РОЗДІЛ XI. РАДА ЄВРОПИ І УКРАЇНА: ЗДОБУТКИ, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ

Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року, визнала необхідність побудови в Україні правової держави. В ній проголошено, що Україна, як суб’єкт міжнародного права, є рівноправним учасником міжнародного спілкування, визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Україна, як історична, геополітична і культурна складова частина Європи, з перших кроків самостійної зовнішньої політики висловила прагнення зробити свій внесок в інтеграційні процеси сучасного світу, увійти повноправним членом до політико- економічного та гуманітарно-правового європейського простору.

Падіння Берлінської стіни, коли Європа, за словами папи Іоанна-Павла II, задихала обома легенями, створило нову ситуа­цію на континенті, відкривши можливості для подолання тривалої конфронтації та ідеології ’’холодної війни”, об’єднання всіх європейських держав на принципах демократії, верховенства права і поваги до прав людини. Ключову роль в цьому процесі взяла на себе Рада Європи — найавторитетніша загальноєвро­пейська міждержавна інституція у галузі правового та гуманітар­ного співробітництва, заснована 5 травня 1949 року, в рамках якої колишні вороги в двох світових війнах стали стратегічними союзниками і партнерами.

У 1989 р. рішенням Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) був введений статус ’’спеціально запрошеного гостя” для парламентських делегацій з нових демократичних країн Центральної та Східної Європи. Отримання цього статусу 310

розглядається як перший крок на шляху до офіційного вступу до Організації.

Таким чином, було розпочато реалізацію концепції ’’демокра­тичної безпеки”, яка органічно доповнює процес забезпечення економічної та військової безпеки і полягає в залученні ’’нових демократій” до накопиченого Радою Європи правового досвіду, сприянні ефективному проведенню в них законодавчих та конституційних реформ, запровадженню демократичної системи правосуддя і розвиткові громадянського суспільства.

Згідно зі Статутом Ради Європи основними умовами для вступу країн до Ради Європи є визнання державою-кандидатом принципів верховенства права, плюралістичної демократії, її зобов’язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами для досягнення цілей Ради Європи. Вступ країни до Ради Європи традиційно свідчить про її демократичний вибір, послідовність у проведенні реформ, спрямованих на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів. Членство держави в Раді Європи розглядається впливовими світовими та європейськими фінансово- економічними структурами (Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку та ін.) як показник внутрішньої стабільності та додаткова гарантія захисту власних інвестицій і кредитів у цю державу.

Саме тому 14 липня 1992 року Україна подала офіційну заявку на вступ до Ради Європи, а 16 вересня 1992 року Верховній Раді України було надано статус ’’спеціально запрошеного гостя” у ПАРЄ.

Після проголошення Україною наміру набути членства в Раді Європи значно активізувалося співробітництво між нашою державою та цією міжнародною організацією на урядовому та парламентському рівнях.

Депутати Верховної Ради України брали активну участь в роботі ПАРЄ. Українські парламентарі були постійними учасниками засідань основних Комітетів ПАРЄ: з політичних питань, з правових питань та прав людини, у зв’язках з європей­ськими країнами-нечленами.

Основною формою співпраці на урядовому рівні стала участь представників України в роботі основних та спеціальних Комітетів Ради Європи, зокрема Керівних комітетів з прав людини та з питань соціальної безпеки, Комітетів з питань міграції, з питань культурної спадщини, з питань засобів масової інформації. Експерти України залучалися до розробки Рамкової конвенції про захист національних меншин та Європейської хартії регіональних або міноритарних мов.

Вже протягом 1993—1994 років Верховна Рада за поданням виконавчої влади України висловила згоду на приєднання нашої держави до таких фундаментальних правових документів Ради Європи, як Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства та Додатковий протокол до неї, Європейська рамкова конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общи­нами та властями, Європейська культурна конвенція (визначає рамки співробітництва Ради Європи у сферах освіти, культури, молоді та спорту).

Спостерігачі Ради Європи позитивно оцінили організацію та проведення парламентських та президентських виборів в Україні навесні та влітку 1994 року; в цьому ж році після окремих, але узгоджених між собою візитів в Україну два авторитетних юристи п. М.Родрігес та п. Ж.Суайє, направлені Асамблеєю РЄ, констатували ’’надзвичайний прогрес” у процесі приведення національного законодавства у відповідність до принципів Ради Європи (зокрема, до принципів Європейської конвенції з прав людини). їх висновок про можливість подальшого здійснення реформ в Україні вже після вступу до Ради Європи, оприлюднений Бюро ПАРЄ в квітні 1995 року, забезпечив необхідні передумови для інституційного запровадження проце­дури вступу.

З моменту проголошення наміру стати повноправним членом Ради Європи нашу країну з ознайомлювальними візитами у 1994 році відвідали Генеральний секретар та Голова Комітету Міністрів цієї організації, а у 1995 році — Голова ПАРЄ. В рамках політичного діалогу міністр закордонних справ України здійснив офіційний візит до Страсбурга у квітні 1995 року.

10—14 квітня 1995 року Україну (Київ та Крим) відвідали три офіційні доповідачі ПАРЄ п. Ж.-П.Массере (Франція, від Комітету Асамблеї з політичних питань), п. З.Немет (Угорщина, від Комітету з правових питань і прав людини) та пані Х.Северінсен (Данія, від Комітету у зв’язках з європейськими країнами-не членами). За результатами їх візиту, під час якого вони мали зустрічі з вищими посадовими особами держави, провідними політиками і громадськими діячами, представниками національ­них меншин, церков і правозахисник організацій України, була підготовлена доповідь про готовність України до вступу до Ради Європи.

Великий позитивний резонанс в колах Ради Європи мало підписання 8 червня 1995 року в Києві Президентом України та Верховною Радою України Конституційного договору про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні, а також чітке правове підтвердження офіційним Києвом автономного статусу Криму у складі України.

У цей період Радою Європи було проведено правову експер­тизу проектів Сімейного та Адміністративного кодексів України, проекту Закону України про місцеві ради народних депутатів, проектів окремих статей нової Конституції України. У вересні— жовтні 1995 року відбулися два візити в Україну делегацій експертів Європейської комісії ”3а демократію через право” (Венеціанської комісії), які працювали разом з Конституційною комісією і здійснили експертну оцінку розділів проекту нової Конституції України про права, свободи та обов’язки людини і громадянина, розподіл влади, територіально-адміністративний устрій в Україні, місцеве та регіональне самоврядування.

Паралельно відбувався активний переговорний процес між Україною та Європейським Союзом: 14 червня 1994 р. була підписана Угода про партнерство та співробітництво, а у червні 1995 р. — Тимчасова угода між Україною та Європейським Союзом, які засвідчили, що, незважаючи на важке соціально- економічне становище та несприятливий розвиток торгівлі, в Україні триває процес стабілізації макроекономічних зв’язків та проведення структурних реформ.

Вже у березні 1995 р., за пропозицією Міністерства закордонних справ України, нашій державі було надано статус ’’спеціально запрошеного гостя” у Конгресі місцевих і регіональних влад Європи, заснованому під егідою Ради Європи. Таким чином, Україна одержала змогу брати участь в роботі всіх основних структур Організації.

27 липня 1995 року Президент України, Голова Верховної Ради України та Прем’єр-міністр України надіслали керівництву, офіційним доповідачам і членам ПАРЄ спільну відповідь на ряд запитань, поставлених офіційними доповідачами ПАРЄ щодо деяких аспектів конституційної та судово-правової реформи в Україні, захисту національних меншин, забезпечення свободи віросповідання, засобів масової інформації, місцевого самоврядування, ядерної безпеки, українсько-російських відносин тощо (її готувала Державна міжвідомча комісія з питань вступу України до Ради Європи, створена розпорядженням Уряду України від 30.06.93 р., спільно з депутатами Верховної Ради України).

27 серпня 1995 року Голова Верховної Ради України О.Мороз звернувся з листом до Президента Парламентської асамблеї Ради Європи і членів Бюро ПАРЄ з проханням внести на розгляд чергової вересневої частини сесії Асамблеї питання про розгляд заявки України на вступ до Ради Європи. ’’Історія стосунків між Україною та Радою Європи, — зазначалося у листі, — свідчить про обопільну зацікавленість сторін у розвитку співробітництва. Як Україна, так і Рада Європи здійснюють всі необхідні кроки, спрямовані на подальшу активізацію наших взаємовигідних відносин, що має на меті включення України до сім’ї європейських народів”.

5 вересня 1995 р. на засіданні Бюро ПАРЄ в Парижі консенсусом було прийняте рішення про включення до порядку денного вересневої частини сесії Асамблеї питання про розгляд проекту висновку щодо заявки України на вступ до цієї організації.

Тим часом три профільних комітети Асамблеї — з політичних питань, у зв’язках з європейськими країнами-нечленами Ради Європи і з правових питань та прав людини — відповідно 4, 8 та 11 вересня 1995 р. підтримали позитивний висновок офіційних доповідачів стосовно готовності України до вступу до Ради Європи. Голоси ’’проти” (9) були лише серед членів Комітету з правових питань та прав людини. У той же час входження України до Ради Європи активно підтримали парламентарі Естонії, Литви, Молдови, Німеччини, Польщі, Туреччини, Угорщини та Чехії.

15 вересня 1995 р. у Києві на базі Української Правничої Фундації було відкрито Центр інформації та документації Ради Європи, мета якого — сприяння розповсюдженню серед населення країни основних цінностей Ради Європи, інформації про головні віхи та напрями її діяльності, ознайомлення громадськості з основними політичними та правовими документами Організації.

Крім того, у вересні 1995 р. Україна на запрошення Комітету Міністрів Ради Європи приєдналася до шести Європейських конвенцій у галузі боротьби зі злочинністю.

26 вересня 1995 р. ПАРЄ ухвалила позитивний висновок щодо заявки України на вступ до Ради Європи (Висновок ПАРЄ № 190 (1995)). Зазначений документ містить у собі низку зобов’язань нашої країни щодо впровадження в національне законодавство норм та стандартів Ради Європи. В Асамблеї нашій країні надано 12 місць. В роботі сесії ПАРЄ взяла участь делегація Верховної Ради України на чолі з Головою Верховної Ради України О.О.Морозом.

Визначною подією з точки зору завершення складної і тривалої (понад три роки) процедури вступу України до Ради Європи стало засідання Комітету Міністрів Ради Європи, яке відбулося 19 жовтня 1995 року. На підставі винесеного 26 вересня 1995 р. ПАРЄ висновку Комітет Міністрів одностайно ухвалив резолюцію про запрошення України стати 37-м членом Організації і приєднатися до її Статуту.

31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України ’’Про приєднання до Статуту Ради Європи”.

9 листопада 1995 р. у м. Страсбурзі відбулася урочиста церемонія вступу України до Ради Європи, в якій взяла участь делегація України на чолі з Прем’єр-міністром України Є.К.Марчуком. Прем’єр-міністр України передав на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи Закон України ’’Про приєднання до Статуту Ради Європи” та підписав відповідний протокол. Міністр закордонних справ України Г.Й.Удовенко підписав від імені нашої держави Європейську конвенцію з прав людини і Протокол № 11 до неї.

