Правосуб’єктність товаровиробників виноградної продукції

Загальному поняттю правосуб'єктності суб'єктів правовід­носин на сьогодні приділяється багато уваги, оскільки чинне законодавство України не містить такої дефініції. Існують різ­номанітні точки зору щодо визначення складових елементів і сутності правосуб'єктності.

У сучасних наукових теоріях серед елементів правосуб'єкт- ності також виокремлюють деліктоздатність як здатність суб'єк­та права нести відповідальність за свої протиправні вчинки [70, с. 121]. Зокрема, Г. К. Матвєєв відмічає, що правосуб'єктність юридичної особи виявляється назовні саме через її майнову відповідальність, наголошуючи на невідривності правосуб'єкт- ності та відповідальності юридичної особи [110, с. 212]. На нашу думку, правосуб’єктність включає як правоздатність, так і дієз­датність разом з деліктоздатністю, тому що правам, як правило, кореспондують обов’язки, за невиконання яких настає юридич­на відповідальність.

ЦК України закріплює визначення правоздатності осіб фі­зичних (ст. 25 ЦК), юридичних (ст. 68 ЦК) та дієздатності фі­зичних (ст. 30 ЦК). Поняття правоздатності фізичних і юри­дичних осіб фактично тотожні. Невизначенність дієздатності юридичних осіб у ЦК України, як зауважується в юридичній літературі, пояснюється тим, що стосовно них поняття правоз­датності й дієздатності практично завжди існують нерозривно, тобто наявність правоздатності в юридичної особи означає од­ночасно, що остання володіє також і дієздатністю.

Російські вчені правосуб’єктність визначають як особливе суб’єктивне право, яке є частиною загальних правовідносин й у єдності з іншими правами та обов’язками охоплюються по­няттям «правовий статус» [7, с.

Досліджуючи сутність правосуб’єктності комерційних під­приємств, В. М. Ермоленко зазначає, що правосуб’єктність окрес­лює загальне коло потенційних прав і обов’язків, які втілю­ються в процесі господарської діяльності в конкретні права й обов’язки. При цьому правосуб’єктність не є сумою реальних, конкретних прав і обов’язків, являючи собою лише дозволену законом можливість їх набуття [64, с. 425].

Таким чином, під правосуб’єктністю товаровиробників ви­ноградної продукції ми будемо вважати дозволену законом можливість набуття потенційних прав і обов’язків, які втілю­ються в процесі їх виробничої та іншої діяльності в конкретні права і обов’язки.

Фізична особа, як первинний суб'єкт права, наділяється ши­роким обсягом правосуб'єктності. Вона може бути учасником майже необмеженого кола правовідносин, що регулюються нормами різних галузей права, тому їх правосуб'єктність має загальний характер. Її зміст складає цивільна, трудова, консти­туційна та інші види правосуб'єктності. Правосуб'єктність фі­зичної особи відображає принцип «дозволено все, що не забо­ронено законом», чого не можна сказати про зміст інституту правосуб'єктності осіб юридичних.

Питання правосуб'єктності юридичних осіб як суб'єктів пра­вовідносин у сучасних правових джерелах гостро дискутується. Це, мабуть, пояснюється тими кардинальними змінами, яких зазнали в останні роки законодавство й суспільні відносини в Україні.

На відміну від ЦК УРСР 1963 р., який передбачав спеціальну правоздатність юридичних осіб, у чинному ЦК України законо­давець став на позицію визнання загального характеру їх пра­воздатності, відповідно до якої, юридична особа має такі ж пра­ва й обов'язки, як і фізична, окрім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч.

Юридичні особи за сучасних умов господарювання повинні мати здатність до вступу в ширше коло правовідносин порів­няно з тими, що передбачались раніше діючим законодавством, а тому їх правосуб'єктність набула більш, так би мовити, роз­митого характеру [247, с. 105]. Це пояснюється перш за все тим, що у власності громадян та юридичних осіб може знаходитися будь-яке майно без обмежень щодо його кількості й вартості, крім випадків, коли такі обмеження прямо передбачені норма­тивно-правовими актами. Проте не всі дослідники погоджу­ються з наданням юридичним особам загальної правоздатності, а в цілому і їх правосуб'єктності. Існує точка зору, відповідно до якої, комерційна організація має право займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом, якщо у її засновницьких документах не міститься вичерпного пере­ліку видів діяльності, яки вона здійснює. Якщо ж установчими документами юридичної особи визначено перелік можливих видів діяльності, то можна вважати, що вона наділена спеціаль­ною правоздатністю, виходити за межі якої неприпустимо [252, с. 171—174].

