А. Народня суверенність

Фактичний розвій відносин поставив абсолютну монархію, яка виросла та перемогла при активній допомозі міщанства, оте «міщанство» в положеннє кляси утисненої. Монархія звя- залася з переможеним політично станом, з феодальним пан­ством.

Поняттє суверенности зродилося для теоретичного оправ­дання незалежности держави від зовнішніх сил, а власне від католицької, римської церкви та від «святої римської держа­ви німецького народу». Таке звернене на зовні вістрє мала суверенність в клясичнім сформулованню її Французом Боденом, і при творенню «національних держав» воно віді­грала велику ролю. В революційній боротьбі проти абсолю­тизму поняттє суверенности ніби повернулося кругом своєї оси. Воно повернуло своє вістрє на внутр. Повстало питаннє, кому в державі належить суверенність.

Відповідь на те питаннє старалися дати письменники-тео- ретики «права розуму» та «суспільного договору». Нам треба зупинитися передусім на двох поміж ними. А власне на двох мислителях, що поставили і вирішали те питаннє найбільш радикально. Вони близкі один одному цим власне радикаліз­мом мишлення, представляють дві протилежні практично- політичні розвязки. Ці мислителі — це Анґлієць Гоббс (Hobbes) та Француз Руссо (Roussou). Вони оба виходили з заложення, що людство находилося первісно в стані дикости. З цего стану воно вийшло таким способом, що всі абсолют­но — вільні, суверенні у відношенню кождого до себе само­го — люди заключили кождий зі всіми суспільний договір. Цим договором, суспільним «пактом» кождий з його учасни­ків переніс на цілість, яка тепер зродилася, без ніяких засте­режень власть над собою, що досі прислугувала тільки йому. Так повстала держава, так повстала державна влада.

В обох цих письменників однаково пояснюється не тільки повстаннє влади. Спільне в них і те, що ця влада, яка — так би мовити — поглотила власть всіх одиниць без ніякої решти, мусить бути абсолютна, необмежена. Згідні в цім, оба автори розходяться радикально в питанню, кому отся необмежена власть прислугує. Гоббс доходить до висновку, що, коли сус­пільним договором установлено монархію як форму влади, то ніколи вже не може нарід взяти назад власти, яку переніс був на монарха. Гоббс послуговується при цім юридичною арґу- ментацією. Нарід — каже він — перестав існувати як юри­дична особа в тім моменті, коли установив монарха. Він пере­став з цим моментом бути юридично дієздатним. Тільки сам монарх міг би з юридичною дійсністю перенести «суверен­ність» на нарід. Сам нарід є для цего юридично неспосібним. Так оправдує Гоббс абсолютну монархію. Руссо доходить до протилежного висновку. Суспільним договором кождий пере­ніс власть над собою на всіх, себ то на нарід. Сувереном став нарід і ця його суверенність, як природне його право, є непо- рушувальна, як поодинока людина не може згідно з правом розуму позбутися правно своєї вольности, як таке позбуттє людиною вольности було би правно недійсне, так правно недійсним був би який-небудь акт, яким би нарід хотів визбу- тися своєї суверенности. Шляхом суспільного договору став нарід сувереном, і він не може вже ніяким способом зректися своєї суверенности з правною дійсністю.

Погляд Руссо переміг. Ного теорія народньої суверенности стала передусім одним з головних кличів великої французь­кої революції. Відтак вона остала основним прінціпом демо­кратичної течії. В боротьбі за нову державу цей прінціп остав основним, осередним прінціпом, на якім побудована догма політичної демократії.