Форми нормативних обмежень

1.2.1.1. Позбавлення суб'єктивного права як форма обмеження права

Висловлюються дещо протилежні позиції стосовно того, чи може по­збавлення права вважатись його обмеженням. Так, наприклад, на думку П.

Іншу позицію висловлює Ю. А. Пономаренко. Він зазначає, що по­збавлення права і обмеження права — це різні речі: «Переважна більшість передбачених чинним КК покарань — обмежень прав людини, що вчини­ла злочин, носить частковий характер. Лише в одному випадку — при за­суджені особи до довічного позбавлення волі вона не обмежується у праві на особисту свободу, а позбавляється його. [...] разом з тим, стаття 21 Кон­ституції, стаття 2 Загальної декларації прав людини, стаття 18 Європей­ської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини не до­пускають позбавлення (відчуження) прав людини, а передбачають лише можливість їх обмеження». Учений розглядає проблему обмеження прав зовсім через іншу призму — кримінальне право.

Щоправда, автори означених протилежних позицій, очевидно, оперу­ють різними термінами, які мають різне змістовне навантаження, як-то «скасування права» та «позбавлення права». Позбавлення того чи іншого права є видом кримінального покарання у відповідності до українського кримінального закону. Скасування ж права відсилає, в першу чергу, до законодавчої правообмежувальної діяльності. Воно може полягати, на­приклад, у виключенні формально існуючого раніше права із закону. При цьому як позбавлення, так і скасування права може розглядатись як його обмеження «до нуля».

На підтвердження вказаної позиції можна привести наочний приклад із Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. У від­повідності до ч. 2 ст. 2 Конвенції допускається позбавлення життя, якщо «воно є наслідком виключно необхідного застосування сили» для захисту будь-якої особи від незаконного насильства, здійснення законного ареш­ту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою, при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання. Ці винятки розглядаються як обмеження права на життя.

Отже, обмеження права можливе шляхом його позбавлення — по­збавлення життя^[193]. Що стосується правового статусу засудженого, то це знаходить свій прояв, наприклад, у позбавленні засуджених пасивного виборчого права. Те, що засуджений не має цього права протягом пев­ного періоду (час відбування покарання плюс строк судимості) означає, що він позбавлений або, іншими словами, повністю «до нуля» обмежений у ньому. Обмеження цього права шляхом його позбавлення проявляється у повному скасуванні правомочності, що входить до його змісту.

В окресленому контексті варто згадати О. О. Бєляєва, який підтриму­вав думку про те, що «засуджені не позбавляються прав і обов’язків гро­мадян СРСР, вони лише обмежуються в їх використанні», підкреслюючи, що виправно-трудовий закон лише обмежує в користуванні правами, а не позбавляє їх.

Така думка ще тоді була піддана критиці радянським ученим ви­правно-трудового права О. Л. Ременсоном, який писав: «Приведемо при- клад. Одним із важливих прав громадянина СРСР є право на вільне пе­ресування і вибір місця проживання (ст. 5 ЦК РСФРР). Але позбавлення волі представляє собою, зокрема, саме позбавлення (розрядка збе­режена. — авт.) цього права»^[195]. Визнання того, що засуджений продовжує залишатись громадянином СРСР, витікає зовсім не з того, що він, нібито, взагалі не позбавляється яких-небудь прав громадян СРСР (а лише обме­жується в їх користуванні), а з того, що за межами встановлених законом обмежень засуджений продовжує залишатись суб’єктом прав і обов’язків, які належать йому як громадянину СРСР^[196].

У той же час, у відповідності до Закону України «Про свободу пересу­вання та вільний вибір місця проживання в Україні» (ст. 12) «осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмежен­ня волі, може бути обмежено (виділено авт.) у праві на свободу пересуван­ня». Хоча прийнятий нами вище підхід, що позбавлення може розгляда­тись як обмеження «до нуля», свідчить, що особу у відповідності до цього закону де-юре можна і позбавити свободи пересування. Звісно, засуджені завжди зберігають обмежену свободу пересування. Філософським питан­ням залишається питання про те, чи можна обмежити свободу пересу­вання і вибору місця проживання засуджених так, щоб вони не втратили це право. У зв’язку з цим можна пригадати вислів російського мислителя М. Бакуніна: «Якщо від свободи відрізати шматочок, то вся свобода пе­рейде в цей шматочок».

1.2.1.2. Заборона як форма обмеження права

Є всі підстави вважати, що початковою формою, в якій право зароди­лось як право була саме заборона^[197]. Заборона означає зменшення можли­востей. Якщо бути більш точним з юридичного погляду, то вона означає повне скасування або зменшення якоїсь правомочності.

Співвідношення заборони та обмеження розглядалося теоретиками права. Вказувалось, що обмеження схоже на заборону, однак воно характе­ризується неповнотою, адже на відміну від заборони, не підкреслює пов­ноту заборонної вимоги. Як зазначає Ф. Н. Фаткуллін, обмеження близьке до заборони, однак воно розраховане не на повне витіснення того чи ін­шого суспільного стосунку (рос. «отношения» — авт.), а на утримання його в жорстко обмежуваних рамках і т. ін.^[199] Тобто обмеження розглядається як м’якіше за заборону, як свого роду «недозаборона».

Існує і така думка, що обмеження є самостійним способом правово­го регулювання, який існує наряду із забороною. Заборони і обмеження виступають як два різних способи правового регулювання^[200]. Ця позиція побудована на думці, що існують три способи правового регулювання: дозвіл, заборона, обов’язок.

Найбільш обґрунтованою видається позиція М. М. Султигова. Він про­понує тезу, що всяка заборона є обмеженням, але не всяке обмеження в пра­вовій сфері є забороною^[201]. Заборона є лише формою правового обмеження^[202]. Аналогічно розглядаючи співвідношення обмежень та заборон, А. В. Маль- ко вказує, що заборона є лише певною формою правового обмеження^[203].

Добре демонструє цю тезу приклад заборони засудженим до позбав­лення волі вживати спиртні напої (ч. 4 ст. 107 КВК). В цьому випадку за допомогою використання форми заборони застосовується правове обме­ження, адже вільних громадян така заборона зазвичай не стосується.