Деякі правознавці доводячи цю точку зору вказують на те, що правосуб'єктність юридичних осіб та їх участь у господар­ських правовідносинах характеризується рисами спеціальної правоздатності, тому що вони створюються для здійснення пев­них цілей і досягнення мети, зафіксованих в установчих доку­ментах [29, с. 252, 253]. Стосовно цього, І. П. Грєшніков указує, що організації зі спеціальною правосуб'єктністю можна назва­ти «суб'єктами мети», наявність яких обумовлена потребою досягнення поставленої цілі, зафіксованої в установчих доку­ментах, або здійсненням діяльності, яка тягне обмеження прав подібних організацій [56, с. 162]. Уявляється, що такий висно­вок відповідає вимогам ст. 57 ГК України, за якою в установчих документах суб'єкта господарювання повинні бути вказані мета і предмет господарської діяльності цього суб'єкта, тобто йдеть­ся про спеціальну (статутну) правосуб'єктність юридичної осо­би.

Серед особливостей правосуб'єктності державних унітарних підприємства відповідно до гл. 8 ГК України можна видрізни- ти наступні: а) обов'язок діяти на підставі статуту; б) заборона безоплатно передавати належне їм майно іншим юридичним особам чи громадянам (крім випадків, передбачених законом); в) право іншим способом розпоряджатися майном, яке нале­жить до основних фондів, лише в межах повноважень й у спо­сіб, що передбачені ГК та спеціальними законами; г) зобов'язан­ня використовувати кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, відповідно до затвердженого фінансового плану. Вста­новлення таких обмежень указуює на спеціальну правосуб'єкт- ність державних унітарних підприємств.

На підставі аналізу законодавства, а також теоретичних вис­новків учених, можемо стверджувати, що віднесення правосу- б'єктності юридичної особи до загальної або спеціальної має здійснюватись на основі закріплення в її статуті відповідних положень. Звідси загальна правоздатність комерційних органі­зацій змінюється на спеціальну при внесенні обмежень або шляхом установлення вичерпного переліку дозволених чи за­боронених видів діяльності для певної юридичної особи. Отже, за чинним законодавством України непідприємницькі това­риства й установи, державні підприємства мають спеціальну правоздатність, в установчих документах яких належить виз­начати предмет і цілі їх діяльності.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації (ч. 4 ст. 87 ЦК) й ліквідованою з дня внесення до єди­ного державного реєстру запису про її припинення (ч. 5 ст. 111 ЦК). Право провадити діяльність, яка потребує відповідного дозволу, входять до змісту її правоздатності тільки після от­римання такого дозволу, наприклад ліцензії. Ліцензування, як різновид заходів з урегулювання господарської діяльності, здійснюється шляхом видачі уповноваженим державним ор­ганом відповідного документа (ліцензії) щодо допуску суб'єкта господарювання на відповідний ринок, який надає йому право виконувати певні види господарської діяльності протягом ви­значеного строку за умови дотримання ліцензійних умов. По­рядок ліцензування та перелік видів діяльності передбачено За­коном України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р., № 1775 [189]. У випадку спливу строку дії останньої зміст правосуб'єктності юридичної особи повертається в його попередні загальні межі. З приводу цьо­го К. Ю. Тотьєв відмічає, що підприємець отримує ліцензію не для обмеження, а для поступового розширення сфери своєї підприємницької діяльності [245, с. 13, 14].

Обмеження в здійсненні підприємницької діяльності та її заборона в деяких випадках передбачені ст. 43 ГК України, а також іншими нормативно-правовими актами, серед яких Податковий Кодекс України від 02 грудня 2010 р., № 2755-УТ [195], Закони України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р., № 469 [201], «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., № 959 [188];.

Отже в українському цивільному й господарському законо­давстві не має єдиного напрямку щодо визначення загальної або спеціальної правосуб'єктності юридичних осіб, що викли­кає немало дискусій й труднощів як у теорії, так й на прак­тиці. Аналіз приписів нормативних актів України приводить до висновку, що вітчизняному законодавцеві повністю відсто­яти принцип загальної правосуб'єктності юридичних осіб, за­кріпленим ЦК України, не вдалось.

