Відповідальність за порушення договірних зобов’язань у сфері реалізації виноградної продукції

Одним зі шляхів задоволення потреб громадян України в хар­чових продуктах, в тому числі виноградній продукції, є укладан­ня договорів на її придбання відповідно до погоджених умов.

В умовах становлення ринкових відносин і відмови від ме­тодів адміністративно-командного управління істотно зростає роль відповідальності й розширюється сфера її застосування в різних галузях народного господарства, зокрема у виногра­дарстві. Відповідальність має важливе соціальне й економіч­не значення. Вона виступає не тільки фактором компенсації, а й превенції (попередження) у сфері боротьби із заподіянням шкоди, зокрема суб'єктам договірних відносин у випадках по­рушення договірних зобов'язань.

Питання відповідальності завжди було в центрі уваги прав- ників і сьогодні залишається одним з дискусійних, в результаті чого не сформульовано його загальноприйнятої дефініції. Уче- ними-юристами підготовлено й видано значну кількість праць з питання відповідальності як у плані загальної теорії права [102, 218, 15], так і окремих галузей [80, 108, 216] та інститутів [33, с. 490-623; 224, с.

Прихільники першого формулюють юридичну відповідаль­ність як обов'язок діяти правомірно, як відповідальне став­лення суб'єктів права до своїх зобов'язань [112, с. 52; 233, с. 73; 19, с. 43]. Відстоюючи свою теорію, вони включають у понят­тя «відповідальність» міри примусу, заохочення, правосвідо­мість і борг, в результаті чого, на нашу думку, його зміст стає розпливчастим, неконкретним, втрачається взагалі специфіка юридичної відповідальності й виникають труднощі в її застосу­ванні на практиці. Таке розуміння ускладнює визначення відпо­відальності, її значення, характеристики й відмежування від ін­ших правових явищ.

З нашого погляду, більш прийнятним є ретроспективний (тра­диційний) підхід, прихильники якого визначають відповідаль­ність як результат правопорушення, як покарання за проти­правну поведінку в минулому [216, с. 6; 237, с. 18]. Проте й серед цих науковців немає єдності поглядів на поняття «відповідаль­ність». Одні вчені тлумачать його як застосування (реалізацію) санкції, а значить, і як міру державного примусу, включаючи у зміст відповідальності всі випадки державного примусу щодо виконання суб'єктом права своїх обов'язків [36, с. 103—164; 70, с. 338—343]. До єдиного поняття ними включаються стягнення недоїмки підприємства, примусове стягнення суми грошового боргу, вилучення у правопорушника викрадених речей тощо.

Інша група науковців ретроспективного напрямку, навпаки, доводить, що державний примус до порушників зобов'язань не є юридичною відповідальністю. При захисті своїх доводів вони посилаються на те, що само по собі примушення викону­вати зобов'язання нічого не додає до змісту відповідальності, а тому не може бути визнано юридичною відповідальністю. Примус у даному разі спрямовано лише на забезпечення існую­чого обов'язку, за допомогою якого досягається виправлення відхилення поведінки суб'єкта від вимог права.

Зміст цивільно-правової відповідальності найбільш вдало, вважаємо, сформулював О. С. Йоффе, як покладення на право­порушника заснованих на законі невигідних правових наслід­ків, які виявляються в позбавленні його певних прав, у заміні невиконаного обов'язку новим або у приєднанні до невикона­ного обов'язку нового, додаткового [80, с. 14]. Таке визначення дозволяє чітко відокремити відповідальність від інших право­вих наслідків порушення зобов'язання.

У зв'язку з тим, що товаровиробники винограду та іншої ви­ноградної продукції є суб'єктами господарських відносин і пе­реважна більшість договорів на реалізацію продукції, які вони укладають, є господарськими, то, на нашу думку, слід більш детально зупинитися саме на особливостях господарської від­повідальності.

