Викорінення практики застосування антитерористичних підрозділів у тюрмах

Комітет ООН проти катувань у своїх Рекомендаціях з підсумків розгля­ду П'ятої періодичної доповіді уряду України, указав, що «Комітет стурбо­ваний відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в'язниць, що приводить до залякування ув'язнених і по­ганому ставленню до них».

Відповідно до статті 6 Закону України «Про Державну криміналь­но-виконавчу службу» до складу Державної виконавчої служби входять воєнізовані формування. Згідно зі статтею 12 цього Закону воєнізовані формування — це підрозділи, які відповідно до закону діють у складі ор­ганів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, призначені для їх охорони та запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу ви­правних установ. У ст. 392 КК України передбачено, що діями, які дезор­ганізують роботу виправних установ, є тероризування у виправних уста­новах засуджених або напад на адміністрацію, а також організація з цією метою організованої групи або активна участь у такій групі, вчинені осо­бами, які відбувають покарання у виді обмеження чи позбавлення волі. У кримінальному праві під тероризуванням засуджених розуміється за­стосування до них фізичного насильства або погрози їх застосування; напад на адміністрацію — це вчинення щодо неї насильницьких дій, а також погроза застосування насильства.^[4]

Отже, першим ключовим моментом у функціонуванні воєнізованих формувань в кримінально-виконавчій службі є сфера їх призначення, об­межена двома напрямками: 1) охорона об'єктів; 2) запобігання та припи­нення дій, визначених у ст.

Єдиною законодавчою підставою для цього в теперішній час є Закон України від 20.03.2003 р. «Про боротьбу з тероризмом». Згідно з цим ак­том, тероризм — це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у сві­домому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей; терористичний акт — злочинне діяння у формі застосу­вання зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 КК України. Стаття 4 Закону визначає суб'єктів боротьби з тероризмом, до числа яких віднесено й Департамент.^[6]

Іншими словами, в межах своєї компетенції Департамент може боро­тися із тероризмом. Частина шоста статті 5 цього Закону передбачає, що Департамент здійснює заходи щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об'єктах КВС. А запобігання таке здійснює спеціальний антитерористичний підрозділ, положення про який було за­тверджено наказом Департаменту від 10.10.2005 р. № 167 (зареєстровано у Мін'юсті України 16.02.2006 за № 138/12012). Все ніби добре, але пункт 3.5 цього наказу серед функцій антитерористичного підрозділу передбачав проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб, узятих під варту, їх ре­чей, оглядів інших осіб та їхніх речей, транспортних засобів, які знаходять­ся на територіях установ КВС, підприємств установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, а також вилучення заборонених речей і документів. Саме це і стало на практиці основною роботою даного анти­терористичного підрозділу.^[7]

Рішення про державну реєстрацію зазначеного наказу було скасо­вано на підставі Висновку Міністерства юстиції № 15/88 від 24.12.2007 р., наказ № 167 виключено з Державного реєстру нормативно-правових актів 14.01.2008 р.

Нарешті 3 липня 2013 року був винесений наказ Міністерства юстиції України № 1325/5, яким було затверджено Положення про територіальне (міжрегіональне) воєнізоване формування Державної кримінально-ви­конавчої служби України, який регламентував порядок застосування спеціальних підрозділів у тюрмах України.

Незважаючи на відсутність відповідного нормативного акту у досить значний проміжон часу з 24.12.2007 року по 03.07.2013 року, на практиці спеціальні підрозділи по боротьбі з тероризмом неодноразово застосо­вувалися як спосіб залякування засуджених.

Практика застосування спеціальних підрозділів для побиття засуд­жених у виправних колоніях України неодноразово згадувалася у статтях експертів Харківської правозахисної групи. Зокрема, масове побиття за­суджених було відмічене у Сімферопольському СІЗО:

«Бійці спеціального підрозділу Державної пенітенціарної служби, що знаходяться в СІЗО міста Сімферополь за наказом керівництва Державної пенітенціарної служби, інформаційна служба відомства повідомила^[9], що бійці діють в рамках операції «ЩИТ».

Нам стали відомі прізвища жертв масового побиття (інформація отримана з декількох джерел і потребує ретельної перевірки):

1) Рудий Сергій Михайлович, 1960 року народження — перебиті ноги.

2) Козлов Сергій Олександрович, 1984 року народження — камера № 24 — відбита нирка.

Також побиті:

3) Кутовой Володимир Володимирович.

4) Луговой С. В.

5) Єлісєєв Д. В.

6) Оніщенко Едуард Олександрович.

7) Ганієв Руслан — сидить у карцері, за відмову роздягтися «на про- долі» перед камерами № 162Х і № 155Х».^[10]

Аналогічний випадок також був зафіксований у Дніпропетровській виправній колонії № 89:

«Як нам стало відомо, 05.07.1 1 р. бійці спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби були застосовані під час масового побиття і за­лякування засуджених 89-ї колонії міста Дніпропетровська.

Побиттю сприяв, а можливо й брав у ньому активну участь, також персонал установи, а саме:

1. Майор Державної пенітенціарної служби (ДПС) Легкобик Валентин Валентинович, відповідальний за дільницю, в якій розташовані камери довічно ув'язнених, дільниця посиленого контролю, при­міщення камерного типу і дисциплінарний ізолятор.

2. Лейтенант ДПС Хоменко Андрій Леонідович, співробітник внутріш­ньої безпеки установи;

3. Насевич Олександр Миколайович начальник відділення;

4. Підполковник ДПС Мартинов Ігор Генадієвич, тимчасово виконую­чий обов'язки начальника установи.

