Історико-правознавчий довідник

Ю АКТЫ ЮЖНОЙ И ЗАПАДНОЙ РОССИИ ед, "Акты, относя­щиеся к истории Южной и Западной России, собранные и издан­ные Архиографическою комиссиею" - багатотомне видання до­кументів переважно з історії України та Білорусії XIV-XVII ст.

Ю АКТОВІ КНИГИ ед - збірники документів, що складалися в результаті діяльності різних судів у Великому князівстві Литовському, згодом - у Речі Посполитій, у тому числі на укра­їнських землях (Галичина, Київщина, Поділля та Волинь) про­тягом ХV-ХVШ ст. Актові книги були формою діловодства в гродських судах, земських і підкоморських судах, а також апеляційних інстанціях, зокрема в головному Люблінському трибуналі. Їх вели і в усіх інших установах із судовими функ­ціями: магістратах, ратушах, каптурових судах, судах конфе­дерацій, прикордонних комісіях тощо.

Спочатку всі документи записувалися в одну актову книгу в хронологічній послідовності впродовж року і називалися акти- кацією. Із середини ХУІ ст. почали вести три види актових книг: декретові, записові та поточні. Декретові призначалися для за­пису судових рішень (декретів); записові мали нотаріальний ха­рактер, до них вносили документи громадського і приватного змісту, які в такий спосіб набували юридичної сили; до поточ­них книг записували скарги, показання свідків, свідчення воз­них, заяви, протести, повідомлення тощо. До актових книг вно­сили княжі та королівські привілеї, гетьманські універсали, постанови сеймів і сеймиків, тестаменти, контракти, зобов'язан­ня, квити, заяви, скарги, позови, судові рішення, записи про ку- півлю-продаж, боргові розписки, інвентарі, реєстри тощо. Впи­сані до актових книг, ці документи набували юридичної сили.

Актова книга як форма судового діловодства велася і в Лівобережній Україні, що входила до складу Російської держа­ви (в магістратах і ратушах сотенних, полкових судах, Генера­льному суді, а також у запроваджених тут у 1763 р. гродських, земських і підкормських судах). Основні мови документів актових книг: староукраїнська, польська і латинська (Левиц­кий О. Об актовых книгах, относящихся к истории Юго-Западного края и Малороссии. - М., 1900; Центральний архів стародавніх актів у Києві. - К., 1929).

Ю АРХЕОГРАФІЧНА КОМІСІЯ - академічна установа в складі УАН, утворена в кінці 1918р. У 1921 р. після злиття АК УАН та Київської археологічної комісії Міністерства На­родної освіти УРСР (колишньої тимчасової Комісії для розгляду давніх актів у Києві) утворено АК ВУАН. За період свого існу­вання (майже 15 р.) ця інституція залишила помітний доробок в українській науці. Організаторами роботи були відомі вчені: Д. Баглій, В. Іконников, М. Василенко, О. Левицький, О. Гру- шевський, В. Модзалевський та ін.

Комісія вивчала, готувала до друку і видавала історико- правові та історико-статистичні матеріали, документи з історії гайдамацького руху, соціально-економічних відносин в Україні ХУ-ХІХ ст., історико-літературні пам'ятки.

Ю АРХИВ ЮГО-ЗАПАДНОЙ РОССИИ ед, "Архив Юго-Запад­ной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волинском губерна­торе" - видання історичних документів і літературних пам'яток Правобережної та Західної України ХІУ-ХУІІІ ст. Виходив у продовж 1859-1914 рр. у Києві (всього 35 томів у 37 книгах). Головним джерелом для АЮЗР були документи Центрального архіву давніх актів (заснованого в 1852 р.) при Київському уні­верситеті, архівів приватних осіб, монастирів, установ та органі­зацій. Видання складається з 8-ми тематичних частин, вміщує документи ХІУ-ХУІІІ ст. з історії православної церкви, її про­тистояння з римсько-католицькою та уніатською церквами; ко­ролівські накази і жалувальні грамоти, папські булли, патріарші грамоти, акти православних та уніатських соборів, православних братств, церков і монастирів про організацію при них училищ та госпіталів; акти про становище православних у Правобережній Україні та боротьбу проти церковної унії, документи про підпо­рядкування Київського митрополита Московському патріархові тощо. Далі вміщені документи з історії українського козацтва, Хмельниччини, про селянські та гайдамацькі рухи, дипломатич­ні зносини уряду з Росією та Польщею, Швецією, іншими краї­нами. Тут вміщені документи з історії міст Київщини, Волині та Поділля 1432-1798 рр.; про економічне і правове становище се­лян України 1498-1795 рр. та ін. (Антонович В. Курс лекцій з дже­релознавства 1880-1881 рр. - К., 1995).

Ю ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ ед (офіційна назва - Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське) - ба­гатонаціональна феодальна держава, що існувала з 30-х років ХІІІ ст. до 1596 р. До її складу входили литовські, білоруські, українські на окремі російські землі. Перша столиця - Тракай, з 1323 р. - м. Вільно (тепер Вільнюс). Велике князівство Литов­ське як ранньофеодальна монархія утворилося за князя Міндов- га (1219-1263), коли було об'єднано власне литовські землі й приєднано так звану Чорну Русь, частину Турово-Пінської та полоцької земель.

Консолідація литовських і руських (передусім українських і білоруських) українських сил була відносно добровільною, вона об'єктивно зумовлювалася натиском німецьких рицарів- мечоносців з півночі та необхідністю протистояти монгольській експансії на сході й півдні. Переходу влади над українсько- руськими землями від Золотої Орди до Великого князівства Ли­товського сприяли перемога литовсько-руського війська у битві з ординцями біля річки Сині Води 1363 р. і вигнання їх з україн­ських земель. Волинська та Подільська землі певною мірою були успадковані від Галицько-Волинського князівства в ре­зультаті шлюбних зв'язків галицької княжої династії з литовсь­кою - Гедиміновичів. Золота Орда спершу була змушена факти­чно визнати претензії Великого князівства Литовського на руські землі, формально вважаючи їх своїм підвладним краєм, а в 90-х роках ХІУ ст. хан остаточно відступився від них.

Найвища державна влада у Великому князівстві Литовському була в руках великого князя або господаря, впливовим загаль­нодержавним органом став сейм. Судоустрій характеризувався співіснуванням державного та недержавного (сімейного, вот­чинного, громадського, церковного) судів. Для державно-пра­вового розвитку в соціальному плані характерним є синтез ран­ньофеодальних інститутів незавершеного феодалізму корінної Литви з розвиненими інститутами пізньофеодального (роздріб­неного) ладу Західної Русі. У національному плані прийняття Литвою розвиненої руської культури, в тому числі юридичної, консервація давньоруських традицій дали підставу трактувати Велике князівство Литовське як своєрідного наступника Київсь­кої Русі.

Ю ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ - цивільно-правова ком­пенсація майнових збитків, заподіяних правопорушенням. Під шкодою розуміють витрати, втрати або пошкодження майна, неодержані доходи, які кредитор міг би отримати, якби право­порушення не сталося. Відшкодуванню підлягає як майнова, так і немайнова шкода. Як правило, шкода має бути відшкодо­вана у повному обсязі. Зокрема, відшкодування шкоди, завда­ної здоров'ю особи складається з виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати поте­рпілим професійної працездатності; виплати у встановлених за­коном випадках разової допомоги потерпілому (членам сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого); відшкодуван­ня витрат на медичну та соціальну допомогу (протезування, по­бутове обслуговування тощо). (Юридичний словник. - К., 1983).

Ю ВОЛОДІННЯ - фактичне утримування речей, що має юридичне значення, тобто захист від порушення. Цивільне за­конодавство передбачає володіння законне і незаконне. Воло­діння визнається законним, або титульним, у разі, коли особа здійснює володіння на законних підставах, тобто на основі за­кону чи договору. Титульне володіння належить перш за все власникові. Як елемент майнових прав воно може належати також іншим особам, наприклад, наймачеві, орендареві, комі­сіонеру, охоронцю. Володіння може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, збері­гання тощо), а й адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органу опіки та піклування), прямої вказівки закону (якщо, наприклад, йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Володіння без будь-яких правових підстав вважається неза­конним. Воно може бути добросовісним і недобросовісним: пе­рше має місце, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не зобов'язана знати про його незаконність; друге - коли особа знає або зобов'язана знати про незаконність свого володіння. Від добросовісного володільця, який придбав майно за плату, власник не може зажадати це майно, якщо воно вибуло з володіння власника з його волі чи з волі осіб, яким вла­сник передав майно. Від добросовісного володільця не можуть бути витребувані гроші й цінні папери на пред'явника. Недобро­совісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше законне право, передбачене законом або договором. Закон захищає володіння від третіх осіб, які не є власниками майна, а також від осіб, що не мають права на володіння за іншою підставою. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

Ю ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО - давньоруське князівство, що займало північно-східні і східні схили Карпат, верхів'я Дніс­тра, Пруту й Сірету, а на півдні його територія сягала Дунаю і Чорного моря. Утворилося на землях східнослов'янського пле­мені - хорватів. У кінці Х ст. (за Київського князя Володими­ра Святославовича) Галицька земля увійшла до складу Київсь­кої Русі. Економічному зростанню Галицької землі сприяли природні умови, приплив населення з Придніпров'я, віддале­ність від степів, де кочували половецькі орди, жваві торгові зв'я­зки з іншими руським землями, західними і південними слов'я­нами, західною Європою, Візантією. У Галицькому князівстві рано почали розвиватися феодальні відносини, склалася сильна боярська верхівка. Наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. Галиць­ка земля відокремилася від Києва. Спочатку вона була подроб­лена на кілька князівств, але князь Володимирко в 1144 р. об'єд­нав їх в одне князівство зі столицею в Галичі. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за князювання Яросла­ва Осмомисла (1153-1157), який вів запеклу боротьбу з бояра­ми. Після його смерті настали занепад княжої влади і послаб­лення князівства. Цим скористалися угорські феодали, які 1188 р. захопили Галич. Проти загарбників 1189 р. спалахнуло повстання, 1199 р. Володимир-Волинський князь Роман Мсти­славович оволодів Галицьким князівством та об'єднав його зі своїм у єдине ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО. Це кня­зівство було найбільшим і наймогутнішим з-поміж удільних князівств, що виділилися на українських землях унаслідок роз­паду Київської держави. Наприкінці ХІІІ ст. князівство об'єд­нувало понад 80 міст. Свого розквіту досягло за князя Дани­ла Романовича - Данила Галицького (1238-1264), коли охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продов­жило її державні й культурні традиції. Данило Романович вів успішні війни проти польських, литовських, німецьких, угорсь­ких завойовників, зміцнив західні кордони своєї держави, нама­гався створити європейську коаліцію проти Золотої Орди. Гали­цько-Волинське князівство мало значний політичний вплив у Європі. Папа Римський надіслав Данилу Галицькому королівсь­ку корону. За наступників Данила внаслідок посилення феода­льних міжусобиць і чвар та спустошливих нападів монголо- татар починається занепад Галицько-Волинського князівства, хоча воно продовжує відігравати помітну роль у Східній Європі. В 1303 р. було утворено окрему Галицьку митрополію. Після смерті (1340 р.) останнього Галицько-Волинського князя Боле­слава Юрія ІІ (Тройденовича), у середині ХІУ ст. землі князівст­ва були загарбані Литовсько-польськими феодалами. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

Ю ГАЛУЗЬ ПРАВА - порівняно автономна в системі права сукупність правових норм та інститутів, якими регулюються однорідні суспільні відносини. Поділ права на галузі випливає зі специфіки цих відносин та об'єктивної необхідності встанов­лення для них особливого правового режиму.

Галузь права є основним елементом структури права. Як час­тина цілого кожна галузь права взаємодіє з іншими галузями та системою права в цілому. Головні критерії поділу права на галузі - предмет і метод правового регулювання. За ними в сис­темі вітчизняного права виділяють такі галузі права: а) профіль­ні (фундаментальні); б) інші основні; в) комплексні.

Профільними є державне (конституційне), адміністративне, цивільне та кримінальне право, а також відповідні галузі про­цесуального права. До інших основних галузей права належать трудове, сімейне, земельне, гірниче, водне, лісове, атмосферо- охоронне право, право соціального захисту тощо. Комплексні галузі права регулюють суспільні відносини, що стосуються ці­лих сфер державного і громадського життя. Такими галузями визнаються господарське, аграрне, екологічне, морське право та деякі інші. Окремі автори називають їх ще комплексними правовими утвореннями. Особливе місце посідає міжнародне право. Воно не входить до системи права будь-якої держави, але справляє на неї відповідний вплив; у свою чергу держави, як суб'єкти міжнародного права, теж впливають на його розвиток.