Проаналізувавши правові джерела щодо питання співвід­ношення цивільно-правової й господарсько-правової відпові­дальності, можна дійти висновку, що переважною є думка (до якої ми теж приєднуємось) про визначення відповідальності у сфері господарювання як специфічної стосовно цивільно- правової зі своїми особливостями, які обов'язково слід ура­ховувати [110, с. 209; 26, с. 51; 109, с. 2]. Серед основних ознак господарсько-правової відповідальності в юридичній літера­турі виокремлюють наступні: а) суб'єктами відповідальності є суб'єкти господарювання, їх структурні підрозділи, інші учас­ники господарських відносин; б) при притягненні до відпові­дальності йдеться про зазнання негативних наслідків майново­го характеру; в) вона виступає у формі певної системи санкцій, передбачених господарським законодавством, укладеними до­говорами й локальними нормативними актами суб'єктів госпо­дарювання; г) на відміну від відповідальності адміністративної, кримінальної та відповідальності за трудовим законодавством, господарсько-правова може наступати незалежно від вини пра­вопорушника [254, с.

Учасники господарських відносин несуть господарсько- правову відповідальність за правопорушення у сфері госпо­дарювання шляхом застосування до правопорушників госпо­дарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами й договором. За порушення договір­них зобов'язань у сфері господарювання згідно зі ст. 217 ГК України застосовуються такі види санкцій, як відшкодування збитків, штрафні санкції й оперативно-господарські.

Відносно новим різновидом договірної відповідальності, закріпленої в ГК України є оперативно-господарські санкції. Вони передбачаються договором і застосовуються до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин незалежно від їх вини з метою припинення або попередження порушень зобов'язання. Ці санкції використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. Деякі вче- ні-правники, серед яких С. М. Бервено, В. П. Грибанов, В. І. Пу­гинский, оперативно-господарські санкції не відносять до мір відповідальності, пояснюючи це різними підставами й умо­вами застосування санкцій і мір [26, с. 48-51; 57, с. 38, 39; 209, с. 143, 144].

Залежно від того, хто і яким чином встановлює санкції (від­повідальність), останні поділяються на приватноправові й пуб­лічно-правові. Що стосується договірної відповідальності, вона у власному розумінні є приватноправовою. Так, при вчинені правопорушення у сфері відносин, що регулюються приватним правом, як відмічає професор М. М. Сібільов, зокрема, при по­рушенні договірних зобов'язань, відповідальність спрямована не на особу правопорушника, а на її майнову сферу, а тому вона не зачіпає її особистого статусу. За своєю сутністю ці відноси­ни є відносинами осіб, не підпорядкованих одна одній (відно­сини юридичної рівності). При цьому не виникає необхідності закріплення в законодавстві окремих складів правопорушення, а достатнім є встановлення загальних правових наслідків пору­шення зобов'язання. Критерієм міри обсягу такої відповідаль­ності є не вина правопорушника, а перш за все розмір завданих збитків [224, с.

перетворюючи компенсаційну функцію на всеосяжну панацею від усіх бід [210, с. 45]. Вона, як уже було вказано, виконує також функції покарання і превенції (попередження правопорушення).

Отже, засади відповідальності за порушення договірних зо­бов'язань визначені ЦК (статті 610—625), ГК (статтями 216—257) та іншими законами України. Правила, викладені в цих нор­мах, повною мірою стосуються і правовідносин, що виникають у сфері реалізації виноградної продукції. Сторони також мають право врегулювати в договорі, передбаченому актами цивіль­ного законодавства, свої відносини, які не впорядковані цими актами, а також відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли це прямо випливає з приписів законодавства, а також зі змісту чи сут­ності відносин між ними (ч. 2, 3 ст. 6 ЦК України). Установ­лення в договорі певних правил щодо відповідальності сторін, відмінних від відповідних загальних положень законодавства, на думку І. С. Канзафарової, є актом саморегуляції, однією з дис­позитивних дій. Це явище А. М. Савицька називає принципом особистої ініціативи [216, с. 14]. Надання такої можливості є про­явом цивільно-правової диспозитивності, яка, у свою чергу, є юридично забезпеченою можливістю вільної реалізації во­лодільцем належного йому права. Але, саморегуляція відпові­дальності може здійснюватися лише в межах, визначених за­коном [85, с. 247]. Так, ст. 624 ЦК України встановлює загальне правило: при порушенні зобов'язання, за яке встановлено неус­тойку, остання стягується в повному розмірі незалежно від від­шкодування збитків. Одночасно передбачається визначення в договорі випадків, коли допускається стягнення тільки неус­тойки без права на відшкодування збитків або можливість кре­дитора за вибором стягнути або неустойку, або збитки.

