Цивілізація і корупція: уроки історії і занепад влади

М. Фуко у своєму дослідженні «Наглядати та карати» вказував, що народжене в епоху великих революцій буржуазне суспільство саме по собі є «суспільством обмежень» (англ. - confinement society) у тому сенсі, що, починаючи з ХІХ ст., дер­жавні інститути запроваджують все більше інститутів контролю за суспільством і вдаються до більш ефективних методів нагляду, унормування і покарання^[34]. Саме в цей час виникає поняття «норма» на противагу давньоримському та середньо­вічному regula (rule, regie, regel, regola, regla) у тому ж контексті, що й похідні від нього «нормальний», «нормальність»^[35]. При цьому сам термін «норма», у такому розумінні, починає використовуватися в педагогіці, згодом у медицині, а пізніше у тому ХІХ ст. - у сфері стандартизації виробництва, технологій: «Як і нагляд, унормування разом з ним стає одним з потужних інструментів влади наприкінці епохи класицизму»^[36].

В ХХ столітті модерна держава пережила тектонічні трансформації. Після тота­літарного апогею модерної держави у період, який Ерік Гобсбаум назвав «століттям крайнощів»^[37], настав час постмодерної держави з її демократичними цінностями, правами людини і конституціоналізмом. Зараз постмодерна держава зазнає не менш карколомного колапсу. Ми наразі не можемо осягнути всю глибину катастрофічних для постмодерної держави змін. Але ерозія принципу національного суверенітету, поширення конституційного популізму, глобальний занепад легітимності та влади державних і наддержавних установ і поступове перетікання реальної суспільної влади до неконвенційних акторів, від потестарних інституцій до мереж^[38] - всі ці та інші ознаки вказують на парадигматичний зсув, що відбувається останні двадцять років в сучасній цивілізації.

Цей цивілізаційний зсув є наслідком чотирьох соціальних революцій - рево­люції збільшення, революції мобільності, революції соціальних медіа та революції ментальності^[39], кожна з яких здатна завдати coup de grace постмодерній державі та її засадам, інституціям, цінностям. «Містерії держави» у їх сучасному втіленні втрачають сакральність під нищівними ударами громадського сприйняття і пу­блічної уваги. Бюрократія у її веберіанському визначенні втрачає легітимність, під якою розуміється загальне сприйняття чи припущення, що дії певної установи чи посадовця є необхідними, належними чи доцільними в межах певної соціально побудованої системи норм, переконань і визначень¹.

8

Чотири соціальні революції дають потужний кумулятивний ефект. Революція збільшення проявляється в тому, що людей стає більше в демографічному плані. Тривалість життя стає суттєво більшою, сучасна медицина подолала багато хвороб, які ще кілька десятиліть тому вважалися невиліковними, а системи соціального за­безпечення подають принаймні мінімальні засоби існування. Процеси збільшення стосуються не тільки кількісних показників, але й якісних показників життя. В світі стрімко падає кількість неписьменних осіб, а кількість осіб з вищою освітою - зро­стає. Як стверджують деякі дослідники, ми живемо в епоху з найбільшою в історії кількістю молоді у віці до 30 років у співвідношенні з іншими віковими групами^{[40] [41].}

Кожного року видавці Оксфордських словників обирають слово чи вислів року, які були в центрі уваги протягом останніх 12 місяців і «відбивають етос, настрій чи стурбованість конкретного року і мають довготривалий потенціал в якості слова культурного занчення»^[42]. Показово, що в 2017 році видавці дійшли консенсусу, що в англійській мові таким словом року для 2017 є «youthquake» - іменник, що означає «суттєву культурну, політичні чи соціальну зміну в наслідок дій чи впливу молоді»^[43], утворений від двох слів - youth (молодь) та quake (дрижання,змелеторус). Досить актуально і зараз звучить редакторська колонка американського видання журналу Vogue за січень 1965 року, коли це слово вперше було проголошено Ді­аною Вреланд: «Цей рік втілений у його молоді, молодь в цьому році... Більше мрійників. Більше людей дії. Тут. Зараз. Youthquake 1965»^[44].

Для постмодерної бюрократичної держави, в основі якої лежить концепція унормування і контролю, революція збільшення сама по собі є викликом, вимага­ючи збільшення ресурсів на утримання інструментів контролю над суспільством, збільшення апарату управління і примусу.

Революція мобільності стосується як зменшення бар'єрів для пересування через кордони, так і усунення перешкод для соціальної мобільності в суспільствах (зро­стаюча урбанізація, внутрішня міграція, тощо), стрімкого зростання мобільності всіх інших чинників виробництва, але також мобільності інформації і ідей. Якщо потестарні інститути модерної держави могли опертися на традиційні мережі влади (родина, громада, професійні об'єднання, страти, стани тощо; навіть радянський тоталітаризм послуговувався штучними колективами), сучасне суспільство, яке складається з автономних індивідів вимагає нових підходів. Суспільство стає атомарним і традиційні владні мережі перестають існувати.