Таким чином, вступ України до Ради Європи засвідчив визнання з боку європейської спільноти суттєвих політико- правових реформ, здійснених нашою державою за порівняно короткий термін.

Під час вступу до Ради Європи Україна, як і всі держави — нові члени Ради Європи, взяла до виконання, поряд з положеннями Статуту, низку особливих зобов’язань, наведених у Висновку ПАРЄ № 190 (1995). Комітет з правових питань та прав людини відповідно до Постанови Асамблеї № 508 (1995) з 11 грудня 1995 року розпочав процедуру моніторингу зобов’язань, взятих Україною. Комітету з політичних питань та Комітету у зв’язках з європейськими країнами-нечленами· було доручено надати окремі висновки до основної доповіді.

Які ж особливі зобов’язання взяла на себе Україна згідно з Висновком № 190 (1995)^[CCCXIX]?

їх можна умовно розподілити на чотири основні групи:

1. Підписання і ратифікація низки основоположних міжнаро­дно-правових багатосторонніх договорів Ради Європи (конвенції, протоколи, хартії, угоди). Ця група зобов’язань стосується 19 міжнародно-правових документів. Для всіх них (крім Протоколу № 6 до Європейської конвенції з прав людини) встановлювався однорічний термін підписання та ратифікації з дати офіційного вступу України до Ради Європи. Для Протоколу № 6 щодо скасування смертної кари в мирний час термін ратифікації становив три роки, а підписання — один рік. Крім того, Україна взяла на себе зобов’язання (на невизначений термін) ’’вивчати, з метою подальшої ратифікації, Соціальну хартію Ради Європи і разом з тим проводити політику відповідно до принципів” цієї Хартії.

У вищезазначеному пакеті пріоритетних з точки зору Ради Європи для України документів - серцевина права Ради Європи, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. і Протоколи № 1, 2, 4, 7 та 11 до неї, Рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Європейська хартія місцевого самоврядування, Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи та Протокол № 10 до неї, три Європейські конвенції у сфері боротьби зі злочинністю: про видачу право­порушників (з Додатковим та Другим протоколами), про взаємну допомогу у кримінальних справах (з Додатковим протоколом), про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом.

2. Прийняття у рамках здійснення конституційної та судово- правової реформ в Україні низки законів та інших законодавчих актів. Основним у цьому пакеті зобов’язань було ухвалення про­тягом року з моменту вступу до Ради Європи нової Конституції України. До зазначеного пакета входило також прийняття до 9 листопада 1996 року відповідно до принципів Ради Європи:

• рамкового документа про правову політику України щодо захисту прав людини;

• рамкового документа про правову та судову реформи;

• нових Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів;

• нових Цивільного та Цивільно-процесуального кодексів;

• нових Законів ’’Про вибори” та ’’Про політичні партії”.

3. Ряд зобов’язань у галузі правової реформи та внутрішньої політики:

• зміна ролі та функцій Генеральної прокуратури відповідно до принципів Ради Європи;

• передача Міністерству юстиції до кінця 1998 року відповідальності за управління пенітенціарною системою, за виконання судових рішень та за реєстрацію осіб, які прибувають до країни або від’їжджають з неї;

• забезпечення, відповідно до принципів Ради Європи, незалежності судової влади, зокрема стосовно призначення та перебування на посаді суддів; залучення до процедури призначення суддів професійної асоціації суддів;

• захист законом статусу правничої професії та заснування професійної асоціації адвокатів;

• віднесення до компетенції Конституційного Суду України питань про відповідність актів органів законодавчої та виконавчої влади Автономної Республіки Крим Конституції та законам України;

• прискорення мирного вирішення існуючих конфліктів між православними церквами ”за умови забезпечення незалежності церкви в її відносинах з державою”; запровадження ’’нової недискримінаційної системи реєстрації церков” і правове вирішення питання про повернення церковної власності,

• здійснення політики щодо етнічних меншин на основі Європейської рамкової конвенції про захист національних меншин та відповідно до положень Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1201 (1993) стосовно додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини щодо цього питання.

4. Зобов’язання у сфері зовнішньої політики:

• вирішення міжнародних спорів мирними засобами (зобов’язання, яке розповсюджується на всі дер­жави—члени Ради Європи);

• непідписання Конвенції в рамках СНД з прав людини та інших відповідних документів СНД, поки не будуть здійснені нові дослідження щодо сумісності двох юридичних документів, — з огляду на той факт, що ’’індивідуальні заяви, які подаються відповідно до цієї Конвенції, можуть призвести до неможливості ефективного використання права на подання індивідуальної заяви відповідно до статті 25 Європейської конвенції з прав людини”;

• всебічна співпраця з Радою Європи у питаннях моніторингу, зокрема у відслідковуванні процесу імплементації Наказу Асамблеї № 508 (1995) щодо визнання зобов’язань та домовленостей, які існують між державами-членами Ради Європи.

Як видно, у сукупності вищезазначені зобов’язання — це зобов’язання виняткової ваги для будь-якої держави, їх виконання, а тим паче — у встановлені Висновком надзвичайно 318

стислі терміни, вимагає швидкої і докорінної трансформації як внутрішньої правової системи держави, так і системи її міжнародно-правових зобов’язань, перш за все у галузі правового та гуманітарного співробітництва. Достатньо назвати лише чоти­ри фундаментальних кодекси, які Україні було запропоновано прийняти за один рік!

Деякі з означених вище зобов’язань (наприклад, щодо ратифі­кації протягом року Рамкової конвенції про захист національних меншин, Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, ратифікації протягом трьох років Протоколу № 6 до Європейської конвенції з прав людини стосовно скасування смертної кари в мирний час тощо) Україна взяла на себе навіть за умов, коли чи­мало старих членів Ради Європи, включаючи деяких її фундато­рів, таких зобов’язань на себе не брали і відповідних європейських договорів не ратифікували. Так, Рамкову конвенцію досі не підписали Бельгія, Франція та Туреччина, Європейську хартію регіональних або міноритарних мов навіть на сьогодні ратифікували тільки 8 країн, а Велика Британія лише у травні 1999 року передала до Ради Європи грамоту про ратифікацію Протоколу № 6 до ЄКПЛ.

І все ж найголовніше, на наш погляд, це не стільки реальність виконання цих зобов’язань за графіком, скільки їх векторна спрямованість на системну імплементацію принципів і стандартів Ради Європи у національне законодавство. Зобов’язання України перед Радою Європи стосуються саме ключових напрямів конституційної та судово-правової реформи і ключових європейських договорів, членство в яких забезпечує основу для інтеграції держави до європейського правового простору.

У цьому контексті особлива роль надається Спільній програмі Комісії європейських співтовариств та Ради Європи щодо реформування правової системи, місцевого самоврядування та удосконалення системи правозастосування в Україні, яку 9 листопада 1995 року підписали Генеральний секретар Ради Європи Д.Таршис та член Європейської комісії X. Ван Дер Брук. Загальний обсяг фінансування цього проекту з боку Європейського Союзу та Ради Європи в період з 1996 по 1997 рік становив близько 3 млн доларів США.

З огляду на ефективність допомоги, що надається Україні в рамках зазначеної Спільної програми у процесі приведення законодавства у відповідність до загальноєвропейських норм та стандартів, в листопаді 1997 року було прийнято рішення про її продовження до 31 жовтня 1999 року.

З метою координації роботи міністерств та відомств України у напрямку виконання зобов’язань нашої держави перед Радою Європи Розпорядженням Президента України від 11 березня 1996 року № 48/96-рп створено Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи на чолі з міністром юстиції України. Крім того, 20 липня 1996 року Уряд України прийняв Постанову № 792 "Про організаційні заходи, спрямовані на виконання зобов’язань України, передбачених Висновком Парламентської асамблеї Ради Європи від 26 вересня 1995 року № 190 щодо заявки України на вступ до Ради Європи”.

З 22 по 23 квітня 1996 року на запрошення Голови ПАРЄ Л.Фішер Президент України Л.Кучма перебував у Страсбурзі з офіційним візитом, під час якого відбулися його зустрічі з керівниками Ради Європи. Під час виступу на сесії ПАРЄ Л.Д.Кучма ознайомив європейських парламентарів з демократич­ними перетвореннями, соціально-економічним становищем в Україні та баченням шляхів розвитку співробітництва нашої держави з Радою Європи.

З нагоди 5-ї річниці незалежності України Генеральний секретар Ради Європи Д.Таршис відвідав Київ з офіційним візитом. 11—14 травня 1997 року на запрошення Голови Верховної Ради України О.О.Мороза в Україні перебувала Голова ПАРЄ Л.Фішер, яка зустрілася з керівниками нашої держави та відвідала Чорнобиль­ську атомну електростанцію.

Рада Європи проводить активну роботу щодо вивчення проблем, з якими зіткнулася Україна на шляху демократичних перетворень, розробки відповідних рекомендацій, а також намагається залучити європейські країни до їх вирішення. Так, 26 січня 1996 року ПАРЄ ухвалила Резолюцію 1078 (1996) про економічну ситуацію в Білорусі, Росії та Україні, в якій міститься звернення до держав Європи активізувати торговельно-економічні відносини з цими країнами, уникати протекціонізму та адаптувати програми надання їм допомоги до нових реалій. Резолюції ПАРЄ 1087 (1996) від 26 квітня 1996 року та 1127 (1997) від 24 червня 1997 року були присвячені проблемам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та уникненню подібної трагедії в майбутньому. Резолюція 1180 (1999) від 28 січня 1999 р. про економічну ситуацію в Росії та Україні була присвячена наслідкам економічної кризи в цих країнах у 1998 р.

10—11 жовтня 1997 року у Страсбурзі відбувся Другий саміт глав держав та урядів країн—членів Ради Європи, в якому взяв участь Президент України Л.Д.Кучма. Під час цього міжнарод­ного форуму від імені України було висунуто пропозиції щодо подальших шляхів розвитку Ради Європи:

• Рада Європи має підвищити свою роль у політичній сфері та сприяти запобіганню і усуненню конфліктів на континенті, оскільки на даному етапі загрозу міжнародній стабільності та безпеці у більшості випадків становлять проблеми, якими безпосередньо займається Організація, зокрема порушення прав людини, національні та міжетнічні конфлікти, недосконалість національних правових систем, соціальна нестабільність;

• з огляду на здобутки Ради Європи у міжнародно-правовій сфері за майже піввіковий період свого існування та напрями її діяльності доцільно надати цій організації статус своєрідного правотворчого органу в системі європейських інституцій;

• Рада Європи повинна й надалі розвивати співпрацю з провідними європейськими інституціями — ЄС, ОБСЄ, а також з НАТО;

• з огляду на демократичні та соціально-економічні реформи, що відбуваються в країнах Центральної та Східної Європи, та необхідність залучення до цих процесів Ради Європи, центрально-східноєвропейський напрям має бути визначений в майбутній стратегії Ради Європи як пріоритетний.