Як уже вказувалось, питання юридичної відповідальності є одним з найскладніших і спірних серед правознавців.

Я. В. Гуляк відмічає, що, на відміну від відповідальності де­ліктної, договірна, крім протиправної поведінки, шкідливо­го результату, причинного зв'язку між ними й вини правопо­рушника, потребує необхідність установлення невиконання обов'язків або їх виконання неналежним чином. Це не надає додаткової умови відповідальності, а відбиває особливість на­стання договірної відповідальності [58, с. 213]. З нашого погляду, це положення не слід виділяти, тому що й так зрозуміло, що са­ме невиконання або виконання неналежним чином обов'язків належить до такої умови, як протиправна поведінка у сфері ви­конання договірних зобов'язань.

Статті 623 ЦК і 224 ГК України, встановлюють, що в разі не­належного виконання умов договору боржник, який порушив зобов'язання, повинен відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Йдеться про 3 елементи складу договірного правопо­рушення: (а) неналежну поведінку боржника, що виявляється в невиконанні чи неналежному виконанні ним свого обов'язку; (б) наявність збитків внаслідок дій боржника; (в) наявність причинного зв'язку між діями боржника та їх негативним ре­зультатом. Що стосується 4-го елемента — вини правопоруш­ника, то відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка не вико­нала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених договором або за­коном. Отже, за загальним правилом у разі порушення договір­ного зобов'язання з реалізації виноградної продукції боржник несе відповідальність за наявністю комплексу зазначених 4-ох умов.

Спираючись на практику господарювання у сфері реалізації виноградної продукції й аналіз норм чинного законодавства, зазначимо можливі види правопорушень договірної дисциплі­ни, які є підставами настання відповідальності:

— правопорушення на стадії укладання договорів: (а) пору­шення строків укладання договорів; (б) процедури врегулюван­ня розбіжностей, що виникають при їх укладанні; (в) укладан­ня договорів, що суперечать вимогам закону, цілям діяльності юридичної особи, або укладання договорів, що протерічать ін­тересам держави й суспільства;

— недотримання строків виконання договірних зобов'язань щодо поставки виноградної продукції, перевезення вантажів та ін.;

— порушення договірних зобов'язань щодо якості та кіль­кості поставленої виноградної продукції;

— порушення державної дисципліни цін, пов'язані з вико­нанням договорів;

— порушення у сфері кредитних і розрахункових відносин при виконанні договорів з реалізації виноградної продукції;

— недодержання зобов'язань щодо перевезення виноградної продукції: (а) неподання перевізних засобів; (б) непред'явлення вантажу до перевезення; (в) втрата, нестача, пошкодження ван­тажу; (г) прострочення доставки вантажу тощо.

Чинним законодавством України (ст. 617 ЦК, ч. 2. ст. 218, ст. 219 ГК) передбачені підстави звільнення особи від відпові­дальності за вчинене порушення зобов'язання. Однією з підстав звільнення особи за невиконання або виконання неналежним чином зобов'язання у сфері реалізації виноградної продукції є неможливість його виконання внаслідок непереборної сили, як надзвичайної й невідворотної обставини за здійснення гос­подарської діяльності даних умов (ч. 2 ст. 218 ГК). Однак, не­можливість виконання зобов'язання внаслідок, наприклад, стихійного лиха автоматично не знімає відповідальність з то­варовиробника винограду чи його садивного матеріалу. То­варовиробник продукції об'єктивно не в змозі запобігти на­станню таких обставин і їх негативного впливу, але в деяких випадках він може й повинен вжити всіх можливих заходів з усунення або послаблення негативних наслідків стихійного лиха. В таких випадках повинен бути врахован критерій вини. Так, пошкодження виноградників внаслідок весінніх замороз­ків, граду тощо в ранній фазі їх розвитку (викидання суцвіття) деякою мірою можуть бути компенсовані відповідними діями, вжиттям агрономічних заходів (наприклад, утворення на ви­ноградних кущах додаткових пасинків). У таких випадках роз­виток останніх, а значить, і компенсація загубленої частини врожаю залежать від належного агротехнічного догляду з бо­ку виробника винограду. Незабезпечення необхідного догляду за розвитком виноградних насаджень слід було б кваліфікувати як бездіяльність відповідальної за це особи, що належить вра­ховувати при вирішенні питання про звільнення сторони дого­вору від відповідальності.