Крім зазначеної галузевої кваліфікації, право поділяється на публічне й приватне. Основою для такого поділу є сфера прива­тних інтересів - загальних (державних) чи індивідуальних (гру­пових). Елементи публічного та приватного права характерні для всіх галузей права. Класифікація права на публічне й прива­тне є висхідною засадою для формування демократичної право­вої системи в будь-якій країні. (Рабінович П. Основи загальної тео­рії права та держави. - К., 1994; Алексеев С. Теория права. - Харків. 1994; Юридична енциклопедія. - К., 1998).

Ю ГЕТЬМАНЩИНА - напівофіційна назва Української козацької держави, яка виникла у період Української націона­льної революції під проводом Богдана Хмельницького. Спочат­ку Гетьманщина вважалася частиною Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Брацлавським та Чернігів­ськими воєводствами. Однак фактично Гетьманщина була неза­лежною, а влада її глави - гетьмана (від чого і походить назва) поширювалася на значно більшу територію (Подільське і Во­линське воєводства, білоруські землі). Державний устрій Геть­манщини характеризувався наявністю власного військово- адміністративного управління, виборністю гетьмана, генераль­ної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судо­вою, фінансовою, військовою системою, дипломатичними зно­синами з іноземними державами тощо. Після Переяславської ради та Березневих статей 1654 р. Українська держава ввійшла в спілку з Московією. При обранні нового гетьмана укладалися нові угоди з Російською державою, які дещо змінювали правові взаємовідносини сторін.

1663 р. Гетьманщина поділилася на Лівобережну (під протек­торатом Московської держави) та Правобережну (під контролем Речі Посполитої, деякий час - Туреччини), що було закріплено Андрусівським перемир'ям 1667 р. У 1667 р. Українська держа­ва на Правобережжі перестала існувати, на Лівобережжі вона підпала під вплив Російської імперії, яка безцеремонно втруча­лася у внутрішні справи Гетьманщини. В офіційних актах цара­ту Гетьманщина іменувалася Малоросією.

Територія Гетьманщини поділялася на адміністративні (вони ж військові та судові) округи - полки. Кількість полків зміню­валася. На Лівобережжі найдовше зберігся поділ на 10 полків: Київський, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Пере­яславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргород­ський, Полтавський. Полки ділилися на сотні (від 7 до 20 у кожному). Міста Гетьманщини мали право самоуправління. Основними соціальними групами були козацтво, шляхта, мі­щанство, селянство, духівництво. Провідне місце у державному житті належало козацькій старшині та українській шляхті, з яких формувалися ради старшин. Вони ж відігравали виріша­льну роль на генеральних військових радах.

Військово-адміністративний апарат влади складався протя­гом 1648-1657 рр. Найвищі військові органи - гетьман, Генера­льна військова рада, рада генеральної старшини і гетьманський уряд - були водночас і найвищими органами адміністративного управління. Гетьмана обирала Генеральна військова рада, інколи - рада генеральної старшини. За умов самоврядування України в складі Російської держави гетьман, обраний Генеральною війсь­ковою радою і затверджений царем, ставав правителем України.

Після 1709 р. гетьмани втратили юридичну самостійність. 1722 р. створено першу Малоросійську колегію, що контролювала дії гетьмана та його уряду. Впродовж 1734-1750 рр. гетьманство бу­ло скасоване тимчасово, а указом Катерини ІІ 10(21) ХІ 1764 р. - остаточно. Функції гетьмана почала виконувати друга Малоро­сійська колегія. Протягом 1782-1783 рр. в Україні запровадже­но губернський поділ. Після запровадження російської системи управління потреба в Малоросійській колегії відпала, і в 1786 р. її ліквідовано. Гетьманщина перестала існувати. (Юридична ен­циклопедія. - К., 1998).

Ю ДОГОВІРНЕ ПРАВО - система правових норм, що ре­гулюють договірні відносини; інститут ряду галузей законо­давства (цивільного, трудового, екологічного тощо). У системі договірного права виділяють також загальні положення про договори (поняття договору та його види, принципи договірно­го права, порядок укладання, зміни або розірвання договорів тощо). Договірні зобов'язання класифікуються за ознаками, які характеризують правовий наслідок (юридичну мету) укладання того чи іншого договору. За цим критерієм можна виділити такі групи договорів: про передачу майна у власність, повне госпо­дарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування та ін.), про передачу майна у тимчасове користування, про виконання робіт, про на­дання послуг, про сумісну діяльність і т. д. Ці договори станов­лять систему договірного права.

Ю ЗАКОН - нормативний акт найвищого органу влади в державі, загальнообов'язкове правило (норма), встановлене вищим органом державної влади. Закон виражає волю панівно­го в суспільстві класу чи політичної партії і визначається еко­номічним ладом суспільства. Він є основним джерелом права; інші акти органів державної влади та управління видаються лише на основі і задля виконання закону. (Советский энциклопе­дический словарь. - М., 1980).

Ю ЗВИЧАЙ - правило поведінки людей, що склалося в про­цесі їхнього співжиття, увійшло у звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства. Звичаї з'явилися разом із виникненням людського суспільства внаслідок повторювання однакових вчинків, які згодом набули загального значення, ста­ли нормами поведінки, що пізніше санкціонуються державою як загальні норми звичаєво-правових відносин в людській спільноті. (Юридичний словник. - К., 1983.)

Ю ЗВИЧАЄВЄ ПРАВО - сукупність обов'язкових до вико­нання звичаїв внаслідок санкціонування їх державою. З утво­ренням держави пануючі класи пристосували деякі звичаї до своїх власних інтересів, санкціонували й забезпечили примусове застосування їх. Звичаєве право було широко розповсюджене як у додержавних утвореннях, так і в державних структурних утво­реннях рабовласницького, феодального ладу, не зникло воно і в капіталістичних державних утвореннях, хоча вже не стільки в державно-правовому регулюванні суспільних відносин, скільки в народному уявленні про норми співжиття. У відомих записах звичаєвого права, зокрема, "Руській Правді", "Салічній правді" звичаї не лише санкціонувалися й систематизувалися, а й до­повнювалися нормативними актами держави. З утворенням і розвитком централізованих держав сфера застосування звичає­вого права звужується. В дореволюційній Росії на засадах зви­чаєвого права розв'язувалися окремі справи, наприклад, про поділ двору та землі сільського населення, далі основним дже­релом права стає закон. (Энциклопедический словарь / Под ред. Б. Введенского. - М., 1953.)