Але головний фактор революції мобільності - інформаційна революція. Потоки інформації миттєво перетинають кордони завдяки новим технологіям. Нові медіа витісняють традиційні, а мобільний зв'язок став доступним навіть у найвіддалені- ших кутках світу. Це самопідсилювана революція, що обумовлюється збільшенням швидкості і зменшенням вартості переміщення товарів, капіталу, людей і інформації. Інформація продукується з шаленою швидкістю.

Революція мобільності з розвитком технологій обумовила революцію соціальних медіа, що самопідсилює себе і пришвидшує рух інформації. Влада соціальних медіа вражає: вони є демократичними і революційними хоча б тому, що дають право висловитися, право голосу всім, незважаючи на стать, колір шкіри, соціальний статус, вік, походження, сексуальну орієнтацію тощо. Тобто кожен без винятку може брати участь у формуванні вітруальної карти світу, продукувати інформацію, формувати публічний дискурс. Те, чого прагнули еліти протягом століть - вплив на уми населення - завдяки революції соціальних медіа стало доступно кожному.

Всі три окреслені «революції» призводять до четвертого феномену постмо- дерної сучасності - революції ментальності. Атомізація індивіда в суспільстві, злам традиційних потестарних мереж, всезагальна мобільність населення, інформації, руху засобів виробництва та злам монополії на правду в силу розвитку соціальних медіа дали відчуття свободи вибору, відчуття більших можливостей для самореалізації: «Більшість людей дивиться на світ, на своїх сусідів, роботодавців, чиновників, політиків і урядовців іншими очима, ніж їхні батьки. Певною мірою це завжди було так. Однак вплив революцій збільшення і мобільності неймовірно посилив когнітивний, навіть емоційний вплив широкого доступу до ресурсів і здатності подорожувати, вчитися, встановлювати зв'язки й спілкуватися в значно більших масштабах і значно дешевше, ніж будь-коли в минулому. Це невідворотно загострює розрив між поколіннями в ментальності та світогляді»¹.

Ще в 1959 році Джон Френч та Бертрам Рейвен запропонували класифікацію форм соціальної влади за п'ятьма засадами/формами: (1) винагорода (влада, що базується на уявленні, що певний актор має спроможність надати чи сприяти отриманню благ); (2) примус (влада, підтримувана силою будь-якої форми - фізич­ною, економічною, соціальною, емоційною тощо - чи уявленнями про можливість настання покарання); (3) легітимація (влада заснована на уявленні, що її носій має легітимне право вимоги чи заборони певної поведінки); (4) референція (влада, що виникає з ототожнення чи ідентифікації себе з носієм такої влади) та (5) експертна влада (влада побудована на уявленні, що її носій володіє спеціальними знаннями чи експертизою)^{[45] [46]. Ці форми влади, звичайно, досить рідко виступають у чистому вигляді: на практиці вони змішуються і поєднуються.}

Всі ці форми влади зараз зазнають суттєвих впливів чотирьох суспільних рево­люцій: в силу революції збільшення та мобільності примус перестає бути дієвою формою влади Соціальні медіа розвіяли енігму експертної влади^[47], адже кілька постів у Фейсбуці чи кілька твітів можуть мати більший вплив, ніж стоси експертної літератури. Революція ментальності поставила під сумнів легітимацію традиційних владних інституцій. Разом з тим революція соціальних медіа, спираючись на рефе- ренційну форму влади, створила умови для становлення суспільства пост-правди.

В жовтні 2016 видавці Оксфордських словників проголосили слово «пост-прав­да» словом року¹. Цей прикметник означає «те, що пов'язане або описує обставини, за яких об'єктивні факти мають менший вплив на формування громадської думки, аніж звернення до емоцій і суб'єктивних переконань»^{[48] [49]. Хоча сам термін виник на початку 90-х років, його вживання зросло на рекордні 2000% в 2016 році[50]. Згідно спостережень видавців Оксфордських словників в 2016 рцоі було два пікових періоди використання цього терміну - червень (референдум у Великій Британії щодо членства в ЄС) та липень (президентські праймеріз в США).}

Явище пост-правди означає досить загальне уявлення, що багато людей стають схильними приймати певну думку чи позицію не на підставі фактів, а на підставі суб'єктвиних і некоректних переконань, емоцій і уявлень. Така суб'єктивність у сприйнятті не є новою: Джон Френч та Бертрам Рейвен описали цю форму влади під назвою референція. Саме на її потенціали побудований вплив соціальних медіа. І саме цей потенціал підживлює те, що британський філософ А. Грейлінг охрестив «корупцією інтелектуальної доброчесності», що може завдати серйозної шкоди «всій структурі демократії»^[51].

