КРАДІЖКА. МАЙНА, СХОВАНОГО ВІД TATAP

Часи Мазепи — це доба, коли новонароджене панство українське, що вийшло з козацької старшини, увібравши n себе низку чужоземних елементів, стаб міцно па иоги. Український заможний козак, козацький старшшіаперетворюєтьсяна українськогошлях- тича, на зразок Польщі, і цей новий паи у рішучий наступ іде проти широких мас козацьких і селянських.

B обставинах розвитку грошового господарства розкладається дрібне землеволодіння, пролетаризу- ються широкі маси козацько-селянські, відроджуються форми визиску цих мас, що існували до революції 1648 року, до скасування влади польського пана на Україні. •

Уже самий вступ Мазепи на гетьманування позначився великим вибухом, великим повстанням, що його всгнем і кров’ю залив Мазепа і козацька старшина, не шкодуючи найлютіших кар.

I ввесь час гетьманування Мазепи повторювались більші або менші вибухи. У 90-роках XVII віку Запоріжжя висунуло конкурента Мазепі, колишнього писаря гетьманської канцелярії Петрика Іваненка. He знати, до чого б дійшов Петрик Іваненко в своїй діяльності, коли б йому пощастило, не знати, на які самезапорозькі соціяльні прошаровання спиравсяб він, ставши за гетьмана, але на початку своєї діяль- ности він широко проголошує боротьбу проти но-

BOfo панства на Україлі, що на чолі Його стоїть гетьман Мазепа. Запоріжжя під приводом Петрика доходить . згоди з Кримською ордою, і ГТетрик розпочинає низку походів, разом із татарами на Україну. Звичайна річ, татарські орди допомагали Петри- кові нс ради інтересів широких селянських мас на Україні. Так само, як за часів Хмельницького, татарську орду вабила здобич, що її можна було б дістати під час походу, а для керівників кримської політики спілка з Запоріжжям була важливим чинником у боротьбі за незалежність Криму від Туреччини.

Походи Петрикові не дали добрих наслідків для нього. Мусів Петрик відмовлятися від дальшої акції, але переполоху великого серед панства українського наробили ці иоходи чимало.

У січні 1696 року Кримська орда несподівано вскочила в південні сотні Полтавського полку, спалила Китайгород, хоч мешканці його встигли сховатися в замку (китайгородські мешканці, треба зауважити, за попередніх походів Петрика співчували йому), Кишінку та Келеберду. Звідситатари рушили до Г\'олтви, попалили хутори поблизу Решетилівки, Остапі, Білоцерківки, Багачки і далі пішли до Гадячого. У той же час поблизу Кременчука з-за Дніпра переправилася білгородська орда, разом із Петриком.

Ta ця „інкурзія" тривала недовго. Зима була дуже тепла, в кінці січня настала відлига, і татари, боячись розтані, відступили: білгородські — за Дніпро, а кримські спішно пролетіли через Полтавський полк, у селі Петрівці (поблизу Полтави) перейшли через Ворсклу, спалили иовозбудовапий Нехворощан- ський манастир на Орелі і пішли геть до Криму.

Цей напад наробив чимало шкоди по всіх місцевостях, де пролетіла татарська орда. Дуже постраждало й село Петрівка, де ото відбувалася переправа татарська через Ворсклу. Серед багатьох, що зазнали тяжких втрат, був і місцевий старий козак Степан Снітка. Ще недавно він видав заміж свою дочку Вівдю, прийнявши до себе в прийми зятя, козака Микиту з сусіднього села Сем’янівки.

Коли пішли чутки, що йде орда, Снітка порадив дітям скласти в скриню найцінніше майно та закопати десь, приховати на час нападу. Зять так і зробив: уночі вивіз своє добро в ліс і закопав у батьківській пасіці. Татари не могли, звичайно, знайти так добре приховану „худобу" (маймо), але вони захопили самого Микиту з його молодою жінкою й погнали до Криму. Поплакав старий Снітка разом із іншими, що, як і він, зазнали нещастя, і не швидко надумався піти дістати сховане в сирій землі майно.

Минув деякий час, приїхав Снітка на пасіку, аж бачить, що яму розкопано, і ні скрині, ні речей там нема. Зараз же здогадався старий, що тут хазяї- нували не татари,і заявив про крадіжку сільському отаманові та сусідам.

„Так єсть, не відаю хто під наш двір приніс міх плаття і в яму пашенную (де зберігався хліб) кинув. Коли я хвалилася про тоє, обізвалася Степа, нова Ємченкова господиня: „То, мовит, плаття мужа мого первого єсть і моє; оддайте меиі". Я, повіривши на слово, Ємченковій господині оддала тоє плаття з міхом, оповістившись отаманові сільському і людім добрим".

Пішли до бмченка і коли його потрусили, TO знайшли тут чимало речей, що належали дітям Снітг чиним. Степанові Ємченкові нічого незоставалоея, як признатися в крадіжці та виказати своїх спільників Івана Диньку та Семена Кияницю. B Кияии- ці під час трусу теж знайшли чимало вкрадених речей.