Як бачимо, у цьому прикладі нами застосовано згаданий вище другий логічний прийом, який полягає в порівнянні загального правового стату­су вільних громадян та спеціального правового статусу засуджених.

Використання цього прийому іноді може привести до неочікуваних висновків. Наприклад, формально передбачена цією ж статтею забо­рона вживання наркотичних засобів засудженими, також повинна роз­глядатись як правове обмеження, якого не існує для вільних громадян.

Заборона продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на ко­ристь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні (ч. 4 ст. 107 Кримінально-виконавчого кодексу України), за загальним правилом, не існує для незасуджених громадян і тому має розглядатись як правове обмеження.

В підтвердження висловлених раніше ідей щодо поняття обмежень прав засуджених, можна сформулювати ідею, яка випливає із прикладів застосування другого логічного прийому. Оскільки правове обмеження — це певне вилучення із загального правового статусу, применшення мож­ливості, то заборона для засудженого лише тоді буде правообмеженням, коли вона є забороною, яка стосується тільки засудженого, як суб’єкта специфічних правових відносин, який володіє спеціальним правовим статусом. Якщо ж ця заборона, в такій самій формі стосується і вільних громадян, то вона не може розглядатись як правове обмеження. Напри­клад, заборона на створення громадської організації, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну консти­туційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і тери­торіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжет­нічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи лю­дини, здоров’я населення (ст. 37 Конституції України) стосується рівною мірою і засуджених, і вільних громадян. Тому вона не може розглядатись як обмеження прав засуджених, а є межею (кваліфікатором) змісту права. Заборона ж засуджним створювати організацію, яка не переслідує таких цілей, має вважатися обмеженням права.

Додамо, що заборони є однією із найпоширеніших форм обмежен­ня прав засуджених.

Для більш глибокого аналізу необхідно також дати відповідь на питан­ня: яке місце посідає заборона серед інших форм правообмежень? Це ви­магає з’ясування того типу правового регулювання, який діє в криміналь­но-виконавчому праві.

У вітчизняному праві визнається загально-дозвільний та спеціально- дозвільний типи правового регулювання^[204]. Загально-дозвільний тип пе­редбачає, що засудженим дозволяється все, що не заборонено. У такому разі забороною розглядатиметься лише те, що закріплено в криміналь­но-виконавчому праві як сукупності норм або в іншій галузі права. Спе­ціально-дозвільний тип визначає, що засудженим дозволяється лише те, що прямо передбачено нормативними актами. У разі застосування цього типу коло заборон, а відповідно і обмежень прав засуджених, стає невиз- наченим і потенційно дуже широким.

Вбачається, що останній варіант суперечить тій ідеї, закладеній у Конституції України та Конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод.

Стаття 19 Конституції вказує, що правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Оскільки заборона має сенс тільки тоді, коли її недотримання може потягнути застосування примусу, це означає, що до засуджених не можуть застосовуватися заборони-обме- ження, якщо вони прямо не передбачені в законодавстві.

Що стосується порушення Конвенції, то встановлення спеціально-доз­вільного типу правового регулювання означає відсутність обов’язковості закріплювати заборони в нормативних актах. Це суперечить конвенцій­ному стандарту, згідно з яким обмеження має бути передбачене в законі (перша складова так званого трискладового тесту обґрунтованості об­межень ЄСПЛ). Крім того, такий тип регулювання не вимагає будь-якого обґрунтування цілей конкретних заборон (обмежень)^[205], що унеможлив­лює забезпечення принципу пропорційності обмежень, як іншої складо­вої тесту перевірки обґрунтованості обмеження згідно з Конвенцією.

Цілком застосовним для встановлення цієї форми обмеження є і ди­намічний підхід. Для встановлення обмеження у формі заборони достат­ньо, наприклад, порівняти обсяг прав до та після прийняття законодав­чого акта. Якщо після такого прийняття з’являється нова заборона або заборона більшого обсягу, то це означає, що має місце обмеження права. Обмеження матиме місце також тоді, коли одна заборона замінюється ін­шою, якщо остання є більш суворою, аніж попередня.

1.2.1.3. Обов'язок як форма обмеження права

Обов’язки мають особливе значення для процесу виконання пока­рань. Як вказував О. О. Бєляєв, саме в обов’язках суб’єкта кримінально- виконавчих відносин слід шукати прояв кари в покаранні у вигляді по­збавлення волі^[206]. Ще Г. Гегель писав, що обов’язок є обмеженням^[207]. Однак місце обов’язку в системі засобів правового регулювання дещо заплутане по сьогодні. його розглядають і як правове обмеження, і як правову забо­рону, і навіть як стимулюючий чинник.

Ми стверджуємо, що будь-яке встановлення обов’язків засуджених, які покладаються на них у зв’язку із володінням ними спеціальним право­вим статусом, є обмеженням їхніх прав. Внаслідок встановлення обов’язку завжди обмежується те чи інше суб’єктивне право.

Для засуджених, які позбавлені волі, застосовується низка специфіч­них обов’язків. «Специфічність» полягає в тому, що вони взагалі не пере­дбачені для вільних громадян, адже є атрибутами виконання покарання. Серед прикладів можна назвати обов’язок виконувати роботи з благоуст­рою колонії (ч. 3 ст. 107 КВК). У вільних громадян можуть бути подібні, але не аналогічні обов’язки. Крім того за їх невиконання навряд чи буде застосована санкція такого рівня суворості, як поміщення в ДІЗО^[208].

Відомо, що обов’язком є міра необхідної поведінки. Обов’язок може бути як активним (особа, на яку він накладається, зобов’язана вчинити певні активні дії), так і пасивним (особа, на яку він накладається, повинна утриматись від вчинення певних дій).

Насправді, суть як активного, так і пасивного обов’язку можна роз­глядати як заборону. Це очевидно, що стосується пасивного обов’язку, адже обов’язок не вчиняти чогось є забороною це вчиняти. Прикладом може послужити пункт п. 10.1 ПВР установ виконання покарань, згідно з яким засуджені повинні зберігати продукти харчування і предмети осо­бистого користування у відведених для цього та спеціально обладнаних місцях і приміщеннях. Тобто від них вимагається не вчиняти певних дій: не зберігати продукти харчування і предмети особистого користування у не відведених для цього місцях.