Ю ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО - система санкціонованих держа­вою правових звичаїв, які є джерелом права у певній державі, місцевості або для певної етнічної чи соціальної групи. Утворю­ється шляхом постійного дотримання упродовж тривалого пері­оду звичаїв нормативного характеру, відображає правову куль­туру та правову свідомість народу, а водночас і правові інтереси пануючого класу чи політичної групи суспільства.

Сформоване на основі звичаїв, які існували ще в додержав- ний період, звичаєве право було досить поширеним у рабовла­сницькому та ранньофеодальному суспільствах. З появою пи­семних нормативних актів звичаєве право перетворюється на допоміжне джерело, яке застосовується у випадку відсутнос­ті належного законодавчого акта; з утворенням і розвитком централізованих держав сфера застосування його дедалі зву­жується. Згодом ідея законності, розвинута в ході буржуазних революцій, обумовила офіційне заперечення звичаєвого права. В цей час остаточно оформилася теоретична конструкція сан­кціонування звичаю державою, зачатки якої містилися ще в працях давньоримських юристів. Основою для застосування звичаєвого права були визнані: пряме посилання у текстах нормативних актів або так звана мовчазна згода, неявне поси­лання до звичної, усталеної практики. Тобто звичаєве право роз­глядалося як підзаконне, похідне і додаткове джерело права. Від середини ХХ ст. настійним стало прагнення звільнити звичаєве право з-під "опіки закону", теоретично обґрунтувати рівність і незалежність його як джерела права. Аргументами на користь такого підходу стали окремі рішення судів, що ґрунтувалися на звичаях, які суперечили положенням законів.

Неоднозначне ставлення до звичаєвого права в різні істо­ричні періоди обумовлено насамперед його архаїчним, консер­вативним характером, що не сприяє радикальним змінам і вод­ночас може слугувати утвердженню стабільності суспільства, захисту традиційного правового ладу від невиправданих змін або накидання чужоземних правових норм. Невизначеність і розпливчастість звичаєвого права робить можливим свавільне його застосування суддями та посадовими особами. З іншого боку, гнучкість та еластичність звичаєвого права за певних умов має позитивне значення. Нині звичаєве право досить ши­роко використовується лише в деяких країнах Африки та Азії (переважно з числа колишніх колоній), а також є джерелом міжнародного права.

Звичаєве право в Україні сягає своїм корінням правових зви­чаїв Київської Русі, основну частину яких згодом було записано у "Руській Правді" та інших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж творили нові. "Руська Правда" і неписане право, що доповнювало її, зберігали свою силу і після монголо-татарської навали у Галицько-Волинсь­кому князівстві та у Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії. З появою Литовських статутів зви­чаєве право не втратило свого значення. Перший Литовський статут (1529 р.) прямо вказував, що за відсутності законодавчого регулювання слід керуватися звичаями. Дещо негативне став­лення до звичаєвого права було зафіксоване в Другому Литов­ському статуті (1566 р.), який орієнтувався виключно на писа­ні джерела. Так позиція виявилася нежиттєвою, і в Третьому Литовському статуті (1588 р.) було підтверджено роль звичає­вого права як допоміжного джерела. Крім того, Литовські ста­тути всіх трьох редакцій кодифікували чимало норм, які похо­дили від прадавніх правових звичаїв. Можливість використан­ня звичаєвого права передбачали й поширені в Україні збірки магдебурзького права. Виключно на підставі звичаєвого права діяли й копні суди.

Пізніше Запорозька Січ стала місцем виникнення великої кі­лькості правових звичаїв, які в сукупності склали нове поняття - козацьке право. Воно не знало писаних джерел і пропонувало за будь-яких обставин керуватися нормами звичаєвого права та здоровим глуздом. Суттєву вагу мали норми звичаєвого права на етапі входження України до складу Московської держави, коли царський уряд офіційно визнав збереження "давніх прав", в тому числі й звичаєвого права як своєрідну гарантію автономії України. Польсько-литовська судова система була скасована, а нові судові органи орієнтувалися виключно на "давні права", які лише згодом стали уточнюватися в нормах гетьманського законодавства. У настійних спробах кодифікувати чинне в Геть­манщині право всі підготовлені проекти, починаючи зі слав­нозвісної пам'ятки "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.), віддавали належне звичаєвому праву України, використовуючи його як одне з джерел кодифікації, а також закріплюючи можливість його застосування для регулювання певних відносин у галузі шлюбно-сімейного і спадкового права та в деяких інших випадках.

З поширенням на Україну російського загальноімперського законодавства давні українські права збереглися у вигляді окремих норм "Місцевих законів Полтавської та Чернігівсь­кої губерній", що містилися у зводі законів Російської імперії. Статут цивільного судочинства (1864 р.) допускав використан­ня звичаєвого права у спадкових, родинних та земельних пра­вовідносинах, щодо яких не було відповідного законодавчого регулювання.

Характерними рисами українського дореволюційного звича­євого права, на думку дослідників, слід вважати його яскраву обрядовість та фіксацію у вигляді правових формул, які згодом перетворилися в народні приказки. Після повалення російського царату й австрійської монархії звернення до "дійсно народного права" стало одним з політичних гасел нової доби. В часи Укра­їнської Центральної Ради, Гетьманської держави 1918 р., Дирек­торії, УНР і Західноукраїнської Народної Республіки окремі но­рми земельного, шлюбно-сімейного та спадкового права свідомо відтворювали норми звичаєвого права, які вважалися такими, що найбільше втілювали риси національного права.

За радянської влади спершу допускалася допоміжна роль звичаєвого права в деяких цивільних, земельних та інших пра­вовідносинах, з'явилась навіть концепція "революційного зви­чаєвого права" академіка О. Малиновського. Але згодом осно­вним джерелом радянського права стали нормативні акти, і звичаєве право майже повністю втратило своє значення, вико­ристовувалось лише у сфері міжнародного права та при регу­люванні деяких відносин у торговому мореплавстві та в деяких інших випадках.

