А. Поняттє

Як відносно законодавства, таксамо і що до «виконуючої» власти ми мусимо розріжнювати її «матеріяльне» та «фор­мальне» розуміннє. Причина та конечність такого розріжню- вання однакова тут і там, а власне: розділ трьох влад не покривається з поділом трьох напрямів діяльности державної влади.

В формальнім розумінню виконуюча власть це всі ті ком­петенції, що прислуговують, виконуючій владі, — без огляду на їх якість. Критерією, ознакою, по якій пізнаємо, що якийсь державний акт є актом виконуючої власти, в цім формальнім розумінню, є виключно обставина, що компетентною для него є виконуюча влада. Таке означеннє є порівнуючи виразне та легке для пізнання. Через те, коли в практиці мова про вико­нуючу власть та її акти, звичайно мається на увазі отсе фор­мальне розуміннє. Не таке легке та ясне є розуміннє викону­ючої власти з огляду на її істоту.

Вже сама термінольоґія вносить тут свого роду неясність та неточність, і збільшує труднощі, що істнують також незалеж­но від питання термінольоґії.

Вченнє про поділ властий в клясичнім сформулованню сотворило термін «виконуючої» влади. Цей термін приняла теорія і практика, — але він помилковий і зовсім не відпові­дає істотному змістови тої державної діяльности, яку ним означується. Він з одного боку надто широкий, бо обхоплює собою також судову власть. І судова власть мусить виконува­ти закони, — в цім власне виконуванню законів є її істота.

Як сказано, уживаннє терміну «виконуюча влада» дуже поширена. Тим більше треба памятати, що цей термін неточ-

ний та невірно віддає істоту цеї діяльности держави, до якої відноситься. Зручніше уживати вислову «адміністрація», що є ширший та не передрішує істоти та характеру означеної ним державної «власти».

Подати «позитивну» дефініцію адміністраційної власти держави — річ неможлива.

Завдання адміністрації настільки ріжні, та настільки змінчиві, що вичерпуюче їх перечисленнє неможливе. Вченнє про «ціли держави» відноситься головно до цілий державної адміністрації. Те вченнє представляло собою колись головну й основну частину вчення про державу взагалі. Воно старало­ся з самої «істоти» та з «природи» держави робити висновки відносно її цілий та завдань. Таке поставленнє справи помил­кове. Нема і не може бути ніяких, накинутих істотою та при­родою держави цілий. Те, що називаємо ми цілями та завдан­нями держави, це ціли та завдання ставлені людьми, це ті ціли та завдання, що їх сповнювання державою бажають собі люди. І вони є ріжні, залежно від субєктивного становища тих, хто їх ставить. Вони є ріжні залежно не тільки від інди- відуальности людий, але передусім від суспільного їх стано­вища. Головно клясове становище людини впливає, які ціли та завдання вона бажає визнати за державні. В цім напрямі погляди розходяться, як відносно змісту державних завдань, так і відносно їх скількости. Що до змісту цих завдань, голо­вне і прінціпове розходженнє висказане в двох протилежних поглядах. З одного боку це старий і в ріжних формах повто­рюваний погляд, що головним державним завданнєм пови­нна бути оборона пануючого суспільного ладу. З другого боку, соціялістичний погляд, сформулований найясніше Марксом, згідно з яким держава повинна перестати бути засобом пано- вання над людьми, а повинна стати засобом правління над «добрами». Залежно від становища, близшого до одного чи другого погляду, мусить змінятися і наше відношеннє до питання про конкретні ціли держави.

Що до «обсягу» та скількости державних завдань, — себ то головно завдань державної адміністрації, стоять один проти одного теж два крайні погляди. «Етатизм» рад би поширити діяльність держави на всі можливі напрями. Він рад би «удержавнити» все життє, не полишаючи для приватної, оди­ничної та громадської, ініціятиви майже нічого. Протилежний погляд, погляд крайної «ліберальної» течії навпаки хотів би обмежити до можливо найвузших границь діяльність держа­ви. По думці приклонників цего погляду держава не повинна розвивати ніякої иншої діяльности, як тільки стояти на сто­рожі порядку та публичної безпеки. Критика цего вчення іронічно назвала заняте цим вченнєм становище — станови­щем «нічного сторожа», — мовляв, до такої ролі нічного сторо­жа воно хотіло би обмежити державу. Історично «поліційна» держава наближалася до ідеалу, ставленого етатизмом. Реакцією проти неї був економічний та політичний лібера­лізм. Він бачив у вільній конкуренції, у свобідній та по мож- ливости нічим невязаній «грі» суспільних сил найкращу запоруку розвою. Він твердив, що ніколи не потрафить дер­жава так чутко та живо відчувати суспільні потреби, ані роз- вязувати завдань, що виростають на їх тлі, як приватна ініці- ятива.