Що ж до активного обов’язку, то він свідчить про необхідність вчи­нення активних дій. Такі активні дії так само можна зводити до заборони, адже забороняється не вчиняти відповідні активні дії. Наприклад, у від­повідності до п. 3.2 ПВР установ виконання покарань засуджені зобов’язані дотримуватися санітарно-гігієнічних норм, мати охайний вигляд.

Існують і обов’язки засуджених, зміст яких містить у собі елемен­ти як активного, так і пасивного обов’язку. Серед них можна вважати обов’язок ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених (ч. 1 ст. 9 КВК). Тобто встановлюється як необхідність не вчиняти дій, що свідчи­тимуть про неввічливість, так і вчиняти дії, які є ввічливими, як-то віта­тись і т. ін^[209].

На користь того, що будь-який юридичний обов’язок містить заборону, як різновид правового обмеження, свідчить і те, що за його недотримання передбачена можливість застосування санкцій. Як пишуть М. І. Матузов та Б. М. Семенко, суть юридичного обов’язку полягає у вимозі необхідної, потрібної, належної, корисної, доцільної з точки зору державної влади, за­кону, поведінки суб’єкта. Ця поведінка обов’язкова, беззаперечна і у разі недотримання забезпечується заходами державного примусу^[210].

Вважається, що застосування санкцій стає можливим тільки при по­рушенні заборони. Санкції є вказівкою на заходи державного примусу, які застосовуються у випадках порушення правової заборони^[211]. Це відобра­жає діалектичну єдність юридичних санкцій та заборон.

Український законодавець не оминув це питання увагою та про всяк випадок безпосередньо закріпив, що невиконання засудженими своїх обов’язків і встановлених законодавством вимог в’язничної адміністра­ції, органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену за­коном відповідальність (ч. 2 ст. 9 КВК).

Закріплення в законодавстві обов’язків володіє головною ознакою об­меження права — звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Вони в будь-якому разі зменшують міру можливої поведінки, тобто обмежують суб’єктивні права. Встановлення обов’язку неминуче торкається право­мочностей особи.

Разом з тим не всі науковці поділяють точку зору про те, що обов’язок із неминучістю є правовим обмеженням. Наприклад, В. І. Селіверстов не вважає за необхідне закріплення в законі (як типі нормативно-правового акта) всіх обов’язків засуджених, а лише тих, які виражають обмеження прав і свобод громадян. Як приклад, ним наводилася заборона засудже­ним грати в карти та давати прізвиська^[212]. Проте такий приклад навряд чи є вдалим підтвердженням тези, що не всі обов’язки є обмеженнями прав, адже вільні особи мають право як грати в карти, так і давати прізвиська. Наявність обмеження є очевидною, якщо застосувати згаданий статич­ний метод — шляхом порівняння прав особи на волі та у в’язниці.

На додаток, обмеження може мати місце і тоді, коли встановлюють­ся необов’язкові до виконання вимоги, які не можна назвати обов’язками у прямому сенсі цього слова. йдеться про вимоги, виконання яких не мо­же санкціонуватись безпосередньо, однак їх виконання може впливати на застосування заохочувальних інструментів, таких як умовно-достро­кове звільнення. Закріплення більш обтяжливих умов застосування таких норм можна розглядати як обмеження права. Такі умови можуть полягати не тільки в зміні позитивних дій, які має вчиняти засуджений, а й нега­тивних дій, тобто дотримання певних заборон. Проте варто зауважити, що про обмеження права можна буде стверджувати тільки в тому разі, якщо застосування заохочувальної норми визнається правом засуджено­го. Водночас існування права в такого роду випадках, коли застосування заохочувальних норм залежить від дотримання певних умов в’язнями, є доволі дискусійним^[213].

Виходячи з вищесказаного, покладання на особу додаткових, не притаманних загальному правовому статусу обов’язків є правообмежу- вальною діяльністю. Тому всі специфічні обов’язки засуджених, тобто такі обов’язки, які не існують для вільних громадян, варто розглядати як обмеження прав. Теоретично, винятком із зазначеного можуть бути ті юридичні обов’язки засуджених, які є менш обтяжливими порівняно із обов’язками вільних громадян або взагалі не існують для засуджених. Проте приклади таких обов’язків є одиничними. Одним із них є військо­вий обов’язок^[214].

Звернімо увагу, що обов’язки засуджених можна вважати специфіч­ними в тому разі, коли вони не існують для всіх вільних осіб без спеціаль­ного статусу. Якщо ж подібні обов’язки існують і для вільних громадян у зв’язку із володінням ними якимось спеціальним правовим статусом (наприклад, працівника підприємства), то це не є підставою для того, щоб не вважати їх специфічними і не визнавати їх правообмеженнями. Наприклад, обов’язок мати охайний вигляд варто розглядати як право- обмеження, незважаючи на те, що такий самий обов’язок мають і вільні особи, які володіють певними спеціальними правовими статусами (учня, працівника певних установ та ін.).

Про встановлення обов’язку можна стверджувати й у тому разі, коли в законі закріплюються права пенітенціарних співробітників, які перед­бачають виникнення в засуджених кореспондуючого обов’язку. Так само закріплення обов’язків таких співробітників адміністрації може свідчити про скасування обмеження певних прав в’язнів та/або виникнення в них специфічного суб’єктивного права. Про цей «дзеркальний» прийом нами згадувалось раніше. Він стає у нагоді і для встановлення інших форм об­межень прав, які пропонуються нами.

1.2.1.4. Закріплення специфічного суб'єктивного права засуджених як форма обмеження права

1.2.1.4.1. Загальний та спеціальний правовий статус

Межі прав, які характеризують загальний правовий статус, є загаль­ним показником простору незабороненої поведінки (з точки зору загаль- нодозвільного типу правового регулювання, який означає, що дозволено те, що не заборонено). За кількістю та характером правових обмежень або їх відсутності можна ідентифікувати та відрізнити один від одного за­гальний та спеціальний правовий статус. Загальний правовий статус — це статус, який, як правило, належить громадянам від народження незалеж­но від обставин. Спеціальний же правовий статус стосується тільки певної категорії осіб та пов’язується із деякими правовими обмеженнями^[215].

Спеціальний правовий статус може мати не тільки негативний, але й позитивний характер.