Об'єктом постійного наукового вивчення і дослідження зви­чаєве право стало у зв'язку з утвердженням на початку ХІХ ст. ідей історичної школи права, з наступним розвитком історії держави і права та юридичної етнографії. Історична школа пра­ва поклала в основу свого праворозуміння походження права з "народного переконання" або з ідей, безпосередньо пов'яза­них із "народним духом", а в звичаєвому праві вбачала най­кращий вираз народної правосвідомості і ключ до розуміння "народного духу". Тому звичаєве право було проголошено найважливішим джерелом права, посіло чільне місце в теоре- тико-правових та історико-юридичних дослідженнях. Звичаєве право стало також об'єктом пильної уваги етнологів, етногра­фів, соціологів, деяких політиків, які сподівалися знайти в нор­мах звичаєвого права основу для розбудови всієї правової сис­теми "у дусі народної правди".

Після здобуття Україною державної незалежності спостеріга­ється певне зростання інтересу вчених і практиків до проблем звичаєвого права, у програмах деяких політичних організацій навіть з'явилися заклики повернутися до "звичаєвого державно­го права України" (Добров О. Правоутворення без законодавця. Ч. І. Звичаєве право // В кн. Праці комісії для виучування звичаєвого права України. - К., 1928; Малиновський О. Революційне радянське звичаєве право // В кн. Праці комісії для виучування звичаєвого права України.

- К., 1928; Яковлів А. Звичаєве право. // В кн. Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - К., 1993; Юридична енцик­лопедія. - К., 1998).

Ю ЗВИЧАЙ ПРАВОВИЙ - звичай, санкціонований держа­вою і цим перетворений на джерело права. Санкціонується дер­жавою в процесі судової або адміністративної діяльності шля­хом офіційного закріплення у нормативних актах можливості правового використання для регулювання певних суспільних відносин або "мовчазної згоди" влади на факт застосування правового звичаю у певних правовідносинах, або включення правового звичаю у законодавчі акти - зводи звичаєвого права. У процесі санкціонування державою відбувається відбір право­вих звичаїв, і юридичної сили набувають лише ті звичаї, які від­повідають інтересам панівних верств. Система правових звичаїв становить звичаєве право. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

Ю ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО - галузь права, що регулює земель­ні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення їх ефективності, охоро­ни прав організацій і громадян як землекористувачів, зміцнення законності в земельних відносинах. Принципи земельного права закладені в Конституції держави, відповідних законодавчих актах. Основними нормативними актами земельного права є Земельний Кодекс України, інші нормативні акти, що регулю­ють земельні відносини.

Ю ЗАПОРОЗЬКА СІЧ - українська військово-політична організація, автономне утворення в межах Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, Кримського ханс­тва, Росії. Існувала в ХУІ-ХУІІІ ст., займаючи територію сучас­них Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Ми­колаївської, Харківської та Херсонської областей. Утворена вихідцями з різних станів українського суспільства як результат прагнення Великого князівства Литовського, а пізніше - Речі Посполитої забезпечити охорону своїх південно-східних кордо­нів, з одного боку, і як наслідок еволюції соціально-економічних та політичних відносин на українських землях - з іншого.

Низове козацтво (постійно або тимчасово перебувало у Ниж­ній Наддніпрянщині) вперше фіксується джерелами в кінці ХУ ст. З початку ХУІ ст. місцеві адміністрації Наддніпрянщини активно наймають низові козацькі загони для оборони прикор­донних земель від татарських набігів. У 1550-х роках під керів­ництвом канівського старости князя Дмитра Вишневецького (Байди) було збудовано перше достовірно відоме постійне укріп­лення - замок на дніпровському острові Мала Хортиця, який прийнято вважати першою Запорозькою Січчю, а сам акт - організаційним початком запорозького козацтва. Із військово- організаційними заходами Речі Посполитої у 1570-х роках по­в'язана поява реєстрового козацтва та початок його виділення в окрему професійно-станову групу на противагу низовому ко­зацтву. Землі, на яких знаходилися запорозькі козаки вважали­ся нейтральними, існування Запорозької Січі не регламенту­валося законом. Переселення і перебування на цих землях під­даних Речі Посполитої заборонялося.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чо­ловіків, незалежно від національності, за умови православно­го віросповідання, знання української мови та після випробу­вального терміну. Запорозька Січ поділялася на січових (без­шлюбних) та сімейних козаків. У ХУІІІ ст. з'являється також поділ на військових товаришів, зобов'язаних відбувати військо­ву повинність, і посполитих, що сплачували податки до скарб­ниці Запорозької Січі.

Найвищим органом була Військова Рада, що збиралася регу­лярно тричі на рік. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий ота­ман, який поєднував військову, адміністративну і судову владу. Кошовий керував Січчю, виконував роль найвищого судді, ви­значав духівництво для січової та паланкових церков, затвер­джував обраних на військовій раді старшин, розподіляв військо­ву здобич, прибутки Запорозької Січі, монарше жалування, представляв Запорозьку Січ у міжнародних відносинах тощо.

У 1775 р. Запорозьку Січ окупували російські війська. Мані­фестом 1775 р. Запорозьку Січ скасовано, а її землі передано до Новоросійської та новоутвореної Азовської губерній. Запорозькі козаки утворили Задунайську Січ в межах Османської імперії в 1775-1828 рр. (запорожець за Дунаєм), Чорноморське козаць­ке військо, з 1860 р. - Кубанське (1788-1820 рр.) і Азовське ко­зацьке військо (1828-1865 рр.), де зберігали свої організаційні та управлінські структури. (Яворницкий Д. Источники для истории запорожских козаков. - Т. 1. - Владимир, 1903; Голобуцький В. Запорі­зька Січ в останні часи свого існування. - К., 1961; Телегін Д. Січі за­порозьких козаків низового Дніпра. - К., 1991; Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. -К., 1994).