На середину 1999 року Україна підписала всі міжнародно- правові документи відповідно до вимог Висновку № 190 (1995), переважну більшість з них (17 з 19) ратифікувала. На розгляді у Верховній Раді України знаходилися на той час законопроекти про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та Протоколу № 6 до' Європейської конвенції з прав людини стосовно скасування смертної кари.

Крім того, на той час Україна підписала 11 інших міжнародних багатосторонніх договорів Ради Європи (серед них —

Європейська конвенція про транскордонне телебачення, Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (переглянута), Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією, Європейська соціальна хартія (переглянута), Європейська конвенція про здійснення прав дітей), стала стороною Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або звільненими правопорушниками, Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі, приєдналася до Часткової угоди про Європейську комісію ”3а демократію через право” та Часткової відкритої угоди Ради Європи щодо запобігання, захисту та надання допомоги у разі великих природних та техногенних катастроф.

Серед виконаних Україною зобов’язань перед Радою Європи щодо міжнародно-правових документів були:

• ратифікація Європейської конвенції з прав людини та Протоколів № 1, 2, 4, 7 та 11 до неї (липень 1997 року) із визнанням права всіх осіб на звернення до Європейського суду з прав людини та юридичної обов’язковості для України юрисдикції і рішень Європейського суду з прав людини;

• ратифікація Європейської конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (січень 1997 року);

• ратифікація Рамкової конвенції про захист національних меншин (грудень 1997 року);

• ратифікація Європейської конвенції про передачу засу­джених осіб (вересень 1995 року);

• ратифікація Європейської конвенції про видачу право­порушників, Додаткового та Другого протоколів до неї (січень 1998 року);

• ратифікація Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах та Додаткового протоколу до неї (січень 1998 року);

• ратифікація Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (грудень 1997 року);

• ратифікація Європейської хартії місцевого самовряду­вання (липень 1997 року);

• приєднання до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи і Протоколу до неї (жовтень 1996 року);

• підписання Європейської соціальної хартії (травень 1996 року);

• підписання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (травень 1996 року);

• підписання Протоколу № 6 до Європейської конвенції з прав людини (травень 1997 року).

Значна робота була проведена на той час і в галузі реформування внутрішнього законодавства України відповідно до норм і стандартів Ради Європи:

• 28 червня 1996 року прийнята Конституція України, норми якої базуються на фундаментальних принципах Ради Європи: верховенства права, плюралістичної демократії та поваги до прав людини;

• прийнято рамковий акт про правову політику України щодо захисту прав людини (червень 1999 року), який забезпечує практичні юридичні механізми реалізації положень Конституції України відносно основних прав та свобод людини;

• прийнято низку законів стосовно виборів, а саме:

а) Закон України ’’Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 року (зі змінами, внесеними Законами України від 11 грудня 1997 року, від 25 грудня 1997 року, від ЗО грудня 1997 року, від 24 березня 1998 року та Рішенням Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 року);

б) Закон України ’’Про вибори народних депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим” від 12 лютого 1998 року із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від З березня 1998 року;

в) Закон України ’’Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14 січня 1998 року;

г) Закон України ’’Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 року;

• прийнято Закон України від 24 березня 1998 року ’’Про державну виконавчу службу”, що забезпечує механізм виконання судових рішень в Україні;

• утворено Державний департамент України з питань виконання покарань (Указ Президента України від 22 квітня 1998 року), який Указом Президента від 13 березня 1999 року, відповідно до висновків експертів Ради Європи, виведено з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ України в окрему структуру, підпорядковану Уряду України;

• відповідно до Указу Президента України від 31 жовтня 1998 року ’’Про Службу громадянства та реєстрації фізичних осіб”, в системі Міністерства юстиції України створено Службу громадянства та реєстрації фізичних осіб, якій передаються функції паспортної служби органів внутрішніх справ;

• створено конституційні механізми, які гарантують незалежність суддів (червень 1996 року);

• прийнято Закон про Конституційний Суд України (жовтень 1996 року), який має повноваження виносити рішення про конституційність нормативних актів, прийнятих виконавчою та законодавчою гілками влади, зокрема про відповідність актів органів законодавчої та виконавчої влади Автономної Республіки Крим Конституції та законам України;

• Верховною Радою України затверджено Конституцію Автономної Республіки Крим (грудень 1998 року);

• прийнято Закон України про статус столиці України — міста Києва (січень 1999 року);

• з 11 березня 1997 року запроваджено мораторій де-факто на виконання смертних вироків: після проголошення мораторію в Україні не було виконано жодного смертного вироку.

Разом з тим у відносинах України з Радою Європи продовжував залишатися ряд проблем, пов’язаних з невиконанням деяких суттєвих зобов’язань, а саме стосовно прийняття протягом року після вступу:

• рамкового документа про правову та судову реформи;

• нового Кримінального кодексу та нового Кримінально- процесуального кодексу;

• нового Цивільного кодексу та нового Цивільно-проце­суального кодексу;

• нового закону про політичні партії.

Крім того, як зазначалося вище, Україною до того часу не було ратифіковано Протокол № 6 до Європейської конвенції з прав людини стосовно скасування смертної кари (термін виконання зобов’язання — 9 листопада 1998 року), а також Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (термін виконання — 9 листопада 1996 року).

Процес виконання Україною зобов’язань відповідно до Висновку ПАРЄ № 190 (1995) з самого початку перебував під постійним контролем з боку Ради Європи та її компетентних органів.

Вже 11 грудня 1995 року Комітет ПАРЄ з правових питань та прав людини започаткував процедуру моніторингу обов’язків та зобов’язань України як члена Ради Європи, згідно з Наказом Асамблеї № 508 (1995). Відповідно Комітетам ПАРЄ з політичних питань та у зв’язках з європейськими країнами-нечленами було доручено підготувати співдоповіді.

28—29 листопада 1996 року Україну відвідали доповідачі від вищезгаданих Комітетів Асамблеї. За результатами цього візиту було підготовлено Меморандум щодо виконання Україною своїх зобов’язань перед Радою Європи, який було надіслано для коментарів представникам Уряду України та Постійній делегації Верховної Ради України у ПАРЄ. Ці коментарі за підписом Голови Постійної делегації Б.І.Олійника в серпні 1997 року були передані доповідачам та керівництву Ради Європи.

На січневій 1997 року частині сесії Асамблея в рамках термінової процедури провела обговорення стосовно виконання Україною зобов’язання щодо запровадження мораторію на виконання смертних вироків, а 5—7 листопада 1997 року доповідач Комітету ПАРЄ з правових питань та прав людини пані Р.Волвенд (Ліхтенштейн), спеціально призначена Комітетом для дослідження цього питання, здійснила ознайомлювальний візит в Україну.

Відповідно до своєї Резолюції № 1115 від 29 січня 1997 року Асамблея передала відповідальність за моніторинг виконання Україною своїх зобов’язань перед Радою Європи новому Комітетові з питань дотримання обов’язків та зобов’язань державами-членами (скорочена назва — Комітет з питань моніторингу), який 16 травня 1997 року призначив своїми співдоповідачами по Україні п. Т.Келама (Естонія) та пані Х.Северінсен (Данія).

Перший ознайомлювальний візит в Україну новопризначених співдоповідачів (пані Х.Северінсен займається · моніторингом України з 1995 року) відбувся 7—10 грудня 1997 року. За результатами візиту було підготовлено попередній проект доповіді, який був схвалений Комітетом з питань моніторингу 28 січня 1998 року і надісланий Українській делегації в Асамблеї для коментарів 29 січня 1998 року. З причини парламентських виборів в нашій державі у березні 1998 року коментарі української сторони було передано співдоповідачам з певного затримкою — 19 серпня 1998 року. Вони містили детальні коментарі та зауваження по всіх пунктах проекту доповіді, зокрема щодо процесу судово-правової реформи, дотримання прав людини та основних свобод, місцевого самоврядування, Криму, парламентських і місцевих виборів 1998 року тощо.

15—18 вересня 1998 року відбувся другий ознайомлювальний візит в Україну вищеозначених співдоповідачів Комітету ПАРЄ з питань моніторингу, в ході якого було уточнено багато питань для підготовки кінцевого проекту доповіді.

Під час обговорення згаданої доповіді на засіданнях Комітету ПАРЄ з питань моніторингу (5 та 26 листопада 1998 року) було прийнято рішення про її винесення на розгляд сесії ПАРЄ разом з проектами відповідних резолюції та рекомендації стосовно України. В згаданих документах переважали негативні оцінки внутрішньополітичної ситуації в нашій державі. Крім того, вони не відображали повного мірою стан виконання Україною зобов’язань перед Радою Європи і мали подекуди упереджений характер.

Обговорення доповіді Комітету ПАРЄ з питань моніторингу щодо виконання Україною обов’язків і зобов’язань, взятих при вступі до Ради Європи, стало, по суті, кульмінацією січневої частини сесії Асамблеї 1999 року. Обговорення в цілому відзначалося атмосферою взаєморозуміння і конструктивного діалогу. Більшість з 37 поправок, внесених членами Української парламентської делегації до текстів проектів Резолюції та Рекомендації, була ухвалена Асамблеєю.

Значну роль відіграла попередня нарада членів Української делегації зі співдоповідачами, під час якої вдалося досягнути компромісу щодо основного питання: що необхідно зробити до червня поточного року, аби запобігти запровадженню санкцій щодо повноважень парламентської делегації України з боку ПАРЄ та можливих санкцій, що відповідно можуть бути застосовані з боку Комітету Міністрів Ради Європи. Співдоповідачі погодилися зняти з тексту проекту Резолюції по Україні вимогу щодо безумовного і повного виконання нашою державою всіх зобов’язань згідно з Висновком Асамблеї № 190 (1995) до червня 1999 року, яка виглядала цілком нереалістично, та замінити її більш гнучким формулюванням: ’’якщо не буде здійснено суттєвого прогресу у виконанні зобов’язань до початку червневої 1999 року частини сесії Асамблеї”.

Вдалося також значною мірою збалансувати тексти Резолюції та Рекомендації, включивши до них визнання ряду міжнародно- договірних документів та законів, ухвалених Україною. Асамблея прийняла також виважене формулювання щодо питання смертної кари, визнавши існування в Україні з 11 березня 1997 року мораторію де-факто на виконання смертних вироків, а також закріплення зазначеного мораторію де-юре як суттєвий крок, що може здійснити Україна на шляху до відміни смертної кари.

Якісно вдалося змінити і положення пункту 12 Резолюції та Рекомендації щодо проблеми надання виборчих прав кримським татарам, які постійно мешкають у Криму. За пропозицією української делегації ця проблема була чітко ув’язана з одержанням кримськими татарами українського громадянства. При цьому визначено було принциповий прогрес у врегулюванні зазначеної проблеми, що відбувся з укладенням 4 вересня 1998 року угоди між урядами України та Узбекистану стосовно спрощеного порядку виходу з узбецького громадянства для кримських татар.

