14.2.1.3ауваження та рекомендації

Авторам звіту не хотілося б давати оцінку своїм пропозиціям зі сфери територіального устрою України, виходячи з чисто абстрактних підходів і теоретичних конструкцій і пропускати їх крізь призму прийнятої нами моделі організації та функціонування

територіальної адміністрації.

• загальний контекст доктрини (в т. ч. силу радянської доктрини унітарної державної влади і демократичного централізму, безперечно, відмінної від європейської, дуалістичної на вищих її рівнях моделі територіального самоврядування);

• конституційний контекст (який виявився правильним з точки зору неможливості швидкої реалізації усього комплексу програми реформи);

• законодавчий контекст (кожна зміна робиться з урахуванням того, що наразі зафіксовано в діючому законодавстві);

• ширший фінансовий контекст (дуже важливим виявилося визначення, що варіанти нових рішень, прийняті в Бюджетному кодексі та в законах про територіальний устрій, значною мірою визначають напрями планованої реформи, хоча водночас обов’язковою буде подальша перебудова механізмів фінансування одиниць самоврядування, органів та інституцій державної адміністрації),

• особливо важливий з точки зору стратегії і тактики впровадження реформи суспільний та політичний її контекст.

To ж вважаємо, що дані зауваження та рекомендації будуть настільки адекватними до ситуації та потреб України, наскільки добре нам вдалося ознайомитися (і врахувати) вищезгадані контексти.

Подані далі зауваження безпосередньо або опосередковано вказують на визнання авторами звіту “обережного” підходу авто рів реформи, яких, можливо, нам вдасться переконати, що необхідні зміни повинні торкатись усієї цілісності територіальної адміністрації - як самоврядної, так і державної, тому реформу слід розподілити на етапи. Етапність реформи випливає насамперед з конституційних норм, оскільки Конституція України містить часом дуже конкретні норми щодо організації територіальної адміністрації (статті 132,133,140 та ін.), запозичені частково із Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, залишає незмінним законодавчі рішення, а, керуючись суспільно-політичними підходами,

передбачається, що лише на кінцевому етапі реформи можна внести відповідні зміни в Конституцію, зокрема положення про впровадження територіального самоврядування на вищих рівнях.

Слід однак мати на увазі багаторазово емпірично перевірену істину: il n’y a que Ie provisoire qui dure (немає нічого більш постійного, як тимчасове). Це означає, що реформу потрібно організувати так, щоб кожен окремий її етап не можна було сприймати як щось завершене, на чому можна обмежитись, принаймні протягом якогось часу. Кожен етап реформи повинен включати такі “відкриті” елементи, які спонукатимуть до продовження, тобто до переходу на інший етап.

У викладених нижче міркуваннях, у випадку обмеження (навіть допущення, що це тимчасова міра) періоду реформи, з’являється небезпека надто легкого повернення до старих ідей однорідності державної влади і демократичного централізму, а відповідно, і відступу від головної ідеї реформи. Слід мати на увазі те, що навіть добре обґрунтована реформа адміністративно-територіального поділу становить необхідну, але недостатню умову справжньої реформи територіальної адміністрації України, яка наближає цю країну до демократичних правових держав Європи у відповідності зі стандартами, прийнятими Радою Європи та Європейським Союзом.

14.2.2.