Обмеження прав в ДІЗО і ПКТ
Обмеження прав осіб, які знаходяться в додатковій ізоляції, як-от ДІЗО / ПКТ, повинні обґрунтовуватися з особливою пильністю. Про це йдеться у п. 55 21-ї Загальної доповіді: «одиночне ув'язнення[38] ще більш обмежує вже й так суттєво обмежені права людей, позбавлених волі.
Отже, додаткові обмеження, невластиві факту ізоляції, повинні бути окремо виправдано. Для того, щоб встановити обґрунтованість застосування окремого заходу (обмеження. — прим. авт.), доцільно застосовувати традиційний тест з вимогами, які закріплені в положеннях Європейської конвенції з прав людини і розвинуті у практиці Європейського суду з прав людини для встановлення того, що кожне обмеження є[39]:«(a) пропорційним: будь-яке додаткове обмеження прав ув'язненого повинно бути пов'язане з реальною або потенційною шкодою, яку спричинили або можуть спричинити його дії (або з потенційною шкодою, якої йому може бути завдано) в пенітенціарній установі. Враховуючи, що одиночне ув'язнення є серйозним обмеженням прав ув'язненого і містить у собі ризики для нього, фактична або потенційна шкода повинна бути принаймні настільки же серйозною, наскільки серйозним є сам захід, і піддаватися усуненню тільки за допомогою цього заходу. Це знайшло своє відображення, наприклад, у тому, що в більшості країн особи утримуються в одиночній камері лише за найсерйозніші дисциплінарні проступки, але цей принцип повинен дотримуватися щоразу, коли застосовується цей захід. Чим довше триває одиночне ув'язнення, тим переконливішими мають бути підстави для нього і тим пильніше належить стежити за тим, щоб застосування цього заходу досягло визначеної мети;
(b) правомірним: необхідно передбачити в національному законодавстві відповідні положення для кожного виду одиночного ув'язнення, що допускається в країні. Ці положення мають бути розумними. Їх необхідно повідомити у зрозумілій формі всім, хто може піддаватися одиночному ув'язненню.
У законі слід чітко визначити конкретні обставини, за яких кожний вид одиночного ув'язнення може бути застосований; осіб, які можуть його призначати; процедури, яких мають дотримуватися такі особи; право ув'язненого висловлювати свої погляди в рамках процедури прийняття рішення про застосування одиночного ув'язнення; вимогу інформувати ув'язненого, щодо якого було вирішено застосувати такий захід, у якомога докладнішій формі, про підстави прийняття такого рішення (зрозуміло, що у певних випадках можуть існувати розумні підстави не надавати специфічної інформації з причин дотримання безпеки або в цілях захисту інтересів третіх осіб); періодичність та порядок перегляду рішень, а також процедуру оскарження рішень. Режим кожного виду одиночного ув'язнення повинен бути встановлений законом, при цьому кожний з режимів має чітко відрізнятися від інших;(c) підзвітним: повинні здійснюватися та зберігатися докладні записи стосовно рішень про одиночне ув'язнення особи та стосовно перегляду таких рішень. Записи повинні чітко вказувати на фактори, які було взято до уваги при винесенні рішень, та на інформацію, на яку вони спиралися. Також мають здійснюватися записи про участь ув'язненої особи в процедурі прийняття рішень про її поміщення в одиночну камеру або про її відмову брати участь у такій процедурі. Крім того, повинні докладно реєструватися всі контакти персоналу тюремної установи з особою під час її одиночного ув'язнення, спроби налагодити з нею діалог та її реакція на такі спроби;
(d) необхідним: правило, згідно з яким допускаються тільки такі обмеження, які є необхідними для безпечного і належного утримання особи та дотримання вимог правосуддя, однаковою мірою застосовуються і до осіб, що перебувають в одиночному ув'язненні. Відповідно, під час одиночного ув'язнення особу не повинно бути, наприклад, автоматично позбавлено права на побачення, телефонні розмови та листування або доступу до видів діяльності, що зазвичай є доступними для ув'язнених осіб (як-от матеріалів для читання).
Так само, режим має бути достатньо гнучким, аби дозволяти усувати будь-які обмеження, які у конкретних випадках не вважаються необхідними;(e) недискримінаційним: при прийнятті рішення про одиночне ув'язнення особи треба стежити не тільки за тим, щоб бралися до уваги всі питання, які є важливими у справі, але також за тим, щоб не бралися до уваги ті питання, які не мають значення для справи. Органи влади повинні стежити за застосуванням будь-якого виду одиночного ув'язнення для того, щоб переконатися, що цей захід не застосовується непропорційно, без об'єктивного і розумного виправдання і не є спрямованим проти конкретного ув'язненого або групи ув'язнених».
Вимога необхідності залишається не втіленою у кримінально-виконавчому законодавстві. Як уже зазначалось у підрозділі цієї роботи щодо контактів із зовнішнім світом, засуджені, які знаходяться у ДІЗО та ПКТ, автоматично позбавляються права на побачення, телефонні розмови.