Прийняття Асамблеєю зважених текстів Резолюції і Рекомендації по Україні (відповідно № 1179 (1999) та № 1395 (1999) було однозначно сприйнято у колах ПАРЄ як успіх Української парламентської делегації на чолі з Б.І.Олійником.

Розгляд Асамблеєю питання щодо моніторингу виконання Україною зобов’язань перед Радою Європи засвідчив принциповий консенсус не тільки всіх гілок влади України, а й всіх членів Постійної делегації Верховної Ради України у ПАРЄ, що представляють різні фракції і депутатські групи. Він полягає у спільному розумінні необхідності забезпечення неухильного прогресу з виконання взятих перед Радою Європи зобов’язань і безумовного збереження повноправного членства України в усіх структурах Ради Європи.

6—9 квітня 1999 року на запрошення Голови Верховної Ради України О.М.Ткаченка Україну відвідав з офіційним візитом щойно обраний Головою ПАРЄ лорд Рассел-Джонстон, який зустрівся з керівництвом країни, головами Верховного та Конституційного Судів України і міністрами закордонних справ, юстиції та внутрішніх справ України. Під час згаданих зустрічей відбувся обмін думками щодо подальших шляхів розвитку відносин Україна — Рада Європи, зокрема стосовно дотримання Україною зобов’язань перед Радою Європи.

9—12 травня 1999 року відбувся третій ознайомчий візит співдоповідачів Комітету з питань моніторингу п. Т.Келама і пані Х.Северінсен до Києва. В ході візиту співдоповідачі мали зустрічі з Головою Верховної Ради України, міністрами закордонних справ, юстиції та внутрішніх справ України, Главою Адміністрації Президента України, Генеральним прокурором України, Першим заступником Голови Верховного Суду України, керівництвом Конституційного Суду України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Головою Державного департаменту виконання покарань, керівництвом Спілки журналістів України, представниками фракцій і депутатських груп Парламенту України, членами Державної міжвідомчої комісії з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи, керівництвом Київської міської виборчої комісії, опозиційними журналістами, представниками неурядових організацій України та ін.

Співдоповідачі, визнавши певні зрушення на шляху виконання Україною своїх зобов’язань перед Радою Європи, в цілому зберегли гострокритичне ставлення до оцінки суттєвості прогресу з таким виконанням за період, що минув з січня 1999 року. Особливу стурбованість співдоповідачів викликали такі проблеми, як зволікання з ухваленням нових Цивільного, Цивільно-процесуального, Кримінального та Кримінально- процесуального кодексів, повільний перехід пенітенціарної системи до відання Мін’юсту України, порушення свободи преси, факти невиконання судових рішень, ситуація зі скасуванням результатів парламентських виборів по мажоритарному виборчому округу № 221 (м. Київ) і в цілому недостатньо чіткий розподіл повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою владами. їх остаточна доповідь, попередньо ухвалена 20 травня 1999 року Комітетом ПАРЄ з питань моніторингу, 'вимагала застосування санкцій стосовно України за невиконання зобов’язань щодо правової реформи, а також щодо скасування смертної кари.

З огляду на відсутність ’’суттєвого прогресу” з виконанням обов’язків та зобов’язань, співдоповідачі пропонували Асамблеї Ради Європи розпочати на червневій частині сесії ПАРЄ 1999 року процедуру анулювання повноважень Української парламентської делегації і рекомендувати Комітетові Міністрів Ради Європи, відповідно до Статуту Організації, розпочати процедуру призупинення права на представництво України в Раді Європи.

В результаті наполегливої роз’яснювальної роботи членів Української делегації у всіх п’яти політичних групах та тринадцяти комітетах Асамблеї, зокрема завдяки підготовленому Делегацією і розповсюдженому серед членів ПАРЄ меморандуму щодо реального стану виконання Україною обов’язків та зобов’язань перед Радою Європи (його ухвалили всі члени Української делегації), а також багатьох поправок до тексту проектів Резолюції та Рекомендації, ПАРЄ визнала наявність ’’певного прогресу”, перш за все з боку парламенту, щодо виконання Україною взятих на себе зобов’язань і відклала рішення щодо застосування санкцій до січня 2000 року.

Крім суто правової оцінки, важливу роль в ухвалі Асамблеї відіграв політичний чинник (осінні президентські вибори в Україні), побоювання більшості членів ПАРЄ, що запровадження санкцій у розпалі передвиборної боротьби могло б негативно вплинути на ’’європейський вибір” України, зашкодити налагодженню її конструктивної співпраці з європейськими інституціями.

У дебатах стосовно України на пленарному засіданні Асамблеї 24 червня 1999 року виступила більшість членів нашої Постійної парламентської делегації: Б.Олійник (Голова Постійної делегації), Є.Головатий, Р.Зварич, Л.Косаківський, В.Костицький, Є.Мармазов, І.Попеску, І.Чиж.

Як засвідчило голосування, за застосування запропонованих санкцій висловилася лише пані Р.Волвенд (Ліхтенштейн). Оновлені проекти Резолюції і Рекомендації по Україні (відповідно № 1194 (1999) та № 1416 (1999) від 24 червня 1999 року) були ухвалені Асамблеєю майже одностайно, що можна розглядати як безсумнівний успіх Української делегації.

Водночас слід зауважити, що, незважаючи на одностайність Постійної делегації щодо неприйнятності застосування санкцій, наші представники в Асамблеї не обминали й гострих проблем розвитку України як демократичної та правової держави. Так, у текстах зазначених вище Резолюції та Рекомендації ПАРЄ була врахована поправка народного депутата України Л.Косаківського щодо існування проблеми невиконання судових рішень в Україні.

Серед позитивних зрушень, що мали місце протягом останніх місяців стосовно виконання Україною зобов’язань перед Радою Європи, Асамблея відзначила, зокрема, прийняття у квітні 1999 року Верховною Радою України у першому читанні проекту Закону України ’’Про судоустрій”, який є передумовою для подальшого ухвалення Кримінально-процесуального та Цивільно- процесуального кодексів, початок провадження Конституційним Судом України 14 червня 1999 року у справі подання групи народних депутатів України стосовно неконституційності смертного покарання (судовий розгляд цього гострого і складного для України питання буде продовжено у вересні 1999 року), ухвалення Верховною Радою України 17 червня 1999 року рамкового документа про державну політику України в галузі прав людини, а також підписання Україною 7 травня 1999 року Європейської соціальної хартії (оновленої), виведення з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ України Державного департаменту з питань виконання покарань, а також просування з ухваленням Парламентом України Закону України ’’Про політичні партії” та ратифікацією Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

Асамблея визнала, що ці кроки ”є свідченням того, що досягнуто певного прогресу на шляху виконання зобов’язань Україною, але ще багато залишається зробити як у галузі гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами та забезпечення дотримання цих принципів у практичній роботі органів влади України, так і в забезпеченні верховенства права, чого вимагають наявні факти невиконання судових рішень”.

Свою позицію Асамблея вирішила довести до відома Європейського Парламенту, Європейської Комісії, ОБСЄ, Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Конгресу місцевих та 330

регіональних влад Ради Європи та Фонду соціального розвитку Ради Європи з метою допомогти Україні подолати вищезазначені проблеми.

Асамблея рекомендувала Комітетові Міністрів Ради Європи підсилити програми, які здійснюються у рамках Заходів щодо розвитку та консолідації демократичної стабільності (АОАСЗ) для України з тією ж метою — допомогти нашій країні у розв’язанні згаданих вище проблем.

Крім того, ПАРЄ запросила Голову Комітету Міністрів Ради Європи та новообраного Генерального секретаря Ради Європи п. В.Швіммера ’’здійснити візит до України для сприяння її переходу до відкритого та демократичного суспільства”.

Таким чином, завдяки консолідованим діям Української парламентської делегації та українських дипломатів щодо правового та політичного обгрунтування реального прогресу, що досягла Україна, і передусім — національний парламент, на шляху виконання зобов’язань перед Радою Європи, в цілому вдалося і на цей раз переконати Асамблею не застосовувати будь- яких санкцій, а значить, запобігти можливій шкоді міжнародному авторитету нашої держави.

На запрошення державного керівництва України та беручи до уваги вищезазначену рекомендацію ПАРЄ, Голова Комітету Міністрів, міністр закордонних справ Ісландії Халлдор Асгрімсон та Генеральний секретар Ради Європи Вальтер Швіммер у жовтні того ж року нанесли візит до Києва, де були прийняті Президентом України, Головою Верховної Ради України, міністром закордонних справ України, рядом інших вищих посадових осіб органів виконавчої та законодавчої влади, мали зустрічі з відомими українськими політиками. Про результати цього ознайомлювального візиту X. Асгрімсон та В. Швіммер доповіли 4 листопада 1999 року на засіданні Розширеного спільного комітету Ради Європи. їх оцінка візиту була витримана у спокійному, конструктивному дусі і в основному зводилася до сподівання, що після завершення президентських виборів Україна, просуваючись шляхом європейського вибору, вже найближчим часом продемонструє суттєвий прогрес у виконанні взятих на себе зобов’язань перед Радою Європи.

У контексті виконання Україною зобов’язань перед Радою Європи Верховна Рада України ратифікувала у грудні 1999 року Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, у лютому 2000 року - Протокол № 6 до Європейської конвенції з прав людини стосовно скасування смертної кари, а також схвалила Закон про внесення змін до Кримінального, Кримінально- процесуального та Виправно-трудового кодексів України, якими скасовується такий вид покарання, як смертна кара. Рішенню Верховної Ради України про скасування смертної кари в Україні передувало рішення Конституційного Суду України від ЗО грудня

1999 року, яким існування смертної кари було визнано таким, що не відповідає положенням Конституції України.

Згадані рішення органів державної влади України були високо оцінені Комітетом ПАРЄ з питань моніторингу, включаючи офіційних доповідачів по Україні Т. Келама та X. Северінсен, а також Президентом ПАРЄ лордом Расселом-Джонстоном, який зробив відповідну заяву. Він також наголосив на цьому у своїй промові на січневій 2000 року частині сесії Асамблеї.

Крім того, 12 січня 2000 року під час засідання Комітету Міністрів Ради Європи постійний представник Португалії при РЄ зробив від імені Європейського Союзу заяву, в якій виключно позитивно оцінив прийняття Конституційним Судом України рішення про неконституційність смертної кари, зазначивши, що цей крок є вагомим внеском нашої держави у формування єдиного правового простору на континенті та свідчить про свідомий вибір України послідовно слідувати загальноєвропейським цінностям у галузі демократії, забезпеченні прав і свобод людини.

Суттєвий прогрес, досягнутий нашою державою у дотриманні зобов’язань перед РЄ, став причиною того, що з порядку денного січневої частини сесії Парламентської асамблеї 2000 року було вилучено питання стосовно України. Разом з тим стурбованість у колах Асамблеї та інших структурах Ради Європи викликало загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні у зв’язку з проголошенням Президентом України своїм Указом від 15 січня

2000 року Всеукраїнського референдуму з конституційних питань та конфронтаційним розколом між більшістю та меншістю у Парламенті, який трапився 18-21 січня 2000 року у зв’язку з намаганням новоствореної парламентської більшості змінити керівництво Верховної Ради України.

