XXX. ВІДНОВЛЕННЯ ЗГАНЬБЛЕНОЇ ЧЕСТИ

Судам у Гетьманщині дужечастодоводилося розглядати справи „о заданю ущипливих слів", „озел- женшо в доткливости чести", тобто про наклепи, всілякі зганьблення чести. Часто-густо це були справи надзвичайно дріб\'язкові, надзвичайно чудні, часто густо образа була взаємна, часто-густо по суті сбрази жодної ке було, але так чи інакше судові доводилося розглядати силу справ про зганьблену честь.

У Гетьманщині всякий, хто вважав себе за невинно зганьбленого, неодмінно звертався до суду, що його присуд мав силу відновити його добре ім\'я. Хто цього не робив, той створював для себе надзвичайно небезпечний інцидент, що з нього міг скористатися перший ліпший з його ворогів. Така була думка, що тільки той терпів образи, чия репутація була не зовсім певна. Через це ледве де в шинку, в гостях, на бесіді або в іншому прилюдному місці починалася сварка, і хтось „публікував" другого злодієм, перелюбом, або „наволікав" на нього інший лихий учинок, як зараз же ображена людина вдавалася до суду з скаргою за наклеп і з вимогою, щоб наклепник довів свої слова.

Часто справа доходила до миру, інколи той, хто образив другого, просив у нього пробачення при свідках. Але потерпілий не міг задовольнитися цим: погоджуючись примиритися, він все таки вимагав, щоб цю угоду уряд записав до судових, книжок.

I суд з таких випадках, з прохання невинно ображеного ухвалював декрета, де „приписував йому зациость (честь)/як і перед тим цнотливимзоставав", і видавав йому формальну копію цього декрету.

Для того, щоб хто інший не насмілився знову удатися до цього ж наклепу, посилаючись на те, що перший наклепник не був покараний, ,суд утомуж декреті встановлював грошову „заруку“ (штраф) на всякого, ,,хто міл би тоє поновити^и.

Коли ж справа не доходила до миру, то суд вимагав доказів певних, вислухував свідків, і коли обвинувачування не стверджувались, то суд об’являв його „потварцею^и (наклепником), присуджував до ганебного обряду „ревокації“, брав „вину^и і „нав’язку“ на користь потерпілого, а іноді навіть карав і в’язанням.

У справах про зганьблення жіночої чести, крім цього всього практикувався ще (як ми вже згадували) звичай, за яким иевиино зганьблена жінка мала право тут таки на суді бити по щоках свого ворога.

Але була категорія осіб, що їх можна було безкарно ганьбити кожному, а вони не мали права навіть вдаватися до судової оборони. Це були, насамперед, непоправні злодії, що їх суд з ганьбою виганяв з місця їхнього жительства і „од честі людської од- лучав“. A також і ті, кого суд за брехливу клятву та за шахрайство, звільняючи „од горлової карности", об’являв „безецними“, тобто позбавленими чести; далі присуджені до смертної кари, але помилувані судом з тих чи інших причин; всі, що їх карали ганебним стовпом, „цеховйні на тілі“, тобто, всі покарані відрубанням руки, ноги, вуха та загалом особи, що побували „в катівських руках"; захоплені на перелюбстві, спіймані на крадіжці, хоч би вони встигли помиритися s потерпілими і через це уникнути встановленої законом кари ^!.

Bci такі особи, за виразом Магдебурзького ІІрава, „терплять змазу на славі й почтивості і право своє втратили", отже, вони не могли бути за свідків на суді, не мали права посідати громадських посад. Ix позбаїзлено права „довести присягою своєї невинности" в тому разі, коли це дозволяв закон; „та- ковим жоден отповідати не повинен“ (в суді), але вони „всякому об’язані справляться, хто б їх в чомусь обвинувачував %

Як бачимо, становище таких осіб було тяжке, отже, це треба брати до уваги, коли ми згадаємо, як часто українські суди зв льняли від кари навітъ присуджених до смерти. Очевидно звільняли тому, що помилуваний злочинець, все одно не лишався без кари: аж до самої своєї смерти він відчував тягар позбавлення чести, тим жахливіший, що, за Маґдебурзьким Правом, „срамота предкіз простирається до третього покоління" ⁸.

Про надзвичайний тягар цієї ганьби красномовно свідчать такі факти, як домагання невинної сторони з подружжя скасувати їхній шлюб з чоловіком чи жінкою, що, вчинивши якийсь злочин зганьбили себе і свою сім’ю.

