Передмова

Організація та підтримання на належному рівні функціонування пе­нітенціарної системи є одним з ключових завдань сучасної держави, важ­ливим показником її спроможності забезпечувати захист прав людини як найвищої соціальної цінності.

Задекларувавши своєї прагнення долучитися до спільноти євро­пейських націй, Україна взяла на себе майже весь набір міжнародних зобов'язань у сфері захисту прав людини, розроблених не тільки на уні­версальному, але і на регіональному рівні — у рамках Ради Європи. Особ­ливістю останніх є те, що вони супроводжуються потужною інституційною підтримкою та механізмами забезпечення дотримання цих зобов'язань, головним з яких є Європейський суд з прав людини.

Забезпечення прав людини для осіб, позбавлених волі, є завданням особливо складним не тільки для пострадянських країн з їхнім прикрим історичним досвідом та збереженням (повним або частковим) культури зневаги до гідності людини з боку державного апарату та його службов­ців, а також впливової кримінальної субкультури. Переважна більшість європейських країн також має свій власний негативний досвід у цій сфері. Тож ще у 1987 році механізм Європейського суду з прав людини (разом із тодішньою Європейською комісією з прав людини), які лише реагу­ють на надіслані до них заяви, було вирішено доповнити «проактивною» структурою — Європейським комітетом з питань запобігання катуванням (КЗК), який за підсумками відвідання місць позбавлення волі формулює рекомендації, що конфіденційно спрямовуються до держав та стають ос­новою для постійного діалогу Комітету з урядами.

Утім, конфіденційність роботи КЗК не є абсолютною. Переважна біль­шість держав-членів Ради Європи (і Україна наразі не є винятком) санк­ціонують публікацію доповідей Комітету щодо них (як правило, одночас­но з направленням відповіді на рекомендації КЗК). У випадках особливо серйозних порушень конвенційного зобов'язання держав співробітнича­ти з Комітетом та поліпшувати ситуацію у світлі його рекомендацій КЗК наділений правом порушити конфіденційність діалогу з державою, зро­бивши публічну заяву.

У своїй роботі КЗК обов'язково бере до уваги всі об'єктивні проблеми, що виникають у держав у процесі виконання його рекомендацій. Зреш­тою, Комітет створений як механізм допомоги державам, що добросові­сно прагнуть забезпечити права осіб, які перебувають у місцях несвободи. Ключовим тут, на мій погляд, є саме добросовісність та справжність такого прагнення. Індикаторами неналежного ставлення держави до обов'язку співробітничати з КЗК можуть виступати спроби ускладнити роботу його делегацій під час візиту (приховування чи навмисно хибна інтерпретація важливих фактів або, найгірше, залякування ув'язнених осіб та їхнє пока­рання за відверте спілкування з представниками Комітету), надання без­змістовних відповідей (класичний приклад—розлоге цитування положень національного законодавства замість конкретного реагування на чітко виз­начені рекомендації) або навіть навмисне включення до відповідей уряду на доповідь КЗК неправдивої інформації.

Мушу визнати, що навіть відкрита інформація про доповіді Коміте­ту, опублікована на його веб-сайті, далеко не завжди використовується у державах-членах Ради Європи у найбільш ефективний спосіб. Доповіді публікуються мовою, якою їх було прийнято Комітетом (англійською чи французькою), і дуже нечасто — ще й національною мовою відповідної держави (у переважній більшості таких випадків переклад доповіді вико­наний національною владою та КЗК не може гарантувати його точність). Незважаючи на прагнення Комітету робити свої доповіді доступними для розуміння й особами без юридичної освіти, у них трапляються моменти, складні для нефахівця. Зрештою, кожна доповідь КЗК лише продовжує йо­го діалог з національною владою, а тому її повний аналіз часто неможли­вий без доброго розуміння передісторії та національного контексту.

Підготовлене фахівцями Харківської правозахисної групи аналітич­не видання «Українське пенітенціарне законодавство у світлі стандар­тів Комітетів проти катувань ООН та Ради Європи» переслідує дві дуже важливі цілі. По-перше, воно доволі цікаво та доступно аналізує реко­мендації КЗК та Комітету ООН проти катувань у контексті законодавства та правозастосовної практики в Україні. По-друге, воно є основою для вжиття заходів з реформування кримінально-виконавчого законодавс­тва України у світлі її міжнародних зобов'язань та стандартів, що існують як на універсальному, так і на регіональному рівнях. Я хочу привітати ав­торів дослідження з успішною працею, яка має чудовий потенціал стати важливим кроком у реалізації в Україні пенітенціарної реформи.

Микола Гнатовський, другий віце-президент Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню