XXXII. ЗАПОРОЖЕЦЬ 3 ОДКУШЕНИМ ВУХОМ

Лиха пригода спіткала в лютому 1683 року запорожця Якова Гусака, товариша сотні Іванининої. Саме в цей час ця сотня зимувала в Полтавському полку. Якову Гусакові довелося стоятина квартирі в Диканьці.

Ha суді Вовк щиросердно каявся в тому, що „за наущенням бісовським", бувши п’яний „з запальчивости гніву", завдав Гусакові такої шкоди. Суд присудив йому „єднати" (дійти згоди,давши нагороду) потерпілого. Вовк не відмовлявся запропонувати Гусакові яку завгодно нагороду, але як можна відиагородити людину за відкушене вухо.

Справа була не в тому, що втрата такої потрібної речі як вухо, робила з Гусака посміховисько а в тому, як він з’явиться безвухий на Запоріжжі. Там усе товариство, напевне, подумає, що він збувся вуха за якийсь злочин (як одна із кар тогочасних, поширене було зиачкувания — відрізування носа, вуха тощо). Була небезпека, що його навіть з війська виженуть, та й скрізь, куди б він не з’явився, довелося б доводити, що це не кат у нього відірвав вухо, а що ця втрата сталася під час бійки. I ось Гусак вимагав, щоб Вовк, винний в його нещасті, дістав для нього від уряду таке „письмо", що його

O мояша скрізь дс тільки троба, иодатн на доказ своєї невинности.

Виконуючи цю вимогу, Василь Вовк з\'явився на засідання полкового суду з таким проханням:

— Папове маїстрате полтавський! Понєваж то я, за наущенем бісовським викрочиз був (провинився) Якові Гусакові, товаришеві сотні Іваниииної козаків запорожських, а то в подпілості з навождеиія бісов- ського, а до того ж западчивостм гиіву, йому ухо зубами одкусив, що з суду вашого декретом прикрито і велено мені Гусака єднати. Я того, варуй бOAiQ₁ і ric одмовляюся: повинен буду як змогу єднати.

Суд визнав, що треба задовольнити таке прохання, і ухвалив: „Видячи ми склониость (каяття) Василеву Вовкову і помірковання межи обома сторонами, видаєм сіє письмо врядовне Яковові Гусакові для імопірности, іж (що) OII той члоіюк втеряв ирез виступок Василів, за нестаток і злость иі од кого іншого, тілко од власного Василя Вовка, і тоє шкодити Якову не мієт на славі його так на самом славному Запорожжу, яко теж на полях і где колвек (дс б то не було) в станах козацьких і при войськах, вездє, аби оному нагани на честь не роблено і добрій славі його не нарікано, але і овшем при стародавній братерській любви, яко зацного товариша ховано, на що для ліпшої віри і певности і за для увірения кождому, хотячому о том відати, сіє наше письмо видаєгл і тут в книги міськіє полтав- ськіє велілисьмо вписати. Діялось в Полтаві, в дому судовому 1683 року, сревраля 28 дня“.

Крім полкової старшини та війта, це посвідчення ствердили своїми підписами й представники Запо-