Треба сказати, що ані гасло «нічного сторожа» ані «ета­тизм» сам собою не вистарчає до правильної розвязки питан­ня про ціли та завдання держави. Що до першого — то воно було на практиці гаслом розвиваючогося капіталізму, і гас­лом нещирим. Економічний лібералізм вимагав невмішуван- ня з боку держави тільки однобоко. Держава не сміла нічим звязувати капіталу в його конкуренційній боротьбі та в його відношенню до робітництва. Але рівночасно вона мусіла від­давати йому до послуг всю свою силу, коли цего було треба для зломання ворожої конкуренції в міждержавних зноси­нах, або для перепинення визвольної боротьби пролєтаріяту. Проти поширення завдань держави лібералізм виступав послідовно тільки там, де ця діяльність була для него неба­жана або некорисна. Він звертався проти охоронного робітни­чого законодавства, проти санітарного законодавства та сані­тарної поліції, проти фабричного законодавства, шкільної політики і т.д.

Що до «етатизму», то здавало би ся, що він є протистав- леннєм «лібералізму». Так є тільки по части. «Етатизм» означає стремліннє перекинути на державу всю діяльність, що вимагає коллєктивних зусиль, недоцінювання всего, що виходить не від держави та не має «державної печатки». Простим протиставленнєм лібералізму не є етатизм остіль­ки, що лібералізм — це політична програма, етатизм — це в першу чергу настрій громадянства. Етатизм — це недовірє супроти власних творчих сил громадянства, віра, що «дер­жава» — це якась істота, наділена надприродними дарами, яких не має ніхто поза державою. В практиці етатизм про­являється як громадянський квієтизм — з одного боку, як культ державної бюрократії — з другого. Він — відгомін настроїв, які творила поліційна держава, лібералізм — іде- ольоґія капіталізму.

Для практичної оцінки, як лібералізму, так і етатизму треба мати на оці, що держава — це одна з форм суспільної орґанізації, а власне, що це орґанізація наймогутніша. Є завдання, яких не можна виконати інакше, як тільки сила­ми держави, і хто хоче такі завдання виконати, не може зрек­тися цего могутнього засобу. З другого боку, ніяка справді жива та свідома своєї сили суспільна течія, — чи її носителем є суспільна кляса, чи инша суспільна ґрупа, — не може визнати держави поставленою поза нею непомильною і досконалою істотою. Державна орґанізація все є орґанізацією певних суспільних ґруп, модерна держава — клясовою орґа- нізацією. Ґрупи, що мають державну владу в своїх руках, через те саме не можуть вдоволятися «етатистичною» пасив­ністю. В інтересі удержання свого політичного пановання вони мусять співділати з «державою», себ то з її владою актив­но. Не тільки цей, хто формально входить в склад «державно­го апарату», але кождий член пануючої кляси мусить бути «активним». Клясичним прикладом такої безупинної актив­ности загалу пануючих була Венеція. Без цеї активности над­звичайно довге удержаннє її суспільного та політичного устрою було би неможливе. Знову-ж для кляс непануючих, що не мають в руках державного апарату, власна «недержав­на» орґанізація та діяльність є одинокою можливою формою активности. Вони з природи річи не можуть бути «етатистич- ні».

Богацтво та складність модерного життя, повставаннє чимраз нових завдань трудних та великих, — з неминучістю викликає поширеннє державної діяльности, з окрема дер­жавної адміністрації. Але те поширеннє не звільняти «грома­дянства» від «громадянської», в значінню «не-державної» діяльности. Навпаки. Чим більше численні та складні напря­ми державної діяльности, тим більша потреба в громадян­ській активности і ширше для неї поле. Що так є, цего дока­зом приклади держав, що стояли були однобоко на станови- щи лібералізму або етатизму. До перших належать держави Анґльо-саксонського світу, головно Сполучені Держави Північної Америки. Там сила капіталізму та його вплив на життє держави дуже великий. Не зважаючи на те, ми бачимо там на протязі останніх десятиліть чимраз сильнішу течію, що вимагає від держави, щоби вона покинула становище «нічного сторожа» і встрявала діяльно в ріжні галузи життя. Під впливом цеї течії ми бачимо в Америці такі «нелібераль- ні» прояви, як реґляментація партійного життя державою та боротьбу з трестами. Прикладом знову держави, де панували «етатистичні» настрої, була аж до революції Німеччина. Тут ми бачимо течію, що звернена проти етатизму. Починаючи від кінця XIX. століття множаться нарікання, що привичка ожидати від держави ініціятиви та кермування в кождій справі робить громадян неспосібними обходитися без цего керування, що наслідком цего німецьке громадянство оказу- ється недієздатним, коли воно покинуте на власні сили та власну ініціятиву. Особливо з огляду на кольоніяльні відно­сини вказувала критика на те, що Німці не можуть конкуру­вати з иншими народами, головно з Анґлійцями, власне дякуючи свому «етатистичному» вихованню.

Трудно, коли не неможливо найти формулку, що давала би абсолютні вказівки відносно державної діяльности. Можна сказати тільки те одно. Держава не повинна — також в «своїм власнім» інтересі параліжувати активности «приватної» гро­мадянства. Це не є обмеженнєм державної діяльности. Це тільки вказівка відносно її методів. Ті методи повинні би бути такі, щоби з одного боку втягати громадянство в діяльність держави, з другого оставляти поле для його вільної діяльнос- ти, ініціятиви та творчости.