Технічні засоби нагляду та контролю

Стаття 103 КВК України «Технічні засоби нагляду і контролю» (ТЗНіК) визначає, що адміністрація колонії має право використовувати аудіовізу­альні, електронні й інші технічні засоби для попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених.

До 2012 року у статті було закріплено, що перелік мав визначати­ся актами центрального органу виконавчої влади з питань виконан­ня покарань. Однак з моменту прийняття КВК України такий акт не був прийнятий, що призвело до повної неврегульованості цього питання і, як наслідок, до зловживань з боку персоналу пенітенціарних установ. Особливого розголошення це питання набуло тоді, коли воно торкну­лося Ю. В. Тимошенко та надмірного відеоспостереження за нею. Нами тоді висловлювалися суттєві зауваження щодо цілей застосування таких засобів та необхідності обґрунтування обмежень права на приватність^[36] засуджених у разі їх використання.

Однак висловлені тоді зауваження не були взяті до уваги при розробці наказу щодо застосування як освітлення, так й інших техніч­них засобів нагляду та контролю. Про це свідчить нещодавно розроб­лений ДПтС України наказ, який був спрямований за своєю суттю на формальне виконання вимог статті 103 КВК України про необхідність прийняття спеціального акту, а не на створення бар'єру для необґрун- тованого обмеження прав засуджених та зловживань з боку адмініст­рації установ. Детальний аналіз цьому документу показав його вкрай негативний потенціал.

Річ у тім, що в документі практично дозволяється «підглядати» за ким завгодно, коли завгодно та де завгодно (навіть у туалеті!) та коли це заманеться адміністрації в'язниці.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово встановлював порушення цієї статті через те, що закріплене у ній право обмежувалося необґрунтовано, в тому числі і в пенітенціарній сфері. Кри­терії обґрунтованості обмежень закріплені у частині 2 статті 8. У відповід­ності до неї будь-які обмеження цього права (чим є застосування ТЗНіК з огляду на практику ЄСПЛ) повинно відповідати таким вимогам:

А) здійснюватися відповідно до закону (ця вимога дотримується);

Б) застосовуватися в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця вимога могла б бути майже буквально втілена у Наказі, од­нак, з урахуванням специфіки цілей обмежень в установах виконання по­карань, а саме шляхом додавання цілі, з якою може застосовуватись ТЗНіК, як «досягнення інтересів внутрішнього порядку і безпеки в установі». Така специфіка була детально описана у рішеннях Великої Палати ЄСПЛ «Hirst v. the UK» і «Dikson v. the UK», також в них було описано важливість того, щоб обмеження були:

В) пропорційними (такими, що відповідають цілям, на досягнення яких вони спрямовані, та не обмежують право більше, ніж це потріб­но для їх досягнення) та «необхідними у демократичному суспільстві» (ця категорія передбачає наявність нагальної суспільної потреби, а також «справедливого балансу» між індивідуальними інтересами особи, права якої обмежуються, та суспільства). Цей пункт має особливе значення, ад­же попередня запропонована ціль досягнення інтересів внутрішнього порядку і безпеки в установі у разі її самостійного застосування відкри­ває широкі можливості для зловживань.

Крім того, мала б бути закріплена така вимога, як «мінімальність», що узгоджується із вимогою правила 3 Європейських в'язничних пра­вил, який передбачає, що всі обмеження, які застосовуються до в'язнів, повинні бути «мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якою вони накладалися».

Повинні бути встановлені додаткові процесуальні гарантії дотри­мання права на приватність. При чому такі гарантії у разі застосування ТЗНіК повинні застосовуватися тільки «якщо при цьому здійснюється втручання у право на приватність». Це пов'язано з тим, що окремі ви­падки застосування ТЗНіК можуть не вважатись втручанням у право на приватність (встановлення систем сигналізації, засоби з виявлення за­боронених предметів та ін.), а тому поширення гарантійних норм на них було б нераціональним та недоцільним.

