Процедура та тривалість поміщення до ДІЗО І ПКТ
Перш за все, ми звертаємо увагу читача на окреслені у попередньому розділі стандарти застосування обмежень, зокрема, й поміщення в умови додаткової ізоляції. Вони є досить актуальними й стосовно процедури поміщення в ДІЗО.
Специфікою законодавства, що закріплює процедурні аспекти поміщення засуджених до ДІЗО / ПКТ, є надзвичайно низький рівень гарантій захисту проти неправомірного застосування цих заходів. КЗК виробив якісні стандарти щодо гарантій прав особи, до якої застосовуються такі заходи. Вони концентровано закріплені у пункті 55 та 57 його 21-ї Загальної доповіді.
Серед тих, які ще не вплинули належним чином на наше законодавство, є такі: повинна існувати ефективна процедура оскарження рішень, що дозволяла би вчасно переглянути висновок про винність особи і / або вирок та внести зміни щодо їхнього застосування на практиці. При цьому слід також одразу ж забезпечити надання ув'язненим, які опинилися в подібній ситуації, правової допомоги (п. 57). Право на участь захисника у дисциплінарній комісії так само, як і процедура проведення самої комісії, про яку, між іншим, КВК України і, наскільки нам відомо, інші документи, які знаходяться в загальному доступі, навіть не згадують, повинні бути чітко закріплені у тексті цього кодексу. Бажано було б дозволити приймати участь у засіданні дисциплінарної комісії із правом дорадчого голосу представнику громадянського суспільства, яких повинно бути декілька для того, щоб можна було розробити графік, що дозволяв би їм відвідувати комісію хоча б раз на місяць.
Повинно бути також закріплено право на безкоштовного захисника у разі, якщо в ув'язненого немає коштів на те, щоб оплачувати працю адвоката, як це зроблено і зарекомендувало себе з позитивного боку у країнах Європейського Союзу. Рівним чином має бути встановлена процедура оскарження, але вищестоящий по відношенню до адміністрації в'язниці орган не повинен бути єдино можливим суб'єктом, до якого може бути оскаржено рішення про поміщення до ДІЗО чи ПКТ.
Має бути закріплений порядок та визначена судова юрисдикція у випадку оскарження.Параграф 55 цієї ж доповіді передбачає, що «у законі слід чітко визначити конкретні обставини, за яких кожний вид одиночного ув'язнення може бути застосований; осіб, які можуть його призначати; процедури, яких мають дотримуватися такі особи; право ув'язненого висловлювати свої погляди в рамках процедури прийняття рішення про застосування одиночного ув'язнення; вимогу інформувати ув'язненого, щодо якого було вирішено застосувати такий захід, у якомога докладнішій формі про підстави прийняття такого рішення (зрозуміло, що у певних випадках можуть існувати розумні підстави не надавати специфічної інформації з причин дотримання безпеки або в цілях захисту інтересів третіх осіб); періодичність та порядок перегляду рішень, а також процедуру оскарження рішень».
КВК України ж у статті 132 вказує єдину підставу для всіх (!) дисциплінарних санкцій — «порушення встановленого порядку відбування покарання», тобто порушення режиму. Незважаючи на те, що внаслідок багаторічного повторювання як вченими, так і правозахисними організаціями, у 2013 році у статті 107 КВК України був закріплений перелік заборон для засуджених (раніше вони містилися у ПВР), однак це не призвело до суттєвого покращення ситуації із свого роду «жувальною гумкою» — саме так можна охарактеризувати поняття режиму чи порядку виконання і відбування покарань як підставу для застосування дисциплінарних санкцій, адже вона є невизначеною і такою, що надає можливості для безмежної дискреції адміністрації пенітенціарних установ. Річ у тім, що цей перелік не був закріплений як вичерпний перелік порушень, як на тому наполягали правозахисники[41].
Додатково варто зазначити, що поміщення у ДІЗО і ПКТ може застосовуватися у разі скоєння будь-якого порушення і практично єдиним, хоча і неякісним, бар'єром є вимога КВК України щодо відповідності між порушенням та стягненням. Але це не заважає адміністрації установ, наприклад, поміщати у ДІЗО засудженого, який курив у невстановленому місці.
