2. Правне значення календарно-трудових обрядодій

Календарна обрядовість українців формально узгоджувалася з літургічним циклом православної церкви, але первинно вико­нувала сакральні функції і мала ритуальний, культовий харак­тер.

Річний аграрний календар складають зимові, весняні, літні та осінні обряди та звичаї. Зимовий цикл народного календарного фольклору розпочинається з Коляди - пошанування Сонячного божества, а за часів християнства - зі Святвечора - Різдва Хрис­тового. Усталеною етичною нормою було збиратися у Святвечір усією родиною за символічною вечерею, повертатися з далекої дороги, завершувати будь-які справи. Обов'язковим є перелік ритуальних різдвяних страв, і навіть найбідніші родини дотри­мувалися звичаю готувати дванадцять святовечірніх наїдків (язичницька рефлексія). Різдвяна вечеря нагадує поминальну трапезу, тому нею пригощали і гостей, і подорожніх. Існують деякі звичаєві обмеження на ритуальне поводження за столом: щоб не виявити неповагу до померлих родичів, потрібно вечеря­ти мовчки, а якщо говорити, то тихо.

Давній звичай віншувального характеру мало колядування, де рольова домінанта належить представникам чоловічої статі. Формувалися гурти колядників за територіальним принципом - по вулицях чи кутках. Незаперечним було обрання берези або отамана з-поміж найбільш соціально активних представників парубочої громади. Міхоноша відповідав за збереження та транспортування зароблених колядниками гостинців. Оскільки щедре обдарування колядників було безумовним (порушення цього давнього звичаю прирівнювалося до умисного осквер­нення духів померлих предків, адже колядники - їх антропо­морфне втілення), зібрані кошти йшли на потреби молодіжної громади та на благодійницькі пожертви найменш соціально захищеним представникам спільноти (сиротам, удовам, стар­цям тощо). Отже, звичай колядування варто розглядати і як своєрідну форму доброчинності.

Водохреща є останнім святом новорічної тріади. Ритуальне освячення води та окроплення нею всіх дворищ із їхніми меш­канцями завершувалося іграми та розвагами, які є цікавими з правничої точки зору. Відгомоном історичної доби панування "кулачного права" є традиційна народна розвага - кулачні бої. Виборення права на сакралізовану територію (місце на водоймі, де прорубано йорданського хреста) відбувалося між чоловіками з різних вулиць, кутків, сіл. Кулачні бійці дотримувалися певних правил: спочатку "чубилися" діти, після них демонстрували свою спритність парубки, і лише після цього включалися у бій дорослі чоловіки. Неписаний закон не дозволяв бити лежачого або бити з-за спини; ті, хто виходив з бою, сідав на лід (знак по­праного права).

Центральною ідеєю всіх календарних свят, поряд із поша­нуванням духів померлих предків, є ідея продовження роду, плодючості, врожайності. Оскільки громада здійснювала зага­льні контролюючі функції над усіма суспільними процесами, то і відтворення роду знаходилося в її юрисдикції. Члени гро­мади, які досягли дітородного віку, але виявляли пасивність у створенні сім'ї, натрапляли на моральний осуд, який із часом трансформувався у різні символічні обрядові дійства, набув форми жарту, первинна серйозна мотивація приховувалася за розважальною.

Напередодні Великого посту, в понеділок масляного тижня (приміром, на Поділлі), українці святкують Колодія. Це жіноче свято, яке передбачало ритуальну учту (чоловіки на неї не допу­скалися) та обряд чіпляння колодки як символу покарання пару­бків за те, що вони не взяли шлюб минулого року. Неодружено­му парубкові молодиця чи стара баба прив'язували до руки чи ноги шматочок дерева, переважно качалку, ніби покарання за те, що не оженився. Це називається "взяти колодку". Традицію сплати відкупу людині, яка чіпляє колодку, можна розглядати як своєрідний акт купівлі-продажу, коли парубок сплачує громаді певну заставу за ще один рік непродуктивної життєдіяльності, а жінка отримує певний "завдаток", який повертається платнику з настанням наступного шлюбного періоду ("віддавати колод­ку" - великодній звичай). В окремих етнографічних джерелах зустрічається інформація про обов'язковість запивання мого­ричу між хлопцями та дівчатами.

Наприкінці лютого, на день святого Власа (Велеса) селяни служили по дворах молебні, вносили образ святого мученика в стайню, кропили худобу свяченою водою та обкурювали лада­ном, щоб худоба не хворіла. Молодиці могли ходити до шинку пити горілку, "щоб корови ласкаві були", а після розваг били своїх чоловіків днищем, "щоб воли слухняні були" [2; 147]. Таким чином жіноцтво запобігало ласки покровителя скотар­ства Велеса, який, за повір'ям, забезпечував плодючість худоби. Здійснення цих обрядодій виконували одружені господарі та господині, члени дорослої спільноти, які прагнули авторитетно­го становища в громаді як трудовому колективі. Здорова догля­нута худоба була не лише годувальницею й тягловою силою, але й виконувала певну атрибутивну функцію: якщо про господаря говорили, що він "має п'ятеро волів", це свідчило про його висо­кий соціально-правовий статус. Слово такого господаря мало особливу вагу на копних судах та селянських сходах.

Весняний цикл народного календаря розпочинався святом Обертення, коли "птахи оберталися з вирію, а господар до ріллі".

Квітневе Благовіщення - свято землі та пробудження при­роди, якщо навіть припадало на Великодній піст, все ж давало право молодіжним громадам розпочинати "вулиці". Від Благо­віщення до Великодня дівчата співали веснянок (гагілок) та водили хороводи на "вулицях". Ритуальний "кривий танець" символізує пробудження життєвої енергії землі. Рідко де (на­приклад, на Чернігівщині) допускали до дівочих веснянок і хлопців, здебільшого ж вони мали право лише спостерігати за дійством. Зазвичай весняні дівочі хороводи відбувалися біля церкви, яка була не лише установою культових відправ, а й мі­сцем громадської злуки. Тут молодь проводила ігри, через які здійснювалось дошлюбне спілкування в системі родинної зви­чаєвості. Дівчат і хлопців, про яких знали, що вони мають од­ружитися, переспівували на гагілках; разом з тим звичай не велів славити випадкові пари.

Благовісницькі обрядодії давали право розпочинати земле­робські роботи. Вірили, що коли при посіві пшениці не дотри­матись необхідних умов вибору часу, то пшениця "в жито пере­міняється" [2; 291]. Під час першої сівби між членами громади мала бути згода, заборонялися лайка та побутові суперечки.

До головних весняних свят належить Пасха або Великдень; день воскресіння Ісуса Христа збігається з дохристиянським свя­том приходу Весни. Тому поряд із дотриманням церковних хрис­тиянських обрядів звичаєве право вимагало пошанування давні­ших народних традицій, пов'язаних із культом Сонця у слов'ян.

Великодній понеділок або "волочільний" - "найбільш людсь­ке, гуманне, соціальне свято цілого річного круга - се обопільне обдарування "дорою" [2]. Діти до дванадцяти років ("христосу- вальники", "волочельники") носили пироги своїм хрещеним ба­тькам, повивальній бабі - ті навзаєм обдаровували віншуваль­ників. На Гуцульщині волочільний понеділок - "се днина, в яку парубки мають нагоду придивитися обстановам домашнім та наобзорити дівки на сватаннє (обзорини). Газдині справляють у велике прощення у себе вечорниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якою дівкою танцю­вав, має у неї у великодні свята дістати писанку.

Третій день Великодньої неділі позначений перевиборами ватажків молодіжних громад. Такі вибори вважалися дійсними, коли "отамана" чи "отаманшу" обирали одноголосно. Доросле населення збиралося у шинку "спроваджувати свята".

Радуниця чи Проводи - поминальна неділя, день церковних поминальних відправ і ритуальної громадської тризни на кладо­вищах. У цей день роздавали милостиню "за упокой душі" жеб­ракам, які поряд із юродивими, сліпцями, сиротами-поводирями становили маргінальні соціальні групи. Нестандартний спосіб їхнього життя (відсутність житла, родини) спричиняв складність контролю за ставленням членів громад до таких людей. Однак стримуючим фактором щодо здійснення правопорушень у цьо­му середовищі були вірування, звичаї і мораль. "Божі люди" з давніх-давен вважалися посередниками між світом живих і сві­том мертвих. Образити старця, украсти щось у сліпого чи сиро­ти означало викликати на себе гнів потойбічного світу, втратити Божу ласку, натрапити на осуд співгромадян. Навпаки, обдару­вання, частування такої людини сприймали як спосіб духовного очищення, рівнозначного з християнським причастям.

На поминальному тижні про померлих не годиться говорити як про небіжчиків, найпоширенішим звертанням до духів поме­рлих предків було і залишається "родичі": "Нехай легенько гик- неться нашим родичам на тому світі!". Існував звичай почастун- ку прихожан горілкою, так, священик пошановував свою паству. Існувала й інша назва поминальної неділі - "бабські проводи". Цього дня заміжні жінки водили хороводи, влаштовували ігри (молодь не мала права брати в них участі). Напередодні святку­вання Радуниці та справляння "гробків" люди, за звичаєм, об- лаштовували могили померлих родичів: на материній могилі сіяли чебрець (материнку) чи васильки, могилу дівчини обсівали любистком і барвінком (квіти - весільні атрибути), за козацьким звичаєм садили кущ калини на могилі парубка. На братських могилах і на гробках, де поховані ті, що вже не мають серед жи­вих своїх опікунів, працювала молодь: хлопці поправляли моги­ли; дівчата сіяли квіти, садили кущі чи дерева (наприклад, виш­ні), плели вінки на козацькі могили. Недобросовісне виконання таких колективних трудових обов'язків парубком або дівчиною вважалося соромом для всієї молодіжної громади. Доросла гро­мада покладала відповідальність за ухиляння від такого роду робіт на всіх членів молодіжної громади.