Особливої ваги набуває стандарт, який вимагає обмеження прав тільки на підставі оцінки індивідуального ризику та загрози безпеці ус­танови у кожному конкретному випадку, який зовсім не відображений у проекті наказу.

Необхідність здійснення такого стандарту узгоджується із практи­кою та стандартами ЄСПЛ та КЗК. Про недопустимість застосування «ав­томатичних» обмежень (без оцінки індивідуального ризику) ЄСПЛ чітко висловився, наприклад, у рішенні Trosin v. Ukraine (§§62-74), Messina v. Italy (no. 2) (§§62-74). Про те, що «автоматичний» підхід до застосування обмежень до засуджених суперечить Європейській конвенції, йдеться й у одному із найсуттєвіших рішень про застосування обмежень прав у пенітенціарній сфері Dikson v. the UK.

КЗК недвозначно вказує про недопустимість «автоматичних» обме­жень прав засуджених (ув'язнених) без оцінки індивідуальних ризиків у головному виді своїх стандартів — Загальній доповіді № 11 2001 року, пункт 30. Те ж саме вказувалось у Доповідях за результатами візитів до України (див., наприклад, п. 91, 92 Доповіді за результатами візиту в Ук­раїну 2009 року).

У Доповіді про візит 2012 року була висловлена більш конкретна ре­комендація (п. 52):

«Утримання всіх жінок і чоловіків, які відбувають довічне ув'язнення, під постійним відеоспостереженням у своїх камерах є ще одним при­кладом занепокоєння Комітету. У колонії № 89 делегація відмітила, що в одній камері навіть туалет знаходився в межах охоплення відео- спостереження.

КЗК згоден, що відеоспостереження в камерах може бути корисною гарантією в окремих випадках, наприклад, коли людина вважається та­кою, що викликає стурбованість щодо ризику членоушкодження або самогубства, або якщо є конкретні підозри, що засуджений здійснює в камері певні дії, які можуть поставити під загрозу безпеку.

Відеоспостереження є серйозним втручанням у приватне життя ув'язнених і робить режим ще більш репресивним, зокрема, під час застосування протягом тривалого часу. Таким чином Комітет висту­пає проти систематичності встановлення відеоспостереження в ка­мерах і вважає, що ресурси, що виділяються на таке установлення, можуть бути використані з більшою користю^[37] (виділення шрифту додано. — прим. авт.) шляхом взаємодії персоналу з ув'язненими, які представляють високий ризик. У разі встановлення камери відеоспо- стереження в'язні повинні бути детально поінформовані про це. Крім

засуджених, забезпечення переходу від їх тримання у гуртожитках казарменого типу до блочного (камерного) розміщення із збільшенням норми жилої площі на одного засудженого шляхом технічного переоснащення і реконструкції УВП, будів­ництва нових та реконструкції наявних СІЗО» і на його фінансування загалом має бути витрачено 2802,07 млн. грн., включно із згаданими 2051,7 млн. грн. У той час, як проблема переповненості СІЗО та колоній на сьогодні відходить на другий план, і відповідні кошти, в першу чергу, могли б і мали б бути спрямовані на впроваджен­ня такої бажаної для вітчизняної кримінально-виконавчої служби блочної системи утримання ув'язнених.

Обсяг запланованих коштів на виконання завдання «модернізація інженерно- технічних засобів охорони і нагляду, впровадження сучасних технологій з метою створення багаторівневої системи централізованої охорони і відеомоніторин- гу, автоматизованих інформаційних та телекомунікаційних систем ДПтС» скла­дає 1107,01 млн. грн., тоді як на «Поліпшення організації харчування засуджених та осіб, узятих під варту, системи придбання продуктів харчування, предметів пер­шої необхідності, та забезпечення їх комунально-побутовим обладнанням» має бути залучено всього 123,96 млн.