Були жорстоко побиті засуджені:

1. Калугін Юрій Іванович, що відбуває довічне ув'язнення;

2. Дзесів Олександр Вікторович;

3. Урцов Григорій Григорієвич;

4. Тимошенко Сергій Олександрович;

5. Погорелов Анатолій Іванович;

6. Дуднік Михайло Едуардович;

7. Бондаренко Роман Володимирович;

8. Ісаков Олександр Євгенієвич;

9. Костецький Андрій Михайлович;

10. Кутляєв Вадим Іванович;

11. Рижих Олександр Володимирович;

12. Мушинський В'ячеслав Іванович;

13. Гераськін Олександр Валерієвич;

14. Стоян Володимир Євгенієвич;

15. Романенко Дмитро Олегович».^[11]

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях стосовно України також вказував на проблему застосування спеціальних підрозділів у тюр­мах.

«Суд вважає, що застосування надмірної сили і спецзасобів, таких як шоломи і маски, призначених приховати обличчя осіб, залучених у навчання, та виключити можливість їх упізнання чи ідентифікації (що практично унеможливлювало подальше звернення зі скаргами), у поєднанні із завданими тілесними ушкодженнями та принизливим способом, у який проводилися обшуки (див. пункти 207-220 і 222­230), спричинили фізичний і психічний біль чи страждання першому і другому заявникам під час першого навчання, а під час другого нав­чання — всім трьом заявникам».^[13]

У рішенні по справі Карабет та інші проти України (Karabet and others v.

«У даному випадку ні національні органи влади, ні заявники не оспорю­ють, що 22 січня 2007 року в Ізяславській тюрмі, де в той час відбували покарання заявники, було проведено операцію із забезпечення безпе­ки. Ця операція включала, зокрема, обшук приміщень в'язниці, обшук сорока одного ув'язненого, незазначені «профілактичні заходи безпе­ки для посилення порядку» і навчання (див., зокрема, пункт 15 вище)».^[14] «За визнанням влади, зазначена операція проводилася без передба­ченого законом контролю з боку обласного прокурора з нагляду за дотриманням законності у виправних установах».^[15]

У обох справах Давидов та Карабет засуджені були піддані побиттю та жорстокому поводженню з боку спеціальних підрозділів по боротьбі з тероризмом після того, як вони направили скарги на неналежні умови тримання в Ізяславських колоніях, відповідно, № 58 та № 31.

Як можна побачити із вищезазначених рішень Європейського суду з прав людини, практика застосування спеціальних підрозділів по бо­ротьбі з тероризмом для здійснення тиску на засуджених у виправник закладах України є досить поширеною.

Що ж стосується нового Положення, то його зміст викликає низку заува- жень.Зокрема, якщо у попередньому Положенні, затвердженому наказом Департаменту від 10.10.2005 р. № 167, основні завдання Підрозділу включали в себе запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об'єктах кримінально-виконавчої системи, а також запобігання і припи­нення дій, що дезорганізують роботу установ виконання покарань і слідчих ізоляторів, то нове Положення було доповнене таким завданням, як участь у заходах щодо забезпечення режиму та його основних вимог в УВП і СІЗО.

На нашу думку, зазначена норма створює значні можливості для зловживань з боку адміністрації пенітенціарних установ щодо залучен­ня спеціальних воєнізованих підрозділів для здійснення протиправно­го тиску на засуджених. Оскільки режим установ виконання покарань є досить широким поняттям, яке включає в себе навіть такі питання, як носіння засудженими одягу єдиного зразка, дотримання засудженими встановленого розпорядку дня, праця засуджених, зберігання засудже­ними речей і предметів, залишається невизначеним питання щодо того, у яких випадках порушення режиму відбування покарань можуть бути застосовані підрозділи спеціального призначення. Таким чином, у якості приводу для залучення спеціального підрозділу з метою залякування засуджених, адміністрація установи може вказувати, наприклад, несвоє­часний підйом або відбій засудженого. У зв'язку з цим, з метою запобіган­ня зловживань з боку адміністрації установ, зазначене завдання підроз­ділів спеціального призначення має бути виключене з Положення.

Крім того, у пункті 3.1. Положення відсутня конкретизація дій, які можуть бути ознакою вчинення злочинів терористичної спрямованості, що також може сприяти досить широкому тлумаченню цього положення з боку адміністрації установи.

Негативним моментом нового Положення також є те, що в ньому бу­ла залишена норма, яка дозволяє проведення оглядів і обшуків території житлової та виробничої зон, речей засуджених і осіб, узятих під варту, оглядів інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на території об'єктів ДКВС України, на якій встановлені режимні вимоги, а також вилучення заборонених речей і документів. Така ж сама норма містилася у попередньому Положенні, яке було скасоване через ряд по­рушень, зокрема, порушень зазначеної норми.

Серед позитивних аспектів нового Положення можна виділити нор­му, закріплену у пункті 6.7. згідно з якою під час проведення Підрозділом навчань, занять та тренувань, у тому числі з особовим складом груп швид­кого реагування УВП і СІЗО, на об'єктах ДКВС України засуджені й особи, взяті під варту, до проведення зазначених заходів не залучаються.

Також важливе значення має принципово новий Розділ 7 Положення, який передбачає інформування громадськості про залучення підрозділу. Однак, на нашу думку, цей розділ також потребує доопрацювання, оскільки у ньому не закріплено процедуру та строки здійснення такого інформування.

Таким чином, як бачимо, нове Положення також потребує доопра­цювання та виключення норм, які створюють передумови для здовжи- вань у вигляді залучення спеціальних воєнізованих підрозділів для вчи­нення незаконного насильства над засудженими.

4.