Позитивний спеціальний правовий статус проявляється в наданні особі, яка ним володіє, додаткових прав, збільшення змісту та обсягу існуючих у всіх громадян прав, що здійснюється шляхом розширення меж цих прав. Наприклад, статус народного депутата надає здебільшого розширення меж прав, через що він сприймається як позитивний, хоча він не виключає і на­явність певних правообмежень (наприклад, заборона займатися іншою оп­лачуваною або підприємницькою діяльністю (ст. 78 Конституції України)).

Негативний спеціальний правовий статус знаходить своє відобра­ження здебільшого в правових обмеженнях. Як стверджує О. І. Осауленко, до цього типу можна віднести, громадян, які відіграють негативну роль у системі суспільних відносин, наприклад, осіб, які відбувають покаран­ня у вигляді позбавлення волі^[216]. Низка обмежень, що регламентується кримінальним, кримінально-виконавчим, сімейним, трудовим законо­давством, залежить від режиму відбування покарання та безпосередньо пов’язана із спеціальним статусом засудженого^[217]. Але обмежувальний ха­рактер цього правового статусу не завжди свідчить про те, що він містить лише самі правові обмеження. Наприклад, у відповідності до ч. 2 стат­ті 115 КВК засудженим надається індивідуальне спальне місце і постільні речі. Вони забезпечуються одягом, білизною і взуттям за сезоном.

1.2.1.4.2. Специфічні суб'єктивні права

Вирішення того, чи можливо відносити спеціальні або, як їх ще нази­вають, специфічні права засуджених до правових обмежень є непростим завданням, адже, на перший погляд, дивним є твердження, що закріплен­ня якого-небудь права можна вважати обмеженням права.

Стосовно цього питання існують протилежні позиції, однак нам не вда­лося відшукати в юридичній літературі відповіді, яку можна було б прийня­ти за базову. Наявні позиції мають уривчастий характер і в них не просте­жується чітке розуміння правової природи спеціальних прав засуджених, тим більше в контексті можливості визнання їх правовими обмеженнями.

Серед іншого, це пов’язано із тим, що не існує навіть єдиного розумін­ня дефініції таких прав. Одні вважають, що це нові права, які стосуються лише засуджених^[218], інші вважають, що це права, які не входять у загальний правовий статус громадян^[219]. Іноді їх називають такими тому, що їм не має «прямого прототипу чи аналога в суспільних відносинах, які зазвичай вре­гульовані правом»^[220]. При всьому різноманітті визначень суть специфічних прав не змінюється: вони розуміються як сукупність усіх прав, що вини­кають або суттєво видозмінені у зв’язку з фактом відбування покарання^[221].

Стосовно ж можливості визнання таких прав формою вираження пра­вових обмежень існують твердження, що спеціальні права не можуть ви­ражати кару (як сукупність правових обмежень), оскільки вони надають засудженим різні блага^[222]. З іншого боку, існують думки, що є такі спе­ціальні права засуджених, які не можна вважати правовими обмеження­ми, і такі, які можна. У відповідності до цього підходу є специфічні права, які не можна вважати обмеженнями, оскільки вони є гарантіями забезпе­чення життєдіяльності особи й досягнення цілей покарання (отримання гарантованого харчування, житла, індивідуального спального місця, об­мундирування, комунально-побутових послуг тощо). Що ж до іншої ка­тегорії цих прав (побачення з родичами чи іншими особами, одержання посилок і передач, бандеролей тощо^[223]), то вони, даючи засудженим певні блага, разом з тим виступають у ролі регуляторів кари, тому що виража­ють ступінь обмеження елементів особистої свободи громадянина, який відбуває кримінальне покарання^[224].

Існує й інша сукупність поглядів на правову природи спеціального суб’єктивного права і, відповідно, на можливість визнання їх формою правового обмеження. Вона обумовлена розходженням поглядів на спе­ціальні права в залежності від їх співвідношення із загальним правовим статусом. Розглядаються дві гіпотези прав в’язнів.

їх розглядають:

1) як залишки раніше існуючих прав або

2) як такі, що не існували до засудження^[225].

Питання, яке порушується в цьому випадку, таке: чи можна розгляда­ти спеціальні права засуджених як «залишкові», тобто як якісно однорідні із певним правом вільного громадянина? Ті, хто дає ствердну відповідь на це питання, визнають, що специфічні права засуджених мають відмінність, але вона полягає лише в їх зменшеному змісті та обсязі порівняно із правами, які входять до правового статусу вільних громадян. Специфічні права в та­кому разі розглядаються ніби як «зменшена копія» прав вільних громадян.

Як приклад приводиться право сімейної пари на вибір місця прожи­вання. Однією з правомочностей, які є змістом цього права, є можливість сумісного проживання і спілкування подружжя. При засудженні до поз­бавлення волі вона обмежується, однак, в якості її залишку засудженим гарантується надання побачень^[226]. Спеціальне право як «залишкове» роз­глядається й іншими авторами^[227].

Існують і протилежні позиції. Наприклад, О. Є. Наташев вважає, що право на побачення не може вважатись залишком прав громадян, оскіль­ки такі права для громадян нормативно не закріплені^[228]. Так само припус­кають неоднорідність вказаних прав із правами, що входять до загально­громадянського правового статусу, ті, хто вказує, що специфічним правам немає аналога-відповідника в загальному правовому статусі^[229].

Визнання того, що деякі спеціальні права можна розглядати як «за­лишкові», тобто як права, що залишаються внаслідок обмеження певного суб’єктивного права, дозволяє називати їх обмеженнями. Як уже вказува­лося, обмеження права означає зменшення його змісту, в тому числі, шля­хом виключення певної правомочності. Таким чином, згідно з цим підхо­дом, у результаті обмеження залишається свого роду «надрізане» право. Виходячи з цього, відомий зміст суб’єктивного права може змінюватись до «невпізнанності», однак, це не виключатиме походження чи зв’язку з тим чи іншим правом.

