«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького...» Пилипа Орлика

Найбільш відомим твором, в якому були викладені головні

політичні та правові ідеї української політичної еміґрації, справедливо вважається «Договір та постанова між гетьманом Орликом та Військом Запорозьким», більше відомий як «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького.».

За формою Конституція Пилипа Орлика - це, з одного боку, - угода (договір) між генеральною старшиною та Запорозьким

Військом, а з другого - новообраним гетьманом. Це, як відомо, відповідало національній правовій традиції. За змістом - це документ, який у належних поняттях і термінах тодішнього права обґрунтовує державний устрій України. Тому ця угода в юридичному оформленні звучить як конституція [бо.С.127].

Як політичний документ декларативні положення Конституції мають значення маніфесту «мазепинського» руху, тобто як програми борців за українську незалежність початку XVIII ст. Цьому присвячено преамбулу та перші три параграфи. Ця програма зводились до п’яти позицій: і) державна незалежність України; 2) православна віра як державна релігія; 3) вічність та недоторканість встановлених кордонів; 4) затвердження швецької протекції над Україною (фактично союзу двох держав); 5) необхідність

встановлення дружніх і союзних відносин з Кримським ханством.

Перш, ніж перейти до правової характеристики документу, слід наголосити, що він цікавий тим, що автори (П.Орлик, Г.Герцик,

А.Войнаровський) [25. С.21] намагаються з’ясувати витоки українського народу, показати його споконвічність. У документі відтворюється теорія українського хазаризму: український (козацький) народ, «давній та відважний» раніше називався хазарський, мав велику територію і утворював незалежне князівство [153. С.201]. Він був навернений у християнство

Константинопольським апостольським престолом. Навіть Візантійська імперія боялася хазарського кагана, і для встановлення союзу з ним імператор одружив свого сина з дочкою кагана.

Безперечно, всі ці теорії були введені в Конституцію для пояснення позиції «мазепинського» руху - Україна споконвічно була незалежною від Москви, складовою частиною європейської християнської цивілізації.

Структурно Конституція складалася з 16 пунктів (див.: Додаток 3). Перший пункт Конституції проголошував

православне християнство державною релігією України. Визнаючи православ’я як єдину вірну релігію, держава (в особі гетьмана) повинна піклуватися про його поширення та не допускати існування в Україні інших релігій.

У другому пункті йшлося про вічність та недоторканість кордонів України, встановлених в угоді між Б.Хмельницьким і Польщею (мається на увазі Зборівський мир 1649 р.). Звичайно ці межі неохоплювали української етнічної території але тут вони подані як гарантований мінімум території (відступ від ідеї соборності), яка може потім розширитися й об’єднати всі українські етнічні землі. Крім цього, зазначається, що Україна приймає шведську протекцію. Оскільки умови цього, по суті, міждержавного договору практично не вказані, то, вірогідно, вони залишалися таким ж, як і за договором Мазепи з Карлом XII. Союз із Швецією обґрунтовується як продовження співпраці, розпочатої Б. Хмельницьким і Карлом Х.

Пункт з документу містить тезу про необхідність підтримання союзних відносин з Кримським ханством, зумовлених історично і очевидних для сучасників.

У преамбулі Конституції вказується на те, що вона складена для попередження самодержавних замахів гетьманів, які перейняли московську деспотію, для підтвердження старих вольностей. Але її функції в цьому плані істотно перевищують межі зазначеної тези.

Конституція визначає нову форму існування держави - правову. У ній вперше зафіксований устрій козацької держави. Цим питанням у документі приділено параграфи 11 - 10, 14 - 15. Кажучи сучасною мовою, в Україні за орликовою Конституцією встановлювалася парламентська республіка. Основою її мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Законодавчі функції повинен виконувати парламент у складі генеральної старшини, цивільних полковників з урядниками і сотниками, генеральних радників від полків( по декілька «знатних ветеранів досвідчених і вельми заслужених мужів» від кожного полку) і послів від Низового Війська Запорозького. Парламент вирішував справи державної ваги. Питання для обговорення в ньому формулював і вносив гетьман. Парламент збирався три рази на рік (на Різдво, Великдень та Покрову). Усі парламентарі присягали на вірність державі. Вони мали право вимагати звіту від гетьмана про його діяльність, «докоряти» йому «за порушення законів і вольностей батьківщини» й, очевидно, притягати до відповідальності.

Отже, Україна переходила до територіального представництва. Цей устрій відповідав головним постулатам західних буржуазних конституцій, що відрізняло їх від середньовічних правничих актів і є загальновизнаним у світі в наш час.

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом з генеральною старшиною. До її складу входив ще генеральний скарбник (міністр фінансів) із своїм апаратом: по два підскарбія в кожному місті. Він завідував казною, прибутками й витратами держави, забираючи цю функцію у гетьмана і тим відділяючи казну державну від скарбу гетьманського.

Гетьман подавав кандидатуру генеральних старшин на затвердження парламенту (вірогідно). Генеральна старшина мала подвійну звітність - перед гетьманом і перед парламентом. Вона постійно знаходилась при гетьмані. У періоди між сесіями парламенту гетьман вирішував певні законодавчі питання разом з радою генеральної старшини.

Як уже зазначалося, гетьман перебував у становищі, подібному до сучасного спікера парламенту. Новообраний гетьман складав присягу на вірність держави, був підзвітний парламенту і, вірогідно, обирався й виводився ним з уряду. Гетьман користувався прибутками з рангових маєтностей. Він не мав права карати за образу чи змову проти своєї особи, а віддавав всі справи до Генерального суду.

Місцеву адміністрацію уособлювали полковники із полковими старшинськими радами (до яких входили і генеральні радники від полків), полковими і міськими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Полковники, як і гетьман, утримували певні рангові маєтності.

Судовій владі у Конституції приділено найменше уваги. Передбачувався Генеральний суд, уповноважений розглядати всі судові справи державної ваги. Певні місця у Конституції присвячені й іншим питанням: розвитку науки й освіти, ліквідації оренд, зменшення податкових зборів, обмеження свавілля старшини, організації поштової служби тощо.

Отже, Конституція П.Орлика містить в собі такі політико- правові проблеми: 1. затвердження права Православної церкви під егідою константинопольського патріарха; 2. має бути

ревіндиковании (повернений) давній кордон козацької держави на р. Случ; 3. усі поточні державні справи гетьман вирішує спільно із радою генеральної старшини, тричі на рік відбувається Генеральна Рада; 4. спроба відділення суду від адміністрації (не гетьман, а генеральний суд); 5. спроба відділення фінансів від адміністрації (гетьманський скарб - від державного). 6. полковники вибираються вільними голосами, а потім затверджуються гетьманом.