За ініціативою ряду членів ПАРЄ, що представляли 8 держав-членів Ради Європи та різні політичні групи Асамблеї, Бюро ПАРЄ 28 січня 2000 року ухвалило рішення звернутися до Венеціанської комісії з проханням терміново розглянути відповідність вищезгаданого Указу Президента України Конституції України. Крім того, Бюро ПАРЄ підтримало рішення Комітету Асамблеї з питань моніторингу направити для вивчення конституційної ситуації в Україні офіційних доповідачів Комітету пані Р. Вольвенд (Ліхтенштейн)¹ та пані X. Северінсен (Данія). Вищезгадані рішення Бюро Асамблеї знайшли розуміння і підтримку Української парламентської делегації.

31 січня Президент Парламентської асамблеї лорд Рассел- Джонстон за рекомендацією Бюро надіслав листа Президентові України Л. Кучмі, в якому запропонував "провести консультації між усіма політичними силами України з метою досягнення якомога ширшої згоди до того, як будуть зроблені будь-які подальші кроки для організації референдуму"^{[320] [321].}

Візит офіційних доповідачів ПАРЄ до Києва відбувся 16-19 лютого 2000 року. За підсумками цього візиту, під час якого співдоповідачі привітали, зокрема, завершення парламентської кризи, Комітет ПАРЄ з питань моніторингу ухвалив проект Рекомендації щодо інституційної реформи в Україні, котрий був обговорений Асамблеєю під час другої частини сесії 4 квітня 2000 року.

Як відомо, 27 березня 2000 року Конституційний Суд України, розглянувши за конституційними поданнями 103 і 108 народних депутатів України "справу про Всеукраїнський референдум за народною ініціативою", вирішив визнати такими, що відповідають Конституції України, положення вищезазначеного Указу Президента України від 15 січня 2000 року, крім двох положень, в яких було викладено питання недовіри Верховній Раді України XIV скликання (і внесення у зв’язку з цим доповнення до Конституції України) та можливості прийняття Конституції України всеукраїнським референдумом. Щодо зазначених двох питань, то Конституційний Суд визнав їх такими, що суперечать Конституції України, посилаючись, зокрема, на їх невідповідність принципам правової держави та загрозу послаблення прав і свобод людини і громадянина в Україні. Таким чином, повага до принципів і цінностей Ради Європи була покладена в основу рішення Конституційного Суду. Це знайшло визнання у заяві Комітету Міністрів Ради Європи та Європейського Союзу, а 31 березня 2000 року висновок Венеціанської комісії принципово підтвердив правову обгрунтованість рішення Конституційного Суду України, визнавши, що всеукраїнський референдум за народною ініціативою не може безпосередньо змінювати Конституцію і що перше питання, запропоноване до референдуму, стосовно недовіри Верховній Раді є "як неконституційним, так і таким, що не відповідає міжнародним демократичним стандартам"^[322].

Слід зауважити, що вже 29 березня 2000 року відразу після публічного оголошення рішення Конституційного Суду України Президентом України було видано відповідний указ про вилучення з числа пропозицій, винесених на референдум, двох питань, неконституційність яких було визнано Конституційним Судом.

З квітня, напередодні розгляду Асамблеєю питання про Україну, члени української парламентської делегації провели зустріч з офіційними доповідачами Р. Вольвенд і X. Северінсен, під час якої було досягнуто компромісу щодо остаточного змісту проекту Рекомендації. При цьому офіційні доповідачі погодилися зняти найбільш неприйнятний для української сторони пункт 8 проекту Рекомендації, який в ультимативній формі загрожував припиненням членства України в Раді Європи у разі проведення референдуму.

3-4 квітня 2000 року відбувся візит міністра закордонних справ України Б. Тарасюка до Ради Європи. Мета візиту полягала в інформуванні ПАРЄ про останні тенденції внутрішньо­політичної ситуації в Україні, а також роз’ясненні ряду питань, що стосувались проведення всеукраїнського референдуму. В ході візиту відбулися зустрічі Міністра з Генеральним секретарем РЄ та Президентом ПАРЄ, а також членами української парламентської делегації.

4 квітня 2000 року міністр закордонних справ України виступив на пленарному засіданні сесії ПАРЄ. Він торкнувся головних аспектів проведення референдуму, підкресливши, що його результати реалізовуватимуться виключно конституційним шляхом, а призупинити членство України в РЄ чи загрожувати їй санкціями було б недоцільним та неконструктивним рішенням.

У ході засідання Комітетом ПАРЄ з питань моніторингу було представлено доповідь щодо реформи інститутів влади в Україні та проект відповідної рекомендації, які в цілому мали гострокритичний і, певного мірою, упереджений характер оцінки внутріполітичної ситуації в Україні, виходячи зі свого роду "презумпції винності" ініціаторів референдуму.

Під час дебатів під впливом інформації Комітету з питань моніторингу більшість членів ПАРЄ висловили стурбованість можливими негативними наслідками референдуму (парламентарі з Угорщини, Швейцарії, Естонії, Великої Британії). Більшість виступаючих членів Асамблеї підтримали позицію Комітету з питань моніторингу та доповідачів ПАРЄ по Україні.

Разом з тим майже всі парламентарі, що взяли участь в обговоренні, висловлювались проти постановки питання про позбавлення членства України у Раді Європи. При цьому конструктивно налаштовані члени ПАРЄ висловлювались проти санкцій щодо України, небезпечним наслідком яких, на їх думку, може стати ізоляція нашої країни, відвернення її від шляху демократичного розвитку, що суперечило б фундаментальним цілям Організації.

Ряд парламентарів виступили з позитивною оцінкою реформ в Україні, відзначали проведення референдуму як суто внутрішнє питання суверенної держави та легітимний шлях волевиявлення народу (парламентарі з Грузії, Німеччини, Румунії, Угорщини). Було підкреслено активну роботу Верховної Ради України після створення в ній парламентської більшості. Заходи, що вживаються Президентом України з метою здійснення інституційної реформи, відзначались окремими членами ПАРЄ як свідчення намагання глави держави поліпшити ситуацію в Україні, створити умови для її

=======^====^^= Розділ XI ==^===^= демократичного розвитку і забезпечити політичну та економічну стабільність в Україні. Крім того, в позитивному плані відзначалися досягнення України у виконанні зобов’язань перед РЄ, особливо ратифікація Протоколу № 6 до Європейської конвенції з прав людини щодо скасування смертної кари. В обговоренні взяли участь і українські парламентарі: представник парламентської більшості Р. Зварич і представник опозиції Є. Мармазов, які висловили альтернативні точки зору щодо законності референдуму, але були єдині у заклику не призупиняти членство України у Раді Європи.

Під час голосування щодо проекту Рекомендації та відповідних поправок до нього спрацювала традиційна практика прийняття рішень Асамблеєю, коли переважна більшість членів ПАРЄ голосує за пропозиції, внесені профільним комітетом і підтримані доповідачами.

В цілому ж ухвалена Асамблеєю Рекомендація хоч і зберегла низку негативних для України положень, все ж не є такою жорсткою, як передбачалося первинним проектом Комітету з питань моніторингу. Зокрема, вона не містить категоричної рекомендації Комітету Міністрів РЄ призупинити членство України в РЄ у разі проведення референдуму.

ПАРЄ рекомендувала Комітету Міністрів РЄ здійснювати контроль за тим, щоб результати референдуму запроваджувалися відповідно до чинної Конституції України. І лише у разі якщо резуль­тати референдуму запроваджуватимуться в неконституційний спосіб або якщо до Конституції будуть внесені зміни в неконсти­туційний спосіб, Асамблея рекомендуватиме призупинити член­ство України в Раді Європи.

Рекомендація ПАРЄ № 1451 (2000) щодо реформи інститутів влади в Україні була схвалена переважною більшістю голосів (126 - за, 15 - проти, 11 - утримались).

6 квітня 2000 року було розповсюджено заяву Міністерства закордонних справ України, в якій зазначалося, що схвалений ПАРЄ документ не відображає реальної ситуації в Україні і є зневагою до Конституції, Конституційного Суду та законодавства України. Крім того, було підкреслено, що Україна не вважає згадані дії ПАРЄ конструктивними щодо повноправного члена Організації.

Вже після проведення Всеукраїнського референдуму, 26 квітня 2000 року відбулось засідання Комітету Міністрів РЄ на рівні постійних представників, на якому було розглянуто Рекомендацію 1451 (2000) щодо реформи інститутів влади в Україні.

У своєму виступі Постійний Представник України при РЄ О.М. Купчишин поінформував Комітет Міністрів про результати Всеукраїнського референдуму, підкреслив принципову позицію державного керівництва України щодо імплементації результатів референдуму виключно конституційним шляхом.

Інформація української делегації була позитивно сприйнята постійними представниками держав-членів РЄ. Водночас пред­ставники західних держав, зокрема держав-членів Європейсько­го Союзу, наголошували на необхідності чіткого дотримання всіма гілками влади в Україні положень Конституції, що надасть можливість Комітету Міністрів і в подальшому позитивно оцінювати хід інституційної реформи в нашій державі.

За підсумками обговорення Комітет Міністрів РЄ ухвалив таке рішення: а) взяти до уваги інформацію, подану українською сторо­ною; б) відзначити конструктивний хід обговорення питання інституційної реформи в Україні в ході засідання Комітету Міністрів РЄ; в) повернутись до розгляду цього питання після завершення в Україні конституційного процесу, пов’язаного з імплементацією рішень Всеукраїнського референдуму.

Вищезазначена позиція Комітету Міністрів дає всі підстави вважати, що в разі чіткого дотримання норм Конституції України в процесі запровадження результатів референдуму ситуація навколо реформи інститутів влади в Україні буде остаточно врегульована.

19-20 квітня 2000 року на сесії Верховної Ради України було розглянуто звіт парламентської делегації про її участь у квітневій 2000 року частині сесії ПАРЄ. Обговорення пройшло у відвертій конструктивній атмосфері, за його результатами вжито практичних кроків щодо прискорення законотворчої роботи, пов’язаної з виконанням зобов’язань України перед Радою Європи. В цілому позитивно оцінено роботу Постійної делегації Верховної Ради України у ПАРЄ, більшість членів якої активно сприяють налагодженню плідної всебічної співпраці між нашою державою та цією авторитетною загальноєвропейською інституцією.

16 травня 2000 року відбулось засідання Бюро ПАРЄ, в ході якого була розглянута ухвалена 4 травня 2000 року Комітетом з питань моніторингу пропозиція обговорити питання щодо інституційної реформи в Україні. За підсумками короткої дискусії члени Бюро ПАРЄ дійшли висновку щодо недоцільності обговорення цього питання на червневій 2000 року частині сесії ПАРЄ.