Виходом із ситуації повинно стати закріплення у кодексі вичерпного переліку порушень, за які може бути дисциплінарно покараний порушник режим. За цих умов, як це уже давно зроблено у багатьох країнах з розвиненими системами виконання покарань, обов'язково повинна бути здійснена законодавча градація цих порушень на декілька рівнів за ступенем тяжкості, так, щоб, наприклад, ДІЗО / ПКТ могли бути застосовані тільки за окремі, найтяжчі з них.Що стосується поміщення в ПКТ (та дільницю посиленого контролю або, як його визначає Комітет, адміністративне ув'язнення з превентивними цілями), то у п. 55 цитованої доповіді встановлено, що якщо адміністративне ув'язнення має бути продовжено на більш тривалий строк, то це «потребує втручання представника зовнішнього по відношенню до установи, в якій утримується особа, органу, як, наприклад, старшого за рангом працівника управління пенітенціарної служби. Також повинно існувати право на подання апеляції до незалежного органу. Якщо рішення про продовження такого ув'язнення затверджується, то для розгляду справи має бути організована спільна комісія, на якій ув'язненому буде запропоновано висловити свої погляди. Головним завданням для групи осіб, що займається переглядом справи, є розробка спеціальної програми для ув'язненого, спрямованої на розв'язання проблем, що спричиняють його подальше утримання в одиночній камері. Під час перегляду справи, окрім інших питань, має бути розглянуто питання про те, чи є деякі з обмежень, накладених на ув'язненого, суворо необхідними. Так, наприклад, ув'язненому може бути дозволено підтримувати обмежені контакти з іншими відібраними для цього ув'язненими. Ув'язнений повинен отримати в письмовій формі обґрунтоване рішення апеляційного органу, а також інформацію про процедуру оскарження. Принаймні через місяць після винесення первісного рішення, а потім кожні три місяці, має проводитися перегляд справи, в рамках якого мають оцінюватися успіхи в реалізації узгодженої програми, а за необхідності розроблено нову програму.
Чим довше особа перебуває в цій ситуації, тим ретельнішим має бути перегляд її справи і тим більше ресурсів, включаючи зовнішні, має виділятися для реалізації спроб її (ре)інтеграції серед інших ув'язнених. Ув'язнений повинен мати можливість зажадати перегляду своєї справи в будь-який момент і отримувати незалежні звіти про здійснення такого перегляду». Окремі схожі на цей стандарт зауваження були висловлені Комітетом також у п. 96 Доповіді про візит в Україну 2009 року, в якому з урахуванням висловлених щодо застосування заходу у виді поміщення в ДПК зауважень рекомендувалося внести зміни в законодавство, що не виконано станом на сьогодні. Зокрема, мова йшла про те, що в такі дільниці засуджені не повинні поміщатись до того, як вони проживуть певний час в загальних приміщеннях, і якщо приймається рішення про таке поміщення, то це має бути зроблено на підставі оцінки індивідуальних ризиків та у зв'язку з індивідуальною програмою та повинні бути можливості оскарження цього заходу у незалежному органі, наприклад, суді.Усі ці вимоги повинні знайти відображення у КВК України. Особливу увагу слід звернути на рекомендацію, що стосується автоматичного перегляду поміщення у ПКТ / ДПК, оскільки про неї не згадують навіть фах- івці-правники та правозахисники.
На процедурний аспект процедури, пов'язаний з дисциплінарними санкціями, які становлять додаткову ізоляцію, КЗК звернув увагу у своїй Доповіді щодо візиту в Україну у 2009 році (п. 147):
«КЗК закликає українську владу переглянути порядок приміщення в ДІЗО / Карцер і ПКТ для забезпечення того, щоб ув'язнені: (I) інформувались в письмовій формі про висунуті проти них звинувачення, (II) отримували достатньо часу для підготовки свого захисту, (III) мали право викликати свідків, щоб вони свідчили від свого власного імені і на перехресний допит проти них, і (IV) отримували копію рішення, в якому містяться причини для приміщення, і звичайна інформація про права, включаючи право на юридичну допомогу і наявних у них доступних засобів для оскарження рішення перед незалежним органом (наприклад, суддею)».
Згадувалось про цю проблему й у Доповіді щодо візиту в Україну у 2012 році. Так, у п. 57 КЗК вказав:
«заходи, що стосуються поміщення засудженого в ДІЗО, ПКТ або ДПК, завжди необхідно застосовувати протягом якомога коротшого періоду часу, після того, як, з-поміж іншого, буде взята до уваги думка засудженого, і лише за умови надання йому копії рішення, яке містить причини поміщення і базову інформацію про його права, в тому числі наявні засоби для оскарження відповідного рішення в незалежному органі».
Вже з цього витікає декілька зобов'язань: а) закріпити необхідність застосування якомога коротшого періоду при прийнятті рішення про дисциплінарне стягнення або ж переведення у ДПК, яке за правовою природою не є стягненням, а зміною умов тримання; б) надавати засудженому копію рішення в обов'язковому порядку, без чого, очевидно, є неможливим належне оскарження заходу, адже для того, щоб оскаржити будь-яке рішення треба хоча б знати його зміст. До того ж, це рішення повинно бути вмотивованим і доступним для зовнішніх незалежних контролюючих структур (п. 57 b 21-ї Загальної доповіді).
У цьому ж пункті вказується, що: «у разі якщо засудженого декілька разів під ряд піддають дисциплінарному стягненню у виді поміщення в ДІЗО тривалістю понад 15 днів (10 днів для жінок), кожні 10/15 днів повинна бути здійснена належна пауза перед новим застосуванням дисциплінарного стягнення; повинен розроблятися план для кожного засудженого, що поміщається до ПКТ або ДПК[42], з метою вирішення проблем, які виникають в процесі перебування в таких умовах. Повинні бути здійснені заходи для забезпечення того, щоб з моменту прийняття рішення про розміщення в ПКТ або ДПК щонайменше після першого місяця їх відбування був здійснений перегляд цих санкцій». Кримінально-виконавче законодавство не містить диспозицій ні щодо першої, ні щодо другої, ні щодо третьої рекомендації.
5.3.