Договірні зобов'язання з реалізації виноградної продукції можуть залишатися невиконаними в результаті втрати врожаю, що викликано обставинами, які не належать до стихійного лиха. Такими можуть бути пошкодження виноградників сіль­ськогосподарськими шкідниками чи хворобами або у резуль­таті несприятливих умов погоди (недостатність тепла, тривалі дощі або звичайні за силою, але тривалі вітри), що негативно відбилось на розвиту виноградних культур та їх урожайності. Як правило, на практиці при настанні подібних обставин, на­слідком яких стало зниження або загибель урожаю виноградних культур, питання про відповідальність вирішується з урахуван­ням принципу вини. Інакше кажучи, якщо буде встановлено, що договірні зобов'язання не були виконані або були виконані неналежним чином внаслідок обставин, які не залежать від ви­робника виноградної продукції, він звільняється від відпові­дальності. Також слід підкреслити, що звільнення від відпові­дальності за порушення зобов'язання внаслідок непереборної сили можливо лише при настанні таких обставин у часових ме­жах виконання зобов'язання.

Отже, при вирішенні питання про звільнення від відповідаль­ності товаровиробників винограду за неможливістю виконан­ня зобов'язання внаслідок непереборної сили поряд із фактом загибелі або пошкодження виноградних культур або садивного матеріалу повинна бути врахована вина господарства у неприй­нятті необхідних заходів, які зазвичай застосовуються в даній місцевості, щодо ліквідації або послаблення негативних наслід­ків стихійного лиха чи інших надзвичайних і невідворотних обставин, а також час настання останніх відносно часових меж укладення договору.

Спираючись на наведене, товаровиробникам виноградної продукції з метою захисту своїх інтересів при укладенні дого­ворів, відповідно до яких виникають зобов'язання, пов'язані з господарською діяльністю у сфері реалізації продукції, до­цільно передбачати умови, які будуть детально регламентувати відповідальність за невиконання договірних зобов'язань, вклю­чаючи умови про підстави звільнення від відповідальності (форсмажорні обставини).

Характер порушених господарсько-договірних відносин зу­мовлює зміст відповідальності та її обсяг. Відповідно до змісту будуються й форми господарської відповідальності — відшко­дування збитків і штрафні санкції. До складу збитків у царині господарювання за ст. 225 ГК України входять: а) вартість втра­ченого, пошкодженого або знищеного винограду (виноградної продукції), визначена згідно з вимогами законодавства; б) до­даткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок пору­шення зобов'язання другою стороною; в) неодержаний прибу­ток (втрачена вигода), на який сторона, що зазнала збитків, мала право розраховувати в разі належного виконання зобов'язання другою стороною; г) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Слід зазначити, що, на від­міну від господарського законодавства, в цивільному відшко­дування моральної шкоди не входить до складу збитків (ст. 22 ЦК України).

Загальним принципом як цивільної, так і господарської від­повідальності є принцип повного відшкодування збитків (ч. 3 ст. 22 ЦК України). За ч. 2 ст. 225 ГК України законом по ок­ремих видах господарських зобов'язань може бути встановле­на обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Так, за ст. 314 ГК перевізник відпові­дає за втрату, нестачу, пошкодження або псування прийнятого до перевезення вантажу в розмірі фактично (реально) спричи­неної шкоди.

ГК України під штрафними санкціями розуміє винятково грошову суму (на відміну від ЦК України, де неустойка (штраф, пеня) можуть виражатися не тільки в грошовій сумі, а й у май­ні (ч. 1 ст. 549 ЦК України), яку учасник господарських відно­син зобов'язаний сплатити в разі порушення ним правил здійс­нення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. При цьому ГК виділяє 3 різновиди штрафних санкцій — неустойку, штраф і пеню (ч. 1. ст. 230 ГК).