У відповідності до ч. 11 ст. 134 КВК України їм також забороняється придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і бандеролей, користування настільними іграми. У відповідності до п. 38 ПВР посилки, що надійшли на адресу засуджених, які відбувають стягнення у виді поміщення у ДІЗО, карцер або переведення до ПКТ (ОК), видаються після відбуття ними стягнення.
Окрім того, що це прямо суперечить вищезазначеним стандартам, про недопустимість такого правила вказувалось і у п. 143 Доповіді за візит в Україну 2005 року, яким було нагадано рекомендацію зняти заборону на передачі та посилки для таких засуджених за результатами візиту 2000 року (пар. 2 п. 133 відповідної доповіді).
Також ця заборона може бути свідченням, що окреслені дисциплінарні заходи не тільки карають додатковою ізоляцією, а й шкодою здоров'ю, адже часто саме за допомогою посилок та передач засуджені компенсують недоліки в'язничного харчування. Ще більш незрозумілою є норма про заборону отримання посилок та передач з огляду на те, що вона позбавляє можливості покращення харчування та підтримання стану здоров'я хоча б зусиллями самих засуджених, а не витрачанням і так недостатніх для нормального харчування в'язнів ресурсів установ.
Так само невиправданою є й заборона читання у ДІЗО. Пункт 61 21-ї Загальної доповіді вказує, що таким засудженим повинен бути дозволений доступ до вмотивованої кількості матеріалів для читання (що, наприклад, в'язні не повинні бути обмежені в релігійних текстах).
Історія виконання цієї рекомендації КЗК українським урядом є особливо показовою в контексті виконання рекомендації КЗК. Комітет її повторює і з року в рік, а пенітенціарне відомство її ігнорує.
Ще у Доповіді за результатами візиту до України 1999 року у п. 53 рекомендувалось надати засудженим, поміщеним в дисциплінарний ізоляторі, можливість читати. У Доповіді за 2002 рік вже було рекомендовано «негайно вжити заходів, щоб ув'язнені, що перебувають у штрафному ізоляторі (ШІЗО[40]),...забезпечувалися матеріалами для читання» (п. 131). У доповіді 2005 року КЗК вказав наступне (п. 141):
«КЗК нагадує знову свою рекомендацію, щоб матеріали для читання були доступні цим (поміщеним в ДІЗО. — прим. авт.) засудженим», а у Доповіді про візит у 2009 році КЗК знову повторив у п. 149 те ж саме, прямо вказавши, що мають бути внесені відповідні зміни у законодавство:
«Що стосується активності засуджених, поміщених в ДІЗО / карцер, то, як і раніше, їм не дозволялося читання (за винятком Біблії), а ув'язненим, що утримувалися в ПКТ, не дозволялося грати в настільні ігри. КЗК закликає українську владу внести поправки в законодавство з метою забезпечення того, щоб ув'язненим, які поміщаються в ДІЗО / карцер, був дозволений доступ до читання і щоб тим, хто міститься в ПКТ, були доступні певні форми дозвілля».
Зауважимо, що рекомендацію про настільні ігри так само проігноровано.
Цікаво, як прямолінійно та лицемірно Уряд (а точніше, колишній Департамент з питань виконання покарань) проігнорував у своїй відповіді на зауваження з Доповіді 2005 року щодо доступу до читання у ДІЗО (стр. 272 Відповіді): «Відповідно до пункту 88 Правил внутрішнього тюремного розпорядку, ув'язненим, що утримуються в ПКТ, дозволено читати книги, журнали й газети».
Звичайно ж, Комітету було відомо, що у ПКТ читати дозволяється, так само як і те, що ПКТ не є ДІЗО.З міркувань обов'язковості необхідності кожного обмеження у кожному конкретному випадку не є належною і норма, закріплена у п. 88 ПВР: «Особи, які навчаються у загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах і на курсах професійно-технічної підготовки, під час перебування у ДІЗО, карцерах, ПКТ (ОК) на заняття не виводяться».
Тим більше незрозумілим виглядає це положення, якщо брати до уваги можливість застосування дисциплінарного стягнення у виді поміщення у ДІЗО із можливістю виведення на роботу та навчання і без такої можливості. Тобто навіть у разі застосування ДІЗО без заборони виведення на роботу чи / та навчання ПВР вимагають протилежне. Тому можна стверджувати про колізію, яка має бути подолана шляхом нормо- творчості. За цих обставин не слід заперечувати можливість застосування ДІЗО із одночасною забороною навчання та / чи праці, адже обмеження (заборона) в цьому випадку не є автоматичним. Однак у КВК України повинно бути більш чітко визначено підстави застосування таких заборон, які мають бути розроблені з точки зору доцільності для досягнення окремих обґрунтованих цілей, а не лише з ціллю додаткового та більш репресивного дисциплінарного покарання. Заборона участі у освітніх заходах навіть тих, хто серйозно порушує режим, може бути невиправданою у разі, якщо засуджений цілком дотримується правил поведінки під час занять.
5.2.