На запит Комітету ПАРЄ з питань моніторингу Президент ПАРЄ звернувся до Венеціанської комісії з проханням здійснити правову експертизу президентського та альтернативного законопроектів (останній подано 152 депутатами Верховної Ради) по внесенню змін до Конституції України в рамках імплементації підсумків всеукраїнського референдуму.

19-21 червня 2000 року відбувся візит в Україну доповідачів ПАРЄ по Україні Р. Вольвенд та X. Северінсен. За результатами візиту доповідачі також дійшли висновку щодо недоцільності позачергових дебатів у ході червневої 2000 року частини сесії ПАРЄ.

29 червня 2000 року доповідачі Асамблеї по Україні Р.Вольвенд та X.Северінсен надіслали листа на адресу Прези­дента ПАРЄ лорда Рассела-Джонстона. В листі зазначалося, що Конституційний Суд України оприлюднив висновок стосовно лише президентського законопроекту, незважаючи на той факт, що Верховна Рада України у своєму поданні до Конституційного Суду України надіслала два законопроекти. У цьому зв’язку офіційні доповідачі висловили припущення щодо можливості проведення позачергових дебатів з питань інституційної реформи в Україні під час вересневої 2000 року частини сесії ПАРЄ.

13 липня 2000 року, однак, Конституційний Суд України оприлюднив висновок щодо депутатського законопроекту, тим самим розвіявши побоювання деяких членів ПАРЄ відносно того, що буде розглянуто лише президентський законопроект.

В липні 2000 року МЗС України надіслало листи Генеральному секретарю РЄ В.Швіммеру і Президенту ПАРЄ лорду Расселу- Джонстону з інформацією про рішення Верховної Ради України від 13 липня 2000 року щодо ухвалення у першому читанні законопроекту "Про внесення змін до Конституції України за результатами Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою", поданого Президентом України Л.Д. Кучмою, а також щодо висновків Конституційного Суду від 11 липня

2000 року стосовно відповідності Конституції депутатського законопроекту із згаданого питання.

За ініціативою доповідачів 13—15 вересня 2000 року відбувся візит в Україну експертів Венеціанської комісії з метою вивчення правових аспектів імплементації результатів Всеукраїнського референдуму. За ним відбудеться наступний візит до нашої країни самих доповідачів. Цілком очевидно, що передумовою розгляду Асамблеєю українського питання у звичайному режимі має бути розвиток реформи інститутів влади в нашій державі виключно в конституційному руслі.

Поряд з надзвичайною увагою до ходу інституційної реформи в Україні, під неослабним контролем Асамблеї і Ради Європи в цілому перебувають питання виконання Україною зобов’язань, сформульованих у висновку ПАРЄ № 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Організації.

На сьогодні Україна виконала переважну більшість своїх зобов’язань перед Радою Європи, взятих під час вступу до цієї організації, в тому числі всі свої зобов’язання щодо підписання багатосторонніх договорів Ради Європи (конвенцій, угод, хартій, протоколів) і майже всі - щодо їх ратифікації¹: 16 із 17 міжнародно-правових інструментів Ради Європи, по яких Україна мала зобов’язання щодо ратифікації, набули чинності для нашої держави. Єдиним винятком з цього є Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, закон про ратифікацію якої від 24 грудня 1999 року втратив чинність згідно з рішенням Конституційного Суду України 12 липня 2000 року^{[323] [324].}

Свідченням неухильності намірів України щодо приведення національного правового поля у відповідність до вимог Ради

Європи стало нещодавнє ухвалення Верховною Радою України Закону "Про політичні партії", прийняття Конституційним Судом України рішення стосовно неконституційності положень Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару, яке було високо оцінено Парламентською асамблеєю.

ЗО грудня 1999 року Конституційний Суд України вирішив у справі конституційного подання народних депутатів визнати неконституційними положення Кримінального кодексу, які передбачають смертну кару.

У зв'язку з цим Комітет з питань моніторингу ПАРЄ прийняв рішення вважати ці події як значний прогрес у виконанні Україною своїх зобов'язань і не виносити на січневу частину сесії Парламентської асамблеї 2000 року питання про стан виконання нашою державою зобов'язань, взятих при вступі до Ради Європи.

Особливе значення в цьому плані мала ратифікація Українським парламентом 22 лютого 2000 року Протоколу № 6 до Європейської конвенції з прав людини стосовно скасування смертної кари, яка закріпила в міжнародно-правовому плані рішення Конституційного Суду від ЗО грудня 1999 року про те, що існування в Україні смертної кари не відповідає положенням Конституції України. Слід відзначити, що це був дуже нелегкий крок, адже ставлення громадськості нашої країни до скасування смертної кари було і залишається далеко не однозначним.

Який же на сьогодні стан виконання взятих Україною перед Радою Європи зобов'язань з точки зору нашої "заборгованості"?

Пакет актуальних зобов’язань України згідно з Висновком ПАРЄ № 190 (1995) в основному обмежується нині завданнями щодо прийняття таких законодавчих актів:

• рамкового документа про засади судово-правової реформи;

• Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів;

• Цивільного та Цивільно-процесуального кодексів;

• Закону України ’’Про політичні партії”;

• Закону України ’’Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”.

Вагомість вищезазначених документів як з правової, так і з політичної точки зору свідчить про те, що перед Україною, перш 340

за все перед національним Парламентом, стоїть дуже складне і відповідальне завдання — ухвалити принаймні частину цього пакета до розгляду Асамблеєю українського питання, який очікується у першій половині 2001 року.

Декілька слів про означені вище законопроекти.

1. Виконання зобов’язань щодо рамкового документа про засади судово-правової реформи суттєво пов’язане з ухваленням Закону України "Про судоустрій", який має запровадити нову судову систему в Україні і, таким чином, створити базу для прийняття Кримінально-процесуального та Цивільно-процесу­ального кодексів України. Без нього ухвалення проекту Концепції судово-правової реформи, що його наразі доопрацьовують Мін’юст та інші уповноважені органи влади України, мало б суто формальний характер, адже засади судово-правової системи України вже визначені новою Конституцією України.

Однак станом на ЗО жовтня 2000 року із запропонованих народними депутатами України 8 законопроектів про судоустрій Верховною Радою України жоден не прийнято за основу. Указом Президента України від 30 серпня 2000 року з метою розроблення, аналізу та узгодження законопроектів з питань реформування судової системи України відповідно до Конституції України при Президентові України було створено Раду з питань реформування судової системи України і затверджено її склад. До зазначеної Ради ввійшли:

Кучма Л.Д. - Президент України, Голова Ради;

Медведчук В. В. - перший заступник Голови Верховної Ради України, заступник Голови Ради;

Бойко В. Ф. - Голова Верховного Суду України;

Задорожній О. В. - Голова Комітету Верховної Ради України з питань правової політики;

Литвин В. М. - Голова Адміністрації Президента України;

Притика Д. М. - Голова Вищого Арбітражного Суду України;

Станік С. Р. - міністр юстиції України.

Результатом роботи Ради з питань реформування судової системи України буде подання на розгляд Верховної Ради України нового, узгодженого законопроекту про судоустрій.

2. Доопрацьований проект Кримінального кодексу 14 вересня 2000 року прийнято Верховною Радою України у другому читанні. Нині він готується до третього читання і остаточного ухвалення.

3. 8 червня 2000 року Верховна Рада України, схваливши проект Цивільного кодексу у другому читанні, своєю постановою доручила Тимчасовій спеціальній комісії на чолі з першим заступником Голови Верховної Ради України В.В. Медведчуком підготувати проект Цивільного кодексу до третього читання з урахуванням зауважень і пропозицій, внесених народними депутатами України за наслідками їхнього розгляду проекту у другому читанні. Очікується, що на шостій сесії Верховної Ради України Цивільний кодекс буде ухвалено.

4. Спільна позиція Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України щодо порядку розгляду Кримінально- процесуального та Цивільно-процесуального кодексів України полягає в тому, що підготовка їх остаточної редакції має бути завершена відразу після прийняття Закону України ’’Про судоустрій” та прийняття матеріальних норм права, які знайдуть своє закріплення у нових Кримінальному і Цивільному кодексах України.

5. Повторно ухваливши 16 березня 2000 року Закон України "Про політичні партії в Україні" конституційною більшістю голосів (351), Верховна Рада України, після направлення його на підпис Президенту України, зі свого боку виконала всі встановлені Конституцією України процедури щодо прийняття зазначеного Закону.

6. Стосовно Європейської хартії регіональних мов або мов меншин слід зауважити, що Конституційний Суд України 12 лип­ня ц.р. визнав Закон про її ратифікацію неконституційним не по суті, а у зв'язку з порушенням процедури його підписання та офіційного оприлюднення, що встановлена статтею 94 Конституції України. Отже, під час шостої сесії Верховної Ради України очікується прийняття і вступ у дію зазначеного Закону відповідно до загальної конституційної процедури ухвалення законів України та набуття ними чинності.

Парламентська асамблея Ради Європи у своїх документах, присвячених Україні, неодноразово привертала увагу до проблем кримських татар, які повернулись або повертаються до Криму з місць депортації. Так, у своїй Рекомендації 1395 (1999), прийнятій 27 січня 1999 року, Асамблея привітала укладення 4 вересня 1998 року угоди між Урядами України та Республіки Узбекистан про спрощення процедури виходу кримських татар з громадянства Узбекистану. У цьому зв’язку Асамблея закликала органи влади України прискорити процес отримання кримськими татарами громадянства України. У Резолюції 1194 (1999) від 24 червня 1999 року ПАРЄ запросила Фонд соціального розвитку Ради Європи (нині - Банк розвитку Ради Європи) надати допомогу Україні у розв’язанні складних проблем "соціальної та економічної реінтеграції кримських татар". У Рекомендації ПАРЄ 1416 (1999), також прийнятій 24 червня 1999 року, міститься пропозиція Комітету Міністрів посилити програми АОАСБ ("Діяльність з розвитку та зміцнення демократичної стабільності") для України з метою надання їй допомоги у вирішенні, зокрема, проблем соціальної та економічної реінтеграції кримських татар.

5 квітня 2000 року Асамблея провела окреме обговорення з питання "Репатріація та інтеграція кримських татар" на основі доповіді лорда Понсонбі (Велика Британія), підготовленої за підсумками його вивчального візиту до Києва та Автономної Республіки Крим^[CCCXXV].

Метою зазначеної доповіді було привернення уваги країн-членів Ради Європи до гуманітарного становища кримськотатарського народу.

Перед пленарним обговоренням 5 квітня відбулося затвердження доповіді на засіданні Комітету з питань міграції, біженців та демографії. Для участі в засіданні та виступів за ініціативою української сторони було запрошено Голову Верховної Ради АРК Л.Грача та лідера Меджлісу кримсько­татарського народу М.Джемілєва. їхні виступи були витримані в дусі конструктивного діалогу з Асамблеєю і торкалися нагальних проблем репатріації та поновлення в правах кримських татар. У засіданні взяв участь член Комітету від України А.Раханський.

