§ 2. Права дитини

Права дитини в Україні визначаються як міжнародними догово­рами, так і вітчизняним законодавством.

У 1924 році у Женеві було прийнято Декларацію прав дитини, яка стала першим міжнародним правозахисним інструментом, спрямова­ним безпосередньо на дітей.

Женевська Декларація прав дитини містить 5 основних програм­них пунктів:

1. Дитині повинні надаватися всі засоби, потрібні для її нормального матеріального та духовного розвитку.

2. Голодна дитина повинна бути нагодована; хвора дитина пови­нна отримати допомогу; сироті чи безпритульній дитині повинен бути наданий притулок і забезпечений догляд.

3. Дитина перша повинна отримувати допомогу під час лиха.

4. Дитина повинна мати дитинство і захист від усіх форм експлуа­тації.

5. Дитину треба виховувати в усвідомленні того, що її кращі риси повинні бути спрямовані на благо ближнім^[78].

Першою у світовій історії глобальною угодою щодо прав дітей є Конвенція про права дитини — 191 країна світу ратифікувала цю Кон­венцію, зобов’язавшись привести власне законодавство відповідно до її положень. Зокрема, Україна приєдналася до Конвенції про права дитини у 1991 році. Раніше турбота про дітей та їхній захист розгляда­лися в розрізі надання допомоги тим, хто її потребує. Конвенція ж ви­значає нову концепцію: забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей - це обов’язок держави та суспільства, а не питання благодій­ності. Діти ще від народження мають усі основні свободи та невід’ємні права кожної людини.

Конвенція про права дитини базується на чотирьох основних принципах.

• Неприпустимою є дискримінація дітей за ознаками раси, кольо­ру шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я та обставин народження, її батьків або законних опікунів або яких-небудь інших обставин;

• Діти мають право на виживання та всебічний розвиток;

• У всіх рішеннях або діях, які стосуються дитини або дітей як групи, слід забезпечувати інтереси дитини якнайкраще.

• Необхідно надавати дітям можливість брати участь у вирішен­ні питань, що стосуються їхнього життя, та забезпечувати свободу висловлювання їхньої думки. Вони мають право на те, щоби до їхньої думки прислуховувалися та брали до уваги.

Відповідно до ст. 1 Конвенції ООН про права дитини, дитиною є кожна людська істота, яка не досягла 18-річного віку.

Дитина (у віці до 18 років) незалежно від її раси, національнос­ті, кольору шкіри, статі, мови, релігії, етнічного чи соціального похо­дження, майнового стану, стану здоров’я, незалежно від її батьків та законних представників має право:

• на життя та охорону здоров 'я.

Право на життя є головним, фундаментальним правом людини. Згідно ст. 27 Конституції України, кожна людина має невід’ємне пра­во на життя. Обов’язок держави - захищати життя людини.

Згідно ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства», кожна ди­тина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закла­дах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.

З цією метою держава вживає заходів щодо:

- зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;

- забезпечення надання необхідної медичної допомоги всім ді­тям;

- боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі шляхом на­дання дітям доступу до достатньої кількості якісних харчових продуктів та чистої питної води;

- створення безпечних і здорових умов праці;

- надання матерям належних послуг з охорони здоров’я у допо- логовий і післяпологовий періоди;

- забезпечення всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і ді­тей, інформацією щодо охорони здоров’я і здорового харчуван­ня дітей, переваг грудного вигодовування, гігієни, санітарних умов проживання дітей та запобігання нещасним випадкам;

- розвитку просвітницької роботи, послуг у галузі планування сім’ї та охорони репродуктивного здоров’я;

- пільгового забезпечення дітей ліками та харчуванням у поряд­ку, встановленому законодавством.

Відповідальність за позбавлення людини життя передбачена як нормами кримінального, так і цивільного законодавства. Вчинення злочину щодо малолітнього вважається обтяжуючою обставиною (ст. 67 Кримінального кодексу України).^[79]

Згідно ст. 60 Основ законодавства України про охорону здоров’я, медична допомога дітям і підліткам забезпечується лікувально- профілактичними і оздоровчими закладами, дитячими поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями та іншими за­кладами охорони здоров’я. До державних дитячих санаторіїв путівки дітям надаються безплатно. Діти і підлітки перебувають під диспан­серним наглядом.

• на ім’я та набуття громадянства

Стаття 7 Закону України «Про охорону дитинства» визначає, що кожна дитина з моменту народження має право на ім'я та громадян­ство. Місце і порядок реєстрації народження дитини визначаються сімейним законодавством, реєстрацію актів цивільного стану, а під­стави і порядок набуття та зміни громадянства визначаються За­коном України «Про громадянство України», іншими нормативно- правовими актами.