Найбільш правильним, з нашого погляду, було б закріпити в українському законодавстві право здатності юридичної осо­би мати такі ж самі права й обов'язки, як і фізична, за винят­ком випадків, передбачених законом. Передусім це стосується державних підприємств, які діють в публічних інтересах (го­ловним чином щодо розпорядження майном), некомерційних товариств та установ.

До юридичних осіб, які мають спеціальну правосуб'єктність слід віднести також і суб'єктів господарювання, що зайняті ви­робництвом сільськогосподарської продукції. Так, В. М. Єрмо- ленко вказує, що специфіка здійснення аграрного виробництва накладає свій відбиток на обсяг прав і обов'язків аграрного товаровиробника порівняно з іншими видами господарюван­ня — промислового виробництва, торговельної діяльності, сфери надання послуг тощо. Детермінуючи з точки зору діа­лектики правосуб'єктність аграрних комерційних підприємств на загальне (універсальну правосуб'єктність юридичних осіб), особливе (господарська компетенція суб'єктів господарюван­ня) й одиничне (галузева правосуб'єктність), науковець вказує на виокремлення галузевої (аграрної) правосуб'єктності, зокре­ма майнової, приватних комерційних сільськогосподарських підприємств, яка являє собою потенційний, можливий обсяг майнових прав і обов'язків, наявність яких надасть можливість здійснювати сільськогосподарське виробництво [64, с. 245—247]. Також в аграрно-правовій літературі неодноразово відміча­лось, що майнові права, наприклад, сільськогосподарського виробничого кооперативу за своїм обсягом значно ширше тих, якими володіє юридична особа у цивільному обігу. При цьому майновою правоздатністю володіють не тільки сільськогоспо­дарський виробничий кооператив в цілому, але й різноманітні внутрігосподарські підприємства та підрозділи, які не наділені правами юридичної особи, — виробничі ділянки, відділення, бригади, ферми, підсобні підприємства та промисли тощо [7, с. 186].

Усі наведені вище міркування є цілком слушними й щодо правосуб'єктності товаровиробників виноградної продукції, більшість якої є сільськогосподарською. Відповідно до Держав­ного класифікатора продукції та послуг ДК 016-97: 01.11 — 01.42 до сільськогосподарської продукції належить наступна ви­ноградна продукція: (а) підщепи вегетативно-розмножувані культур винограду (01.12.21.480), (б) саджанці винограду пер­шого року (01.12.21.570), (в) саджанці винограду другого року (01.12.21.670), (г) продукція маточників вегетативного розмно­ження винограду (01.12.21.770), (д) матеріал садивний виноград­ників (01.12.21.800), (е) виноград (01.13.1) [60]. Враховуючи спе­цифіку сільськогосподарського виробництва, ми розглянемо правосуб'єктність товаровиробників садивного матеріалу ви­нограду й товаровиробників винограду як виробників сіль­ськогосподарської продукції, потенційні права й обов'язки яких мають суттеву специфіку. Слід звернути увагу на те, що згідно із Законом України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» від 18 січня 2001 р. до сільськогосподарських товаровиробників належать також особи, які займаються переробкою власно виробленої сіль­ськогосподарської продукції [203]. Наприклад, до них можна віднести підприємства первинного виноробства, що займають­ся переробкою власно вирощеного винограду.

З метою доведення спеціального характеру правосуб'єктно- сті товаровиробників винограду та його садивного матеріалу, розглянемо деяки особливості їх діяльності.

Товаровиробниками садивного матеріалу для садіння й роз­множення виноградників є фізичні та юридичні особи, яким надано право займатися його виробництвом, тобто суб'єкти розсадництва садивного матеріалу винограду. Загальні засади отримання права на виробництво й використання садивного матеріалу регламентовано ст. 14 Закону України «Про насіння і садивний матеріал» [191]. За цією статтею право на виробни­цтво й реалізацію оригінального й елітного насіння садивного матеріалу надається суб'єктам розсадництва за результатами атестації, проведеної спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики за учас­тю Української академії аграрних наук і безпосередньо цих суб'єктів.

Право на виробництво й реалізацію репродуктивного садив­ного матеріалу, гібридів першого покоління надається спеціа­лізованим розсадницьким і фермерським господарствам та іншим суб'єктам розсадництва за результатами атестації, проведеної спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з пи­тань аграрної політики АРК і областей за безпосередньою учас­тю вказаних суб'єктів. Атестація на право виробництва й реалі­зації садивного матеріалу проводиться відповідно до «Порядку проведення атестації суб'єктів господарювання на право ви­робництва і реалізації насіння і садивного матеріалу», затвер­дженому наказом Міністерства аграрної політики України від 29 травня 2003 р., № 152 [175].