Ще більш сумною стає картина, якщо звернути увагу також на суму коштів, виді­лених на систему охорони здоров'я засуджених та осіб, узятих під варту, підвищення якості надання медичної допомоги, які були предметом серйозного занепокоєння інституцій Ради Європи, а також яких стосувалися першочергові завдання з вико­нання Порядку денного асоціації Україна — ЄС. А саме, сума ця складає 179,57 млн. грн., що є приблизно всього 1/33 від всього обсягу коштів на реалізацію програми, та лише 1/4 від суми, що має бути витрачена на модернізацію підприємств УВП.

Уся ця критика вказує на те, що Програма мала б бути змінена із перерозподі­лом коштів з урахуванням пріоритетів прав людини та виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань, а не службової зацікавленості пенітенціаріїв у полегшенні забезпечення жорстких рамок безпеки в установах. Однак під час ро­боти над цим виданням Програму було скасовано Постановою Кабінету Міністрів України № 71 від 5 березня 2014 року «Деякі питання оптимізації державних цільо­вих програм і національних проектів, економії бюджетних коштів та визнання та­кими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України». Такий крок теперішнього уряду підтверджує його віддаленість від пріоритетного завдання за­безпечення дотримання прав людини. Особливо це підтверджується тим, що вже найперші кроки економії торкнулися однієї із найбільш трухлявих ділянок право­охоронної системи України.

Зазначимо, що міжнародні структури неодноразово наголошували — незабез­печення прав людини в установах виконання покарань не може виправдовувати­ся недостатністю коштів. Ідея полягає в тому, що якщо держава вирішує ізолювати особу від суспільства, то вона повинна брати на себе відповідальність за неї і до­тримання її прав.

того, важливо, щоб відповідні записи зберігалися протягом не менше 48 годин у всіх випадках і на невизначений строк у разі, якщо трапить­ся інцидент.

Комітет рекомендує, щоб «українська влада переглянула вико­ристання відеоспостереження в камерах пенітенціарних установ і прийняла детальні регулятивні норми, з урахуванням цих заува­жень» (виділення шрифту збережено).

Релевантні положення, які повинні бути використані для розроб­лення норм про втручання у право на приватність засуджених шляхом відеоспостереження, були висловлені й щодо застосування відеоспо­стереження до Ю. В. Тимошенко (п. 64, 65): «Делегація також підкрес­лила, що заходи безпеки, які застосовувалися до пані Тимошенко, не можуть вважатися пропорційними. Ці заходи включали в себе вико­ристання постійного відеоспостереження протягом декількох місяців поспіль... На жаль, українська влада не надала інформацію про будь- які індивідуальні оцінки реальних ризиків, які могли б виправдати ви­користання відеоспостереження в колонії № 54 або в лікарні».

З урахуванням вищенаведеного Харківською правозахисною гру­пою були надіслані пропозиції до наказу, який був запропонований ДПтС України до громадського обговорення. Залишається сподіватись, що ці рекомендації будуть враховані.

У будь-якому разі Проект наказу повинен закріпити такі положення, що співвідносяться із стандартами КЗК:

1. Не допускається застосування ТЗНіК у житлових приміщеннях, дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (ок­ремих камерах), їдальнях, лазнях, туалетах та кімнатах психоемоційного розвантаження, за винятком випадків наявності достовірної інформації, що існує загроза безпеці чи правам засуджених та осіб, узятих під варту, або інших осіб;

2. Застосування ТЗНіК до окремих засуджених та осіб, узятих під варту, допускається тільки на підставі оцінки індивідуального ризику та загрози безпеці установи, засуджених та інших осіб. У разі застосу­вання ТЗНіК стосовно цих осіб начальником УВП чи СІЗО або його за­ступником приймається рішення із зазначенням підстав, детальним обґрунтуванням необхідності та вказівкою строків застосування. Щодо такого спостереження засудженим та особам, узятим під варту, пові­домляється додатково та заздалегідь, про що такі особи ставлять свій підпис у повідомленні;

3. Рішення про застосування ТЗНіК, що передбачені у двох поперед­ніх пунктах, можуть бути оскаржені у встановленому чинним законо­давством порядку.

5.