Саме ж залишкове право може мати різні форми. Воно може бути за­кріплено безпосередньо, виходячи із прямого законодавчого припису. На­приклад, право засуджених розпоряджатися вільним часом. Відповідно до ч. 1 ст. 129 КВК час, вільний від основної трудової діяльності і виконан­ня обов’язкових заходів, передбачених розпорядком дня для засуджених у колонії, є їхнім вільним часом. У такому разі правове обмеження можна ідентифікувати, виходячи зі співставлення змісту цього права з його про­тотипом у вільних осіб (треба враховувати, що право на відпочинок є від­мінним у працюючих та непрацюючих осіб). Зрозуміло, що зміст права на відпочинок в умовах позбавлення волі суттєво відрізняється як наслідок його спеціального регламентування внутрішнім розпорядком. Крім того, вид діяльності, яка може здійснюватись протягом вільного часу, обмеже­ний КВК (ч. 2 ст. 129 КВК). Іншим є приклад, коли суттєво змінюється об­сяг права, а не його зміст. Так, раніше право засуджених на витрачання певної суми грошей на продукти харчування та предмети першої потреби було обмежено кількістю коштів, дозволених до використання (ч. 1 ст. 139, ч. 2 ст. 140, ч. 5 ст. 151 КВК, норми були змінені 06.09.2016).

Залишкове суб’єктивне право може також випливати із заборони вчи­нення певних дій. Не знаходячи свого безпосереднього відображення, спеціальне право в такому разі виводиться із обмеження. його зміст вста­новлюється за формулою: зміст та обсяг суб’єктивного права, яке входить до загального правового статусу громадян, мінус зміст та обсяг правового обмеження, яке застосовується. Якщо, згідно з ч. 4 ст. 107 КВК, засудже­ним до позбавлення волі забороняється грати в настільні ігри на здобуття матеріальної чи іншої вигоди, це означає, що засудженим дозволяється грати в настільні ігри не на здобуття матеріальної та іншої вигоди. Звісно, цей підхід можливий лише при визнанні застосування при регулюванні даних відносин загально-дозвільного типу правового регулювання, тобто якщо «дозволено все, що не заборонено». Як логічно витікає із формулю­вання ч. 4 ст. 107 КВК, у цьому разі застосовується саме загально-дозвіль­ний тип правового регулювання.

Однак паралельно у в’язничному праві зустрічаються ознаки застосу­вання іншого способу правового регулювання. У Додатку 2 Правил внут­рішнього розпорядку установ виконання покарань передбачаються про­дукти харчування, вироби і речовини, які засуджені можуть (виділено авт.) отримувати в посилках (передачах), купувати в крамницях установ виконання покарань та зберігати при собі. В цьому Переліку вказується на предмети, які дозволяється зберігати, та на їх дозволену кількість, а не навпаки — не на заборонені предмети. Такий підхід розуміє під собою заборону отримання в посилках (передачах), купівлі в ларках установ та зберігання при собі інших предметів, ніж передбачені цим списком. Така заборона не закріплена безпосередньо (буквально) у нормі, проте вона входить до її змісту. Цей порядок свідчить про використання в кримі­нально-виконавчому праві спеціально-дозвільного типу правового регу­лювання (дозволено тільки те, що передбачено в законі). Це передбачено також КВК України, де у ч. 7 ст. 102 вказується, що перелік предметів і ре­чей, які засуджені можуть мати при собі встановлюється актом централь­ного органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

До того ж перелік речей, які особи можуть мати при собі, обмежений ніби з «двох сторін». З одного боку, є перелік, який вказує, що дозволяєть­ся мати при собі, а з іншого, є ще й перелік предметів, виробів і речовин, зберігання і використання яких засудженими заборонено^[230]. Досить важко зрозуміти логіку обраного шляху правового регулювання вказаних відно­син. Складається враження, що законодавець, встановлюючи на додачу до переліку дозволених предметів перелік заборонених таким чином, «перестрахувався» на випадок, якщо раптом він дозволив мати засудже­ним щось «зайве». Або, можливо, усвідомлюючи потенційну можливість зловживання тлумаченням заборон на практиці, вирішив вказати на пе­релік дозволених предметів.

Для вирішення ж того, чи можуть спеціальні права виступати форма­ми, за допомогою яких можна встановити наявність обмеження, потрібно підкреслити дві різних ситуації прояву цих форм.

Перша, статична, передбачає ідентифікацію обмеження шляхом порівняння існуючих прав засуджених із правами вільних громадян. Порівнюється існуючий зміст та обсяг права засудженого та вільного гро­мадянина. Друга, динамічна, передбачає закріплення нових або скасу­вання старих специфічних прав засуджених. У такому разі порівнюється зміст та обсяг права до і після застосування обмеження правотворцем.

Спеціальні права, хоча і є мірою можливої поведінки, все ж зменшу­ють цю міру в порівнянні із правами, які вони «замінюють», але тільки в разі першого, статичного прояву форми обмеження^[231]. Річ у тому, що спе­ціальні права містять у собі заборону. Щоправда, з цієї точки зору кожне суб’єктивне право містить іманентну заборону, адже має свої межі (кваліфі- катори), а вихід за ці межі є забороною. Однак заборони, які випливають, а точніше містяться в спеціальних суб’єктивних правах, на відміну від за­борон, що іманентно притаманні кожному суб’єктивному праву вільних громадян, є суттєвішими. Це пов’язано із більшим обсягом «забороненої» частини права порівняно із правами вільних громадян і призводить до зменшення дозволеного. Тобто там, де допускається застосування статич­ного підходу, надання специфічного суб’єктивного права замість звичай­ного суб’єктивного права вільної особи можна вважати обмеженням.

У разі ж динамічного підходу встановлення специфічного суб’єк­тивного права може розглядатись обмеженням тільки в одному випад­ку — коли воно замінює раніше існуюче право і має менший за нього зміст та обсяг, тобто зменшує можливості, що існували раніше. В протилежно­му разі обмеження не матиме місце, оскільки специфічне право розши­рюватиме можливості, що існували раніше. Це може відбуватись і шляхом закріплення абсолютно нового, неіснуючого раніше права засудженого.

У окремих ситуаціях може обмежуватись саме специфічне право (наприклад, встановлення обов’язкового нагляду за побаченням). Чи бу­де зняття такого обмеження вважатись формою обмеження права? Адже навіть після цього залишається специфічне право, зміст та обсяг якого є меншим за права вільної особи. Відповідь залежить від обраного під­ходу: динамічного чи статичного. Динамічний підхід порівнює ситуацію «до» та «після»; виходить, що ситуація покращується — припиняється нагляд за побаченнями, а тому не можна стверджувати про обмеження. Статичний підхід порівнює ситуацію «за решіткою» та «на волі»; у такому разі нове право все одно буде обмеженням права, від якого воно є похід­ним, — права на приватність, яке передбачає можливість вільних поба­чень для вільних осіб.