Суб'єкти розсадництва залежно від результатів проведеної атестації одержують паспорт на виробництво й реалізацію са­дивного матеріалу винограду відповідних категорій, які вказу­ються в паспорті й заносяться до Державного реєстру вироб­ників насіння й садивного матеріалу. Паспорт на виробництво й реалізацію садивного матеріалу видається на строк дії ліцен­зійного договору між власником сорту і виробником садивного матеріалу, але не більше, ніж на 5 років. Суб'єкти розсадництва не занесені до цього Державного реєстру, не мають права ви­робляти садивний матеріал з метою його реалізації.

Нарівні з проведенням наукових досліджень з питань сор- товивчення та з іншими видами наукового забезпечення роз- садництва організовувати вирощування й реалізацію оригі­нального, елітного садивного матеріалу винограду відповідно до ст. 11 Закону «Про насіння і садивний матеріал» мають пра­во здійснювати Українська академія аграрних наук, Націо­нальна академія наук України, інші науково дослідні установи й наукові організації та фізичні особи, які займаються науко­вими дослідженнями у сфері розсадництва, а також наукові ор­ганізації та їх дослідні господарства, що діють у системі вищої професійної освіти у даній сфері. Здійснення такої діяльності з виробництва оригінального, елітного й репродуктивного на­сіння саджанців винограду, наприклад, передбачено Статутом Державного підприємства дослідного господарства «Степове» Інституту виноградарства і вина «Магарач» Української ака­демії аграрних наук [232].

Отже, особливий порядок набуття права на виробництво й реалізацію товаровиробниками садивного матеріалу вино­граду, регламентований порядок діяльності з його виробництва й реалізації, обов'язкове визначення у статуті товаровиробника чіткого переліку видів діяльності й мети вказують на наявність у них спеціальної правосуб'єктності.

Переходячи до характеристики правосуб'єктності товарови­робників винограду, звернемо увагу на те, що вони, як і будь-які товаровиробники сільськогосподарської продукції, в процесі своєї господарської діяльності беруть участь у різних правовід­носинах — цивільних, господарських, земельних, трудових, ор­ганізаційних, фінансових та інших, для участі в яких повинні мати відповідну галузеву правосуб'єктність.

Земельна і трудова правосуб'єктність товаровиробників вино­граду є найбільш специфічними порівнянно з іншими її склад­никами, адже саме через їх наявність ці товаровиробники відрізняються від товаровиробників будь-якої іншої сільсько­господарської продукції. Тому особливості правосуб'єктності товаровиробників винограду варто досліджувати саме через роз­криття специфіки їх трудової й земельної правосуб'єктності.

Трудова правосуб'єктність сільськогосподарського підприєм­ства виявляється в правомочностях з організації праці, в його праві обирати форми внутрішньогосподарської організації, визначати умови й нормування затрат праці, забезпечувати належну дисципліну праці та її охорону тощо. В управлінні ж своїми справами сільськогосподарське підприємство наділено здатністю володіти правами й нести відповідні обов'язки щодо цього, бути суб'єктом певних відносин [156, с. 84].

Правомочності товаровиробників винограду в трудових від­носинах, залежать від наступних чинників, які відображають специфіку їх правосуб'єктності:

1. Особливий процес вирощування винограду як багатоліт­ньої культури, яка за період свого існування проходить цілу низку вікових стадій від молодого до зрілого віку, вельми по­вільно досягаючи часу повного плодоношення.

2. Відсутність рівномірного використання трудових ресурсів у силу сезонності проведення робіт з піком їх витрат у період збирання врожаю.

3. Технології оброблення виноградних насаджень є трудо­місткими, з великими витратами ручних робіт при відносно невисокому рівні їх механізації.

4. В основу технології вирощування насаджень і виробниц­тва винограду поряд з агробіологічними вимогами до рослин закладаються вимоги до режиму їх вирощування відповідно до наявного ресурсного забезпечення трудових процесів з ура­хуванням напрямків використання вирощеного врожаю.

5. Технологічні прийоми догляду за насадженнями виногра­ду орієнтовані на систему колективного їх виконання, зокрема, у формі спеціалізованих виробничих бригад з відрядно-премі­альною й відрядно-прогресивною системами оплати праці.