Слід зауважити, що неустойка за ГК не є узагальнюючою ка­тегорією для штрафу й пені, як це передбачено цивільним за­конодавством, а виступає окремим видом штрафних санкцій. Отже незрозуміло, що ж тоді мається на увазі під неустойкою у сфері господарювання, адже ГК України не розкриває цього поняття.

Окремо варто розглянути питання відповідальності за не­належне виконання або невиконання зобов'язань з поставки виноградної продукції, яке є найбільш застосовним у договорі її реалізації, а також за випуск недоброякісної виноградної про­дукції, яке на сьогодні є дуже актуальним. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань, що випливають з договорів поставки виноградної продукції, сторони несуть відповідаль­ність, основні засади якої передбачені нормами ЦК та ГК Ук­раїни. Ці норми конкретизовано також у спеціальних законах і підзаконних нормативно-правових актах, зокрема: в Положен­ні про поставки продукції виробничо-технічного призначен­ня і в Положенні про поставку товарів народного споживання, які затверджені постановою Ради міністрів СРСР від 25 липня 1988 р.; в Інструкції про порядок приймання продукції вироб­ничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю та якістю, затверджені постановами Держарбитра- жу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 р. й від 25 квітня 1966 р.; в Особливих умовах поставки виноматеріалів, коньяч­них спиртів і коньяків, затверджених заступником міністра хар­чової промисловості СРСР 21 червня 1971 р.; в роз'ясненні Пре­зидії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невико­нанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки» від 30 березня 1993 р., № 02-5/218.

Названі Положення про поставки вказують, що постачаль­ники виноградної продукції несуть відповідальність: (а) за про­строчення її поставки або недопоставку у встановлений до­говором строк, (б) за поставку продукції без згоди покупця, (в) за поставку продукції, яка не відповідає стандартам чи тех­нічним умовам або має порушення щодо асортименту, (г) за по­ставку продукції без передбачених договором документів тощо. У той же час покупець (одержувач) продукції відповідає: (а) за не­своєчасне надання рознарядок на її відвантаження, (б) за не- обґрунтоване ухилення від сплати за продукцію, (в) за неви­конання вимог поставщика (відправника) про відвантаження (видачу) продукції, прийнятої на відповідальне зберігання, (г) за односторонню відмову від одержання товару, (д) за інші порушення умов договору.

Виноград у свіжому вигляді належить до сільськогосподар­ської швидкопсувної продукції, тому при простроченні його поставки або недопоставки поставщик повинен нести відпові­дальність за п. 57 Положення про поставки продукції як за про­строчення поставки, згідно з яким поставщик сплачує покуп­цеві неустойку в розмірі 4 % вартості непоставленої у строк продукції. Пункт 7 ст. 267 ГК України встановлює, що за дого­вором може бути передбачено порядок поставки кількості то­варів, недоотриманої покупцем у встановлений строк. Якщо поставлена виноградна продукції не відповідає за якістю тех­нічним умовам, стандартам або умовам договору, покупець вправі прийняти продукцію неналежної якості зі сплатою за ці­ною, встановленою для продукції відповідного сорту, або від­мовитися від неї і стягнути з виробника (постачальника) штраф у розмірі, передбаченому ст. 231 ГК України, якщо інший розмір не встановлено законом або договором.

У свою чергу, в разі відмови покупця від продукції, поста­чальник зобов'язаний розпорядитися нею протягом 10-ти днів з моменту отримання претензії, а швидкопсувної — впродовж 24 годин. Виноград, як швидкопсувна продукція, підлягає реа­лізації на місці.

На сьогодні міри відповідальності за деякі порушення зобо­в'язань з поставки виноградної продукції, передбачені Особли­вими умовами й Положеннями про поставки (зокрема, за несвоє­часне повернення тари й затримання відвантаження етикеток), не відповідають сучасності, оскільки до них не вносилися змі­ни згідно з чинним законодавством. Як показує практика, дого­вором ці питання не обумовлюються. Якщо відсилатися до По­ложень про поставки, які діють на території України в частині, що не суперечить законодавству, теж не зовсім зрозуміло межі їх застосування. Це ще раз свідчить про необхідність внесення відповідних змін і доповнень до чинного законодавства з по­ставки виноградної продукції або прийняття нового, яке було запропоновано в попередньому підрозділі.

