СУДНАД ЗЛОДІЯМИ
Потерпілі від крадіжки чи розбою часто-густо переслідували своїх „шкодців" ТІЛЬКИ ДОТИ, ДОКИ була надія відшукати втрачене, або стягти з винних віднагороду. Коли ж цієї надії не було, то вони, здебільша, припиняли своє переслідування> відмовлялися брати участь далі з судовому процесі і просто мотивували це так: „Уже худоба моя потратилася (тобто загинула цілком), якої не сподіваюся на злочинцях моїх позискати, то й при докончению їх заслуги не хочу зоставати".
Коли виявлялося, що злодій вже встиг збути крадене, а з нього самого взяти не було чого, тоді зоставалося домагатися тільки суворої кари для нього, а це, здебільшого, не дуже цікавило потерпілого, в усякому разі не так, як покрадені в нього гроші та речі. Литовський Статут дозволяв видавати злодія, що не мав чим заплатити за шкоду, „на вироб“ потерпілому, оцінюючи річний одробіток чоловіка в копу грошей, а жінки в 50 грошей. Але брати до себе злодія на одробіток була річ клопотлива. Отже, через це ми й натрапляємо в актах на випадки, коли потерпіла сторона відмовляється виступати, як обвинувач на суді.Характеристичний випадок щодо цього, між іншим, стався в Боришполі 1686 року. Спіймали на крадіжці трьох місцевих молодиків: Ониська Голинку, Михайла Збіглого і Івана Коротенка й посадили їх під варту приратуші.Це були справжні гольтіпаки,п’яниці, дрібні злодІЇ. Вони He потаювали своїх провин і щиро розказували в кого з місцевих обивателів, що вкрали, і де й коли збували крадене, атим часом ніхто з потерпілих не приходив вимагати на них суду. Ця обставина почала вже дуже турбувати міський уряд.
У Баришполі, як і при багатьох ратушах, не було справжньої тюрми, а було невеличке приміщення для арештантів, розраховане на короткий час їхнього перебування. Опалювати й освітлювати ці в’язниці повинне було місцеве міщанство, так само міщани повинні були й вартувати арештантів.
Час минав, арештанти сиділи собі, а баришпільським міщанам доводилося витрачатися на них. I скільки вони ще сидітимуть невідомо було. I ось на одному засіданні місцевого уряду, де була не тільки старшина, але майже всі „зациії і славетнії персони*, з місцевих міщан та козаків,— почаласямова прр те, „яковим кшталтом (способом) проступким а явним злочинцям вчинити кару". Тут „всі единокупно, так товариство (козаки), як і міщани ізговорили, мовячи до уряду":
•— Поки тих злочинців держати сидячими, бавити міщан їх сторожею і приклади свічками на кождую ніч світячи тратити міські гроші, на которих вже коштовало золотих більш десятка.
Уряд з’ясував зборам, що справа затягається через те, що з потерпілих ніхто не хоче виступати, як обвинувач, і що не одного разу уряд вже закликав „аби одозвались тії, в которих шкоду і крадецтво починили ониї злочинці11, однак, „ані един з них на суд скарги не уносили".
Збори довго „радились еднокупно" і дійшли такої „поради еднополноҐ*: ближчої п’ятниці підчас торгу, коли до Баришполя з’їздиться чимало з околиць його людей, вивести злочинців иа майдан, поставити біля ганебного стовпа й наказати їм вголос каятися в своїх злочинах:може ж, хто, почувшипро свою пропажу, почне прохати суду й кари.
Так і зробили. У призначений день міські слуги прив\'язали підсудних до пренґеля. 3 усіх боків їх оточила цікава юрба і почався допит, кому які шкоди вони почииили.
Арештанти щиро признавалися:
— Вкрали ми у Яцюти кобилу і продали в Фастові за вісім золотих; і знову в Ковбасеика вкрали кожухів два і єрмулок (шапку), в вікно витягнувши, і продали барзо за малие гроші на пристані київській. Волів три вкрали — Явтухових два і П\'ятакового одного—в Києві продали, в Гордія свиту вкралиі пироги з погреба...
I довго ще вони перелічували всілякі „пакості", що чинили людям. A юрба слухала їхні признання, висловлювала своє: обурення, лаяла, як хотіла, а все таки ніхто з потерпілих, що їх чимало було серед юрби, не виступав проти них з формальним обви- нуваченям.
Тоді судді наказали: „Міському слузі волати по місту (голосно кричати), аби кожний, кому кривда стала, впоминались (заявляли свої претенсії) і інсти- ґовали на тих злочинців". Але й це не допомогло: „Ані єдии на тих не інстиґувал і на смерть їх на душі не вотовали (голосували)а. Щоправда, з юрби лунали голоси, що слід би їх „впрод добре вибити і од чести людської одлучити“.
Коли злочинців знову привели до ратуші, де мало відбутися судове засідання, сюди з базару і з усього міста зійшлася сила люду. Уряд знову звернувся до всіх зборів з питанням, що ж робити з цими злодіями, що їх ніхто обвинувачувати не хоче. I ось тут „увесь народ, так стани старив і середнії, якож і меншії, на оних молодих злочинців стали говорити, аби були пущені на покаяніє, мовячи: „коли й послі цього не покаяться, на своїх головах однесуть ізгибель". Однак всі були тієї думки, що відпустити їх бсз жодної кари не годиться. Судухвалив: публічно відшмагати всіх трьох і потім вигнати з міста, усім присутнім було об\'явлено: „аби і един не тільки із приятелів і кревних їх не держали, і не приймували в доми, але й кожному приказали, аби сусід сусіда перестерігав таких зломислних иадзвичаи приступців і зло* діїв нс держати» але ціле (зовсім) і в уїзду нашім і по сслах не міти і не приммувати“. Для пам\'яті на майбутній час суд наказав „тоє злодіяніє до книг міських чорних вписати"[70].