Спеціальна правосуб'єктність товаровиробників виногра­ду обумовлюється також наявністю у них земель сільськогос­подарського призначення, які надаються їм як основний засіб виробництва для використання за цільовим призначенням — для виробництва винограду. Суб'єктами права сільськогоспо­дарського землекористування у виноградарстві є фізичні та юри­дичні особи, які у встановленому законом порядку одержали земельну ділянку під виноградники на праві власності або на праві користування (оренди), у необхідних випадках набули право посадки (облаштування) виноградників і мають у зв'язку із цим суворо визначені земельні права й обов'язки.

Земельна правосуб’єктність товаровиробників винограду закріплена ЗК України [74], Законом України «Про виноград та виноградне вино» від 16 липня 2005 р. [160] та іншими спеці­альними нормативно-правовими актами. Товаровиробник ви­нограду відповідно до Розд. III ЗК України вправі володіти зе­мельною ділянкою для вирощування на ній винограду на праві власності, постійного землекористування або оренди. Загальні засади набуття й реалізації прав на землю встановлені Розд. IV ЗК України.

Право власності товаровиробника винограду на земельну ді­лянку, виділену під виноградники, передбачає право володін­ня, користування й розпорядження нею. Відносно набуття пра­ва власності земель сільськогосподарського призначення чинне законодавство перебдачає певні обмеження. По-перше, не мо­жуть бути суб’єктами права власності на останні іноземні гро­мадяни, іноземні юридичні особи й іноземні держави (п. 4 ст. 22 ЗК України). По-друге, на період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на такі землі загальною площею до 100 га (п. 13 розд. Х ЗК України).

Дуже гостро на сьогодні стоїть проблема визначення право­вого режиму земельних ділянок на яких розташовані вино­градні насадження, окреслення права власності на ці виноград­ні насадження та можливості надання їх в оренду. При дослід­женні правової природи виноградників, як багаторічних на­саджень, у земельних відносинах, перш за все, слід звернутися до ГОСТу 26640-85 «Землі. Терміни та визначення», який за­тверджено постановою Державного комітету СРСР зі стандар­тів від 28.10.1985 р. за № 3453. Згідно з п. 27 цього нормативного акту, багаторічне сільськогосподарське насадження — це сіль­ськогосподарське угіддя, що використовується під штучно створені древесні, кущові або трав’янисті багаторічні насаджен­ня, призначені для отримання врожаю плодово-ягідної та лі­карської продукції, а також для декоративного оформлення територій. До багаторічних сільськогосподарських насаджень відносяться сад, виноградник, ягідник, плодовий розплідник та ін. Таким чином, виноградні насадження — це не окрема гру­па кущів, а земельні угіддя або окрема земельна ділянка, з роз­міщеними на ній кущами як єдиний об'єкт. Підтвердженням цього висновку є також ч. 2 ст. 79 ЗК України, ч. 3 ст. 373 Цивіль­ного кодексу України, які регламентують, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси та багаторіч­ні насадження, які на ній знаходяться. Отже, земельні ділян­ки з розміщеними на них виноградниками, належать особам на праві власності разом з насадженнями як один цілий об'єкт.

З реформуванням аграрних та земельних відносин виник­ла ситуація, коли ці об'єкти у деяких випадках роз'єднуються, з чого випливає багато складнощів на практиці, так як законо­давчо не визначено правовий режим виноградних насаджень. Наприклад, при розпаюванні земель сільськогосподарського кооперативу право власності на земельні ділянки під виноград­ними насадженнями належить однієї особі (колишньому члену кооператива), а самі виноградні насадження як основні фон­ди — іншій (кооперативу як юридичній особі). Звідси постає питання можливості укладання договорів оренди виноградних насаджень без земельної ділянки, на якій вони розташовані з метою додаткового інвестування у виробництво та частково вирішення вищенаведеної ситуації. За вказаними обставина­ми такий договір протирічить нормам земельного законодав­ства. Враховуючи специфічність виноградників, які відносять­ся до основних засобів виробництва й окремо від земельних ділянок враховуються на балансі підприємтва, укладання та­кого договору у вигляді оперативної оренди (лізингу) можливо за податковим законодавством. Але, це не вирішує інших проб­лем, пов'язаних з визначенням правового режиму виноградни­ків, й потребує закріплення на законодавчому рівні.