Серед правопорушень у сфері виробництва й реалізації ви­ноградної продукції особливо гостро на даний час стоїть питан­ня випуску й реалізації недоброякісної продукції. Найпоши­ренішим видом цього правопорушення є фальсифікація вин, вермутів, коньяків і бренді, під якою, відповідно до п. 32 ст. 1 Закону України «Про виноград та виноградне вино», розумієть­ся умисна, з корисливою метою підробка вин, вермутів, конья­ків України, бренді за їх походженням (місцем виробництва) або їх складом шляхом додавання нешкідливих чи шкідливих для здоров'я людини речовин, а також виготовлення винних і коньячних сурогатів у процесі виробництва, транспортуван­ня, зберігання й продажу. Вичерпний перелік випадків фаль­сифікації вин, вермутів, коньяків України і бренді передбачено ст. 12 указаного Закону.

В Україні функцію захисту виноробної продукції від підро­бок виконує держава в особі таких державних органів влади, як Державна інспекція сільського господарства України, Дер­жавна санітарно-епідеміологічна служба України, Національна комісія України з Кодексу Аліментаріус, Державна інспекція Ук­раїни з питань захисту прав споживачів, Департамент контро­лю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тю­тюнових виробів Державної податкової служби України та ін. Згідно із матеріалами узагальнення результатів державного на­гляду за додержанням стандартів, норм і правил на підприєм- ствах-виробниках винопродукції за І півріччя 2010 року, в по­рівнянні з аналогічним періодом 2009 року порушення вимог стандартів, норм і правил збільшилися на 33,4 %, що може бути обумовлено незадовільним контролем додержання технологіч­ної дисципліни під час виробництва продукції [50]. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2008 р., № 1164 «Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється сту­пінь ризику від провадження господарської діяльності, пов'я­заної з виробництвом, випуском і реалізацією продукції (вико­нанням робіт, наданням послуг), та визначається періодичність проведення планових заходів державного нагляду (контролю)», винопродукція відноситься до високого ступеня ризику і під­лягає плановому державному нагляду 1 раз на рік [164]. Вияви­ти фальсифіковану виноробну продукцію можна лише шляхом проведення лабораторних перевірок цієї продукції. При прове­дені планових та позапланових перевірок з державного нагляду здійснюється відбір зразків винопродукції та їх дослідження на відповідність нормативним документам за органолептични­ми (прозорість, осад, сторонні включення, колір, смак, аромат) та фізико-хімічними показниками, наявністю синтетичних барв­ників, а також вимогам нормативних документів за маркуван­ням. Проте, на 2010 рік з державного бюджету не було виділено коштів на відбір зразків продукції та проведення лаборатор­них перевірок, які можуть проводити лише за бюджетні кош­ти. До цього ж сьогодні лабораторне тестування вина за ДСТУ 4806:2007 «Вина. Загальні технічні умови» здійснюється за 12-ма основними показниками, що дозволяє більшість фальсифікова­ної продукції визнати натуральним вином (наприклад, у Європі застосовують більш широкий спектр параметрів — 40).

Поряд з лабораторними перевірками функцію захисту вино­робної продукції від підробок виконують шляхом ліцензуван­ня, сертифікації та застосування акцизної марки. Як показує практика, підроблена фальсифікаторами акцизна марка ніяк не поступається тій, що випускається державним спеціалізова­ним підприємством Міністерства фінансів України, тому вста­новити підробку (фальсифікацію) без лабораторних досліджень нерідко просто неможливо. По суті, підприємство, що придбає акцизну марку, не отримує ніяких гарантій щодо захисту сво­го товару. Серії й номера марок на фальсифікованій продукції співпадають з номерами, виданими легальним виробникам.