Під час обговорення доповіді та проекту рекомендації Асамблеї з цього питання виступили народні депутати України А.Раханський, Р.Зварич, І.Попеску, Л.Стрижко. Вони висвітлили широке коло проблем, з якими зіштовхуються як самі кримські татари, так і державні органи й місцева влада всіх рівнів, зокрема щодо питань громадянства, зайнятості населення, приватизації, соціального захисту та культурного відродження.

Разом з тим депутат І.Попеску наголосив, що, підтримуючи необхідність надання допомоги кримським татарам, не слід забувати про таку ж допомогу іншим меншинам, представники яких є громадянами України, зокрема й тим етносам, що були депортовані з Криму. Посилаючись на статтю 24 Конституції України щодо недопущення дискримінації або привілеїв за національною ознакою, він запропонував додати до тексту Рекомендації посилання, поряд з кримськими татарами, на інші національні меншини України. Проте ця пропозиція не знайшла підтримки ані інших членів української делегації, ані Асамблеї.

В результаті Асамблея ухвалила Рекомендацію 1455 (2000) щодо репатріації та інтеграції кримських татар, в якій дала відповідні настанови Комітету Міністрів РЄ, а саме: посилити діалог з міжнародними організаціями у справі допомоги кримським татарам, запросити Україну приєднатися до Банку розвитку Ради Європи та доручити останньому вивчити можливість надання допомоги кримським татарам, зокрема у вирішенні проблем їхнього облаштування та соціальної інфраструктури, запросити Євросоюз посилити свою участь у проектах допомоги кримським татарам і закликати держави-члени РЄ надати ефективну допомогу Україні на двосторонньому та багатосторонньому рівнях через їхню участь у реалізації цільових проектів, спрямованих на вирішення проблем кримських татар, закликати Росію, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан провести двосторонні переговори з Україною з метою спрощення процедур надання громадянства України кримським татарам.

Асамблея також запросила Уряд України та регіональні органи влади Автономної Республіки Крим "вивчити досвід інших країн-членів Ради Європи стосовно представництва національних меншин у світлі відновлення та гарантування прав кримських татар щодо навчання кримськотатарською мовою та використання їхньої мови у приватних та офіційних справах".

Скарги з боку кримських татар, що надходять до моніторингових структур Ради Європи, стосуються в основному їх представництва у парламенті Криму (точніше, відсутності наразі такого представництва), статусу та використання кримськотатарської мови та отримання землі.

У цьому зв’язку необхідно зазначити, що 20 квітня 2000 року Верховна Рада України ухвалила Постанову "Про рекомендації парламентських слухань "Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну". Цією Постановою Верховна Рада України запропонувала Кабінету Міністрів України разом із профільними парламентськими комітетами вжити, зокрема, заходів щодо розробки і ухвалення законів, пов’язаних із забезпеченням прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну.

На сьогодні Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин рекомендовано до розгляду Верховною Радою України проекти законів "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України" і "Про статус кримськотатарського народу". Вони мають на меті законодавчо врегулювати комплекс проблем, пов’язаних з відновленням прав депортованих.

У вищезазначеному Комітеті також завершена підготовка до другого читання нової редакції проекту закону "Про громадянство України". Він пройшов міжнародну експертизу, і при підготовці до другого читання висновки міжнародних експертів були враховані. Положення законопроекту максимально наближені до Європейської конвенції "Про громадянство", 1997 року. В ньому також відображені положення підписаних Україною міждержавних угод стосовно спрощеного порядку набуття громадянства, що дозволить зняти такі проблеми у репатріантів.

Отже, як видно з вищевикладеного, стосунки з Радою Європи стають все вагомішим чинником розвитку внутрішніх суспільно- політичних процесів та правової системи в Україні. Такі фундаментальні зрушення у процесі демократичних перетворень у нашій державі, як прийняття відповідно до принципів Ради

Європи нової Конституції України, визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини, скасування смертної кари, запровадження європейських принципів місцевого само­врядування, захисту національних меншин, судово-правова реформа, відбулися за активного сприяння і впливу Ради Європи.

Незаперечна і роль "превентивної дипломатії" Ради Європи у розв’язанні складних проблем, з якими стикається молода українська демократія, що особливо засвідчили події навколо проведення і запровадження результатів всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року. Адже, незважаючи на суперечливі оцінки ролі різних структур Ради Європи у цьому процесі, очевидно, що висновки Венеціанської комісії, рекомендації Комітету Міністрів, Асамблеї та моніторингових структур РЄ виявились тим зовнішнім фактором, що стримував розвиток ситуації у конституційному руслі, даючи визнані в Європі демократичні орієнтири українським державним діячам у сповненому ризиків русі між Сциллою та Харібдою конституційної реформи інститутів влади в Україні.

Крім вищезазначених, серед актуальних проблемних питань, що перебувають у полі зору відповідних структур Парламентської асамблеї Ради Європи у зв’язку з процесом моніторингу виконання Україною статутних обов’язків та взятих зобов’язань перед РЄ, слід відзначити дотримання стандартів РЄ у забезпеченні свободи засобів масової інформації, проблеми пенітенціарної системи та подолання корупції.

Розглянемо докладніше ці питання.

Основні сучасні проблеми ЗМІ в Україні, на які звертають увагу як моніторингові структури РЄ, так і представники ОБСЄ^[CCCXXVI], є такими:

• факти фізичного насильства над журналістами, включаючи смертельні випадки;

• інспекції податкових та інших державних контрольних органів¹;

• численні і не завжди обгрунтовані позови про захист честі та гідності посадових осіб, що веде до надмірних штрафів, які накладаються судами на органи ЗМІ^{[CCCXXVII] [CCCXXVIII];}

• закриття газет поза судовими рішеннями;

• відкликання права віщання.

Про існування серйозних законодавчих проблем у цій сфері свідчить хоча б нещодавно проведена акція протесту українських журналістів під назвою "Хвиля свободи", яка розпочалась 13 квітня 2000 року у Львові у зв’язку з рішенням одного з районних судів міста зобов’язати газету "Експрес" до виплати штрафу у розмірі 150 000 грн. за результатами справи про наклеп (коротка критична замітка на 12 рядків на сторінці "Культура") і незабаром набула всеукраїнського масштабу. Акцію підтримали і деякі впливові політичні сили в Україні, зокрема СДПУ(о).

У зв’язку з цим серед нагальних завдань органів державної влади і громадськості у сфері забезпечення свободи ЗМІ вбачаються:

• заохочення підвищення знань громадян про міжнародні стандарти та зобов’язання в сфері вільних засобів масової інформації та свободи преси; заохочення культури толерантності, плюралізму та широти мислення, що є необхідним за умов демократії;

• забезпечення умов, за яких представники виконавчої влади утримувались би від застосування неадекватних заходів впливу на журналістів та засоби масової інформації^[CCCXXIX];

• забезпечення більшої "прозорості", тобто ширшого доступу громадськості та ЗМІ до інформації стосовно діяльності урядових та інших владних структур, що сприяло б підвищенню якості висвітлення засобами масової інформації діяльності офіційних органів;

• здійснення заходів з метою посилення незалежності судової системи для гарантії справедливості та рівності всіх громадян перед законом;

• скасування будь-яких монополій у сфері масової інформа­ції, наприклад, що стосується друку та розповсюдження.

З метою законодавчого врегулювання зазначених вище проблем у сфері ЗМІ на шостій сесії Верховної Ради України у вересні 2000 року вже розглядався проект закону про внесення змін до Закону України "Про інформацію" (щодо відшкодування моральної немайнової шкоди), який передбачає врегулювання питань, що, поміж іншим, викликали журналістську акцію під "Хвиля свободи" (поки що цей законопроект не набрав необхідної для прийняття кількості голосів).

У жовтні 2000 року Верховною Радою України було прийнято новий Закон України "Про створення системи громадського телебачення і радіомовлення України". Це перша спроба на правовому рівні створити умови для реформування системи державного телерадіомовлення в публічно-правове - залежне не від чиновників, а від суспільства, від кожного глядача і слухача.

Окрім цього, на шостій сесії Парламенту планується розглянути:

• нову редакцію Закону України "Про телебачення і радіомовлення", яка враховує нові реалії сьогодення і вимоги часу, зокрема беручи до уваги міжнародні зобов’язання України;

• у повторному першому читанні проект Закону України "Про захист суспільної моралі".

У профільному Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації розпочинається розробка Концепції державної інформаційної політики України, яка грунтувати­меться на європейських стандартах забезпечення свободи засобів масової інформації.

Щодо пенітенціарної системи, тобто системи виконання покарань, то слід зауважити, що при набутті членства в Раді Європи Україна зобов’язалася. передати управління місцями ув’язнення Міністерству юстиції ще до кінця 1998 року. Але згідно з Указом Президента України від 13 березня 1999 року управління тюрмами було передано з-під юрисдикції Міністерства внутрішніх справ під юрисдикцію Державного департаменту з питань виконання покарань, який напряму підпорядкований Кабінету Міністрів України. Крім того, центри попереднього досудового ув’язнення досі залишаються у підпорядкуванні Міністерству внутрішніх справ України. Таким чином, досягнення прогресу на цій ділянці моніторингу цілком залежить від послідовності і переконливості подальших дій наших органів виконавчої влади.

Стосовно проблеми подолання корупції, за рівнем якої, на жаль, Україна наразі перебуває ледве не в найгіршому становищі серед європейських країн^[CCCXXX], варто зазначити, що, поряд з підготов­кою до прийняття нового Кримінального кодексу України, на шостій сесії Парламенту планується ухвалити в новій редакції Закон України "Про боротьбу з корупцією". Також заслуговує на увагу факт підписання Україною протягом 1999-2000 років таких важливих договірних документів Ради Європи у цій галузі, як Кримінальна та Цивільна конвенції про боротьбу з корупцією, Європейська конвенція про міжнародне визнання кримінальних вироків, Додатковий протокол до Конвенції Ради Європи про передачу засуджених осіб (два останніх документи підписані від імені нашої держави 8 червня 2000 року). Отже, хочеться сподіватися, що всі перераховані нормативні акти і договори найближчим часом набудуть чинності в Україні і сприятимуть подоланню корупції як ганебного явища, що підриває резуль­тативність і народну довіру до демократичних перетворень.

Ще одним проблемним питанням, що зараз знаходиться в центрі уваги Ради Європи, є розвиток місцевого само­врядування в Україні.

На даному етапі в цьому напрямі намітився суттєвий прогрес. У контексті забезпечення імплементації Закону України ’’Про столицю України — місто-герой Київ”, який відповідає нормам і стандартам Ради Європи, Верховною Радою України було прийнято рішення про проведення ЗО травня 1999 року виборів мера Києва. Вибори успішно відбулися, демократично обраним мером столиці став О.О.Омельченко. Крім того, органами державної влади України готується внесення змін та доповнень до Закону України ’’Про місцеве самоврядування” з метою приведення його положень у відповідність до Європейської хартії місцевого самоврядування.