В Україні право першого вигону худоби на пасовиська ви­падало на календарне свято святого Юрія (6 травня), який вва­жається покровителем скотарства і хліборобства. Господарі виконували низку обрядодій захисного характеру. Народна ма­гія спрямовувалася проти демонічних впливів на худобу, охо­рону від хижих звірів, хвороб. На Херсонщині парубки, які водили коней на нічний випас, у день святого Юрія брали з собою у степ "випить і закусить так, щоб вовків не бояться". У Галичині пастухи в цей день варили в полі молочну кашу, смажили яєшню. Такі символічні жертвопринесення, які пер­винно виконували сакральну функцію, набули характеру єд­нання трудової спілки. У тих регіонах України, де скотарство було головним видом господарської діяльності, урочистості з нагоди цього свята набували найбільшої значущості. У гуцулів перший вигін спільної череди проголошувався трембітами. Напередодні свята спілка пастухів обирала з-поміж себе вата­жка, який ніс відповідальність за спорудження на полонині стайні для худоби, комори для збереження їстівних припасів та ватрища. Наділений головуючими правами, ватаг викону­вав і оберегові ритуали: обкурював зіллям таборище, читав мо­литви, розпалював ватру (вогонь, запалений на святого Юрія, мав горіти на полонині до осені).

Право займатися певного роду діяльністю, за народним сві­тоглядом, треба було отримати шляхом виконання певних обря- додій. Існували обряди на посвячення в гончарі, мечники, куш­ніри тощо. Знахарство й цілительство як різновиди народної медицини найбільш близькі до природних циклів, тому спеціа­льні обряди не могли виконуватись у будь-який час, а звірялися з календарними святами. Зокрема, у травні санкціонуючим свя­том для цілительства був день Симона Зилота. Це свято зберег­ло виразні язичницькі смисли: "На Симона Зилота баби йдуть у ліс, шукають зілля... Після того баби і молодиці (молоді йдуть за старими та вчаться) пиячать. Наготують ото зранку ще млинців, сала, вареників, принесуть це до лісу, сідають у бору і п'ють по чарці. Коли нап'ємося, тоді йдемо додому, качаємося, перекидаємося, тарілки поб'єм, щоб порожніми додому не не­сти" [2; 298]. На Звенигородщині цього дня здійснювалася спі­льна жіноча купіль (дівчата не допускалися на неї). Жіноцтво збиралося в однієї вдови, готувало трав'яний відвар, обирало вдову на роль "Симона" та купало її першою. Кожна із присут­ніх по черзі повторювала обрядодію, після чого влаштовувалася гостина. Єднання із природою, очищення водою, передача та­їнств знахарства - головні складові цього свята.

Зелені свята містять низку обрядів, провідними мотивами яких є пошанування культу предків та рослинності. Люди оздоблювали оселі та подвір'я клечальним зіллям, готували поминальні обіди, виконували символічні жертвопринесення (наприклад, "проводи русалки"). Священик освячував криниці, поля, садиби прихожан. У Клечальну неділю ті, хто хотів освя­тити своє дворище, виносили до воріт стіл, покривали його скатертиною, а зверху клали хліб-сіль. Священик зупинявся біля такого столу і, прочитавши Євангеліє, заходив до хати й кропив свяченою водою стіни. Таке освячення садиб, криниць і господарських будівель було зумовлене віруваннями людей в існування русалок - персонажів народної демонології, пов'я­заних з хтонічним світом.

У Зелену суботу існував звичай поминати самогубців, тих, хто помер "у дорозі" та наглою смертю На роздоріжжя виносили свіжовипечений хліб, мед; хрести пов'язували полотном чи ру­шниками. Оскільки кримінально-процесуальна практика в дав­нину не знала розшуку безвісти зниклих (вони продовжували зберігати членство в громаді аж до звістки про їхню смерть або визначеного терміну давності їх зникнення), таких людей не можна було поминати в цей день.