Основними причинами такого широкомасштабного оборо­ту фальсифікованої виноробної продукції виступає неналежна діяльність та / або безвідповідальність контролюючих органів, а також недосконалість законодавства в цієї сфері. З приводу цього О. Авдєєв, голова правління Українського алкогольного конгресу, заявив, що вітчизняна законодавча база не дозволяє впіймати за руку фальсифікатора й позбавити його права пра­цювати на ринку вина, а держава, на жаль, ніяких дій не вжи­ває [Див.:1]. У Кримінальному кодексі (далі — КК) України існує спеціальна стаття щодо відповідальності за незаконне ви­готовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збу­ту підакцизних товарів (ст. 204), до яких належить і виноробна продукція [160]. Але ж практика показує, що ця норма не зупи­няє фальсифікаторів. Що ж стосується іншої виноградної про­дукції, то, як відмічають фахівці в галузі кримінального права, захист прав споживачів із застосуванням ст. 227 КК України «Випуск або реалізація недоброякісної продукції» теж жодним чином не забезпечується [Див.: 51; 217].

При вирішенні проблеми випуску й реалізації недоброя­кісної виноградної продукції необхідно звернутися до досвіду держав з розвиненими галузями виноградарства й виноробства і рухатись у напрямку вдосконалення структури управління ними й гармонізації законодавства з міжнародними вимогами. Одним з основних пунктів Програми інтеграції України в Єв­ропейський Союз, затвердженої Указом Президента від 14 ве­ресня 2000 р., № 1072, є проведення робіт з адаптації вітчизня­ного законодавства України до законодавства ЄС, що регулює діяльність агропромислового комплексу, до якого входить і ви­ноградно-виноробний сектор. Слід зауважити, що сьогодні Україна також є країною «in fiery» щодо Міжнародної органі­зації винограду і вина (МОВВ), тобто найближчим часом вона може стати повноправним її членом, якщо будуть виконані поставлені перед нею завдання, у тому числі й по гармонізації й удосконаленню чинного законодавства в цій сфері.

Головним нормативним документом Ради ЄС, який визначає основні засади організації виробництва й реалізації виноград­но-виноробної продукції в країнах — членах ЄС, є Постанова «Про організацію спільного ринку вина» від 17 травня 1999 р., № 1493/1999, яка деталізується та доповнюється низкою інших постанов та директив, до яких, зокрема, відносяться Постанова Комісії (ЄС) № 1227 від 31 травня 2000 р. «Про правила застосу­вання Постанови Ради (ЄС) № 1493/2000 по організації загаль­ного ринку вина відносно виробничого потенціалу»; Постанова Комісії (ЄС) № 883/2001 від 24 квітня 2001 р. «Про правила із за­стосування Постанови Ради (ЄС) № 1493/2000 у частині, що сто­сується торгівлі з третіми країнами продукцією виноград­но-виноробного сектору»; Постанова Комісії (ЄС) № 753/2002 від 29 квітня 2002 р. «Про встановлення деяких правил для ви­конання Постанови (ЄС) № 1493/2000 про загальну організацію ринку вина у тому, що стосується опису, позначення, оформ­лення та захисту деяких продуктів виноробного сектору» [113, с. 6-159, 307-390, 400-439] та ін.

Саме правила опису, позначення й оформлення виноград­но-виноробної продукції, визначені цими постановами, сприя­ють нормальному функціонуванню внутрішнього ринку країн та виробництву якісних продуктів. Правила, що стосуються по­значення, включають положення, які забезпечують запобіган­ня шахрайській практиці, визначають міри покарання на рівні Співтовариства у випадку неправильного етикетування, вико­ристання мов, а також використання фабричних марок, особ­ливо тих, які можуть ввести споживача в оману. Відповідно до п. 2 ст. 49 Постанови (ЄС) № 1493/1999 країна — член ЄС, на територій якої знаходиться продукт, опис або оформлення якого не відповідає положенням § 1 цієї Постанови, повинна прийняти необхідні заходи для накладення стягнення за здійс­нені порушення залежно від їх ступеня або може дозволити зберігання продукту з метою збуту, направлення його на ринок Співтовариства або експорт за умов зміни його опису або оформ­лення відповідно до вказаних положень § 1 Постанови.

