Корупція, цивілізація і конституційна демократія

Олександр Водянников, національний радник з юридичних питань Координатора Проектів ОБСЕ в Україні

В жовтні 2014 року Верховна Рада України схвалила Закон України «Про запобігання корупції», який заклав основи антикорупційної політики і законо­давства, виходячи з нової суспільно-правової парадигми.

Пропонований увазі шановних читачів науково-практичний коментар до цього Закону є першим і унікальним в своєму роді. Він підготовлений групою вітчизняних фахівців з міжнародно визнаною репутацією.

Але користуючись нагодою опублікування цього науково-практичного ко- ментаря, хочу поговорити про більш глобальні речі, що можуть дати підстави для роздумів щодо самого явища корупції, існування цього феномену в умовах конституційної демократії та його цивілізаційного виміру. Адже як підкреслив Конституційний Суд Південно-Африканської Республіки, корупція «є антитезою засадничим цінностям конституційного порядку»¹.

На загальноєвропейському рівні існує чіткий консенсус, що корупція становить серйозну загрозу верховенству права, демократії та правам людини, нівелює соці­альну справедливість, перешкоджає економічному розвитку та загрожує належному функціонуванню ринкової економіки^{[1] [2]. Мабуть, важко не погодитися з думкою суддів Мозенеке і Камерона з Конституційного Суду Південно-Африканської Республіки, що «... корупція загрожує поставити на коліна практично все, що є дорогим і цінним в нашому важко вибороненому конституційному правопорядку. Вона кричуще підриває демократичний етос, установи демократії, верховенство права та засадничі цінності нашого тільки народженого конституційного проек­ту. Вона підживлює неналежне урядування та публічне шахрайство і ставить під загрозу здатність держави дотриматись своїх зобов’язань щодо поваги, захисту, сприяння та виконання всіх прав, закріплених в Білі про права.}

Як слідує з практики Європейського Суду з прав людини, а також конституційної практики держав Східної Європи, задля гарантування стабільності та ефективності демократичної системи, перед державою може постати необхідність запровадити такі заходи, які б забезпечували ці цінності; це особливо актуально для нових демократичних держав і одним з найважливіших обов’язків цих держав є забезпе­чення довіри і упевненості громадян в державних інституціях, адже це є суттєвою передумовою демократичної стабільності¹. Як підсумував Верховний Суд США у справі United States v. Miss. Valley Generating Co., «демократія є ефективною, тільки якщо народ довіряє тим, хто урядує, а ця довіра невідворотно втрачається, коли високопосадовці та їх призначенці займаються діяльністю, що викликає підозру у злодіянні та корупції»^{[4] [5].}

Цей консенсус, що поділяється всіма конституційними трибуналами світу, разом з тим, не є панацеєю проти корупції. Навіть у державах стабільної демократії мають місце корупційні практики. І такі практики не тільки не стоять на місці, а зазнають, мабуть, найшвидших змін і трансформацій, які за темпами розвитку, можна сказати, випереджають навіть карколомний технічний прогрес людства.

Тому слід визнати, що корупція є соціальною, а не індивідуальною, патологією. І як соціальний феномен вимагає свого пояснення саме в контексті соціальної матерії, в якій вона існує.