КРАДІЖКА HA ЯРМАРКУ

14 вересня на свято щороку в Полтаві відбувався великий ярмарок, куди з’їздилися купці не тільки з усієї України, а чимало привозили краму і з сусідніх країн: з Великоросії, Литви, Польщі та Криму.

Так було і в 1690 році. Приїхали з крамом із далекого Глуска (містечко на Менщині) „із папства Литовського" два молоді купці — Іван Дещснко Себастян Вовчкович. Спинилися вони на господі и домі міщанина Мартина Бражника. Цілий день „бавилися вони торговим ділом^м, а ввечорі, повернувшись додому, підрахували виторг і сховали гроші до скриньки, що переховувалася на одному з возів, прикута ланцюгом. Далі призначили з своєї челяді вартувати вночі вози з крамом, а сами сіли на призьбу і почали бесіду з господарем. Спершу вони „бесідували словесно", а потім Мартин виніс пляшку з горілкою і почастував гостей. Ti, підкрепивши трохи свої сили, запрохали свого господаря „до двору братського свято-воскресенського на учту“.

Братські доми, в звичайні часи, мали таке призначення: тут відбувалися сходки братчиків для обговорення справ братства, тут переховувалося майно братства, тут же звичайно відбувався братський та духовний суд, нарешті, тут же часто відбувалися й засідання полкового суду, якщо справа стосувалася духовних осіб або в складі суду було міське духів- ^[67]

193

ництво. Але на великі свята, коли братчики справляли канун і варили мед, братські доми та павіть двори тимчасово поверталися ніби в загальноприступні ресторани, куди і найстатечніші люди і сами заходили, і приятелів запрохували „на учту“, а виторг від продажу канунних напоїв давав братчикам головний прибуток. Ось саме чому литовські купці запрохали Мартина Бражника на учту не до корчми або шинку, але на братський воскресенський двір, що був па передмісті недалеко від дому Бражника.

Довго вони там „забавлялися", п’ючи пиво та меди, але обережности купецької ие забували.

Купець, бувши напідпитку, трошки нагримав на челядників за те, що всі вони сидять у хаті і нікого не зоставили надворі, і пішов сам оглянути вози. Там він застав „туляючогося межи позами\'¹ хазяйського сина Івана, молодого парубка й запитав його: „А для чого то ти межи возами під час смеркання туляєшся?".

Той пошепки відповів:

— Ta це я перед отцем своїм Мартииом криюся, щоб мене не бив, бо він ка мене тепер гнівливий, не відаю за що.

Купець заспокоїв Івана Бражничєнка, що його батько тепер з яимм ка учті в дому братськім і нешвидко додому вернеться. Ta й вернеться, мабуть,

такий, що навряд чи зможе битися. Поговоривши ще з Іваном та оглянувши вози, купець знову швиденько рушив на бесіду тую, на братський двір. Дле ледве він вийшов на вулицю, як наче його щось сіпнуло: він згадав, що не оглянув головнішого— скриньки з грішми. Бігцем ускочив купець у двір, підійшов до воза... і ахнув: хтось одкрутив скриньку од ланцюга і невідомо де вона й ділась, а там же було півтораста талярів битих і чехів, „скупних (спільних) з товариством".

Непам’ятаючи купець себе відхвилювання, „вчигшл окрик і галас на всю вулицю". Повискакувала прожогом челядь з хати, почали збігатися сусіди та багато ярмаркових людей, що стояли на постої по сусідніх дворах. Почали розпитувати, шкодувати, радитися, а тим часом прибіг і другий купець із братського двору. Він теж схвилювався не менше за свого товариша, але все таки зараз же догадався, що слід робити при такій нагоді: на його пропозицію всі присутні стали зараз шукати в дворі Марти- новім і коло двору сліду, „куда б тая украденая скринька могла бути винесеною з воза“.

Коли ввійшли з вогнем у стайню Мартикову, то побачили там „на затилку винятую тинину" (частину тину), а за нею знайшли й розбиту порожню скриньку. Це був важливий слід, і його негайно треба було пред\'явити урядові.

Була вже майже північ, коли обидва купці, „ие бавлячися", пішли до ратуші, наказали розбудити війта і бурмістрів, пред\'явили їм розбиту скриньку й подали міському урядові скаргу на Івана Бражни- ченка та на його матір Мартиииху „за тоє, що Map- тиниха челядь в хату закликала горілку пити, а син її межи возами тулявся і на його сліду тая скринька украдена з грішми".

Маґістрлтська старшина епрлБу одклала до ранку „ні?л (поки) розвидниться". Ta купцям нс терпілося, і скоро почало розвиднятися, вони вже були в полковника, „оповідали йому шкоду свою“ і скаржилися па Мар^ина Бражника, його жінку та сина, обвинувачуючи їх у крадіжці.

„Зглянувшися на їхню скаргу і плачливий скорб", полковник наказав „дати до в’язення" ІванаБражни- ченка „до слушного доводу і до далшої резолюції".

Коли довідався про це старий Мартин, він прибіг до полковника і, плачучи, прохав „сохранити дом його чистим од публіки (ганьби) злодійської", Принаймні, він просив віддати йому сина на поруки. Але купці на поруку сина Мартинопого пе пустили і домагалися швидкого суду над ним і „скутечної" (належної) справедливости.

Івана повели в тюрму, а Мартин покликав до себе купців, частував їх усім, що було найкращого в домі, нарешті, разом із жінкою почав їх благати, стоячи иавколюшках, припинити справу та не вкривати ганьбою його сиву голову — „а я вам (божився він) тії краденії гроші півтораста талярів верну, бо то з безумія сииа нашого так сталося, що він їх украв" і тут же дав їм свої три таляри, „аби тое злодійство утаїлося перед старшиною".