Ю КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - вид юридичної відповідальності, суть якого полягає в застосуванні судом від імені держави до особи, яка вчинила злочин, державного приму­су у формі покарання. Кримінальній відповідальності й пока­ранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кри­мінальним законом суспільно небезпечне діяння. Кримінальна відповідальність - особливий інститут кримінального права, в межах якого держава реагує на вчинене особою правопорушен­ня. Вона виражає офіційну оцінку поведінки особи як злочину, а її самої - як злочинця. За ч. І ст. 62 Конституції України особа вважається не винуватою у скоєнні злочину і не може бути під­дана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

Ю КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО - галузь права, що визначає, які суспільно-небезпечні діяння є злочинними і яке покарання за тих чи інших умов треба застосовувати до осіб, винних у вчиненні їх. Кримінальне право як система юридичних норм поділяється на загальну і особливу частини. У загальній части­ні формулюються основні принципи та загальні положення кримінальної відповідальності, встановлюються межі дії кримі­нального закону, визначається поняття "злочин", розкривається зміст умислу й необережності як форм вини, визначаються ста­дії вчинення злочину (наприклад, готування та замах, спів­участь у ньому, а також підстави, що виключають суспільну небезпеку діяння). У загальній частині викладаються також принципи, порядок застосування і види покарання, обставини, що пом'якшують, обтяжують або виключають кримінальну від­повідальність тощо. Особлива частина кримінального права охоплює норми, що передбачають конкретні суспільно небез­печні діяння і встановлюють міри покарання за вчинення їх. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

Ю КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО - галузь права, що визначає, які суспільно-небезпечні діяння є злочинними і яке покарання за тих чи інших умов слід застосувати до осіб, винних у вчи­ненні їх. Норми кримінального права встановлюють можли­вість умовного засудження, умовно-дострокового звільнення засуджених, а також звільнення осіб, які вперше вчинили зло­чин, що не становить великої суспільно небезпеки, від кримі­нальної відповідальності з застосуванням до них заходів адмі­ністративного впливу. Кримінальна відповідальність охоплює норми, що передбачають конкретні суспільно небезпечні діян­ня і встановлюють міри покарання за їх вчинення. (Юридич­ний словник. - К., 1983).

Ю КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО - галузь права, що визначає порядок здійснення кримінального судочинства. Норми кримінально-процесуального права визначено Основа­ми кримінального судочинства і кримінально-процесуальним Кодексом. Вони регулюють діяльність органів дізнання і слідс­тва, прокурора та суду з розслідування і вирішення криміналь­них справ, правовідносини цих органів між собою, а також між ними і громадянами, які беруть участь у кримінальному проце­сі. Його норми забезпечують процесуальний порядок і умови для всебічного і повного з'ясування обставин справи, доказу­вання, встановлення об'єктивної істини, реальні гарантії доде­ржання законних інтересів обвинуваченого та всіх інших учас­ників процесу тощо.

У Конституції України закріплено основні принципи кри­мінально-процесуального права: здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності громадян перед законом і судом, гла­сність судового розгляду і колегіальність розгляду справ, неза­лежність суддів і підпорядкування їх тільки законові, забез­печення права обвинуваченого на захист та ін. Важливим конституційним принципом кримінально-процесуального пра­ва є положення, за яким ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаран­ню без вироку суду.

Кримінально-процесуальне право тісно пов'язане з криміна­льним правом, у певних межах воно звертається до норм циві­льного, сімейного права, адміністративного права та ін.

Ю КРИМІНАЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО C⅛ кримінальний процес - передбачена кримінально-процесуальним законодавством сис­тема дій органів розслідування, прокуратури і суду при розслі­дуванні, розгляді й розв'язанні справ про злочини, а також при виконанні вироків (ухвал, постанов суду) і застосуванні при­мусових заходів медичного характеру. Кримінальне судочинс­тво відбувається шляхом послідовної зміни процесуальних стадій (порушення кримінальної справи, попереднього розслі­дування, судового розгляду тощо). Всі процесуальні дії прово­дяться за умов і в порядку, точно визначених законом.

Кримінальне судочинство будується на демократичних прин­ципах, зокрема, на таких конституційних принципах, як закон­ність, здійснення правосуддя тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, колегіальність і гласність су­дового розгляду, участь у судочинстві представників громад­ських організацій. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).

Ю ПРАВО - сукупність встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, доде­ржання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю. Право виражає державну волю класу чи класів або політичних сил, які тримають владу в своїх руках. Підносячи свою волю в ранг закону і роблячи її завдяки цьому загальнообов'язковою, пануючі класи чи політичні сили забезпечують бажане для них регулювання суспільних відносин, захист своїх інтересів. Зміст цієї волі визначається економічним ладом суспільства, характе­ром виробничих сил, співвідношенням класових і політичних сил. Право, як і держава, - категорія історична, виникає на пев­ному етапі історичного розвитку людства, коли розклад первіс­но-родового ладу призводить до розшарування суспільства на відповідні, часом антагоністичні класи, до виникнення приват­ної власності і прагнення економічно пануючої меншості, що склалася із збагатілої родової верхівки, увічнити і зміцнити своє панування. Економічно пануючий клас, що зорганізував свою силу в державу, проголошує від її імені загальнообов'язковими ті звичаї, які відповідають його інтересам, або, перетворюючи свою волю на державну, встановлює нові загальнообов'язкові правила поведінки.

Право нерозривно пов'язане з державою, оскільки остання перетворює волю пануючого класу чи політичної сили на закон, робить її державною волею, встановлюючи або санкціонуючи правила поведінки, які в своїй сукупності утворюють право. Во­на забезпечує й реалізацію правових приписів, функціонування правових відносин відповідно до них, застосовуючи за необхід­ності державний примус. Загроза застосування примусу при не­виконанні норм права відрізняє ці норми від інших соціальних норм, зокрема, моралі, звичаю тощо. Загальнообов'язковість правових норм, їхня точність і формальна визначеність, забезпе­ченість застосування їх з боку держави роблять право важливим інструментом регулювання суспільних відносин, надаючи їм впорядкованості та стабільності. (Юридичний словник. - К., 1983).