Щодо відповідальності за виробництво й реалізацію неякіс­ної виноробної продукції в країнах ЄС, то згідно зі ст. 54 ч. 5 Постанови Ради ЄС № 1493/1999 країни — члени ЄС повинні встановлювати список якісних вин, для кожного з яких у націо­нальному законодавстві має бути передбачено положення, яке регулює їх виробництво. Якщо вино було змінено при зберіган­ні чи транспортуванні, в результаті чого його характеристики змінилися (погіршилися), і якщо вино підлягало забороненому обробленню або не описано законним чином як якісне вино, компетентній структурі, що визначається країнами — членам ЄС, належить прийняти рішення про пониження якісного вина в категорії (п. 3 ст. 56 Постанови).

У більшості цих країн існує чітка єдина (нерозгалужена) сис­тема державного управління виноградарсько-виноробною під- галуззю, яку очолює одна структура. Так, у країнах ЄС поруч з національними галузевими комітетами, що функціонують у складі аграрних міністерств, існують також галузеві й секто­ральні об'єднання виробників, які діють в єдиному напрям­ку і беруть участь у розробці і прийнятті нових національних нормативно-правових актів у сфері виноградарства й винороб­ства. Їх діяльність і повноваження регулюється статтями 39-41 Постанови Ради ЄС «Про організацію спільного ринку вина» № 1493/99, згідно з якою організація виробників є юридичною особою, сформованою з ініціативи виробників. Головні цілі останньої — забезпечення плановості й регулювання виробни­цтва за вимогами ринку, особливо в питаннях якості, просу­вання у виробництво екологічно чистих технологій, скорочен­ня витрат виробництва, стабілізації цін виробників та ін.

Серед таких організацій зустрічаються об'єднання виробни­ків різних форм власності й господарювання. Особливо отри­мали поширення асоціації фермерів — власників виноград­ників, на спільні кошти яких утримується переробний завод, магазини й відділи збуту. Діяльність спеціальних секторальних організацій спрямована на покращення ринка вина різних ка­тегорій якості на рівні європейських стандартів, враховуючи інтереси і традиції національних виробників. До таких органі­зацій, наприклад, у Франції належить Інститут захисту найме­нувань за походженням, заснований у 1935 р., який бере активну участь у розробці законодавчих актів і залучає до цього проце­су представників асоціацій виноробів. У Німеччині особливу роль відіграє Німецький винний фонд, до основних завдань якого входить сприяння підвищенню якості вин та їх збут, за­хист визначених законодавством найменувань вітчизняних вин як у країні, так і за кордоном. За допомогою цієї організації в управлінні виноградарсько-виноробною галуззю Німеччини крім державних службовців беруть активну участь представ­ники приватного бізнесу й громадських організацій, метою діяльності яких є створення сприятливих умов для розвитку останнього. В Україні такими організаціями є Національне ви- робниче-аграрне об'єднання «Масандра», «Перший Національ­ний Виноробний Холдінг», Асоціація «Виноградари і винороби України», які об'єднують виноградарські та виноробні підпри­ємства України і представляють їх інтереси у відносинах з Вер­ховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, іншими державними та недержавними установами й організаціями.

Аналізуючи світовий досвід у галузях виноградарства й ви­норобства, їх стан в Україні, можемо зробити висновок, що віт­чизняна система державного регулювання в цій сфері вимагає вдосконалень, які відповідатимуть становленню нових еко­номічних відносин, а також надаватимуть можливості пред­ставникам як крупних, так і дрібних суб'єктів господарювання брати реальну участь у їх регулюванні. Недосконалість існуючої системи державного регулювання у досліджуваній сфері в сис­темі АПК негативно впливає на якість як виноградної продук­ції, так і процесів реформування й розвитку виноградарства та виноробства. Після завершення першого етапу по створен­ню єдиного державного органу регулювання галузями виног­радарства й виноробства, який координуватиме, законодавчо забезпечуватиме й контролюватиме діяльність суб'єктів ви­ноградарства і виноробства, та виконуватиме інші функції, що сприятимуть розвитку цих підгалузей. На другому етапі необ­хідно вдосконалити існуючі, розробити й прийняти нові нор­мативні акті, які відповідали б сучасним економічним відноси­нам і міжнародним вимогам у царині виробництва й реалізації виноградної продукції.