Останнім часом значно посилилася інституційна взаємодія з питань контролю за виконанням державами-членами Ради Європи своїх зобов’язань перед Організацією між Парламентською асамблеєю та Комітетом Міністрів Ради Європи. Моніторинг України, поміж більш загальних питань, привів, зокрема, до першої неофіційної зустрічі 11 січня 1999 року між Бюро Комітету ПАРЄ з питань моніторингу і головою Комітету заступників Міністрів п. Регйпуі, Постійним представником Угорщини у Раді Європи. У зустрічі взяли участь тодішні співдоповідачі Комітету ПАРЄ з питань моніторингу п. Т.Келам і пані Х.Северінсен, доповідач Комітету ПАРЄ з правових питань та прав людини стосовно питань смертної кари пані Р.Волвенд, Постійний представник України у Раді Європи О.М.Купчишин.

Питання моніторингу вже декілька разів протягом 1999-2000 років заслуховувались на засіданнях Спільного комітету Ради Європи — консультативного органу, в роботі якого беруть участь постійні представники держав-членів у Раді Європи та голови національних парламентських делегацій у ПАРЄ.

Слід розуміти також, що той масив міжнародно-правових документів, який підпадає під вимоги Висновку ПАРЄ № 190 (1995) — це лише ’’частина айсберга” європейського правового простору.

На сьогодні Україна приєдналася до або ратифікувала лише менш як ЗО конвенцій та інших угод Ради Європи, а також шляхом підписання заявила про намір стати стороною ще 14 міжнародно- правових документів Ради Європи. Загалом це становить менш як 25% усіх прийнятих в рамках Ради Європи багатосторонніх договорів.

Зокрема, Україна досі не приєдналася до жодної з 5 конвенцій по групі Європейської соціальної хартії, до жодної з 15 конвенцій по групі соціальних питань, до жодної з 18 конвенцій по групі охорони здоров’я, до жодної з 20 — по групі міжнародного права, до жодної з 10 — по групі комерційного права, лише до 1 з 9 — по групі радіо і телебачення, до 1 з 14 — по групі цивільного права; і навіть по групі кримінального права, де правова активність України найвища, — тільки до 9 з 21.

На жаль, Міністерство юстиції України, до компетенції якого Указом Президента України № 840/96 від 18 вересня 1996 року були віднесені координація і керівництво підготовкою всіх питань взаємодії України з Радою Європи, разом з Міністерством закордонних справ України поки що не забезпечили розробки загальнодержавної програми, яка передбачала б комплексну оцінку і загальну характеристику всього масиву конвенцій та угод Ради Європи, встановлення пріоритетів у приєднанні до них з точки зору національних інтересів України, а також з урахуванням галузевих інтересів відповідних міністерств та відомств України. Поки не досить активно, на наш погляд, працює в цьому напрямку і Державна міжвідомча комісія з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи, роботу якої також координують Мін’юст та МЗС України.

Українські фахівці звертають увагу на численні випадки невиконання органами виконавчої влади вимог щодо належної імплементації вже ратифікованих Україною конвенцій Ради Європи в національне законодавство і навіть пристосування європейських конвенцій до національних законів (а не навпаки). На порушення вимог Регламенту Верховної Ради України (п. З статті 9.4.4), п. 8 статті 7 Закону ’’Про міжнародні договори України” до законопроектів про ратифікацію договірних документів Ради Європи, як правило, одночасно не додаються, а значить відкладаються на невизначений термін, законопроекти про внесення відповідних змін і доповнень у національне законодавство (хоча необхідність таких змін і доповнень авторами ратифікаційних законопроектів визнається). Так було, наприклад, у випадках подання на ратифікацію Європейської конвенції з прав людини, конвенцій з кримінального та кримінально-процесуального права, Протоколу № б до Європейської конвенції з прав людини.

За таких умов, як справедливо зазначає старший науковий співробітник Інституту законодавства Верховної Ради України А.О.Шепель, впровадження норм і стандартів Ради Європи у національне законодавство, його зближення та гармонізація з правом Ради Європи ’’залишаються на рівні декларацій та побажань, а приєднання України до конвенцій Ради Європи має, як і раніше, скоріше політичний, а не міжнародно-правовий характер та наслідки”^[CCCXXXI].

Разом з тим не є необхідним врегульовувати всі питання через конвенції. Коли йдеться про визначення директивних напрямів майбутньої політики або законодавства держав-членів, Комітет Міністрів Ради Європи ухвалює рекомендації, резолюції, заяви. Для урядів держав-членів вони є засобом, за допомогою якого можна знайти ефективне і конкретне вирішення нових проблем. Можна навести приклади таких рекомендацій, резолюцій та заяв Комітету Міністрів, а саме: про інститут уповноваженого з прав людини, правову допомогу та консультації, відмову від обов’язкової військової служби з релігійних чи моральних мотивів, притулок для осіб, яким загрожує переслідування, ув’язнення іноземців тощо.

У свою чергу, відомі такі рекомендації та резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи: з питань скасування смертної кари, психіатрії та прав людини, релігійних сект та нових релігійних рухів, захисту національних меншин, прав дітей, проблем рівного представництва жінок та чоловіків у суспільно- політичному житті, СНІДу і прав людини, торгівлі дітьми та інших форм експлуатації дітей тощо.

Ретельного опрацювання потребують і проблеми гармонізації права Ради Європи з регіональним правом, зокрема таких інституцій, де бере участь Україна, як СНД, Організація Чорноморського економічного співробітництва та ін. І звичайно ж, необхідні координація і стикування процесів входження до правового простору Ради Європи із впровадженням в українське законодавство норм і стандартів ОБСЄ, Європейського Союзу, адже право цих інституцій разом з правом Ради Європи становить підвалини європейського права, загальноєвропейського право­вого простору.

Не можна обминути ще одну гостру і досить делікатну проблему, яка, безумовно, впливає на політичну волю держав-членів Ради Європи щодо активного впровадження в національне законодавство норм, принципів і стандартів Організації. Мова йде про так звані ’’подвійні стандарти”, тобто застосування різних політико-правових підходів до аналогічних дій, явищ, ситуацій тощо в залежності не від правової логіки, а від власних прагматичних інтересів.

На жаль, можна навести непоодинокі випадки, коли саме вищеозначений підхід одержував перевагу при прийнятті відповідальних політичних рішень в рамках Ради Європи.

Так, при голосуванні по проекту Резолюції ’’Криза в Косово і си­туація в Союзній Республіці Югославія” ЗО березня 1999 року Постійний комітет ПАРЄ більшістю голосів (приблизно 60%:40%) ухвалив вилучити з первісного тексту проекту Резолюції положення, де Асамблея висловлювала жаль з приводу того, що військова акція НАТО проти Югославії розпочалася за відсутності спеціального рішення Ради Безпеки ООН.

А вже під час квітневої частини сесії 1999 року Асамблея Ради Європи відхилила всі поправки, внесені українськими та російськими парламентарями, де засуджувалися військові дії НАТО проти суверенної Югославії як порушення Статуту ООН і принципів міжнародного правопорядку, давався конкретний виклад руйнівних наслідків агресії, містився заклик до НАТО негайно припинити бомбардування і, відповідно до принципів ООН, ОБСЄ та Ради Європи, поновити мирний політичний

процес, а до Ради Європи — направити свою миротворчу місію на Балкани.

Рекомендація Асамблеї № 1403 (1999) покладає всю відповідальність за гуманітарну катастрофу в Косово на керівництво Югославії та Сербії і персонально — на тодішнього президента країни С.Мілошевича, звинувачує їх у злочинах проти людськості. У той же час у документі немає жодного слова засудження терористичних дій з боку так званої ’’Армії визволення Косово”.

З іншого боку, принципово відмінний підхід Рада Європи та її Асамблея застосовують до деяких інших країн, які також мають серйозні етнічні конфлікти на своїй території.

До речі, незважаючи на підписання Югославією у листопаді 1995 року Дейтонських угод і офіційне зняття з неї у той час міжнародних санкцій, цій державі так і не було надано навіть статус ’’спеціально запрошеного гостя”, хоча Хорватія — держава, що була воюючою стороною у Балканській війні, — ще у 1996 році одержала статус повноправного члена Ради Європи, незважаючи на те що близько 300 тис. переважно сербських біженців з Хорватії досі не повернулися до своїх домівок¹.

У зв’язку з цим варто процитувати відомого у світі російського поета і громадського діяча Є.Євтушенка: ”Я був вражений, коли під час трагедії в Косово багато людей займали або просербську позицію, як російські політики, або проалбанську — як американські. По свіжих слідах я написав статтю до ’’Нью-Йорк Тайме”, в якій стверджую, що єдино правильна позиція — коли ми одночасно проймемося і просербськими, і проалбанськими, взагалі пролюдськими почуттями. В етнічних конфліктах жодна сторона не буває правою — це закон історії”^{[332] [333].}

Явно упереджений підхід займає керівництво Ради Європи і відносно Республіки Білорусь. Парламентську делегацію цієї держави — одного з фундаторів ООН — рішенням Бюро Асамблеї Ради Європи від 13 січня 1997 року ’’тимчасово позбавлено” навіть статусу ’’спеціально запрошеного гостя” у ПАРЄ (відповідно заморожено процедуру вступу Білорусі до Ради

Європи) на підставі того, що, за словами тодішнього Президента ПАРЄ пані Л.Фішер, ’’нова Конституція Білорусі є незаконною”, а результати конституційного референдуму 24 листопада 1996 року не мають жодної юридичної сили.

’’Подвійний стандарт” у даному випадку стає очевидним, коли ми пригадаємо, що Рада Європи та її Парламентська асамблея беззастережно визнали повноваження делегації Парламенту Російської Федерації, обраного на підставі нової Конституції Росії, затвердженої саме референдумом у грудні 1993 року після відомих жовтневих подій. Тоді ніхто і не думав оскаржувати чи призупиняти спеціальний гостьовий статус Федеральних зборів Російської Федерації у Парламентській асамблеї.

Отже, успішного будівництва нової Європи без розподільчих ліній і дроту кордонів сьогодні, може як ніколи раніше, від європейських політиків потрібні відвертість і принциповість, потрібне усвідомлення загального для громадян Європи змісту прав і свобод людини та їх співвідношення з правами нації, народу та держави.

При відкритті 11 червня 1999 року у Києві міжнародного семінару з нагоди 50-річчя Ради Європи, присвяченого законодавчому захисту прав людини, Віце-президент ПАРЄ, Голова Постійної делегації Верховної Ради України у ПАРЄ, Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв’язках із СНД академік Б.І.Олійник зазначав: ’’Драматичні події на Балканах, що загрожують всьому міжнародному правопорядку, спонукають нас до пошуку загальноєвропейського консенсусу у тлумаченні прав людини, закликають рішуче осудити ’’подвійні стандарти”, які нерідко використовуються у цій сфері”.

Хочеться сподіватися, що в діяльності всіх органів Ради Європи на перспективу завжди переважатиме якісно інший підхід, в основі якого — принципи верховенства права, поваги до суверенітету і демократичних традицій кожної держави-члена, до права кожного народу самостійно вирішувати власне майбутнє.