Набуття права постійного користування земельною ділян­кою з метою насадження й облаштування виноградників мож­ливе лише підприємствами заснованими на державній і кому­нальній власності (ст. 92 ЗК України).

Право оренди земельної ділянки товаровиробником вино­граду — це засноване на договорі строкове платне володіння й користування земельною ділянкою, необхідною йому для ви­рощування цієї культури. Форма договору оренди земель­ної ділянки, строк, умови й порядок його укладення передба­чені Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р., № 161-ХІУ [193].

Насадження виноградників для виноробства дозволяється лише у виноробних місцевостях із застосуванням районованих сортів винограду відповідно до проекту на створення виноград­них насаджень. Цей проект розробляється Науково-дослідною і проектною установою землеустрою на підставі: (а) завдання на проектування, (б) акта вибору ділянки, (в) матеріалів ґрун­тових, ботаніко-культуртехнічних вишукань, (г) аналізу кліма­тичних показників, (д) топозйомки ділянки, (е) заяви про еко­логічні результати діяльності, (є) довідки про наявність підзем­них комунікацій, (ж) державного акта на землю. У випадках передбачених законодавством можуть бути затребувані також інші документи, які необхідні для розробки проекту.

Проект зі створення багатолітніх насаджень (виноградни­ків) складається з наступних підрозділів:

1. Пояснювальна записка з підставами щодо розробки про­екту, аналізом кліматичних умов, проектними рішеннями та їх обгрунтуваннями, організацією території, проектною потуж­ністю, спрямуванням використання врожаю й економічною ефективністю виноградника.

2. Комплекс заходів з охорони навколишнього середовища (зменшення забруднення ґрунту, атмосферного повітря, джерел водопостачання від застосовуваних отрутохімікатів і пести­цидів).

3. Технологічна частина, яка складається з передпосадкової підготовки ґрунту, посадки й ремонту виноградника, скла­ду ґрунту і внесення добрива, формування виноградних на­саджень, установки шпалери, системи захисту виноградника від шкідників і хвороб, збирання урожаю.

4. Організація насаджень, що охоплює строки і спосіб бу­дування, технологічні карти, охорону праці й техніку безпеки, агроекологічний паспорт сортів винограду, ґрунтові умови ді­лянки.

5. Генеральний план створення виноградних насаджень.

6. Паспорт проекту, в якому вказуються ситуаційний план проектованого виноградника, експлікація земель у межах ді­лянки, її використання, характеристика насаджень, витрати ма­теріалів, затрати праці, техніко-економічні показники проекту.

7. Кошторисна частина.

Враховуючи юридичне значення землевпорядної докумен­тації, ЗК України передбачає проведення державної експерти­зи окремих видів технічної документації у сфері землеустрою, зокрема прогнозних матеріалів використання і охорони земель, проекти землеустрою, проекти з питань використання і охорони земель, а також техніко-економічні матеріали обґрунтувань ви­користання і охорони земель, яка здійснюється органом по зе­мельних ресурсах відповідно до закону (ч. 3 ст. 186). При цьому, зауважує В. В. Носік, у ЗК не визначена правова природа такої експертизи, не вказується на те, що це є самостійний вид екс­пертної діяльності, не визначаються підстави, порядок і юри­дичні наслідки її проведення. Не має й окремого закону, який би врегульовував ці питання, що негативно впливає на стан ре­формування земельних відносин, перешкоджає прискоренню приватизації земель сільськогосподарського призначення то­що через складність і довготривалість проведення експертизи, а також через високу вартість робіт з її проведення [115, с. 63].

На підставі проведеної землевпорядної екпертизи Україн­ська державна помологічно-ампелографічна інспекція дає ви­сновок на створення виноградних насаджень конкретним гос­подарством. Проект на створення виноградних насаджень за­тверджується центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики та продовольства України.

Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки, на­даної в землекористування під виноградники, передбачає наяв­ність у товаровиробників винограду (виноградарів) низки кон­кретних прав та обов'язків (статті 95 і 96 ЗК України), перелік яких зумовлено правовим режимом земельної ділянки, яка ви­користовується для виробництва винограду.

Підсумовуючи вищевказане, можемо стверджувати, що то­варовиробники винограду в процесі виробництва продукції реалізують спеціальну правосуб'єктність, що обумовлюється: використанням земель сільськогосподарського призначення відповідно до їх цільового призначення; особливим порядком проектування й утримання виноградників; специфікою вико­ристання трудових ресурсів та іншими обставинами.