У кінцевому підсумку застосування статичного підходу буде завжди свідчити про наявність обмеження, адже специфічне залишкове право буде завжди меншим, аніж його прототип — суб’єктивне право вільних осіб. Збільшення змісту та обсягу специфічного права означатиме знят­тя або зменшення певного обмеження, але навіть тут нове, покращене специфічне залишкове право буде залишатись обмеженням порівняно із правом вільної особи. Застосування ж динамічного підходу вказуватиме на наявність обмеження тільки тоді, коли зменшуватиметься зміст та об­сяг специфічного права.

Однак ситуацію потрібно розглядати і під кутом типу правового регу­лювання. Якщо ми застосовуємо динамічний підхід та визнаємо дію спе­ціально-дозвільного (заборонного) типу правового регулювання, тобто «дозволено, все, що прямо зазначено в законі», варто буде визнати те, що спеціальні залишкові суб’єктивні права ніколи не можуть визнаватись пра­вовим обмеженням. Адже позбавлення спеціального права означало б по­збавлення засуджених можливостей, які в нього існували до цього. Було б нелогічним, якби позбавлення можливостей не визнавалося обмеженням.

Наведемо приклад. У законодавстві закріплено, що «засуджений має право зберігати 50 книг». Якщо діє заборонний тип правового регулюван­ня, то скасування такої норми (за відсутності інших норм з цього приво­ду) означатиме скасування права зберігати навіть одну книгу. Якщо ж ви­знати загально-дозвільний тип правового регулювання, то це означатиме дозвіл зберігати будь-яку кількість книг. Ця теоретична конструкція, до­датково наштовхує на думку про превалювання в кримінально-виконав­чому праві якраз спеціально-дозвільного типу регулювання.

З іншого боку, якщо застосовується статичний підхід, то тип право­вого регулювання не змінює висновків щодо того, чи може специфічне право розглядатись як обмеження.

Отже, визнання специфічного суб’єктивного права формою обмежен­ня права залежить від обраного підходу (статичного чи динамічного), а також від типу правового регулювання. На додаток, у цьому підрозділі ми припустили, що специфічні суб’єктивні права в’язнів походять від прав вільних громадян, є їх «зменшеними копіями». Розгляньмо ситуа­цію, якби ми не визнавали походження спеціальних прав від загальних прав вільних осіб. Назвімо їх «додаткові специфічні права засуджених», які мають суттєві особливості.

1.2.1.4.3. Додаткові специфічні права

На наш погляд, для кращого розуміння специфічного права як форми обмеження права варто виділяти два типи специфічних прав: залишкові та додаткові. Розуміння залишкових прав описане вище, стосовно ж до­даткових прав необхідно мати на увазі таке.

Засуджені мають низку суб’єктивних прав, якими не володіють вільні громадяни. їхній зміст у корені відрізняється від прав вільних громадян. До додаткових специфічних прав можна віднести, наприклад, користу­вання послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, отримання одягу, їжі, участь у роботі самодіяльних організацій та гуртків соціально корисної спрямованості та ін.

Ці права надаються ніби «взамін» неможливості здійснення схожих прав, якими користуються вільні громадяни. Вони існують для того, щоб «частково компенсувати правообмеження» засуджених^[232], та виплива­ють із факту знаходження в’язнів під відповідальністю пенітенціарної установи^[233]. Вони не звужують зміст та обсяг прав, що входять до загаль­ного правового статусу, адже їхній зміст принципово відрізняється від змісту прав вільних громадян. Навпаки, їх скасування призвело б до об­меження прав засуджених, саме тому ці права мають сприйматись як такі, що розширюють існуючу міру можливої поведінки, а тому не можуть роз­глядатись як правові обмеження. У вільних громадян таких прав немає, оскільки їх необхідність детермінована умовами відбування покарання в закритому середовищі, а також неможливістю фактичної реалізації тих прав, які залишаються в них де-юре.

Так, вільні громадяни не мають права на забезпечення індивідуаль­ним спальним місцем, безкоштовне забезпечення спеціальним одягом за сезоном. Хоча часто для засуджених ці права одночасно пов’язані із заборонами.

Приміром, право на забезпечення індивідуальним спальним місцем пов’язано одночасно із забороною змінювати індивідуальне спальне місце, вільно обирати його. Право на забезпечення одягом за сезоном пов’язано із виключенням можливості носіння цивільного одягу (за винятком окре­мих категорій засуджених, яким це дозволяє КВК).

З іншого боку, як і в попередньому підрозділі, висновок щодо немож­ливості визнання таких прав обмеженнями може змінюватись залежно від комбінації підходу (статичного та динамічного) та типу правового ре­гулювання.

Описаний поділ специфічних прав на залишкові та додаткові є до­сить умовним. Він здійснений на підставі критерію наявності зв’язку спе­цифічного суб’єктивного права із тим чи іншим правом, яке входить до загального правового статусу. Якщо такий зв’язок простежується — то це залишкове право, якщо ж ні — то це право додаткове. Тонка грань між за­лишковим та додатковим правами полягає в наявності суттєвої змістовної відмінності між ними та правами вільних громадян, із якими ми їх спів­відносимо при необхідності визначення їхнього походження від останніх.

Суттєвість цієї відмінності, яка необхідна для віднесення спеціаль­ного права до додаткового, залишається умовною. Якщо більш детально проаналізувати чинне законодавство та зміст закріплених у ньому загаль­ногромадянських прав, то можна ідентифікувати окремі правомочності (хоча можливо й у «врізаному» або іншим чином видозміненому вигляді), які складають зміст додаткових прав. Тому в кожному додатковому праві, можна розгледіти ознаки залишкового права.

1.2.1.5. Встановлення специфічної відповідальності як форма обмеження права

Про наявність у законі правообмеження може свідчити й встановлен­ня специфічної відповідальності. Така відповідальність виникає, якщо певні дії, які вчиняються засудженим, призводять до притягнення до від­повідальності, тоді як щодо вільних осіб така відповідальність не існує. Крім того, специфічна відповідальність може полягати у тому, що за ті са­мі дії вільна особа притягується до менш суворої відповідальності.