Ця корупція інтелектуальної доброчесності розпочалася не з передвиборчої кампанії Д. Трампа чи референдуму про вихід Британії з ЄС. І навіть не з західно­європейських лібералів 70-80-х років ХХ століття, яким дорікають зараз відмовою від «правди» як одного з «великих наративів» на користь «правд» - завжди у множині, завжди релятивних і подекуди персоніфікованих^[52]. Витоки відмови від «правди» як константи передують навіть постановці питання про постмодерний світ, проголошеного Жаном-Франсуа Ліотаром у 80-і роки ХХ ст. Наш новий «осьо­вий час» (в сенсі «Achsenzeit» Ясперса, коли на заміну міфологічному світогляду прийшов раціональний та філософський)^[53], розпочався з крахом модерної держави в середині ХХ століття і прискорюється зараз. Адже замість раціонального світо­гляду, закладеного Науковою революцією минулих століть і епохою Просвітництва, приходить емоційний, ірраціональний, релятивістський. Саме колапс модерної держави, що розтягнувся на півстоліття, з її нелюдськими експериментами в царині соціальної інженерії, зрушив тектонічні процеси народження нового суспільства. В результаті цих процесів ми маємо суспільство побудоване на принципі повної автономії індивіда, атомізації особистості, суспільство людської маси. В 1960 році Дуайт Макдональд з групи Нью-Йоркських інтелектуалів попереджав:

«Модерне індустріальне суспільство, чи то в США, чи то в СРСР, намагається трансформувати індивіда у людину маси. Адже людські маси в історичній перспективі є тим самим, що натовп у просторі: велика кількість людей, що не здатні проявити свої людські якості, адже вони не пов'язані одна з одною ані як індивіди, ані як члени певної громади. По суті, вони не пов'язані жодним чином між собою, але поєднані певним знеособленим, абстрактним, кристалізуючим фактором. У випадку натовпу це може бути футбольний матч, розпродаж, лінчування; у випадку маси - політична партія, телевізійна програма, система промислового виробництва. Людина маси є одиноким атомом, подібним до мільйонів інших атомів, що складають «одинокий натовп», як Девід Різман назвав наше суспільство. Громада, навпаки, це група індивідів, пов'язаних між собою конкретними інтересами... Парадоксально, але індивід у громаді одночасно і глибше інтегрований у групу, аніж людина маси, та у той же час є більш вільним роз­вивати свою власну особистість. Індивід може бути визначений лише у співвідношенні до громади»¹.

Настання епохи пост-правди відбувалося поступово. Ми не замислювалися, чому магічна система міфотворення під назвою «брендінг» витіснила концепцію масового виробництва в економіці; не звертали уваги на поширення маніпулюван­ня споживацьким сприйняттям і постійного піару як рушійної сили економіки споживання; виникнення гібридів креативних і фінансових послуг, крах доткомів і колапс іпотечних інструментів другого і третього рівня вивчали переважно з точки зору економічних процесів і макроекономіки. Ми з поверхневою цікавістю спосте­рігали за перетворенням політики з мистецтва дискусії і переконання на «шоубіз для дурнів»^{[54] [55] і для нас природними стали процеси урядування за допомогою піару.}

Проф. Джуліан Біркеншоу виділяє дві тривалі тенденції, що визначають наше сприйняття навколишнього світу в умовах пост-правди^[56]: по-перше, ми глупішаємо в тому сенсі, що колективне знання людства зростає експонентно і, відповідно, роз­рив між тим, що кожен з нас знає особисто і тим обсягом інформації, що продукує людство, збільшується в геометричній прогресії; по-друге, економіка і політика стають все більш взаємозалежними, і будь-яка подія може мати непередбачувані наслідки в абсолютно різнопланових сферах. Глобальна економіка, розвиваючись у дуже складну систему ставить відомий парадокс Боніні^[57]: чим складнішою є система, тим менш зрозумілою і передбачуваною вона стає. Як підсумовує Біркеншоу, «.як індивіди, ми намагаємося зрозуміти сучасність, і нам стає складно спрогнозувати майбутнє. Результатом є певна форма когнітивного дисонансу: як розумні істоти, ми намагаємося контролювати, але все більшою мірою нам це не вдається. І тому як ми вирішуємо цей дисонанс? Ми покладаємося на віру - на нашу власну інтуїцію»^[58].

З цієї точки зору постають три бастіони постмодерної держави - юридикалізація, інтернаціоналізація та корупція - природні наслідки намагань системи поповнити чи запозичити капітал легітимації, який поступово і невпинно втрачається тради­ційними потестарними інститутами постмодерної держави.