Купці згодні були на це, але вимагали, щоб їм попереду повернули всі покрадені гроші, а Мартин Бражникдомагався, щоб купці негайно зробили перед старшиною заяву, що вони припиняють справу, а тоді висе дістануть свої гроші.

Нарешті, після довгих переговорів, стали на тому, що Мартин зняз із стіни ікону і купці перед нею „присягу таку учинили", що „міли їх затаїти злодійство при собі, нікому не оповідаючи".

Після цього Мартин рушив з ними па свій хутір, на урочище Сороковий Яр, поблизу мівта і там вказав >,Yx гроші у чотирох місцях поховакії у терну у леваді своїй“. Там справді були закопані всі гроші. Купці взяли їх і заявили, що вони зараз же з Мартином підуть до полковника і заявлять, іцо гроші вже відшукались і що вони нікого не винуватять у кра- дІжці.

Прийшли до полковника, а в нього в домі повно гостей. Була тут уся полкова й городова старшина, багато було й козацтва, і місцевого і приїжджого. Усім булавідомановина, як ото в Мартиновому дворі обікрадено литовських купців. Отже, коли ці купці, радісно посміхаючись, увійшли до полковничої світлиці, то всі їх оточили, цікавлячись, чи нема чого нового.

A вони, вклонившись низенько полковникові, по- клал*/ на стіл мішечка з грішми й сказали:

— Вельможний добродію і ви,паиове уряду,пре- зентуєм перед вами тое лице злодійськое— власниї наші гроші, якії в нас Мартмнов син покрав, а он, Мартин, поховавши на своем хуторі, тепер указав нам і вернув. Просимо з окого Мартина Бражника, його жони і сина святої справедливости.

Це зрадництво купців, мов громом, ударило бідолашного Мартина. Кілька хвилин стояв він, не мігши промовити слова, та й було з чого розгубитися: адже він, поклавшись на купецьку присягу, остаточне викрив не тільки сина, але й жінку, і себе самого. Досі була тільки одна підозра проти Івана, а тепер своїм признанням, а головне, вказавши, де поховані були гроші, він сам дав своїм ворогам могутню зброю—„злодійське лице", яке одне могло повести просто на шибеницю і злодія, і його спільників.

I коли полковник запитав Мартина, чи це ті самі гроші, що їх вкрав його син та сховав на хуторі, а він „і жона його, відаючи о том схованиі, сами їх указали і до рук купцям оддали“,— то ні сам Мартин

Hl приведений сюди ж з тюрми СИН ИОГО „ОД ТОГО лиця злодійського ие таїлись".

Тоді полковник наказав, щоб вони до тієї краденої сумм доклали ще півтораста талярів „і во всем погодили шкодуючую (потерпілу) сторону без одкладу" (негайно).

Самий же суд про цс злодійство відклали до іншого часу.

Суд цей відбувся через два тижні. Головував полковник і брали участь у ньому обидва полкові осавули Дорош Дмитрович і Степан Фиринченко, полковий суддя, отаман городовий, війт і два бурмістри.

Судили не самого Івана Бражниченка, а й його батьків. Обидва купці ще перебували в Полтаві і особисто обвинувачували підсудних. Останні ие таїлися в своїй провині, отже, провадити повне слідство ие було потреби. Суд визнав, що Іван Бражниченко винен у крадіжці, а батьки його в тому, що знали про цей злочин „і сами тие украдеиіє гроші сховали".

Суд узяв і те до уваги, що цього самого Браж- ниченка тільки два місяці тому присудив полковий суд до кари на смерть за зґвалтування наймички, сироти Васьки і тільки на прохання батьків замість кари на горло узятий був великий грошовий штраф. Отже, доБражниченка тегіер застосували 7-й артикул 14 розд. Статуту, що трактує „о важності ліца, за що злодій горло тратить^а, а до його батьків — статтю з Права Маґдебурзького (129 аркуш книги „Порядок"), і присудили: Івана Бражниченка — до шибениці, а його батька та матір—до „назначенія члон- ков"^[68].

Тут засуджені та їхні родичі зияли на ввесь суд страшний плач, і судді, недовго вагаючись,— а далі ми побачимо чому—„даровали сина їх смертельної карності і їхсамих назначенієм члонков“,зобов’язавши їх „аби вони, упросивши речених купців, нагородили їм всі правииї виклади (судові витрати) на чім би шкодовали од мала до велика".

Це милосердя не дешево коштувало Мартинові Бражиикові.Додеіфетудодаио „реєстрик, що взято вМартинаБражниказа проступство його“. Реестрик таки чималий: „Напрод (насамперед) його милості, пану полковникові Федору Івановичу Жученку за тую вину панськую достался хутір стоячий на Сороковому Яру, з хатою, з винницею і зо всіма вгоддями і з трома казанами, крім збожжа в стогах будучого і молоченого, а до того ж узято xary, стоячую за містом, з двором, і бджол тридцятеро і четверо і дві пари волів, з которої одібраної злодійської вини його милость пан полковник старшині гіолковій оддає двор за містом стоячий з хатою, а на вряд городовий полтавський (тобто війтові з бурмістрами) бджол двадцятеро і четверо і дві пари волів. A зверх того, ясневельможному милостивому добродію пану гетьманові^[69] бджол тих же пиюв (пнів) десятеро до- иасіки папської одставлено".

Так чудово тлумачили судді одну статтю Маґдебур- зького ГІрава (книга,, Порядок¹¹, частина 4-та, арк. 139),деговорилося про кару, що „убогшіє вигнанням з панства (висланням), а багатшіє виною піняжиою (грошовим штрафом) карані мають биті". Так увесь уряд згори від гетьмана й до низу заробляв па всі ляких злочинах.

XXVII.