Право на ім'я індивідуалізує громадянина у суспільстві.

В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я гро­мадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини за­значено, що дитині від народження має належати право на ім'я. Ана­логічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини.

Відповідно до ст. 146 СК, ім'я дитини визначається за згодою бать­ків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішувати орган опіки та піклування або суд. За українським законодавством дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько.

За ч. 2 ст. 294 ЦК України фізична особа має право на транскри­бований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

Сімейний кодекс України у статтях 145 та 147 детально врегульо­вує питання щодо визначення по батькові і прізвища дитини.

Проте слід зазначити, що право на ім'я не має сімейно-правової природи, оскільки не можна змішувати право на присвоєння імені від­повідно до норм сімейного права із самим правом на ім'я. Останнє є ширшим за своїм змістом.

Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встанов­леному законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років на­діляється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника.

• на збереження своєї індивідуальності.

Право на збереження своєї індивідуальності означає право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної само­бутності, а також право на вільний вибір форм і способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 300 ЦКУ)^[80]. Реалізація цього пра­ва дитиною вкрай важлива при її усиновленні.

• підтримувати взаємини з обома батьками.

Дитина має право не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рі­шенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, напри­клад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

• висловлювати свої погляди і думки з усіх питань.

Частина 1 статті 9 Закону України «Про охорону дитинства» пе­редбачає, що кожна дитина має право на вільне висловлювання осо­бистої думки, формування власних поглядів, розвиток власної сус­пільної активності, отримання інформації, що відповідає її віку. Кожна дитина може вільно висловлювати власну думку та погляди, причому цим поглядам повинна приділятись увага при вирішенні будь-яких питань, що стосується цієї дитини.

• одержувати і передавати інформацію (за винятком певних об­межень).

Це право включає свободу розшукувати, одержувати, використо­вувати, поширювати та зберігати інформацію в усній, письмовій чи іншій формі, за допомогою творів мистецтва, літератури, засобів ма­сової інформації, засобів зв'язку (комп'ютерної, телефонної мережі тощо) чи інших засобів на вибір дитини. Їй забезпечується доступ до інформації та матеріалів з різних національних і міжнародних джерел, особливо тих, які сприяють здоровому фізичному і психічному розви­тку, соціальному, духовному та моральному благополуччю.

З метою реалізації цього права держава сприяє:

- поширенню засобами масової інформації матеріалів, корисних для розвитку дитини;

- виданню та розповсюдженню дитячої літератури та підручни­ків шляхом створення пільгових умов для їх видання;

- міжнародному співробітництву у сфері обміну та поширення інформації та матеріалів, що надходять із різних національних і міжнародних джерел;

- діяльності засобів масової інформації, спрямованій на задово­лення мовних потреб дітей, у тому числі тих, які належать до національних меншин.

Здійснення прав дитини на вільне висловлювання думки та отри­мання інформації може бути обмежене законом в інтересах національ­ної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з ме­тою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобі­гання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя.

Держава забезпечує доступ дітей до всебічної інформації. Заохо­чується поширення засобами масової інформації матеріалів, що сто­суються соціальних, культурних питань розвитку дитини. Держава також запобігає розповсюдженню та впливу шкідливої для дитини інформації. Щороку в Міжнародний День дитячого мовлення, який припадає на середину грудня, понад 2000 теле- і радіокомпаній світу роблять все для того, щоб це право стало реальністю для дітей.

• на свободу об’єднань і товариств у мирних цілях.

Дитина має право зустрічатися з іншими людьми, вступати до асо­ціацій, об’єднань або ж створювати їх. В Україні зараз існує понад 400 громадських організацій, які працюють для дітей і разом із дітьми. По­рядок створення та діяльності дитячих об'єднань регулюється законо­давством України про дитячі та молодіжні громадські організації.

• на захист від посягань на особисте сімейне життя, честь і гідність.

Свобода приватного та сімейного життя захищена ст. 32 Консти­туції України., що включає в себе заборону збирання і поширення конфіденційної інформації про людину без її згоди, надання можли­вості ознайомлення з відомостями про себе в державних і самовряд­них органах, а також можливості судового захисту права людини на спростування недостовірної інформації про себе.

Охороняється це право і Міжнародними документами: ст. 12 За­гальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права, ст. 8 Європейської конвенції.

Стаття 16 Конвенції про права дитини ООН, захищаючи право на особисте життя, проголошує, що діти мають право на захист від втручання в їхнє особисте, сімейне і домашнє життя. Батьки дитини за статтями 5 (Виховання в сім'ї та розвиваючі здібності дитини) та 18 (Відповідальність батьків та захист автономії сім'ї) мають право сут­тєво впливати на формування поглядів, однак ставлення до дитини як до особистості вимагає поваги її волі, поглядів, серйозного ставлен­ня до неї, повага її гідності і особистого життя. Ст. 9 захищає сімей­ні відносини і контакти з батьками, гарантуючи право жити зі своїми батьками за винятком тих випадків, коли це вступає в протиріччя з найкращими інтересами дитини, гарантуючи право зберігати зв'язок з обома батьками у випадку розлучення з одним із них або з обома.