Речі забрав собі старий Снітка, а через кілька день, 14 лютого, справу розглядав полтавський полковий суд. 3 підсудних Семен Кияниця встиг утекти, а решту під вартою гіривели до Полтави. Як звичайно, справа почалася із скарги потерпілого.

— Мої ласкавії панове, — почав Степан Снітка. — Зять мій, неволник Микита, перед тривогою, що мів худоби своєї вивозив для схования у ліс отцевський; там же і внесення (посаг) од мене даное за дочкою моєю, тоєсть скришо з платтям, у тім же лісі поховав був, в певнім місці закопавши. B тій зась скрині найдопалося: плахот десять, жіночих сорочок сім, наміток десять, серпанків п’ять і килим і миого деяких рупесків (дрібних речей). A коли вже сили поганськіє з-під городів повернувши, а прав’ячись через село наше на тую Ворскла сторону в жилпща свої поганськіє і много людей в неволю поганськую загорнули, взялп й зятя мого з дочкою моєю Вівдею в свої бусурмаиськіе руки. Тогди Іван Динька, Степан Ємченко і Семен Кияниця, провідавши о тій дітей моїх похоронці, а пішовши до ліса иочною порою, трусили пасіку і викопали з землі сховану скриню з платтям зятнім і всю худобу іле (скільки) що було забрали.

Обвинувачуваних допитали „по розиу". Спершу ввели Івана Диньку, який сказав так:

— A що ж, пайове, хоч я з ними, Ємченком і Кияницсю не ходив по тоє плаття, бо й пішов був, леч (але) отець Іван Терпило ^[66] мене завернув з собою в корчму. Тілко ж в нас була зуполная рада на той учинок всіх трьох. Ємченко з Кияницею сами пішли і викяли тоє плаття з скрині і припровадили до господи Ємченкової, де і я, вже як прийшов, аж вони вже пів скрииі вибрали того плаття і не знаю де діли, а тим остатком ділилисьмо ся: дали й мені дві плахти і три сорочки, що я звертівши до купи і в другую сорочку свою пай увинувши, далем до спряту Ємченкові; а Ємченко, не ховаючи в себе, всадивши в міх, кинув у яму пашенную під Байраківниним двором, де тепер і найдено теє плат^ тя і оддано Степанові Снітці. A Ємчеико з Кияни- цею уже всім тим остатком сами ділилися, білш мені не даючи нічого, і як побрали вони кождий свою пай до себе, то скриню тую, де було плаття, побилйсьмо і в грубі спалили. Поти моєї повісти.

Потім увели другого підсудного, козака Степана Ємчеика. Він був такий хворий, що ледве тримався на ногах. Його запитали: „Яким ви способом тоє плаття вийняли в лісі і з ким і хто вам до того учинку був поводом?“

Ємченко відповів:

— A що ж, гіанове, як бачите мя вельми хорого, що й без карности такої, якої заслужилем тепер за свій злий учинок, ближче зостаю смерти аніж к животу, то я самую істину вам повідаю. Навідав я з Кияницею і з Динькою тоє плаття в лісі закопаное в пасіці, а змовившися три нас пішлисьмо були вночі. Учувши теж, отець Терпило Дииьку, ідучого з нами, зазвав його до себе в корчму, а ми два нас, сами одкопали тую скришо і перенесли в мою господу. Була теж при нас Диньчина і рушниця, которую ми одослали Диньці, ис призиваючи його до себе, щоб йому не було паї в тім платті; але він, догадавшись, що для того ручницю прислали, аби його не було нічого з тої крадіжки, сам прийшов до мене, прето (через це) ми і йому уділилисьмо плахот дві і сорочок три, а нам по чотири плахти і гілаття білоє все забралисьмо.

Третій обвинувачений,Семеи Кияниця, як ми вже сказали, утік до суду. Отже, суд, заслухавши „добровільне" признання підсудних, керуючись 7 арт. 14 розд. Статуту, присудив усіх трьох обвинувачуваних до „горлової карности", з тим, щоб їхнім майном були покриті всі збитки Снітчини. Але з’ясувалося, що Ємчепко і Динька ще „сумненія своєго сповідею святою не очистили", тобто не встигли одговітися, отже, їхню кару відклали на третій день. A коли „термін декрету" настав і засуджених хотіли вести на місце страти, „акторська сторона", тобто Степан Снітка, став перед суд і сказав:

— Панове майстрате! Я не інстиґую иа їх далі і овшем (навпаки) дарую їх горлом, а тільки допрошуюся у ваших милостей, аби моя шкода од їх була поповнена.

Суд, „схилившись до того", зараз же скасував старого декрета й ухвалив нового: „Аби ониї злочинці Іван Динька і Степан Ємченко у всьому Сте- панаСніткуперепросили,шкодунагородили і правкиє виклади йому поворочали, а за вину маєстрат наш взяв собі у Івана Диньки лісок, стоячий на Свинь- ківці, проти Петрівки, а в Степана Ємченка теж лісок, там же на Свиньківці“.

Підсудні, звичайно, мусіли погодитися на те, щоб збутися лісків, аби зберегти „горло".

XXVI.