Юридикалізація в цьому сенсі означає перетворення політичних, соціальних та економічних питань на юридичні, коли повноваження щодо прийняття рішень щодо визначення засад і напрямків державної політики передаються судовим уста­новам. І це явище не обмежується парадигмою «права людини та...», яка стала визначальною для міжнародних і наднаціональних установ, дефіцит легітимності яких також все збільшується. Останні тридцять років можуть по праву вважатися «Золотим віком» судової влади в глобальному плані: «Судді не тільки відіграють все більш значущу роль у визначенні напрямів, форм та змісту публічної політики у все більшої кількості країн; від абортів та законодавства про охорону здоров'я до фінансування партій і одностатевих шлюбів, навряд чи є якийсь аспект публіч­ного чи приватного життя, який би залишився осторонь все більш широкої уваги з боку суддів»¹. Юридикалізація, тому, постає як симптом невиліковної хвороби парламентської демократії, яка поступається все більше демократії конституційній. Резерви легітимності такої форми демократії поповнюються за рахунок принаймні декількох форм соціальної влади: « З перспективи концепції Френча і Рейвена, суди добре придатні здійснювати владу в силу того факту, що більшість з нас сприймають їх як групу експертів, які легітимно (в силу входження до системи урядування) можуть надавати винагороду чи призначати покарання»^{[59] [60].}

Але піднесення судів на рівень установ прийняття рішень у сфері державної політики, а в сфері конституційної юрисдикції поступове набуття конституційними судами ознак позитивного законотворення на додаток до класичної кельзенівської функції негативного законодавця^[61], зробило суди вразливими для негативної дії умов суспільства пост-правди та породило феномен конституційного популізму як реакції на процеси юридикалізації. Так досить показовим прикладом може служити зменшення публічної підтримки Верховного Суду США з майже 70% у 80-і роки до 42% в 2016 році^[62], і особливо виникнення періодів, коли кількість осіб, що не підтримують діяльність Верховного Суду США переважала над кількістю осіб, що його підтримують (у 2005, 2013, 2014 та 2015-2016 роках)^[63].

Процеси інтернаціоналізації також стосуються процесів формування державної політики і означають все більш широке залучення міжнародних інституцій, структур і міждержавних установ, імпортуючи, так би мовити, їхній потенціал легітимації до внутрішніх політичних процесів.

Корупція як останній притулок постмодерної держави означає нові форми толерованого несправедливого розподілу благ через неформальні канали та мережі. І саме приклади пострадянських суспільств дають підстави вважати, що корупція може становити основу стратегії виживання постмодерної держави. З такої точки зору корупція виступає як спосіб утримання соціальної влади через безпосередній чи опосередкований інституційно неконтрольований розподіл благ. В цьому сенсі корупція означає не лише практики, заборонені кримінальним законодавством. В розпал Холодної війни СРСР та США широко застосовуючи, серед іншого, фінансові інструменти, пільгові кредити, міжнародну технічну допомогу вибудо­вували і утримували глобальні сфери впливу. Таким же чином лукративні зарплати в державному секторі, що не співвідносяться з розмірами зарплатні за відповідну роботу в приватному секторі і, принаймні не відповідають принципам Ноблемара/ Флеммінга¹ для визначення рівнів винагороди або не є співвідносними з рівнями винагороди у приватному секторі, також є формою толерованого несправедливого розподілу благ для забезпечення легітимації влади.

Корупція як стратегія виживання і пристосування постмодерної держави до нових умов і утримання легітимності в тих суспільствах, де вона стала панівною, веде до виникнення паралельних, а подекуди тіньових потестарних мереж. Па­ралельні мережі в цьому сенсі надають ті ж публічні послуги (безпека, вирішення спорів, забезпечення потреб тощо), які в силу різних причин не може забезпечити система державного урядування. Тіньові мережі виникають, коли неформальні практики вибудовуються в рамках системи державного урядування: виконання функцій інститутів урядування чи частини таких функцій відбувається за рахунок незаконної ренти, що далі перерозподіляється в рамках тіньової мережі.

Всі три стратегії самозбереження постмодерної держави зазнають все більших складнощів. Корупція, що досить швидко пристосовує нові технологічні досяг­нення і інновації, одночасно зазнає від них же нищівних ударів. Досить згадати систему ProZorro або китайський експеримент з соціальних рейтингів. Якою буде нова суспільна парадигма, чи залишиться в ній соціальна патологія корупції - на­разі важко осягнути. Але єдине, що можна сказати з упевненістю - держава, що пручається змінам спираючись на корупційну стратегію, виявиться приреченою.