19. Державне регулювання інфляції.
Антиінфляційна політика — комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямований на боротьбу з інфляцією. Історично сформувались два основних шляхи такої політики: дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів.
Дефляційна політика ґрунтується на методах обмеження грошового попиту через грошово-кредитний та податковий механізми шляхом зниження державних видатків, підвищення відсоткової ставки за кредит, посилення податкового пресу, обмеження грошової маси тощо. Особливість дії дефляційної політики полягає в тому, що вона, як правило, викликає уповільнення економічного зростання та навіть кризові явища. Тому більшість урядів при її проведенні в 60-70-х роках виявляли стриманість у її проведенні або навіть відмовлялись від неї.
Варіанти антиінфляційної політики обираються залежно від пріоритетів. Якщо ставилося завдання стримувати економічне зростання, то проводилась дефляційна політика; якщо метою було стимулювати економічне зростання, то перевага віддавалась політиці доходів. У разі, коли кінцевою метою було стримання інфляції будь-якою ціною, то паралельно використовувались обидва методи антиінфляцій- ної політики.
Індексація (повна або часткова) означає компенсацію збитків у результаті знецінення грошей. Спочатку цей метод застосовувався в кінці 40-х — початку 50-х років при інфляції, яка була викликана переходом від військової економіки до нормальних ринкових умов. Знову індексація стала застосовуватися в 70-і роки в зв’язку з розгортанням галопуючої інфляції. У більшості провідних промислово розвинутих країн вона розповсюджувалась на меншу частину трудового населення (наприклад, у США приблизно на 10%). Винятком була Італія, профспілки якої домоглися введення в країні повної індексації.
Стримування контрольованого зростання цін проявляється, по- перше, в «заморожуванні» цін на певні товари, по-друге, в стримуванні їх рівня в певних межах. Подібний контроль зберігався в усіх провідних розвинутих країнах.