитку своєї доктрини «збалансованої конституції» на противагу підходам свого політичного опонента сера Роберта Уолпола з його «міністерською системою» урядування¹. В своїй «Дисертації про партії» Болінгброк критикує «корупцію» Парламенту, який став залежним від Корони, вказуючи, що потреба у засобах для корупції обох палат вимагає збільшення доходів Корони, спонукає до збільшення публічного боргу, податків, кількості посадовців для збору податків і їхніх повноважень^{[66] [67].}

Саме на противагу законодавчому суверенітету англійського Парламенту Болінгброк висуває ідею про існування певної вищої норми, яка не є законом, але яка обмежує Парламент у його всевладді, про існування певної угоди (bargain), умовного договору між князем і народом, між представниками і виборцями^[68]. При цьому така конституція ще не розглядається як текст: «Під «конституцією» ми розуміємо, коли говоримо з належністю і точністю, той набір законів, інституцій та звичаїв, що походять з певних встановлених принципів розумності (principles of reason), спрямованих на певні визначені об'єкти суспільного блага, які укладають загальну систему урядування, на яку суспільство погодилося»^[69].

Якщо в Англії ці засадничі міркування Болінгброка були спрямовані проти корупції у Парламенті, проти парламентського суверенітету, то у Франції завдяки Монтеск'є вони були взяті на озброєння проти абсолютизму Старого режиму і його зловживань. В 1758 році Еммеріх де Ваттель в своїй фундаментальній праці про право народів сформулював по суті нову доктрину конституції: «основополож­ний акт (le reglementfondamentat), яким визначається спосіб реалізації публічної влади і який становить конституцію держави... Така конституція в своїй основі встановлює порядок, за яким нація визначає співпрацю для отримання благ, задля яких утворюється політична спільнота»^[70]. Усунення зловживань, відповідальність урядовців і, загалом, усунення корупційних чинників, як вони тоді розумілися, було одним з головних мотивів розробників американської Конституції^[71]. Як узагальнив С. Шевчук, в цих явленнях «найважливішою є не формальна характеристика прин­ципу верховенства права як мінімальний набір вимог, а його органічна (матеріальна) характеристика як сукупність вимог, що прямо пов'язані з природним правом, що унеможливлюють прояви свавілля державної влади, на чому й наполягає доктрина конституціоналізму»^[72]. Батьки-засновники американської і французької демократій виходили з розуміння, що правове обмеження державної влади забезпечить не тільки свободу як специфічний стан суспільства¹, але й зменшить чи навіть усуне можливості для зловживань з боку носіїв державної влади.

Цей інтелектуальний розвиток, результатом якого стало поняття конституції як писаного основного закону, певний час не позначався протиставленням демократії і конституціоналізму. Сакралізація конституційного тексту - явище, характерне для постмодерної держави, постало після Другої світової війни, - сфокусувала увагу на сутнісному змісті конституції, правах людини і конституційній юрисдикції, які стали природною реакцією на феномен «суїцидальної демократії».

Трагічний досвід фашистських, нацистських і авторитарних режимів у Європі призвів до переосмислення ідеї конституції і конституціоналізму у повоєнний період. Конституція перестала вважатися суто процесуальним документом для реалізації волі більшості. На місце суїцидальної конституції, тобто конституції як тексту, приходить ідея конституційних цінностей, принципів і прав людини, з якої логічним чином розвивається ідея спеціального органу захисту таких цінностей і принципів конституції, який має стояти на заваді мажоритарному фатуму демократії. Так виникає ідея органу конституційної юрисдикції, що має не тільки вирішувати конфлікти між гілками влади, але й слугувати запобіжником проти феномену суї­цидальної демократії, виконувати функцію захисту конституції і конституційного ладу. Як вказав в одному зі своїх перших рішень Конституційний Суд Чехії^{[73] [74]:}

«З огляду на концепцію конституційної держави, на якій заснована чеська Кон­ституція, право і справедливість не є предметом необмеженої дискреції законодавця, не є предметом навіть закону, адже законодавець обмежений певними основними цінностями, які Конституція проголошує непорушними. Наприклад, чеська Консти­туція передбачає у Частині 2 Статті 9, що «зміни до суттєвих вимог демократичної правової держави неприпустимі». Таким чином, установчі принципи демократичного суспільства в рамках Конституції стоять вище за законодавчу владу і Парламент не має повноважень у їх відношенні. Конституційна держава витримає або впаде разом з цими принципами.

Конституція України, як і більшість конституцій світу, не містить спеціаль­них положень щодо боротьби з корупцією. Такий підхід випливає з природного прагнення конституцієдавця забезпечити стабільність і сталість конституційних компромісів, адже конституційні цінності і інститути мають проспективно визна­чати систему урядування і розвиток держави. З такої точки зору було б нелогічно, якби соціальна патологія корупції отримала визнання на конституційному рівні у будь-якій формі. Але не можна вважати, що конституція є нейтральною по відно­шенню до такої патології. Принципи демократичної, соціальної, правової держави, проголошені Конституцією України в статті 1 містять важливий антикорупційний елемент, який може вважатися конституційним принципом: як зазначив Конститу­ційний Суд Литви, «В демократичній державі, що керується верховенством права, всі державні установи і посадовці повинні дотримуватись Конституції і законів. Відповідальність державної влади перед суспільством є невід’ємною складовою конституційного принципу правової держави, ця відповідальність конституційно консолідована у положеннях, якими державні установи слугують людям, владні повноваження обмежені Конституцією, а державні службовці, які порушують Конституцію і закони, надають перевагу особистим чи груповим інтересам, а не інтересам суспільства, своїми діями дискредитують державну владу і тому можуть бути усунуті зі своїх посад в порядку, передбаченому законом» 1.

Зважаючи на те, що корупція становить безпосередню загрозу демократич­ному правопорядку і конституційному ладу, задля гарантування стабільності та ефективності функціонування демократичної системи на державу покладається обов'язок вжити заходів для захисту демократичного ладу. Європейський Суд з прав людини визнав, що «плюралізм та демократія ґрунтуються на компромісі, що вимагає певних поступок з боку індивідів, які подекуди мають бути готовими обмежити свої свободи задля забезпечення більшої стабільності держави в ціло­му»^{[75] [76]. Питання, що з цього випливає, полягає у віднайденні належного балансу між вимогою захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захистом прав і свобод особи, з іншого[77] [78].}

В будь-якому разі захист Конституції і конституційних цінностей не можливий, якщо державний апарат і суспільство глибоко уражені метастазами корупції. Кон­ституція не просто дозволяє, але вимагає запровадження ефективної антикоруп- ційної політики для захисту конституційних цінностей, прав і свобод. Тому можна з упевненістю говорити про імпліцитний антикорупційний принцип, закладений в конституційній структурі.