Ю ПРАВОВІ НОРМИ - загальнообов'язкові правила пове­дінки, що встановлюються (санкціонуються) і виконання яких забезпечується державою. У правових нормах, як і в праві в цілому, виражається зумовлена матеріальними відносинами воля пануючих класів або окремих соціальних груп чи полі­тичних організацій. Виконання правових норм забезпечується не лише юридичними засобами, зокрема, державним приму­сом, але й організаторською та виховною роботою державних органів та громадських організацій. Норми права класифіку­ються: 1) за юридичною силою залежно від органів, що їх ви­дають (закон, указ, постанова та ін.); 2) залежно від об'єкту, який вони регулюють (державне, кримінальне, трудове право тощо); 3) залежно від обов'язковості їх виконання - є так звані імперативні норми права, тобто обов'язкові для виконання та диспозитивні, які дозволяють учасникам правовідносин визна­чати свої права і обов'язки в межах, встановлених законом. (Юридичний словник. - К., 1983).

Ю СІМЕЙНЕ ПРАВО - сукупність правових норм, що ре­гулюють особисті й пов'язані з ними майнові відносини грома­дян, які виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Сімейне пра­во регулює й питання усиновлення (удочеріння), опіки й піклування. Основними джерелами сімейного права є Конститу­ція держави, Основи законодавства про шлюб та сім'ю, інші но­рмативні документи. Сімейне право регулює відносини між по­дружжям щодо порядку і умов вступу в шлюб, особистих і майнових відносин між ними, порядку і умов припинення шлю­бу; відносини між батьками й дітьми, іншими родичами тощо.

Ю СУДИ

Архієрейський суд - суд церковної ієрархії, який приймає рішення щодо порушень догматів, канонів, правил, норм релі­гійно-морального життя, устрою, управління і дисципліни церк­ви. Має кілька рівнів, компетенція кожного з яких докладно рег­ламентована: єпископський - розгляд справ клірників та мирян єпархії; митрополичий - крім компетенції єпископського суду, може розглядати апеляції та справи підлеглих єпископів; екзар- ший чи патріарший (відповідно до устрою церкви). Найвищою інстанцією Архієрейського суду, залежно від статусу певної церкви, є архієрейський або помісний собор. (Юридична енцик­лопедія. - Т. 1. - С. 153.)

Громадський суд - суд сільської громади, що виник у ран­ньому Середньовіччі й поєднував слідчі та судові функції. У Київській Русі таким був вервний суд. До його складу входили вервний староста і знані члени громади ("добрі люди"). Компе­тенцією суду був захист власності, зокрема недоторканості зе­мельних меж. Він також провадив слідство, коли на території верви траплялося вбивство. З ХУ ст. на українських землях за­мість вервних судів виникають копні суди, що територіально об'єднували кілька сіл (копу). (Юридична енциклопедія. - Т. 1. - С. 639-640.)

Копний суд виникає в Україні в XV ст. на зміну вервним о ∙^{z 1} _φ *⁷. ¹.

судам. Його здійснювали обрані населенням сіл судді - "копні мужі" (10-20 чоловік). На судовому засіданні був присутній представник державного управління - возний, який складав протокол для занесення рішення в міські актові книги. Збирали­ся в заздалегідь визначеному місці - коповищі. Поєднували слі­дчі та судові функції, діяли на основі звичаєвого права. Збира­лися кілька разів: для розшуку злочинця, для судового розгляду, для остаточного вирішення справи і виконання вироку. До ком­петенції копного суду входили питання земельних меж, розгляд скарг про заподіяння шкоди польовим і лісовим угіддям власни­ків, карні справи. Копні суди проіснували подекуди до середини XVІІІ ст. На Волині та Поділлі збереглися з певними змінами до початку ХХ ст. (Юридична енциклопедія. - Т. 1. - С. 640; Капелюш­ний В. Історія держави і права України. - К., 2001. - С. 49.)

Мировий суд - особливий вид суду в Російській імперії, в тому числі й на території України для розгляду дрібних кримі­нальних злочинів, які передбачали тюремне ув'язнення до од­ного року та цивільних справ з ціною позову до 500 рублів. Встановлені відповідно до судової реформи 1864 р. На мирові суди покладався обов'язок примирити сторони. Остаточно лік­відовані в 1918 р. (Капелюшний В. Історія держави і права України. - К., 2001. - С. 99.)

Доменіальний суд (вотчинний) - суд пана над підлеглим на­селенням. На українських землях з'явився у XV ст. і спочатку охоплював лише невільне та напіввільне населення. Згодом під впливом поширення у Великому князівстві Литовському захід­ноєвропейських зразків феодально-суспільного устрою право доменіального (панського) суду поширено також на вільне се­лянство, а судова влада увійшла до кодексу панських територіа­льних імунітетів. Лише кілька тяжких злочинів (розбій, підпал, наїзд) належали до компетенції державних судів. Третій Литов­ський статут остаточно заборонив державній владі взагалі втру­чатися у панське судочинство.

Особливе місце серед доменіальних судів займав церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, яким була церк­ва щодо залежних від неї людей. Його юрисдикції підлягали дрібні цивільні та кримінальні справи селян, які мешкали на церковних землях.

Доменіальні суди були колегіальними, бо, крім пана або його представника, в судових розправах брали участь представники громади ("люди зацні і віри гідні"), а нерідко й війт як представ­ник громадського самоврядування. Доменіальні суди мали пра­во апелювати до загальних козацьких судів. (Юридична енцикло­педія. - Т. 2. - С. 282.)

Третейський суд - суд, обраний за взаємною згодою сторін для розгляду конкретного спору; одна з форм залучення громад­ськості до участі в розв'язанні цивільних спорів. На його розгляд може бути переданий будь-який спір, за винятком тих, що ви­пливають з трудових чи сімейних відносин. (Юридичний словник / За ред. Б. М. Бабія - К. 1974. - С. 785.)

Гродський суд - становий суд, що діяв у Великому князівстві Литовському (з 1569 р. і в Речі Посполитій). Як і земський суд, він уособлював судову владу в повітах. На чолі гродського суду стояв староста, який водночас здійснював військову та адмініст­ративну функції на території свого повіту. До складу суду вхо­дили суддя і писар, яких призначав сам староста. У Правобере­жній Україні гродські суди діяли до входження цих земель до складу Російської імперії. На території Лівобережної України (Гетьманщини) їх було відновлено універсалом гетьмана К. Ро- зумовського від 1763 р. замість полкових судів. Діяли такі суди в Гадячі, Козельці, Прилуках тощо. Головою гродського суду був полковник, членами - гродський суддя, гродський писар та 2-3 представники козацької старшини. Підпорядковувалися полковим канцеляріям, апеляційною інстанцією був Генераль­ний суд, вирок затверджувався Малоросійською колегією. У цьому суді поруч зі шляхтою і козаками судилися посполиті й міщани. До компетенції гродських судів входив розгляд карних справ. (Юридична енциклопедія. - Т. 1. - С. 636.)