Стаття 20 Конвенції ООН про права дитини діє в інтересах ді­тей, які тимчасово чи постійно позбавлені сімейного оточення. Для таких дітей має бути забезпечено заміну догляду за дитиною. Стаття 21 Конвенції встановлює право на усиновлення: «В державах, де уси­новлення визнається та/або дозволяється, воно може здійснюватись виключно в найкращих інтересах дитини та при наявності дозволу компетентних властей, а також гарантій для дитини... ».

Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» містить норми спрямовані на конфіденційність інформації, зокрема про інтимну та сімейну сторони життя, які стали відомими лікарю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків (ст. 40 та 78).

Діти мають право на захист від втручання в їхнє особисте, сімей­не життя. Держава гарантує недоторканість всіх видів кореспонденції громадян і телефонних розмов, які не повинні прослуховуватись. За­конослухняність і громадянська свідомість, притаманні демократич­ному суспільству, починаються з дотримання права кожної дитини на особисте життя, із поваги до її честі й гідності.

Джерелом прав людини є людська гідність. Якщо страждає наша людська гідність, значить наші права людини порушуються. Особливо болісним це є для дитини, оскільки через свій фізичний та розумовий розвиток дитина більш вразлива до проявів несправедливого, прини­жуючого гідність ставлення. До того ж і на подальше становлення ди­тини це спричиняє дуже великий негативний вплив^[81].

• на повноцінне і достойне життя, на піклування.

Право дитини жити і виховуватись у сім'ї — одне з найважливіших її прав. Сімейне виховання дає можливість забезпечити її нормаль­ний фізичний, моральний, інтелектуальний та соціальний розвиток, дає змогу їй стати повноцінним членом суспільства. Суспільні форми виховання не можуть замінити дитині сім'ю, і це давно підтвердже­но практикою. «Зараз уже ніхто не сперечається, яка форма вихован­ня дитини — сімейна чи суспільна — має першість», — зазначає З.В. Ромовська^[82]. Виховання дитини — це місія великої політичної ваги. Україні, як і будь-якій іншій державі, потрібні не космополіти, а па­тріоти українського народу, патріоти своєї Батьківщини, але виховати патріота можуть лише патріоти^[83].

Дитина має право проживати разом з батьками, на яких законом покладено здійснювати виховання. Норми Сімейного кодексу Укра­їни щодо сімейного виховання (ст. 151 СК України) узгоджується з положеннями Цивільного кодексу України про місце проживання ди­тини, яким визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає (ч. 3, 4 ст. 29 ЦК України)^[84].

• на освіту, відпочинок і дозвілля.

«Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і на­вчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання від­повідно до своїх релігійних і світоглядних переконань», — зазначено в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав та основних свобод.

Право на освіту закріплене статтями 28 та 29 (цілі освіти) Кон­венції про права дитини ООН. Стаття 31 Конвенції про права дитини ООН зазначає, що дитина має право на відпочинок, дозвілля та участь у культурному та творчому житті.

Стаття 53 Конституції України та стаття 19 Закону України «Про охорону дитинства» гарантують кожному право на освіту.

Більш детально питання освіти регулюються Законом України «Про освіту», Законом України «Про загальну середню освіту», За­коном України «Про дошкільну освіту».

Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Між­народному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. В Конвенції про права дитини йдеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі - до дитячих (ст.17).

Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це означає, що навчатись може кожний. Навчальні заклади є прак­тично у всіх населених пунктах, до них приймають всіх, хто проживає в Україні - незалежно від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності, раси, віросповідання, стану здоров’я.

Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різни­ми формами навчання: денною, вечірньою, заочною, екстернатом.

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зво­дяться до запровадження обов’язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України «Про осві­ту» 1991 року, який встановив обов’язкове шкільне навчання дітей ві­ком від 6-7 і до 15 років. Усі ступені шкільного навчання безплатні, Конституція України 1996 року значно розширила право дітей на освіту. Згідно з ст. 53 Конституції повна загальна освіта обов’язкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність.

Так, державою проголошена безкоштовна освіта, що забезпечу­ється розгалуженою мережею державних закладів освіти. Разом з тим, останнім часом все більшого поширення набувають навчальні заклади, засновані на приватній та комунальній власності, а також в державних закладах частина студентів навчається на платній основі. Але суспільство навіть не замислюється, що це є дискримінацією прав дитини, порушенням закону та Конвенції про права дитини.