Закріплення специфічної відповідальності свідчить про наявність обов’язку, який існує тільки для засудженого, або є більш обтяжливим для засудженого ніж для вільних громадян. Тому такі обов’язки слід вва­жати обмеженням права. З огляду на це, хоча ми розглядаємо специфіч­ну відповідальність як форму (закріплення) обмеження права, можливо, доцільно говорити про спеціальну відповідальність як форму закріплен­ня обов’язку.

Стосовно засуджених така відповідальність у так би мовити «чисто­му вигляді» не зустрічається. Здебільшого засуджені несуть відповідаль­ність за дії, які є правомірними в разі вчинення вільними громадянами, у тих випадках, коли щодо них існує спеціальна заборона або специфіч­ний обов’язок. Випадків же, коли специфічна відповідальність існує без безпосередньо встановленої заборони чи обов’язку у в’язничному зако­нодавстві мало, однак вони існують. При цьому встановлення такої від­повідальності може виступати формою правового обмеження, опосеред­ковано вказуючи на наявність заборон чи обов’язків, адже за наявності специфічної відповідальності вони припускаються.

Прикладом може бути кримінальна відповідальність за злісну не­покору законним вимогам адміністрації установи виконання покарань або інша протидія адміністрації в законному здійсненні її функцій, яка передбачена статтею 391 КК України. Суб’єкт цього злочину спеціаль­ний — особа, яка відбуває покарання у вигляді обмеження волі або у ви­гляді позбавлення волі. Це свідчить про те, що на цей суб’єкт покладено правообмеження, якого немає у вільних громадян — обов’язок виконува­ти законні вимоги адміністрації установи виконання покарань. Водночас, на вільних громадян поширюється подібний обов’язок — виконувати за­конні вимоги поліції. Разом з тим відмінність цих двох обов’язків полягає не лише у вимогах та суб’єктах, які ставлять ці вимоги, а й у підвищеній відповідальності засуджених за невиконання законних вимог працівника правоохоронного органу.

Відразу зауважимо, що наявність відповідальності має зв’язок із ок­ремим закріпленням обов’язку засуджених виконувати встановлені за­конодавством вимоги персоналу установи (ч. 3 ст. 107 КВК). Однак у разі відсутності кримінальної відповідальності засудженого можна було б притягнути тільки до дисциплінарної відповідальності. З огляду на це скасування специфічної, більш суворої, ніж у вільних громадян, відпові­дальності означатиме скасування обмеження і vice versa. Тобто це свід­чить про наявність обмеження, яке випливає саме зі специфічної відпові­дальності.

Як ми зазначили, специфічна відповідальність може мати місце не тільки тоді, коли вільний громадян не несе відповідальності за певні дії, а засуджений несе, а й коли вона існує щодо обох, проте для засуджених вона є більш суворою або тягне додаткову відповідальність. Наприклад, ч. 1 ст. 9 КВК, яка передбачає, що засуджені зобов’язані бути ввічливими між собою, має певну схожість з цивільно-правовими положеннями, на підставі яких за образливе ставлення до особи може бути застосовано цивільно-правову відповідальність. Так, якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню (ст. 280 Цивільного кодексу України). Водночас, за неввічливе ставлення засудженого його може бути притяг­нуто не тільки і не стільки до цивільної відповідальності, а до дисциплі­нарної відповідальності, що може виразитись навіть у поміщенні до дис­циплінарного ізолятора установи виконання покарань.

Цей приклад наштовхує на ще одну думку: менші юридичні бар’єри застосування відповідальності може бути однією із форм прояву спе­цифічної відповідальності як обмеження права. Вірогідність того, що осо­ба звертатиметься до суду з метою захисту від образи, нецензурної лайки з боку інших осіб є досить невеликою, тоді як вірогідність застосування дисциплінарної відповідальності за такі ж дії засуджених є набагато ви­щою. Так само вірогідність поміщення до ізоляції вільного громадяни­на, який ображає оточуючих правоохоронцями на свободі є нижчою, ніж в умовах пенітенціарної установи.

Враховуючи окреслену позицію про те, що наявність більш суворої відповідальності свідчить про існування правообмеження засудженого примітним є те, що у відповідності до ст. 132 КВК України дисциплінарні стягнення можуть застосовуватись до засуджених за порушення вста­новленого порядку відбування покарання. Фактично ж ідеться про мож­ливість застосування цих стягнень за будь-які порушення режиму, якщо брати до уваги його визначення режиму як порядку виконання та від­бування покарань (ст. 102 КВК). Така підстава є надто широкою та ство­рює неймовірно широкі межі для правозастосовної фантазії. Більше того, у відповідності до цієї статті, порядок відбування покарання може вста­новлюватись законом та іншими нормативно-правовими актами, що ще більше розширює цю підставу. Іншими словами, дозвіл закріплення порядку відбування покарання підзаконними актами передбачає дозвіл закріплювати обмеження підзаконними актами.

Узявши до уваги вищезазначені твердження, напрошується дум­ка: у режимних нормах знаходять своє закріплення правові обмеження. Однак це не означає, що їх закріплюють усі норми режиму. Правообме- ження містяться лише в тих нормах режиму, які містять вимоги до засуд­жених, виконання яких залежить від них і за невиконання яких вони мо­жуть понести відповідальність. Режимні норми, які накладають обов’язки на адміністрацію, можуть містити обмеження прав засуджених тільки тоді, коли ними передбачаються кореспондуючі обов’язки чи заборони для засуджених.

Отже, та частина режиму, що встановлена нормами, які містять обов’язки для засуджених, має своєю сутністю правообмеження. Як вказує М. В. Романов: «...режим — це порядок виконання і відбування покарання, що виражається в сукупності правил поведінки засудженого і діяльності адміністрації кримінально-виконавчої установи. Іншими словами, це вимоги, які висуваються до засудженого. Саме їх порушення і спричиняє застосування дисциплінарних стягнень»^[234]. Таким чином, визначальною ознакою обов’язковості вимог для засуджених є потенційна можливість застосування санкцій.

Отже, з нашого погляду, питання про межі застосування дисциплі­нарних стягнень — це одночасно питання про обсяг та кількість право- обмежень, за порушення яких настає відповідальність, і про змістовну характеристику покарання, адже саме правообмеження складають зміст покарання.

Це обумовлює проблематичність визначення кола існуючих правооб- межень засуджених, адже, як вказувалось, підстава для притягнення до дисциплінарної відповідальності є досить розмитою. До схожого виснов­ку доходить і М. В. Романов, вказуючи, що колишнім в’язничним відомс­твом не було встановлено вичерпного переліку порушень засудженими вимог режиму, які є дисциплінарними проступками. В умовах тотальної регламентації це може означати відповідальність за будь-яке, навіть най- незначніше порушення^[235]. Варто зазначити, що в змінах до КВК 2013 року законодавець зробив спробу закріпити перелік заборон для засуджених (ст. 107 КВК). Однак при цьому він не вказав ні на те, що це вичерпний перелік, ні на те, що притягнення до відповідальності може відбуватись тільки на підставі порушення цих норм. Як наслідок, ці заборони вияви­лися лише доповненням до безлічі правил, які можуть стати підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Існуючий у національному кримінально-виконавчому праві стан із дисциплінарною відповідальністю можна описати словами В. Г. Хохря­кова: «Надмірна кількість правил і пов’язана з ними висока вірогідність порушень ставить ув’язнених в положення школярів-пустунів: їх завжди є за що покарати»^[236]. Напевно, саме важливістю вирішення цього питання обумовлене повторення з року в рік правозахисними організаціями, що працюють в пенітенціарній сфері, рекомендації про необхідність визна­чення виключного переліку дій, за які можуть застосовуватися дисциплі­нарні стягнення^[237].

На нашу думку, одним із прикладів того, як може бути покращено застосування обмежень у рамках дисциплінарних практик, є градація дисциплінарних правопорушень за ступенем тяжкості. Це допомагає покращувати передбачуваність правообмежень, а також запобігти злов­живанню владою при їх застосуванні^[238]. Крім того, здійснення права на захист не має сенсу, якщо держава не визначає поведінку, яка може стано­вити порушення^[239].

Можна дійти висновку, що існуючий стан справ із невизначеністю під­стави дисциплінарних стягнень створює передумови для того, щоб зміст покарання залишався нечітким, адже важко перерахувати всі порушення порядку відбування покарання. У таких умовах нечіткими є й обмеження прав, які пов’язуються із застосуванням дисциплінарної відповідальності. Усе це породжує неоднозначність, невизначеність і сумніви щодо того, яким має бути виконання покарання, адже воно є нічим іншим, як ви­конанням притаманних покаранню правообмежень. На практиці, це ще й провокує суперечки та конфлікти між адміністрацією та засудженими.

Додатково варто зазначати, що можливість визнання дисциплінарної відповідальності засуджених обмеженнями права свідчить і практика ЄСПЛ. Як вказує Ж. Фалкса, практика Євросуду не передбачає застосуван­ня статті 6 Конвенції та гарантій справедливого процесу, які передбачені нею, до дисциплінарних процедур у в’язниці. Виняток становлять тільки випадки втручання в певне громадянське право (його обмеження). У та­кому разі стаття 6 застосовуватиметься, але тільки її параграф 1 у цивіль­ному аспекті (le volet civil), інші ж важливі гарантії притаманні справед­ливому процесу кримінального аспекту (volet penal) не застосовується. Разом з тим у майбутньому можна примарно передбачати (entrevoir) за­стосування гарантій, передбачених і іншими частинами цієї статті^[240].

На нашу думку, застосування дисциплінарної відповідальності зде­більшого означатиме застосування обмеження права. При цьому обмежен­ня права може вже існувати (заборона курити в камері, заборона вживати нецензурні вирази), але його практичний вираз полягатиме саме в засто­суванні відповідальності. Тому на додаток до застосування гарантій стат­ті 6 Конвенції (цивільного аспекту) логічним є застосування гарантій лімі- тативних клаузул Конвенції.

Наприклад, поміщення до дисциплінарного ізолятора через пору­шення заборони виражатись нецензурною лайкою вимагає встановлення того, чи буде таке обмеження обґрунтованим у світлі статті 6 Конвенції та статті 10 (свобода вираження поглядів). Практика ЄСПЛ підтверджує під­хід, у відповідності до якого застосування дисциплінарної відповідаль­ності до засуджених розглядається ним як форма обмеження права^[241]. У рішенні по справі «Буглов проти України» Суд вказав на надмірність обмеження у вигляді поміщення до дисциплінарного ізолятора на 10 днів за незначне порушення режиму^[242]. У рішенні по справі «Шаханов та Паль- фріман проти Болгарії» Суд прямо вказав, що застосування дисциплі­нарного стягнення як наслідок скарг засуджених «становило «втручання (interference) у право заявників на свободу вираження поглядів»^[243].

Таким чином, аналіз правообмежень у нерозривному зв’язку із дис­циплінарною відповідальністю є дуже важливою методологічною осно­вою. Усе це зосереджує нас на тому, що розробка тематики сутності пра- вообмеження засуджених має велике значення для дослідження питання дисциплінарної відповідальності. Від рівня зрозумілості підстав засто­сування цієї відповідальності залежать й теоретичні основи правових обмежень.

Обмеження права може здійснюватись як у формі заборони вчинен­ня певних дій, так і шляхом застосування відповідальності за такі дії. Перший випадок свідчить про нормативне обмеження (заборона в зако­нодавстві), а другий про правозастосовне обмеження (застосування від­повідальності). Водночас застосування відповідальності здійснюється у відповідності до закону, що також може визнаватись нормативним об­меженням (встановлення відповідальності в законі). Таким чином, форми прояву цих двох типів обмежень відрізняються.

У цьому контексті обмеження у вигляді застосування відповідаль­ності можна розглядати як такі, що мають як ретроспективний, так і пер­спективний характер. їх розрязняє Е. Хайнз: якщо особа вчиняє певні за­боронені дії, а пізніше покарана за це — то має місце обмеження; так само має місце обмеження і в тому разі, коли суб’єкт утримуєтсья від вчинення дії через можливість застосування покарання^[244].

1.2.2.