Свято Купайла (7 липня) припадає на час літнього сонцесто­яння; за язичницької епохи в цей день оспівували владу й енер­гію сонця. У християнстві це свято співпадає з вшануванням Івана Хрестителя. Для молоді свято ознаменовувало початок міжстатевого спілкування; громадою легалізувалися дошлюб­ні залицяння: допускалася міжстатева поведінка, яка вважала­ся безсоромною у буденному житті.

Аграрні ритуали літнього та осіннього циклів мали на меті охорону та успішний збір врожаю. Календарні звичаї другої по­ловини літа підбивали підсумки аграрно-господарської діяльно­сті в полі, садах та на городах. Жнива складались із послідовних етапів: зажину, жнив та обжинків. Люди прагнули розпочати жнива в так звані "легкі" дні: середу, п'ятницю та суботу або в дні молодого місяця. День першого снопа був урочистим: же­нці вдягали святковий одяг, дівчата прикрашали голову квітами. Право першого зажину належало найшанованішому в селі чоло­віку, в якого "робота кипіла". У деяких регіонах перший зажи­нок робила відома на все село господиня. Перший сніп ставили в хаті на покуті й зберігали до Нового року, а в родині, де була дівчина на виданні, - до весілля. Перший сніп обмолочували окремо, зерна з нього освячували в церкві, а перед сівбою змі­шували із зерном для посіву; борошно додавали до весільного короваю. Жнива мали характер трудового змагання, першість у колективній праці гарантувала авторитет у громаді, тому осо­бливо прагнула відзначитись молодь. Підсумки жнив проводили під час обжинків. Найкращу жницю з дівочої громади іменували "княгиня", "царівна", одягали їй на голову вінок, сплетений із колосків і польових квітів. Коронували лише тих дівчат, котрі заслуговували на громадську повагу не лише працелюбністю і шануванням старших, але й моральною поведінкою, дівочими чеснотами. Такій обраниці надавали право нести до села остан­ній сніп після обжинків. Господарі ланів влаштовували у своєму дворі частування робітників [4: 66].

До 19 серпня, свята Спаса, православні не мали права вжива­ти в їжу яблука та іншу садовину. У цей день поминали мерт­вих, свято Спаса завершувало поминальну тріаду, що розпоча­лася у Страсний четвер і тривала в дні Зелених свят. Після Першої Пречистої (28 серпня) дівчата звільнялися від тяжкої роботи в господарстві й починали займатися приготуванням весільного віна: "Прийшла Перша Пречиста - стала дівка речис­та". З цього дня починався період весіль, який тривав до Дмит­ра (8 листопада). Не засватана до Дмитра дівчина чекала насту­пної шлюбної пори.

Правний фактор співжиття громади утримував від амораль­них вчинків: вияву неповаги до померлих родичів, порушення порядку укладання шлюбу, втрати авторитету в громаді, ігнору­вання трудових обов'язків. Обряд як форма існування звичаю закріплював певні правні норми у свідомості окремої людини, які шляхом міжпоколінної трансляції утворюють традиції, що визначають світоглядну систему народу. Найбільш життєво стійкими та здатними до розвитку виявились ті форми календа­рної обрядовості, що були естетично та емоційно збагачені, міс­тили високохудожні елементи народної творчості.

Література

1. Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехо­вих ремісників / В. Балушок. - К. : Наукова думка, 1993. - 120 с.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу / Олекса Воропай. - К. : Обе­ріг, 1993. - 602 с.

3. Грушевський М. С. Історія української літератури : в 6 т., 9 кн. Т. 1 / М. С. Грушевський ; [упоряд. В. В. Яременко ; авт. пе- редм. П. П. Кононенко ; прим. Л. Ф. Дунаєвської]. - К. : Либідь.

- 392 с. - (Літературні пам'ятки України).

4. Соціальна боротьба в місті Львові в XVI-XVIII ст. : збірник до­кументів / [упоряд.: А. Л. Грицеляк, А. М. Охрим, Х. А. Панек, П. І. Фостик-Захарчишина] ; під ред. [і з передмовою] Я. П. Кіся.

- Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1961. - 443 с.

❖ Контрольні запитання та завдання ♦♦♦

1. Проаналізуйте правні обряди дитячих сімейних ініціацій.

2. Визначте санкціонуючі звичаї шлюбних обрядів.

3. Які культові основи зберігають сучасні поховальні обряди?

4. Зіставте язичницькі та християнські обрядодії у календарній обрядовості зимового циклу.

5. З'ясуйте правне значення благовісницьких обрядів.

6. Визначте норми громадських трудових правовідносин в аграр­них ритуалах літнього та осіннього циклів.

❖ Теми для обговорення ❖

1. Тлумачення понять "обряд", "обрядодія", "звичай", "ритуал" у наукових джерелах з права та фольклористики.

2. Правний, етичний та естетичний елементи українських весіль­них обрядів.