¹ Маґдебурзьке ГІраво до цієї ж категорії „безецних“ залічувало, крім того, незаконнорождених (бехшартов), лнхвярів, шулерів (костирІв), опікунів - марнотратників і т. д. Але в практиці козацьких судів не всі з цих категорій вважалося aa „безецних".

³ Jus Municipale_l вид. Щербича \'1581p. арк. 4.

³ Там же, арт. 4, п. 5.

рис № XV, як баришлілъський кояак Лук’як Лихолап відмовився далі жити з жінкою СВОЄЮ, як«:і вчинила невеличку крадіжку та яку простила потерпіла сторона, а уряд звільнив від кари. I суд, всупереч усякому писаному законові, розв\'язував шлюб в такому разі, а щоб злочин винної сторони і трохи не заплямовував невинну, видавав невинній стороні посвідчення на письмі, як ото було й з Лихолапом. Очевидно, навіть розлука не цілком Гарантувала не- вииногозподружжя відусілякихдорікакь, і потрібен був окремий документ, щоб охороняти його честь. Широкі маси не могли точно розбирати, за які саме злочини закон позбавляв чести> і вважалося за ганьбу, коли навіть гіросто до суду притягали, хоч би суд і виправдав. „Ти нецнота: тебе в чорних книгах написано “—це була иайзвичайніша форма дифамації.

Подамо кілька прикладів оборони своєї чести судовим порядком.

Якийсь Павло Жук, полтавський швець, дуже серлитий був на хорунжого КузьмуВоскобийниченка, який, певне, йому, Жукові чимсь у знаки дався. Отож Жук влітку 1689 року на майдані базарному, під час торгу в присутності сили люду, „не шануючи¹¹ старшинського звання, називав Воскобийниченка злодієм, а коли вели на страту засудженого злодія, то Павло Жук, побачивши серед старшини пана хорунжого, кричав йому: „I ти такий же розбійник". Хоч всі бачили, що швець був у цей час п\'яний, але Воско- бийниченко, як значна персона, потяг Жука до суду.

— Милостивії панове, скаржився він на розгляді справи. Велике зелження одержав я на славі своїй. Прошу вас, нехай оний Жук того злодійства мені доводить, а я о своїм цнотливім мешканні дам слушний вивод.

СудДі наказали шевцеві „на тую зелживость од- повідати". Але що віи міг відповісти, коли в нього на похмілля боліла голова і він зле пам’ятав про вчорашні пригоди.

— A що ж панове,—признався він,— п’яний то я бувши пащикував на цнотливого чоловіка, моя о тім вина.

Суд, „прихиляючися до ради товариської", вирішив як слід покарати зухвалого шевця, що насмілився на старшину такі слова говорити. Отже, суд підібрав до даного випадку 28 арт. 3 розд. Статуту, що стосувався, власне, до зганьблення жіночої чести та чийогось законного народження.Судприсудив Жука заплатити панові хорунжому „кав’язки" 40 кіп грошей та до ревокації. Обряд ревокації був такий: Жук тут же в суді повинен був „тую примовку очистити і тими словами одмовити: що я на тебе менив, якоби ти був злодій, то на тебе я брехав, як пес". Коли Павло Жук виконав цей обряд, суд зобов’язав його ще раз „перепросити пана хорунжого і нагородити йому всі правні виклади, заплативши, крім того, вину панськую".

Так недешево обійшлася Жукові „примовка на зацную персону".

Характеристична справа про безчестя сталася в Кобеляці в жовтні 1682 року.

Піп Никольської церкви Михайло защосьпогризся з своїм титарем. Під час сварки, піп, розпалившись назвав свого титаря Івана Хведчуна злодіем. Коли взяти до уваги, що титар — це був здебільша дуже багатий, заможний козак чи міщанин, то зрозуміло стає, що Хведчуи нічого ке пошкодував, щоб тільки скинути з себе цю образу й допекти попові. Через те, що духовну особу не можна було покликати до.

суду світського, Хвсдчукові, що мав, очевидна річ, чимало грошей, довелося їхати аж до Києва, до митрополита і в нього прохати суду.

У той час, через відсутність митрополита, керував митрополією чернігівський архиепископ Лазар Баранович. Певне не одну копу грошей витрусив Хзедчуи, доки Баранович дав розпорядження надіслати до Кобеляк, „на інквізицію“ ієромонаха Амзросія. Той, прибувши до Кобеляк, відкрив формальне засідання „духовного суду⁽