За рівнем самоврядування міста України поділялися на магістрацькі (прівелейовані) та ратушні. У магістрацьких міс­тах уся повнота влади належала магістратові. Він складався з урядників - старших (війт, бурмістри, райці, лавники, писар) та молодших (комісар або межувальник, городничий та возний). Очолював міську владу війт. Разом із війтом райці розглядали судові справи. В містах існував і спеціальний судовий орган - лава, до складу якого входили війт (голова) і сім лавників або присяжних, яких щороку обирали із середовища заможного міського населення. Лава розглядала як цивільні, так і криміна­льні справи. В деяких містах цивільні справи міщан розглядала рада; при цьому лаві були підсудні виключно кримінальні справи, вироки яких обов'язково затверджувалися гетьманом. (Юридична енциклопедія. - Т. 3. - С. 543-544.)

Козацькі суди утворилися у ході Національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. на зразок запорозьких судів і судів реєстрових козаків. Вони були основою судової си­стеми Гетьманщини. Поділялися на провінційні (сільські суди отаманів, сотенні й полкові) та центральні (Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія та суд гетьмана або гетьман­ського правління, а іноді суд Генеральної військової ради і Ради старшин). Козацькі суди припинили своє існування на початку ХІХ ст. і були замінені загальноросійськими. (Юри­дична енциклопедія. - Т. 3. - С. 143.)

Ю ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД - недержавний незалежний орган, що обирається учасниками цивільного спору для розгляду конкретної цивільно-правової справи. Розглядає будь-який ци­вільно-правовий спір, який виник між громадянами (за винят­ком спорів, що випливають з трудових і сімейних відносин). Договір про передачу спору на розгляд третейського суду (тре­тейський запис) укладається в письмовій формі й містить дані про сторони, предмет спору і обраних суддів. Третейський суд утворюється в складі одного або кількох суддів, обраних в од­наковій кількості від кожної сторони, і одного судді за спіль­ним обранням сторін. За загальним правилом зміна суддів до закінчення справи не допускається. Розгляд справ у третейсь­кому суді проводиться безплатно. Рішення третейського суду ухвалюється більшістю голосів, викладається в письмовій фо­рмі, підписується всіма суддями. Матеріали справи передають­ся на зберігання до суду. Рішення третейського суду, не вико­нане добровільно, може бути виконане примусово на підставі виконавчого листа, виданого судом. Воно не підлягає оскар­женню, але його законність перевіряється суддею при виданні виконавчого листа. Третейський суд може створюватись й для розгляду господарських спорів, якщо ці спори віднесено до компетенції органів арбітражу.

Ю ТРУДОВЕ ПРАВО - галузь права, яка об'єднує норми, що регулюють суспільні відносини між працівниками в уста­новах, організаціях, державних і приватних підприємствах, а також норми, що регулюють суспільні відносини, які ви­пливають безпосередньо із застосування праці й тісно пов'я­зані з трудовими. Трудове право регулює й трудові відносини осіб, які працюють в особистому домашньому господарстві окремих громадян.

Ю ЮРИДИЧНА ОСОБА - організація, підприємство чи установа, що має відокремлене майно, може від свого імені на­бувати майнових і особистих немайнових прав та виконувати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі або в третейському суді. Кожна юридична особа має організаційну єдність, тобто виступає як єдине ціле, єдиний суб'єкт правовід­носин, діє на підставі Статуту. Державні, приватні підприємст­ва, виробничі об'єднання та організації визнаються юридичними особами, коли вони перебувають на господарському розрахунку, мають закріплені за ними основні засоби і оборотні засоби та самостійний баланс; установи та інші організації, що мають са­мостійний кошторис і їхні керівники користуються правами розпорядників кредитів, за винятками, встановленими законом.

Ю ЦИВІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. ЦИВІЛЬНО - ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - вид юридичної відповідальності, що полягає у настанні передбачених цивільно-правовою нормою негативних майнових наслідків, які завжди є для правопоруш­ника додатковим майновим обтяженням (додатковими майно­вими втратами або майновими обов'язками). Цивільна відпові­дальність виражає осуд державою і суспільством протиправної поведінки правопорушника. За цивільним законодавством циві­льна відповідальність поділяється на такі види: а) договірна; б) позадоговірна; в) часткова; г) солідарна; д) основна; е) субси- діарна. (Советский энциклопедический словарь. - М., 1980).

Ю ЮРИДИЧНІ НОРМИ - правила поведінки індивіда в суспільстві. Тут же виникає питання, який внутрішній харак­тер цих правил, і залежно від цього, якою є функція юридич­них норм у справі регулювання соціальної поведінки індиві­дів. Свого часу, наприклад, Цицерон характеризував юридичні норми як повеління і заборони. Ритор Квінтеліан опускав пове­ління, але зате відносив до функцій права, крім заборони, ще й обмеження, покарання і дозвіл. Юрист III століття нової ери Модестин відносить до функцій юридичної норми: повеління, заборону, дозвіл і покарання.

Функція юридичної норми полягає у впливі на поводження людей у суспільстві. Досягається цей вплив не інакше як шля­хом мотиваційної дії на психіку індивіда, шляхом пов'язування його волі. А це означає, що при вирішенні питання про характер функції юридичної норми слід мати на увазі не ту чи іншу реда­кційну форму правоположень у законодавчих актах, а своєрідну природу впливу юридичної норми на психіку індивіда.

Ю ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - вид соціальної від­повідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопо­рушників (фізичних та юридичних осіб) передбачених законом санкцій, що забезпечуються державою у примусовому порядку. Юридична відповідальність є правовідносинами між державою в особі її органів і правопорушником, до якого застосовують юридичні санкції з негативними для нього наслідками (позбав­лення волі, штраф, відшкодування збитків тощо). Класичними видами юридичної відповідальності за законодавством України є: адміністративна відповідальність, відповідальність дисципліна­рна, відповідальність кримінальна і відповідальність цивільна. (Юридична енциклопедія. - К., 1998).