Важко переоцінити п. 2 ст. 28 Конвенції ООН про права дитини, що приписує забезпечувати шкільну дисципліну лише методами, які не порушують принципу поваги до людської гідності дитини. Таким чином, держава має підтримувати шкільну дисципліну, але методами, які не принижують дитину^[85].

• на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового і соціаль­ного розвитку дитини.

Стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізично­го, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціально­го розвитку.

Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відпо­відно до законів України.

• на житло.

Стаття 18 Закону України «Про охорону дитинства» перед­бачає, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Діти — члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення ма­ють право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі но­вого житла.

Порушення прав неповнолітніх на житло є однією з причин по­ширення дитячої бездоглядності та бродяжництва. Щороку понад 200 дітей Львівщини потрапляють до притулків для неповнолітніх. І біль­шість із них позбавлено житла через зловживання батьківськими й опікунськими правами та неналежне виконання службових обов’язків посадовими особами державних органів опіки та піклування. Аби за­побігти такій ситуації, служба у справах неповнолітніх ЛОДА веде об-

лік неблагополучних сімей. Адже найчастіше порушують права дітей саме в них.

Проблема захисту житлових і майнових прав дітей є особливо складною. Хоча чинне законодавство України формально забезпечує виконання статті 16 Конвенції ООН про права дитини, яка проголо­шує, що жоден неповнолітній громадянин не може бути об’єктом сва­вільного або незаконного втручання в його право, зокрема на недотор­канність житла. Дитина має право на захист від такого втручання або посягання^[86].

• на захист від усіх форм насильства, в т. ч. на захист від еконо­мічної експлуатації та на захист від незаконного зловживання наркотиків, психотропних речовин, від усіляких форм сексуаль­ної експлуатації.

Стаття 10 Закону України «Про охорону дитинства» говорить про те, що Кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недо­торканність та захист гідності. Дисципліна і порядок у сім'ї, навчаль­них та інших дитячих закладах мають забезпечуватися на принципах, що ґрунтуються на взаємоповазі, справедливості і виключають при­ниження честі та гідності дитини.

Держава здійснює захист дитини від:

- усіх форм фізичного і психічного насильства, образи, недбалого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сек­суальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють;

- втягнення у злочинну діяльність, залучення до вживання алко­голю, наркотичних засобів і психотропних речовин;

- залучення до екстремістських релігійних психокультових угру­повань та течій, використання її для створення та розповсюджен­ня порнографічних матеріалів, примушування до проституції, жебрацтва, бродяжництва, втягнення до азартних ігор тощо.

Держава через органи опіки і піклування, служби у справах не­повнолітніх, центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді у по­рядку, встановленому законодавством, надає дитині та особам, які піклуються про неї, необхідну допомогу у запобіганні та виявленні випадків жорстокого поводження з дитиною, передачі інформації про ці випадки для розгляду до відповідних уповноважених законом орга­нів для проведення розслідування і вжиття заходів щодо припинення насильства.

Дитина вправі особисто звернутися до органу опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів.

Розголошення чи публікація будь-якої інформації про дитину, що може заподіяти їй шкоду, без згоди законного представника дитини забороняється.

Процедура розгляду скарг дітей на порушення їх прав і свобод, жорстоке поводження, насильство і знущання над ними в сім'ї та поза її межами встановлюється законодавством.

Фізичне та психологічне насильство над дітьми є однією з най­більш болючих проблем в Україні. Про це свідчать матеріали ЗМІ, Міністерство у справах сім’ї та молоді України. Нині подолання цієї проблеми ставить одним із своїх найважливіших програмних пунктів. Опікуються цією проблемою і громадські організації, що працюють в інтересах дітей.

Складність проблеми, перш за все, в тому, що далеко не кожна до­росла людина може для себе визначити, що розуміється під фізичним та психологічним насильством по відношенню до дитини. Тому, як батьки, так і представники професійних груп, що працюють з дітьми, можуть бути потенційними порушниками цього права^[87].

• на негайний доступ до правничої допомоги і на таке поводження, яке сприяє розвитку у дитини почуття гідності й значущості, змінює в ній повагу до прав людини і її свобод, сприяє виконанню нею корисної ролі в суспільстві.

Для того щоб дитина знала про свої права та протидіяла їх пору­шенню, вона повинна мати змогу як отримувати інформацію щодо своїх прав, так і вільно обговорювати її.

Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої лю­дини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина має бути забезпе­чена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Дитина, як і кожна людська істота, від народження має права людини. Але вона повинна мати ще й до­даткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, мо­ральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, до­даткові можливості.

Отже, права дитини — це певні спеціальні можливості, які необ­хідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Права дитини - це «права росту», зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини.